Ухвала КЦС ВС № 554/1238/25

Ухвала 17 червня 2026 року м. Київ справа № 554/1238/25 провадження № 61-7309ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Київського районного суду м. Полтави від 17 вересня 2025 року у складі судді: Яковенко Н. Л., та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 квітня 2026 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дороша А. І., Лобова О. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, ВСТАНОВИВ: У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку. Позов мотивований тим, що 01 листопада 2019 року відповідно до наказу Державного підприємства «Полтавське лісове господарство» № 371 від 30 жовтня 2019 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу в ДП «Полтавське лісове господарство» на посаду провідного інспектора з кадрів, наказом Державного підприємства «Полтавське лісове господарство» № 246/01-02 від 23 червня 2022 року назву посади «провідний інспектор з кадрів» змінено на «старший інспектор з кадрів». Згідно наказу Державного агентства лісових ресурсів України № 922 від 28 жовтня 2022 року Державне підприємство «Полтавське лісове господарство» припинено шляхом реорганізації, а саме: приєднано до ДП «Ліси України». Позивачка вказувала, що відповідно до наказу Філії «Полтавське лісове господарство» ДП «Ліси України» № 1 від 04 січня 2023 року дію трудового договору ОСОБА_1 продовжено та зараховано до Філії «Полтавське лісове господарство» ДП «Ліси України» на підставі частини шостої статті 36 КЗпП України. З 06 березня 2023 року позивачка перебувала у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. 28 жовтня 2024 року під час перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, позивачка отримала повідомлення про заплановане вивільнення та припинення трудового договору від 28 жовтня 2024 року № 520 у зв`язку з припиненням філії «Полтавське лісове господарство» шляхом її закриття на підставі наказу ДП «Ліси України» від 18 жовтня 2024 року № 1879 «Про припинення філії «Полтавське лісове господарство» на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. Наказом філії «Полтавське лісове господарство» від 27 грудня 2024 року № 737 про припинення трудового договору (контракту) ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади старшого інспектора з кадрів за ініціативою власника, на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, причиною припинення трудового договору зазначено скорочення чисельності штату. У зв`язку з наведеним, позивачка просила суд: визнати незаконним та скасувати наказ філії «Полтавське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» № 737 від 27 грудня 2024 року про припинення трудового договору ОСОБА_1 ; поновити її на посаді старшого інспектора з кадрів з дати звільнення; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 17 вересня 2025 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 15 квітня 2026 року: позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: скасовано наказ № 737 від 27 грудня 2024 року Філії «Полтавське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в частині припинення трудового договору з ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора з кадрів Філії «Полтавське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» 01 січня 2025 року; у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» про стягнення середнього заробітку відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат; в частині поновлення на роботі рішення допущено до негайного виконання. Судові рішення мотивовані тим, що: згідно з наказом № 168 Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» від 02 березня 2023 року ОСОБА_1 , старшому інспектору з кадрів, за її заявою надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку на період з 06 березня 2023 року по 08 січня 2026 року . Наказом Філії «Полтавське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарства підприємства «Ліси України» від 27 грудня 2024 року № 737 позивачку ОСОБА_1 , старшого інспектора з кадрів, звільнено 31 грудня 2024 року на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України за скороченням чисельності штату; ОСОБА_1 на момент вручення попередження про наступне звільнення не було запропоновано жодної вакантної посади на підприємстві; середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці. Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21. компенсація середнього заробітку по своїй суті, як заробітна плата, підлягає стягненню у разі порушення роботодавцем права працівника , виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату, у зв`язку із його незаконним звільненням. Відповідно, вирішальною у даному випадку обставиною, що впливає на обов`язок роботодавця із компенсації середнього заробітку за час вимушеного прогулу, є саме факт здійснення працівником трудової діяльності за умов відсутності оспорюваного наказу про звільнення; у випадку ж перебування працівника у неоплачуваній відпустці по догляду за дитиною до трьох років, та за фактичного не виконання працівником своїх трудових функцій у відповідний період, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку із незаконним звільненням, не відповідатиме фактичній меті частини другої статті 235 КЗпП України , згідно якої, така полягає у відновленні прав працівника який увесь час після винесення незаконного наказу про звільнення мав би можливість працювати та отримувати заробітну плату; позивачем до справи не долучено доказів про звернення до відповідача із заявою про бажання достроково (до 08 січня 2026 року) припинити відпустку по догляду за дитиною та приступити до виконання робочих функцій до винесення наказу про звільнення у грудні 2024 року, також не надано й доказів звернення із відповідною заявою листом із рекомендованим повідомленням, що можливо могло б бути не отримане роботодавцем до винесення наказу про звільнення. 29 травня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Київського районного суду м. Полтави від 17 вересня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 квітня 2026 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і ухвалити у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що: судами першої та апеляційної інстанцій у даній справі безпідставно не було враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, в тому числі, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі 3755/12623/19, на яку безпосередньо суди і посилаються у рішеннях; відповідно до змісту мотивувальних частин рішень судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 554/1238/25, суди прийшли до висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу загалом посилаючись на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19; зокрема, в обґрунтування рішень, суди посилались на висновки про те, що середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах; в той час, суди прийшли до протилежного змісту наведеної постанови висновку про те, що у випадку ж перебування працівника у неоплачуваній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, та за фактичного не виконання працівником своїх трудових функцій у відповідний період, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку із незаконним звільненням, не відповідатиме фактичній меті частини другої статті 235 КЗпП України, згідно якої, така полягає у відновленні прав працівника який увесь час після винесення незаконного наказу про звільнення мав би можливість працювати та отримувати заробітну плату; так, з аналізу змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 в контексті її застосування до спірних правовідносин випливає, що суди першої та апеляційної інстанцій у даній справі, зіславшись на вказану постанову, на її зміст уваги не звернули, та не вірно тлумачили це рішення, а відтак, не застосували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у ній; зі змісту постанови та окремої думки, а також інших постанов у подібних правовідносинах, жодна з них, до якої правової природи суди б не відносили середній заробіток за час вимушеного прогулу, не містить висновку про наявність підстав для відмови у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу при встановленому факті незаконного звільнення. Тобто, жодна з постанов Великої палати Верховного Суду не містить будь яких умов для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в тому числі, відпустки будь-якого виду; стаття 235 КЗпП України має імперативний характер та не ставить можливість стягнення середнього заробітку у залежність від: фактичного виконання працівником трудових обов`язків; перебування працівника у соціальній відпустці; подання заяви про дострокове припинення відпустки для догляду за дитиною; доведення працівником наміру приступити до роботи. Однак суд апеляційної інстанції фактично доповнив зміст частини другої статті 235 КЗпП України новою умовою, не передбаченою законом, зазначивши про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку через недоведеність наміру позивача достроково перервати відпустку для догляду за дитиною та приступити до виконання трудових обов`язків; перебування працівника у відпустці для догляду за дитиною не припиняє трудових правовідносин та не позбавляє працівника гарантій трудового законодавства, зокрема гарантій захисту від незаконного звільнення та права на компенсацію наслідків такого звільнення; як зазначено у тій же постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, середній заробіток за час вимушеного прогулу є гарантією відновлення порушених трудових прав працівника, незаконно позбавленого можливості виконувати трудову функцію. Отже, виплата середнього заробітку є правовим наслідком незаконного звільнення та поновлення працівника на роботі, а не оплатою фактично виконаної роботи, і застосовується завжди при незаконному звільненні. Натомість суд апеляційної інстанції фактично ототожнив середній заробіток за час вимушеного прогулу із оплатою праці за виконану роботу, що суперечить змісту статті 235 КЗпП України та правовим висновкам Верховного Суду. Таким чином, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до безпідставної відмови у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу; суд апеляційної інстанції у своїй постанові підтримав рішення суду першої інстанції, в той час, доповнивши мотивувальну частину безпідставними висновками про те, що саме на позивача має бути покладено обов`язок ініціювання дострокового переривання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу, який міг би свідчити про обставину, що з 01 січня 2025 року по дату прийняття рішення суду позивач не перебувала у стані вимушеного прогулу. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України, пункт 9 частини третьої статті 2 ЦПК України). Рішенням Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023, зокрема, визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. У касаційному порядку може бути здійснений перегляд судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, проте лише у випадках, визначених Кодексом (абзац четвертий пункту 7.5. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023) Верховний Суд як суд касаційної інстанції у цивільних справах із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та розв`язанні цивільних спорів (абзац п`ятий пункту 7.7. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023). Внормування процесуальних відносин у спосіб визначення в Кодексі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики (абзац другий пункту 7.8. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023). Припис пункту 2 частини третьої статті 389 Кодексу, що встановлює один із «фільтрів» для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, - визнання справи малозначною - є зрозумілим за змістом та передбачним за наслідками застосування. Зазначений припис Кодексу також має правомірну мету - додержання принципу остаточності судового рішення (res judicata) як одного з аспектів вимоги юридичної визначеності (пункт 7.9. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023). Не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково (пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України). Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Предметом касаційного оскарження є судове рішення, ухвалене у справі про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ця справа є незначної складності та не належить до виключень, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України. Малозначна справа є такою в силу своїх властивостей, незалежно від того чи визнавав її такою суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції. Оскільки частина шоста статті 19 ЦПК України розміщена в розділі 1 Загальних положень ЦПК України, то вона поширюються й на стадію касаційного провадження. З урахуванням предмету позову, характеру правовідносин, складності справи, Верховний Суд вважає за можливе визнати цю справу малозначною. Особа, яка подала касаційну скаргу, у касаційній скарзі вказує, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, оскільки стосується застосування положень статей 179, 184, 235 КЗпП України у взаємозв`язку з гарантіями захисту працівника, незаконно звільненого під час перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Предметом спору є питання права щодо наявності або відсутності у працівника права на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у випадку незаконного звільнення під час перебування у соціальній відпустці. Оскаржуване судове рішення свідчить про неоднакове застосування судами положень статті 235 КЗпП України у поєднанні зі статтею 184 КЗпП України, що обумовлює необхідність формування Верховним Судом єдиного підходу щодо застосування зазначених норм права, в тому числі, в контексті застосування трудових гарантій для незаконно звільненого працівника в період перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Окрім цього, ОСОБА_1 вказує у касаційній скарзі, що справа має для неї виняткове значення, оскільки стосується реалізації конституційного права на працю, гарантій трудового та соціального захисту жінок, які мають малолітніх дітей, наданих державою працівникам, та компенсації наслідків незаконного звільнення під час перебування у відпустці для догляду за дитиною. Спір стосується не лише формального поновлення на роботі, а реального відновлення порушених трудових та соціальних прав, гарантованих статтями 43, 51 Конституції України та статями 179, 184, 235 КЗпП України та міжнародними стандартами захисту материнства і праці. Справа становить значний суспільний інтерес у розумінні пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, оскільки стосується забезпечення державних гарантій захисту працівників, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також межі застосування статей 179, 184, 235 КЗпП України. Справа має суттєве суспільне значення, оскільки стосується гарантій соціального захисту сім`ї, материнства та праці, а також забезпечення ефективного механізму поновлення порушених трудових прав працівника. Проте особа, яка подала касаційну скаргу,не обґрунтовує, чому саме касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а справа становить значний суспільний інтерес і в чому проявляється виняткове значення для неї цієї справи. Посилання у касаційній скарзі на порушення норм матеріального та процесуального права фактично підтверджує незгоду особи, яка подала касаційну скаргу, з оскарженими судовими рішеннями. І, відповідно, не свідчить, що: скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а справа становить значний суспільний інтерес і має виняткове значення для позивачки. Посилання на інші випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України за наявності яких судове рішення у малозначній справі підлягає касаційному оскарженню, касаційна скарга та додані до неї матеріали не містять. Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню (пункт 1 частини другої статті 394 ЦПК України). Таким чином, оскаржене судове рішення ухвалено у малозначній справі. Тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись статтею 129 Конституції України, статтями260, 389, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Київського районного суду м. Полтави від 17 вересня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Крат І. О. Дундар Є. В. Краснощоков