Постанова Київський апеляційний суд № 372/5287/25

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 червня 2026 року місто Київ справа № 372/5287/25 апеляційне провадження № 22-ц/824/12118/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Головачова Я.В., суддів: Нежури В.А., Невідомої Т.О., за участю секретаря судового засідання: Приходька Р.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_2 , на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 квітня 2026 року, додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 7 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, в с т а н о в и в : Короткий зміст обставин справи (1) У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю. Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , земельної ділянки, площею 0,25 га, кадастровий номер 3223185102:02:004:002, з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, земельної ділянки, кадастровий номер 3223185102:02:004:0027, з цільовим признгаченням для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_3 є власником суміжної земельної ділянки, кадастровий номер 3223185102:02:004:0024, по АДРЕСА_1 . У липні 2025 року відповідач розпочала самовільне будівництво, у зв`язку з чим позивач звернувся до Обухіської міської ради Київської області з письмовою заявою про вирішення питання щодо незаконного самовільного розпочатого будівництва, оскільки такі дії порушують його право власності на земельну ділянку. 11 липня 2025 року постійна комісія Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, за зверненням позивача, здійснила виїзд на місцевість, та, після обстеження території складено акт щодо розпочатого будівництва господарської споруди по АДРЕСА_1 . Комісія дійшла висновку, що враховуючи містобудівну ситуацію, яка склалася, виявлено порушення ДБН Б.2.2-12:2019 "Планування та забудова на ділянці" (кадастровий номер 3223185102:02:004:0024) по АДРЕСА_1 , а саме недотримання відстані від самочинно побудованої господарської споруди до існуючого домоволодіння ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 . У висновку комісії стверджується, що конструкції даної споруди побудовані на межі земельної ділянки, а також не забезпечене виконання необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть попаданню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель і споруд на територію суміжної земельної ділянки з кадастровим номером 3223185102:02:004:002. Також комісія в акті зазначила, що за рішенням суду самочинно збудований об`єкт підлягає знесенню в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, з компенсацією витрат, пов`язаних із знесенням об`єкта, за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво, а тому, захищаючи свої законні права та інтереси позивач і звернувся до суду. Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди у користуванні власністю, а саме земельною ділянкою з кадастровим номером 3223185102:02:004:002, розташованої по АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ОСОБА_3 знести самочинно збудовану споруду на земельній ділянці з кадастровим номером 3223185102:02:004:0024 по АДРЕСА_1 . (2) У квітні 2026 року ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, у якій просила стягнути з позивача понесені нею витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 16 000 грн. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень (1) Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 квітня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не доведено істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення відповідачем будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам та порушують його право власності на земельну ділянку; неможливість проведення перебудови або відмову особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. (2)Додатковим рішенням Обухівського районного суду Київської області від 7 травня 2026 року заяву ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 16 000 грн. Додаткове рішення суду мотивовано тим, що відповідачем понесено витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню з позивача, оскільки у задоволенні позову відмовлено і під час ухвалення рішення суду не було вирішено питання про розподіл судових витрат. Короткий зміст вимог апеляційних скарг та їх узагальнені доводи (1) У поданій апеляційній скарзі на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 квітня 2026 року суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2., посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Скаржник зазначає, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про неможливість встановлення, що споруда є нерухомим майном. Поруч з цим, суд не врахував висновок комісії, у якому чітко вказано про який саме об`єкт нерухомості йдеться у позовних вимогах та саме цей об`єкт нерухомості є таким, що побудований з чисельними порушеннями та підлягає знесенню. Вказує, що в рішенні суд наголошує на обов`язок позивача довести, як існування самочинного будівництва створює перешкоди у користуванні власності, тоді як у позовній заяві