Постанова Волинський апеляційний суд № 161/8418/26

Справа № 161/8418/26 Провадження №33/802/575/26 Головуючий у 1 інстанції:Пахолюк А. М. Доповідач: Подолюк В. А. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 червня 2026 року місто Луцьк Суддя судової палати з розгляду кримінальних справ Волинського апеляційного суду Подолюк В.А., з участю особи, щодо якої складено протоколи ОСОБА_1 , представника потерпілого - ОСОБА_2 - адвоката Пілецької Р.Р., розглянувши апеляційну скаргу особи, щодо якої складено протоколи - ОСОБА_1 на постанову судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 травня 2026 року, ВСТАНОВИВ: Вказаною постановою судді ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , жителя АДРЕСА_1 , місце роботи: Луцький районний відділ поліції Головного управління Національної поліції у Волинській області, посада: слідчий, визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ст.124, ст.122-4 КУпАП, та на підставі ст. 36 КУпАП, застосовано до нього адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування усіма видами транспортних засобів на строк 1 (один) рік. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в розмірі 665 (шістсот шістдесят п`ять) грн. 60 коп. Так, ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він 12.04.2026 року о 22 год. 57 хв., в с. Сирники, дорога М-19 Доманове-Ковель-Чернівці-Тереблече 138 км, керуючи транспортним засобом марки «Volkswagеn Passat», д.н.з. НОМЕР_1 , не був уважним, не стежив за дорожньою обстановкою та не вибрав безпечної швидкості руху, допустив зіткнення з транспортним засобом марки «Nissan Leaf», д.н.з. НОМЕР_2 , який рухався в попутному напрямку, чим порушив вимоги п.п. 2.3 «б», 12.1 Правил дорожнього руху та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст.124 КУпАП. Крім цього, ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він 12.04.2026 року о 22 год. 57 хв., в с. Сирники, дорога М-19 Доманове-Ковель-Чернівці-Тереблече 138 км, керував транспортним засобом марки «Volkswagеn Passat», д.н.з. НОМЕР_1 , був причетним до дорожньо-транспортної пригоди, місце якої залишив, не повідомивши працівників поліції, чим порушив вимоги п. 2.10 «а» ПДР України та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст.122-4 КУпАП. В поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 вважає постанову судді в частині притягнення його до адміністративної відповідальності за ст. 122-4 КУпАП незаконною, необґрунтованою та такою, що підлягає скасуванню або зміні в цій частинні. В обґрунтування апеляційних вимог посилається на те, що він самостійно з`явився до органів поліції з щирим розкаянням для складання на нього адміністративних протоколів, та в подальшому добровільно відшкодував завдану шкоду потерпілому та приймає подальші міри на усунення шкоди, що відповідно до ст. 24 КУпАП являється обставинами, які пом`якшують відповідальність. Також, звертає увагу, що місцевим судом неповно з`ясовано обставини справи та неправильно встановлено наявність умислу на залишення місця ДТП, так як відповідальність за ст. 122-4 КУпАП настає у разі умисного залишення місця ДТП. Однак, на думку ОСОБА_1 матеріали справи не містять належних, допустимих та беззаперечних доказів того, що він мав умисел уникнути відповідальності чи приховати факт ДТП. Вважає, що він не може бути притягнутий до відповідальності за залишення місця ДТП, до якої він був причетний, оскільки відразу після даної пригоди дійшов згоди з іншим учасником ОСОБА_2 . Проте, в подальшому за відсутності його на місці події, приїхали інші особи, які порекомендували для ОСОБА_2 , повідомити про дану подію працівникам поліції, щоб він не уникнув відповідальності, проте жодного умислу на залишення місця ДТП він не мав, про що було відомо ОСОБА_2 , з котрим і вівся діалог про відшкодування збитків, а саме різниці між сумою котру відшкодовує страхова компанія та суми гарантії для ремонту транспортного засобу. Вищевказані обставини також підтверджуються поясненнями потерпілого та його представника, які прямо зазначили про наявність домовленості між сторонами щодо добровільного відшкодування шкоди. Окрім того, зазначає, що він не приховував транспортний засіб, не заперечував факту ДТП, самостійно вийшов на зв`язок із потерпілим наступного дня, частково відшкодував завдану шкоду, не вчиняв жодних дій, спрямованих на уникнення встановлення його особи чи приховування обставин пригоди. Таким чином, вважає, що в його діях був відсутній прямий умисел на залишення місця ДТП у розумінні ст. 122-4 КУпАП. З огляду на вищевикладене просить оскаржувану постанову судді в частині притягнення його до адміністративної відповідальності за ст. 122-4 КУпАП скасувати, а провадження у справі в частині ст. 122 -4 КУпАП закрити у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, або змінити оскаржувану постанову та застосувати до нього більш м`яке адміністративне стягнення, не пов`язане з позбавленням права керування транспортними засобами. Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення ОСОБА_1 , який підтримав подану скаргу та просив її задовольнити, представника потерпілого ОСОБА_2 - адвоката Пілецької Р.