Постанова 4854 № 420/43119/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/43119/25 Головуючий в 1 інстанції: Бутенко А.В. Дата і місце ухвалення: 27.02.2026 р., м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Тарновецького І.І., суддів: Бойка А.В., Шевчук О.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року у справі №420/43119/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В : У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 24.06.2025 №51034300025174 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Лівану (Ліванської Республіки) ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 ; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Лівану (Ліванської Республіки) ОСОБА_4 ( ОСОБА_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 25.12.2024 про надання дозволу на імміграцію в Україну із доданими документами та прийняти рішення з урахуванням висновків суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Апелянт вказує, що під час розгляду заяви позивача про надання дозволу на імміграцію ГУ ДМС в Одеській області діяло відповідно до вимог Закону України «Про імміграцію» та Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983. Скаржник зазначає, що за результатами проведених перевірок та на підставі інформації, наданої Управлінням Служби безпеки України в Одеській області, було встановлено відсутність позивача за адресою фактичного проживання, зазначеною ним у заяві про надання дозволу на імміграцію, а також неможливість встановлення його місця перебування на території Одеської області. Крім того, під час перевірки встановлено, що позивач навчається на денній формі навчання у Дніпровському державному медичному університеті та зареєстрований у студентському гуртожитку в місті Дніпро, тоді як у заяві зазначив фактичне проживання в місті Одесі. На думку апелянта, наведені обставини свідчать про подання позивачем свідомо неправдивих відомостей щодо свого місця проживання, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» є самостійною підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Апелянт також наголошує, що позивач був зобов`язаний повідомляти орган ДМС про зміну відомостей, зазначених у заяві та доданих документах, однак такого обов`язку не виконав. На переконання скаржника, рішення від 24.06.2025 №51034300025174 прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені чинним законодавством, є обґрунтованим та таким, що відповідає принципу законності, а тому підстави для його скасування відсутні. Позивач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу. Справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України. Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 є громадянином Ліванської Республіки та перебуває у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим 30.11.2022 Соборним відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро). 25 грудня 2024 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» як один із подружжя громадянина України, з яким перебуває у шлюбі понад два роки. У заяві про надання дозволу на імміграцію від 25.12.2024 №400051324 позивач зазначив як фактичне місце проживання адресу: АДРЕСА_1 , а як зареєстроване місце проживання в Україні - АДРЕСА_2 . За результатами перевірки Управління Служби безпеки України в Одеській області листом від 24.02.2025 №65/1/3/1548 повідомило Головне управління ДМС України в Одеській області про відсутність іноземця за вказаним у заяві-анкеті місцем проживання та неможливість встановлення його місця перебування на території регіону, у зв`язку з чим, на думку УСБУ, відсутня можливість здійснити комплекс перевірочних заходів стосовно позивача. Також матеріалами справи встановлено, що згідно з письмовими поясненнями від 14.05.2025 позивач повідомив, що майже рік проживає разом із дружиною за адресою: АДРЕСА_1 , у квартирі свого знайомого, який перебуває за кордоном. Крім того, позивач зазначив, що має намір тимчасово перебувати у місті Дніпро для догляду за матір`ю дружини. 24 червня 2025 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято рішення №51034300025174 про відмову громадянину ОСОБА_6 у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» у зв`язку із зазначенням, на думку відповідача, свідомо неправдивих відомостей щодо місця проживання. Вважаючи зазначене рішення протиправним та таким, що прийняте без належного з`ясування всіх обставин справи та без достатніх доказів подання ним свідомо неправдивих відомостей, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем не доведено наявності передбачених законом підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Суд зазначив, що для застосування пункту 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» необхідним є встановлення факту зазначення особою свідомо неправдивих відомостей або подання підроблених документів, тоді як сам по собі факт відсутності особи за адресою, зазначеною нею як місце фактичного проживання, не свідчить про подання завідомо неправдивих відомостей та не підтверджує наявність умислу на введення органу державної влади в оману. Суд першої інстанції встановив, що єдиною підставою для прийняття оскаржуваного рішення стала інформація, викладена у листі Управління Служби безпеки України в Одеській області від 24.02.2025 №65/1/3/1548, відповідно до якої позивача не було виявлено за зазначеним у заяві місцем проживання та не вдалося встановити його місце перебування на території регіону, однак інших доказів, які б підтверджували подання позивачем свідомо неправдивих відомостей, відповідачем надано не було. Крім того, відповідач не здійснив усіх необхідних перевірочних заходів, не витребував у позивача додаткові документи чи пояснення для з`ясування обставин його проживання та не надав доказів проведення інших перевірок, які б підтверджували недостовірність відомостей, зазначених у заяві про надання дозволу на імміграцію. Враховуючи відсутність доказів подання позивачем підроблених документів, надання ним недостовірної інформації або існування інших обставин, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», а також покладений на суб`єкта владних повноважень обов`язок доведення правомірності прийнятого рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 24.06.2025 №51034300025174 та наявність підстав для його скасування із зобов`язанням відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на імміграцію з урахуванням висновків суду. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію є рішенням уповноваженого органу, яке надає іноземцю або особі без громадянства право на імміграцію в Україну, а порядок його надання, а також підстави для відмови у його наданні визначаються цим Законом. Статтею 4 Закону України «Про імміграцію» передбачено, що одному з подружжя, якщо другий із подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дозвіл на імміграцію надається поза квотою імміграції. З матеріалів справи вбачається, що позивач є громадянином Ліванської Республіки, перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України понад два роки та звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на імміграцію саме на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію». Отже, право позивача на звернення із відповідною заявою та розгляд такої заяви уповноваженим органом відповідачем не заперечується. Водночас підставою для прийняття Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області рішення від 24.06.2025 №51034300025174 про відмову у наданні дозволу на імміграцію визначено пункт 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію», а саме зазначення особою у заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей. Колегія суддів звертає увагу, що за змістом наведеної норми для відмови у наданні дозволу на імміграцію необхідним є встановлення не лише факту невідповідності певних відомостей дійсності, а й доведення того, що такі відомості були повідомлені особою свідомо, тобто умисно та з усвідомленням їх неправдивості. Таким чином, сама по собі наявність сумнівів щодо достовірності певної інформації або неможливість підтвердити окремі відомості не є тотожною встановленню факту подання свідомо неправдивих відомостей у розумінні пункту 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію». Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі №500/1254/23 звернув увагу на необхідність дотримання суб`єктом владних повноважень вимог частини другої статті 2 КАС України під час вирішення питань у сфері імміграції та наголосив на обов`язку міграційного органу забезпечити повне і всебічне з`ясування обставин, що мають значення для прийняття рішення. При цьому суд зазначив, що рішення у сфері імміграції повинні прийматися на підставі належної оцінки усіх зібраних матеріалів та відповідати критеріям законності, обґрунтованості, розсудливості та пропорційності. Також Верховний Суд послідовно виходить із того, що дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень не є необмеженими та підлягають ефективному судовому контролю. Здійснюючи такий контроль, адміністративний суд не підміняє собою відповідний орган державної влади, однак перевіряє, чи прийняте рішення на підставі належних та достатніх доказів, чи встановлені органом фактичні обставини підтверджуються матеріалами справи, а також чи відповідають зроблені висновки вимогам законності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності. Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Suominen v. Finland» наголосив, що орган державної влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши достатнє обґрунтування прийнятого рішення. Аналогічний підхід викладений у рішеннях ЄСПЛ у справах «Hirvisaari v. Finland» та «Серявін та інші проти України», у яких Суд зазначив, що рішення органів влади повинні містити належне мотивування та демонструвати, що всі істотні обставини справи були належним чином досліджені. Крім того, у рішеннях «Рисовський проти України» та «Lelas v. Croatia» Європейський суд з прав людини наголосив на важливості принципу належного урядування (good governance), відповідно до якого державні органи повинні діяти послідовно, прозоро та своєчасно, а будь-яке втручання у права особи має бути належним чином обґрунтоване та підтверджене відповідними доказами. Як убачається з матеріалів справи, єдиною фактичною підставою для висновку відповідача про подання позивачем свідомо неправдивих відомостей став лист Управління Служби безпеки України в Одеській області від 24.02.2025 №65/1/3/1548, у якому зазначено про відсутність іноземця за вказаною у заяві адресою проживання та неможливість встановлення його місця перебування на території регіону. Однак наведені відомості самі по собі не підтверджують факту повідомлення позивачем неправдивої інформації та тим більше не свідчать про наявність у нього умислу на введення органу державної влади в оману. При цьому відповідачем не надано доказів проведення додаткових перевірочних заходів, не витребувано від позивача додаткових пояснень чи документів, не встановлено обставин, які б беззаперечно підтверджували, що на момент подання заяви позивач не проживав за вказаною адресою або свідомо повідомив недостовірні відомості. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржуване рішення відповідача фактично ґрунтується на припущеннях, а не на належних та достатніх доказах, що є несумісним із вимогами статті 19 Конституції України, положеннями Закону України «Про імміграцію», принципом належного урядування та стандартами обґрунтованості рішень суб`єктів владних повноважень, сформованими у практиці Верховного Суду та Європейського суду з прав людини. Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач фактично ототожнив неможливість встановлення місця перебування позивача на момент проведення перевірочних заходів із поданням ним свідомо неправдивих відомостей під час звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію, однак такі обставини не є тотожними за своїм правовим змістом та не можуть автоматично свідчити про наявність передбаченої пунктом 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини другої статті 77 КАС України саме на суб`єкта владних повноважень покладається обов`язок доведення правомірності прийнятого ним рішення. Отже, у цій справі саме відповідач повинен був довести наявність достатніх та переконливих доказів того, що позивач свідомо повідомив неправдиві відомості щодо свого місця проживання. Разом з тим матеріали справи не містять доказів того, що відповідачем були проведені всі необхідні заходи для повного та всебічного з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення питання щодо надання позивачу дозволу на імміграцію. Зокрема, відповідачем не надано доказів звернення до позивача із пропозицією надати додаткові пояснення чи документи щодо його фактичного місця проживання, не встановлено, що на дату подання заяви відомості про місце проживання були недостовірними, а також не доведено, що позивач усвідомлював їх неправдивість та мав намір ввести орган державної влади в оману. Колегія суддів враховує, що позивачем надавалися пояснення щодо проживання за адресою, зазначеною у заяві про надання дозволу на імміграцію, а також щодо обставин його перебування у місті Дніпро у зв`язку з навчанням та сімейними обставинами. Водночас будь-яких доказів, які б спростовували наведені пояснення або свідчили про їх недостовірність, відповідачем суду не надано. Крім того, суд апеляційної інстанції враховує, що наслідком прийняття оскаржуваного рішення стала відмова позивачу у реалізації права на імміграцію в Україну як чоловіку громадянки України, з якою він перебуває у шлюбі понад два роки. За таких обставин особливого значення набуває принцип пропорційності, який вимагає забезпечення справедливого балансу між публічними інтересами держави та правами конкретної особи. При цьому відповідач не навів жодних обставин, які б свідчили про існування суспільної потреби чи іншої легітимної мети, що виправдовувала б таке втручання у сферу сімейного життя позивача. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово зазначав, що втручання держави у сферу приватного та сімейного життя повинно бути належним чином обґрунтованим, переслідувати легітимну мету та ґрунтуватися на достатніх фактичних підставах. Відсутність належного обґрунтування рішення державного органу свідчить про недотримання принципу пропорційності та вимог належного урядування. З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що відповідачем не доведено наявності передбачених пунктом 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Наявні у справі докази не підтверджують факту подання позивачем свідомо неправдивих відомостей, а тому рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 24.06.2025 №51034300025174 обґрунтовано визнано судом першої інстанції протиправним та скасовано. Враховуючи, що питання про надання або відмову у наданні дозволу на імміграцію належить до компетенції уповноваженого органу, належним способом захисту порушеного права позивача у даному випадку є зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву про надання дозволу на імміграцію з урахуванням висновків суду. Такий спосіб захисту відповідає завданню адміністративного судочинства, не передбачає втручання суду у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень та забезпечує ефективне поновлення порушених прав позивача. Відхиляючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів також враховує, що відповідач фактично не навів обставин, які б свідчили про неповне з`ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи або неправильне застосування ним норм матеріального права. Доводи апеляційної скарги переважно зводяться до переоцінки доказів, які вже були предметом дослідження суду першої інстанції, та незгоди із наданою судом правовою оцінкою встановлених обставин. Разом із тим колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції належним чином дослідив усі наявні у матеріалах справи докази, надав оцінку кожному з них окремо та у їх сукупності, встановив дійсні обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у відповідача достатніх правових підстав для прийняття рішення про відмову позивачу у наданні дозволу на імміграцію. Суд апеляційної інстанції також враховує, що відповідно до частини другої статті 2 КАС України під час здійснення судового контролю за рішеннями суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, чи використано повноваження з метою, з якою це повноваження надано, а також чи є такі рішення обґрунтованими, безсторонніми, добросовісними, розсудливими та пропорційними. У даному випадку відповідачем не доведено, що оскаржуване рішення відповідає наведеним критеріям правомірності, оскільки висновок про подання позивачем свідомо неправдивих відомостей зроблено без належного доказового підґрунтя, а обставини, покладені в основу спірного рішення, не дають можливості дійти однозначного та обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Колегія суддів також враховує правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої адміністративний суд, перевіряючи рішення суб`єкта владних повноважень, не підміняє собою відповідний орган державної влади, однак зобов`язаний перевірити, чи прийняте таке рішення на підставі належних та достатніх доказів, чи встановлені органом фактичні обставини підтверджуються матеріалами справи та чи є зроблені висновки логічними і обґрунтованими. У разі недоведеності обставин, покладених в основу індивідуального акта, такий акт не може вважатися законним. За таких обставин колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 24.06.2025 №51034300025174 не відповідає критеріям правомірності, визначеним статтею 2 КАС України, а тому підлягає скасуванню. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди наводити мотиви своїх рішень, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент сторін. Межі такого обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення та обставин конкретної справи. Оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та застосування ним норм матеріального права, колегія суддів доходить висновку, що рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для його скасування відсутні, у зв`язку з чим апеляційна скарга Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задоволенню не підлягає. Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року у справі №420/43119/25 залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише у випадках та у строки, визначені статтею 328 КАС України. Головуючий: І.І. Тарновецький Судді: А.В. Бойко О.А. Шевчук