безпосередньо вказано про неможливість досудового врегулювання спору, а також в усних поясненнях суду позивач зазначив, які саме перешкоди у користуванні земельною ділянкою йому вчиняються (стікання стічних вод, намерзання у зимовий період часу, відсутність водовідведення зі сторони домоволодіння відповідача). Крім цього, вказує, що відповідач вводить суд в оману, зазначаючи про те, що споруду побудовано у 2014 році, тоді як самовільна споруда збудована у 2025 році і зважаючи на незаконність її будівництва не може бути внесена до об`єктів, які знаходяться на земельній ділянці відповідача. (2) Не погоджуючись з додатковим рішенням Обухівського районного суду Київської області від 7 травня 2026 року суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 також подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати додаткове рішення суду і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Скаржник зазначає, що ухвалення додаткового рішення є передчасним та таким, що не відповідає діючим нормам цивільного процесуального законодавства. Також зазначає, що при поданні заяви про ухвалення додаткового рішення відповідачем порушено вимоги чинного законодавства, а саме: не подано детальний опис робіт (надання послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги; заявлений розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю справи, часом, витраченим адвокатом, ціною позову. Вважає, що відповідачем не надано суду належних доказів, які б беззаперечно підтверджували витрати на правничу допомогу у розмірі 16 000 грн. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи ОСОБА_3 відзиви на апеляційні скарги не подала. Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в судовому засіданні підтримав апеляційні скарги з наведених в них підстав та просив їх задовольнити. ОСОБА_3 та її представник - Філоненко А.П. проти задоволення апеляційних скарг заперечували та просили залишити рішення та додаткове рішення суду першої інстанції без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судом Судом установлено, що ОСОБА_1 є власником наступного нерухомого майна: житлового будинку АДРЕСА_1 ; земельної ділянки, площею 0,25 га, кадастровий номер 3223185102:02:004:002, з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку та земельної ділянки з кадастровим номером 3223185102:02:004:0027, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 з 27 вересня 2012 року є власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223185102:02:004:0024, а з 2 листопада 2012 року власником домоволодіння, що розташовані по АДРЕСА_1 . 11 липня 2025 року постійно діючою комісією Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області у складі голови комісії - Цельори В.В., членів комісії - Літвітцова С.О. складено акт щодо розпочатого будівництва господарської споруди по АДРЕСА_1 . В акті зазначено, що враховуючи містобудівну ситуацію яка склалася, комісія виявила порушення щодо норм ДБН Б.2.2-12:2019 "Планування та забудова на ділянці" (кадастровий номер 3223185102:02:004:0024) по АДРЕСА_1 , а саме не дотримання відстані від самочинно побудованої господарської споруди до існуючого домоволодіння ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 . Конструкції даної споруди побудовані на межі земельної ділянки, а також не забезпечене виконання необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть попаданню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель і споруд на територію суміжної земельної ділянки з кадастровим номером 3223185102:02:004:0002. За рішенням суду самочинно збудований об`єкт підлягає знесенню в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, з компенсацією витрат, пов`язаних із знесенням об`єкта, за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво. 15 серпня 2025 року виконавчий комітет Обухівської міської ради Київської області направив на адресу позивача ОСОБА_1 лист-повідомлення про розгляд заяви позивача ОСОБА_1 з підтвердженням висновку комісії та рекомендував встановити межі суміжних земельних ділянок в натурі (на місцевості), звернувшись до відповідного спеціаліста. 26 серпня 2025 року відповідно до договору № 252920000052-ГР на виконання топографо-геодезичних та картографічних робіт, укладеного між ОСОБА_1 та ДП "Центр державного земельного кадастру", виконано технічний звіт по виносу в натурі (на місцевості) межі земельної ділянки ОСОБА_1 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер - 3223185102:02:004:0002. Позиція суду апеляційної інстанції Розглянувши справу в межах доводів апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість прийнятих судових рішень в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права Щодо рішення суду Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_3 здійснено самочинне будівництво з істотним порушенням будівельних норм і правил, без відповідних дозвільних документів, у зв`язку із чим порушуються його права, як сусіднього землекористувача. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку та земельних ділянок, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема земельної ділянки з кадастровим номером 3223185102:02:004:002, наданої для обслуговування житлового будинку і будівель. Відповідач ОСОБА_3 є власницею суміжної земельної ділянки з кадастровим номером 3223185102:02:004:0024 та домоволодіння, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . З матеріалів справи вбачається, що спір між сторонами фактично стосується конструкції у вигляді навісу, розміщеної на земельній ділянці відповідача. Саме щодо цього об`єкта позивач посилався на порушення будівельних норм, недотримання відстані до суміжної земельної ділянки, неналежне водовідведення та створення перешкод у користуванні його земельною ділянкою. Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до пунктів "г", "е" частини 1 статті 91 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина 2, пункт "б" частини 3 статті 152 ЗК України). Згідно зі статтею 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до статті 376 ЦК України, право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина 4 статті 376 ЦК України). Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред`явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки, з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК України, статтею 103 ЗК України. У постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року в справі № 822/2149/18 та від 10 квітня 2020 року в справі № 344/4319/16-а зроблено висновки про те, що "…правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна залежить від підстав, за якими його віднесено до об`єкта самочинного будівництва. За змістом частини 7 статті 376 ЦК України зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, та істотного порушення будівельних норм і правил. У цих випадках з позовом про зобов`язання особи до проведення перебудови може звернутися відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Таке рішення суд може ухвалити і за позовом про знесення самочинного будівництва, якщо за наслідками розгляду справи дійде висновку, що можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва не втрачено і відповідач згоден виконати перебудову. У разі невиконання особою судового рішення про здійснення перебудови суд може постановити рішення про знесення самочинного будівництва". Юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проєкту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. Під час вирішення питання про те, чи є відхилення від проєкту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з`ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 725/5630/15-ц, а також у постанові Верховного Суду від 17 січня 2022 року в справі № 442/4338/17. Знесення самочинного об`єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об`єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови. Європейській суд з прав людини у рішенні від 21 квітня 2016 року в справі "Іванова і Черкезов проти Болгарії" (Ivanova and Cherkezov v. Bulgaria, скарга № 46577/15) роз`яснив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Законність знесення самочинного будівництва має бути оцінена на предмет пропорційності такого втручання. Отже, позивач зобов`язаний довести факт самочинності будівництва, порушення його прав, як власника суміжної земельної ділянки, та обґрунтованості захисту його прав лише у такий спосіб, як знесення. Оцінюючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить із того, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та обсяг обставин, які підлягали доказуванню у цій справі. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про неможливість встановити, що спірна споруда є нерухомим майном, а також не врахував висновок комісії виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області від 11 липня 2025 року, є необґрунтованими та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Колегія суддів враховує, що зі змісту позовної заяви, пояснень сторін, письмових заперечень відповідача, акта комісії та поданих до суду матеріалів убачається, що спір між сторонами фактично стосується конструкції у вигляді навісу, розміщеної на земельній ділянці відповідачки з кадастровим номером 3223185102:02:004:0024, суміжній із земельною ділянкою позивача. Водночас сама по собі можливість ідентифікувати об`єкт, щодо якого виник спір, не є достатньою правовою підставою для задоволення позову про його знесення. Позивач, звертаючись із вимогою про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованої споруди, мав довести не лише факт існування відповідної конструкції, а й те, що вона є самочинним будівництвом у розумінні статті 376 ЦК України, належить до об`єктів нерухомого майна або є складовою такого об`єкта, збудована з істотними порушеннями будівельних норм і правил, порушує його права як власника суміжної земельної ділянки, а усунення таких порушень неможливе іншим способом, ніж знесення. Судом першої інстанції встановлено, що 11 липня 2025 року постійно діючою комісією виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області було здійснено обстеження та складено акт, у якому зазначено про порушення вимог