Р., яка апеляційну скаргу заперечила, оскільки вважає оскаржуване судове рішення законним, обґрунтованим та вмотивованим, з`ясувавши обставини справи, приходжу до наступного висновку. Постанова судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 травня 2026 року в частині, що стосується правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП, ОСОБА_1 не оскаржується, а тому в силу ч.7 ст.294 КУпАП перегляду в апеляційному порядку в цій частині не підлягає. Водночас, ОСОБА_1 вказує про те, що є усі правові підстави для зміни чи скасування постанови судді в частині адміністративного правопорушення, передбаченого ст.122-4 КУпАП. Апеляційний суд вважає такі доводи апелянта ОСОБА_1 безпідставними з огляду на таке. Відповідно до ст. 245 КУпАП, завданням провадження у справі про адміністративне правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Згідно ст. 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Так, перевіркою постанови суду першої інстанції на відповідність зазначеним вимогам закону в оскаржувані апелянтом частині встановлено, що оскаржувана постанова є законною, обґрунтованою і вмотивованою, а висновки суду першої інстанції про порушення ОСОБА_1 вимог зокрема п. 2.10а ПДР України, за що передбачено відповідальність ст. 122-4 КУпАП, за наведених у постанові суду обставин є обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються наявними в матеріалах провадження доказами, а саме: усними та письмовими поясненнями ОСОБА_1 від 14.04.2026 року, письмовими поясненнями ОСОБА_2 , ОСОБА_3 від 13.04.2026 року, протоколами про адміністративні правопорушення серії ЕПР1 № 640593 та ЕПР1 № 640584 від 14.04.2026 року, довідкою з бази даних «ІКС ІПНП» від 16.04.2026 року, схемою місця ДТП від 12.04.2026 року, рапортом, фотокопіями. Зазначені докази відповідають критеріям належності та допустимості, та у своїй сукупності достатні для підтвердження висновків суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні зокрема адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-4 КУпАП, з чим погоджується суд апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги про те, що застосоване до ОСОБА_1 найсуворіше адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами строком на 1 рік не відповідає характеру його поведінки та ступеню вини, а також є неспівмірним і непропорційним, апеляційний суд вважає необґрунтованими, з огляду на наступне. Так, у відповідності до ст. 23 КУпАП метою адміністративного стягнення є виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. За змістом ст. 33 КУпАП стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених цим Кодексом та іншими законами України. При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. При розгляді справи про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності зокрема за ст. 122-4 КУпАП та накладенні на нього стягнення у виді позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 рік, вимоги закону судом першої інстанції були дотримані у повній мірі. Апеляційний суд звертає увагу, що санкція ст. 122-4 КУпАП передбачає накладення штрафу в розмірі двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права керування транспортними засобами на строк від одного до двох років, або адміністративний арешт на строк від десяти до п`ятнадцяти діб. ОСОБА_1 вчинив два адміністративні правопорушення. При призначенні йому стягнення, суд застосовував положення ч. 2 ст. 36 КУпАП, а саме накладення стягнення в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених. Найбільш сувора санкція із числа вчинених ОСОБА_1 правопорушень є санкція ст. 122-4 КУпАП. Накладене місцевим судом на ОСОБА_1 стягнення відповідає санкції ст. 122-4 КУпАП, є необхідним і достатнім для досягнення визначеної ст. 23 КУпАП мети виховного впливу та запобігання вчиненню останнім нових правопорушень. Згідно з ч. 2 ст. 33 КУпАП, при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксованому в автоматичному режимі. Зазначені обмеження законодавцем встановлені з урахуванням суспільної небезпеки адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-4 КУпАП, яке відноситься до правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, а тому пом`якшуючі обставини визначені ст. 34 КУпАП при накладенні стягнення на правопорушника не повинні враховуватись. У рішенні по справі «О`Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29 червня 2007 року Європейський суд з прав людини у складі його Великої палати постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує транспортним засобом, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання транспортним засобом є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти транспортним засобом та їздити на ньому, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі. ОСОБА_1 , реалізуючи своє право керувати транспортним засобом, тим самим погодився нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі згідно встановлених норм закону держави Україна. З огляду на викладене, відсутні підстави вважати, що передбачене законом позбавлення ОСОБА_1 права керування транспортними засобами за порушення вимог ПДР є надмірно суворе стягнення. Відтак, апеляційний суд не вбачає підстав для зміни чи скасування постанови суду в оскаржуваній частині та призначення менш суворого стягнення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі. Доводи апелянта ОСОБА_1 про відсутність у його діях умислу на залишення місця ДТП є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Характер та локалізація пошкоджень на транспортних засобах беззаперечно вказують на те, що момент зіткнення був очевидним для водія. Твердження про те, що матеріали справи не містять доказів умислу, є суб`єктивною оцінкою правопорушника, спрямованою на уникнення відповідальності. Суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази (письмові пояснення, протоколи, схему ДТП, рапорт, фотокопії) та дійшов обґрунтованого висновку про наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого зокрема ст. 122-4 КУпАП. Разом з тим, апеляційний суд вважає необґрунтованими доводи ОСОБА_1 про відсутність у його діях умислу на залишення місця дорожньо-транспортної пригоди (ДТП) з огляду на наявність попередньої усної домовленості з іншим учасником пригоди потерпілим ОСОБА_2 про добровільне відшкодування шкоди, виходячи з наступного. Обов`язки водія у разі причетності до ДТП чітко регламентовані пунктом 2.10 Правил дорожнього руху України (ПДР). Ця норма є імперативною і встановлює безумовний обов`язок водія залишатися на місці події, повідомити про пригоду органи Національної поліції та перебувати там до їх приїзду, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Чинне законодавство передбачає лише два виключення, коли водії можуть залишити місце ДТП без виклику поліції: Доставка потерпілого до лікувального закладу (якщо це неможливо зробити іншим транспортом) з обов`язковим подальшим поверненням на місце пригоди (п. 2.10 "д" ПДР). Складання Європротоколу (ст. 12-4 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" та п. 2.11 ПДР). Складання Європротоколу можливе лише за сукупності чітко визначених умов, серед яких: відсутність травмованих людей, наявність у обох водіїв чинних полісів ОСЦПВ, згода щодо обставин ДТП та обов`язкове спільне оформлення бланку повідомлення. Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, Європротокол на місці події сторонами не складався. Сама лише усна домовленість між водіями про майбутнє відшкодування збитків (зокрема, різниці між страховою виплатою та фактичною вартістю ремонту) не звільняє водія від виконання вимог закону щодо фіксації ДТП та не замінює собою встановлений законом порядок оформлення автопригоди. Твердження апелянта про те, що потерпілий згодом змінив думку під впливом третіх осіб і викликав поліцію, не спростовує факт порушення водієм вимог ПДР. Навпаки, це підтверджує, що ДТП не була оформлена у встановленому законом порядку на момент, коли апелянт залишив місце події. Оскільки апелянт поїхав з місця пригоди до приїзду працівників поліції та без належного оформлення Європротоколу, він свідомо допустив бездіяльність щодо виконання своїх обов`язків учасника ДТП. Наявність цивільно-правових домовленостей між учасниками пригоди щодо відшкодування матеріальних збитків, а також пояснення потерпілого та його представника з цього приводу, свідчать лише про намір врегулювати майнову шкоду. Проте ці обставини жодним чином не нівелюють склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-4 КУпАП. Об`єктом цього правопорушення є суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху та встановлений порядок обліку і фіксації ДТП, а не майнові інтереси потерпілого. Таким чином, усвідомлюючи факт вчинення ДТП, апелянт зобов`язаний був передбачити правові наслідки залишення місця події. Його дії мали умисний характер, оскільки він діяв добровільно, залишаючи місце пригоди без належного юридичного оформлення події, що повністю охоплюється складом правопорушення, передбаченого ст. 122-4 КУпАП. Що стосується доводів ОСОБА_1 про відсутність у його діях умислу на приховування обставин пригоди та своєї особи, то вони на увагу суду не заслуговують, з огляду на таке. Суб`єктивна сторона правопорушення (диспозиція статті) пов`язана саме з моментом і безпосередніми обставинами вчинення ДТП. Апелянт залишив місце пригоди, не виконавши обов`язків, передбачених Правилами дорожнього руху. Вихід на зв`язок із потерпілим наступного дня є діями, вчиненими після закінчення правопорушення. Вони не спростовують факт залишення місця пригоди в момент її настання. Поїхавши з місця події, апелянт унеможливив фіксацію стану водія (зокрема, на предмет алкогольного чи наркотичного сп`яніння). Це є формою приховування обставин пригоди. Часткове добровільне відшкодування збитків потерпілому не свідчить про відсутність складу правопорушення. Наступні добросовісні дії апелянта не спростовують факт свідомого залишення ним місця дорожньо-транспортної пригоди одразу після її вчинення. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність залишити апеляційну скаргу особи, щодо якої складено протоколи - ОСОБА_1 без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін. На підставі викладеного, керуючись ст.294 КУпАП,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу особи, щодо якої складено протоколи - ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 травня 2026 року щодо нього, без змін. Постанова набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя Волинського апеляційного суду В.А. Подолюк