ДБН Б.2.2-12:2019 щодо недотримання відстані від господарської споруди до існуючого домоволодіння позивача, а також про незабезпечення виконання необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть потраплянню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель і споруд на територію суміжної земельної ділянки. Разом із тим зазначений акт був досліджений судом першої інстанції та отримав належну оцінку в сукупності з іншими доказами у справі. Сам по собі акт комісії органу місцевого самоврядування не є безумовним доказом наявності самочинного будівництва та не замінює собою належного технічного висновку, будівельно-технічної експертизи або висновку компетентного органу державного архітектурно-будівельного контролю. Із змісту акта комісії не вбачається належного технічного опису спірного об`єкта, його конструктивних характеристик, способу кріплення до землі або господарської будівлі, наявності чи відсутності фундаменту, можливості демонтажу без знецінення та зміни призначення, а також не встановлено, що спірний навіс є саме об`єктом нерухомого майна або самочинною прибудовою. При цьому судом першої інстанції обґрунтовано враховано, що надані позивачем фотоматеріали містять зображення конструкцій із металопрофілю, однак самі по собі такі фотографії не дають можливості встановити правовий режим цього об`єкта як нерухомого майна, його самочинний характер, істотність порушень будівельних норм і правил та необхідність знесення. За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що у висновку комісії "чітко вказано" на об`єкт нерухомості, який підлягає знесенню, є помилковими. Акт комісії може підтверджувати факт обстеження та позицію органу місцевого самоврядування щодо наявності певних містобудівних порушень, однак не встановлює у преюдиційному порядку правовий режим спірного об`єкта як нерухомого майна, не підтверджує його самочинність у розумінні статті 376 ЦК України та не доводить необхідність застосування саме такого крайнього способу захисту, як знесення. Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував пояснення позивача щодо перешкод у користуванні земельною ділянкою, а саме стікання води, намерзання у зимовий період та відсутність водовідведення зі сторони домоволодіння відповідачки. Саме по собі посилання позивача у позовній заяві на неможливість досудового врегулювання спору не є доказом порушення його права власності та не підтверджує існування перешкод у користуванні земельною ділянкою. Усні пояснення позивача про стікання води, намерзання та відсутність водовідведення також не можуть вважатися достатньою підставою для знесення спірного об`єкта за відсутності належних і допустимих доказів, які б об`єктивно підтверджували такі обставини, їх причинний зв`язок саме із розміщенням спірного навісу, істотність відповідних порушень та неможливість їх усунення менш обтяжливим способом. Позивачем не надано висновку спеціаліста або експерта, належних технічних замірів, доказів фактичного потрапляння атмосферних опадів чи стічних вод на його земельну ділянку, доказів пошкодження майна, утворення небезпечного намерзання, неможливості користування земельною ділянкою за цільовим призначенням або інших об`єктивних даних, які б підтверджували реальне, а не припущене порушення його права. При цьому навіть у разі встановлення недоліків водовідведення або недотримання певних будівельних відстаней, знесення об`єкта не є автоматичним наслідком такого порушення. Знесення самочинного будівництва є крайнім способом захисту та може застосовуватися лише за умови доведення істотності порушень, неможливості їх усунення шляхом перебудови, облаштування водовідведення, зміни конструктивних елементів чи застосування іншого менш обтяжливого способу відновлення порушеного права. Доводи скаржника про те, що відповідач вводить суд в оману, зазначаючи про спорудження навісу у 2014 році, тоді як, за твердженням позивача, самовільна споруда збудована у 2025 році, також не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до технічного паспорта від 18 липня 2025 року до складу об`єкта нерухомого майна, який належить відповідачці, входять, зокрема, сарай 1981 року побудови та навіс 2014 року. Натомість позивачем не надано належних доказів того, що саме спірний навіс, щодо якого заявлено вимогу про знесення, був збудований у 2025 році, а не існував раніше, або що у 2025 році відповідачем було здійснено нове будівництво, реконструкцію чи прибудову, яка за своїми характеристиками є самочинним будівництвом. Твердження апелянта про те, що спірний об`єкт не міг бути внесений до технічного паспорта у зв`язку з його незаконністю, є припущенням і не підтверджує ані факту зведення відповідної конструкції у 2025 році, ані її самочинного характеру, ані наявності підстав для знесення. Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач притягувалася компетентними органами до відповідальності за самочинне будівництво, що органом державного архітектурно-будівельного контролю їй видавався припис про усунення порушень вимог містобудівного законодавства, або що вона відмовилася від проведення перебудови чи усунення можливих порушень іншим способом. У цьому контексті суд першої інстанції правильно зазначив, що обов`язок доведення обставин, на які сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається саме на цю сторону. Позивач не довів належними та допустимими доказами, що спірний навіс є самочинним будівництвом у розумінні статті 376 ЦК України, що його розміщення створює реальні перешкоди у користуванні земельною ділянкою позивача, а також що такі перешкоди можуть бути усунуті виключно шляхом знесення відповідної конструкції. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди позивача з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, однак не спростовують висновку про недоведеність сукупності обставин, необхідних для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення спірного об`єкта. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем не доведено існування самочинного будівництва у розумінні статті 376 ЦК України, істотність порушень будівельних норм і правил, реальне порушення його права власності та необхідність застосування саме знесення як способу захисту. Підстав для скасування рішення суду першої інстанції з наведених у апеляційній скарзі мотивів колегія суддів не вбачає. Щодо додаткового рішення суду Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина 1 статті 15 ЦПК України). Згідно з положеннями частин 1-4 статті 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до частини 1, пункту 2 частини 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Відповідно до пунктів 1, 2 частини 3 статті 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. З матеріалів справи убачається, що на підтвердження понесення ОСОБА_3 витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді першої інстанції надано копії наступних документів: договору № 06/02/26 від 20 лютого 2026 року про надання правничої допомоги; акту виконаних робіт від 23 квітня 2026 року за договором № 06/02/26 від 20 лютого 2026 року про надання правничої допомоги; квитанції до прибуткового касового ордера № 06/02/26 від 23 квітня 2026 року на суму 16 000 грн. З вище вказаних документів убачається, що адвокатом Філоненко А.П. надано відповідачу ОСОБА_3 наступні послуги: підготовка відзиву на позовну заяву (5 000 грн); підготовка заперечень на відповідь на відзив (5 000 грн); участь представника у трьох судових засіданнях (6 000 грн). Загальна вартість витрат ОСОБА_3 на професійну правничу допомогу становить 16 000 грн. Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що при визначенні суми відшкодування витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц). Згідно правової позиції, висловленої Верховним Судом в постанові від 15 вересня 2021 року в справі № 924/675/20, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менше, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині 4 статті 126 ГПК України (частині 4 статті 137 ЦПК України). Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям. Проаналізувавши надані представником ОСОБА_3 - адвокатом Філоненко А.П. докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу, в яких зазначено перелік виконаних адвокатом робіт та наданих послуг, а також урахувавши наведені вище правові висновки Верховного Суду та положення ЦПК України, якими врегульовано питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано визначив розмір таких витрат у сумі 16 000 грн. При цьому суд першої інстанції належним чином перевірив критерій реальності адвокатських витрат, тобто їх дійсність і необхідність, а також критерій розумності їхнього розміру, зокрема співмірність заявлених витрат із характером справи, обсягом виконаної адвокатом роботи, витраченим часом та значенням справи для сторін. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що визначений розмір витрат на професійну правничу допомогу є співмірним із характером спірних правовідносин, обсягом позовних вимог, у задоволенні яких повністю відмовлено, а також із фактично виконаною адвокатом роботою, а саме: складенням відзиву на позовну заяву, заперечень на відповідь на відзив та участю у трьох судових засіданнях. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що заявлений розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом, та ціною позову. Доводи скаржника про те, що судом не наведено детального опису виконаних адвокатом робіт, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, оскільки відповідний опис міститься в акті виконаних робіт від 23 квітня 2026 року, складеному на виконання договору № 06/02/26 від 20 лютого 2026 року про надання правничої допомоги. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 16 000 грн. Ураховуючи викладене, підстав для скасування додаткового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлено. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційні скарги ОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 квітня 2026 року та додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 7 травня 2026 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді: