Постанова Східний апеляційний господарський суд № 913/452/24

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2026 року м. Харків Справа № 913/452/24 Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гребенюк Н.В. , суддя Шутенко І.А. за участю секретаря судового засідання Бєлкіної О.М. за участю представників сторін: позивача Пясецький Д.В. відповідача не з`явився розглянувши апеляційну скаргу ТОВ Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг (2440Л/1) на рішення господарського суду Луганської області від 28.10.2025 у справі № 913/452/24 (повне рішення складено в приміщенні господарського суду Луганської області 31.10.2025 суддею Зюбановою Н.М.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг, м. Київ до Комунального підприємства Теплосервіс Станично-Луганської селищної територіальної громади, смт. Станиця Луганська Щастинського району Луганської області про стягнення 4 775 039 грн. 42 коп. ВСТАНОВИВ: В листопаді 2024 Товариство з обмеженою відповідальністю Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг (далі- позивач) звернулося до господарського суду Луганської області з позовною заявою до Комунального підприємства Теплосервіс Станично-Луганської селищної територіальної громади (далі відповідач) про стягнення 3 478 209 грн. 04 коп. боргу, 269132 грн. 39 коп. 3% річних та 1 027 697 грн. 99 коп. інфляційних нарахувань та договором постачання природного газу від 04.10.2021 № 8336-НГТ-20. Рішенням господарського суду Луганської області від 28.10.2025 у справі № 913/452/24 позов Товариства з обмеженою відповідальністю Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг до Комунального підприємства Теплосервіс Станично-Луганської селищної територіальної громади про стягнення 4 775 039 грн. 42 коп. задоволено частково. Стягнуто з Комунального підприємства Теплосервіс Станично-Луганської селищної територіальної громади, смт. Станиця Луганська Щастинського району Луганської області, Молодіжний квартал, б. 10 Б, ідент. код 35259450 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг, м. Київ, вул. Шолуденка, будинок 1, ідент. код 42399676 - 3 394 838 грн. 80 коп. боргу, 262 779 грн. 09 коп. 3% річних, 1 004 581 грн. 65 коп. інфляційних нарахувань та 55 946 грн 39 коп. судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. ТОВ Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг із вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилось та звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив рішення господарського суду Луганської області від 28.10.2025 у справі № 913/452/24 в частині відмови в стягненні 83 370,24 грн основного боргу, 6 353,30 грн 3% річних, 23 116,34 грн інфляційних втрат скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити. Також просив стягнути з відповідача судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначив, що судом першої не вірно застосоване положення Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» за умови відсутності окремого рішення Кабінету Міністрів України щодо територій, тимчасово окупованих, починаючи з 24.02.2022, отже апелянт вважає, що положення статей 13 та 13-1 вказаного Закону не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 24.11.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг (2440Л/1) на рішення господарського суду Луганської області від 28.10.2025 у справі № 913/452/24. Призначено розгляд справи на 09.12.2025. 24.11.2025 до Східного апеляційного господарського суду від апелянта надійшли додаткові пояснення. Разом з додатковими поясненнями від апелянта надійшло клопотання про зупинення провадження у даній справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 280/5808/23. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 09.12.2025 клопотання ТОВ Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг про зупинення провадження задоволено. Зупинено апеляційне провадження у справі № 913/452/24 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 280/5808/23 та оприлюднення повного тексту судового рішення ухваленого за результатами такого перегляду. Зобов`язано сторони повідомити Східний апеляційний господарський суд про усунення обставин, що спричинили зупинення провадження у справі. Як встановлено судом апеляційної інстанції, ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2026 справу № 280/5808/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Слов`янський пух Україна» до Запорізької митниці про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Слов`янський пух Україна» на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року повернуто відповідній колегії Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду, ухвалу оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 10.02.2026. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.06.2026 поновлено апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг (2440Л/1) на рішення господарського суду Луганської області від 28.10.2025 у справі № 913/452/24. Розгляд справи призначено 23.06.2026. 15.06.2026 від апелянта надійшли додаткові письмові пояснення, в яких він зазначив, що враховуючи відмінність у часових межах виникнення та перебігу спірних правовідносин, правові висновки, викладені у справі № 908/1162/23, не можуть бути застосовані у поточній справі без урахування особливостей нормативно-правового регулювання, оскільки в межах справи № 908/1162/23 розглядалось питання правовідносин з постачання електричної енергії протягом листопада-грудня 2022, а в межах даної справи, вирішується питання стягнення заборгованості за спожитий природний газ за Договором постачання природного газу у період, зокрема, з січня по лютий 2022. Крім того, просив долучити до матеріалів справи адвокатський запит від 29.04.206 та лист Кабінету Міністрів України від 01.05.2026 № 11907/0/2-2. В судове засідання, призначене на 23.06.2026, з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився. Копія ухвали про поновлення провадження у справі не відправлена Східним апеляційним господарським судом в установленому порядку на адресу відповідача (кв-л Молодіжний, 10Б, с-ще Станиця Луганська, 93601 КП "Теплосервіс" Станично-Луганської селищної територіальної громади) у зв`язку з тим, що тимчасово відсутній обмін з відділенням поштового зв`язку № 93601 в умовах воєнного стану. З огляду на зазначене, апеляційним судом здійснено повідомлення про розгляд справи на офіційному сайті "Судова влада". Відповідно до частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. Отже, відповідач вважається належним чином повідомленим про розгляд апеляційної скарги судом апеляційної інстанції. Від відповідача відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Розглянувши клопотання апелянта про залучення нових доказів колегія суддів зазначає наступне. У відповідності до ч. 3 статті 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з`ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об`єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК України покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов`язаний самостійно з`ясовувати відповідні причини. Суд апеляційної інстанції зазначає, що апелянт посилається на те, що зазначені докази не існували на час ухвалення оскаржуваного рішення. Між тим, прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів на стадії апеляційного провадження за відсутності визначених статтею 269 ГПК України підстав для їх прийняття фактично буде порушувати принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, оскільки відповідно до статті 124, 129 Конституції України, статей 7, 13 ГПК України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Поруч із цим, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 статті 13 ГПК України). Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №913/479/18. Колегія суддів акцентує, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент ухвалення рішення суду першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку, передбаченому статтею 269 ГПК України, незалежно від причин неподання стороною таких доказів. Саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення зазначеної норми процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якої є однозначність та передбачуваність. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 14.09.2021 у справі №922/2187/20. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про відхилення клопотання апелянта про долучення нових доказів у справі. Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення господарського суду підлягає залишенню без змін виходячи із наступного. Як вбачається з матеріалів справи, 04.10.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг (позивач, постачальник, ЕІС-код 56X930000010610Х) та Комунальним підприємством Теплосервіс Станично-Луганської селищної територіальної громади (відповідач, споживач, ЕІС-код 56XQ0000Z77CI007) було укладено договір № 8336-НГТ-20 постачання природного газу, за умовами п. 1.1 якого, постачальник зобов`язався поставити споживачеві природний газ, а споживач зобов`язався прийняти його та оплатити на умовах цього договору. Згідно п. 1.2. договору природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем для своїх власних потреб. У відповідності до п. 1.4 договору споживач підтвердив, що на момент підписання цього договору у нього в наявності є укладений договір на розподіл природного газу між споживачем та Оператором газорозподільної мережі (надалі - Оператор ГРМ) та присвоєний оператором ГРМ персональний ЕІС-код та/або укладений договір транспортування природного газу між споживачем та оператором газотранспортної системи та присвоєний оператором ГТС персональний ЕІС-код (якщо об`єкти споживача безпосередньо приєднані до газотранспортної мережі). Відповідальність за достовірність інформації, зазначеної в цьому пункті, несе споживач. Відповідно до п. 1.5 договору у разі якщо об`єкти споживача підключені до газорозподільних мереж, розподіл природного газу, який постачається за цим договором, здійснює(ють) оператор(и) газорозподільних мереж, а саме: АТ Оператор газорозподільної системи Луганськгаз, з яким споживач уклав відповідний договір (договори). У відповідності до п. 2.1. договору постачальник передає споживачу на умовах цього договору замовлений споживачем обсяг (об`єм) природною газу у період з червня 2021 до червня 2022 року (включно), в кількості 763 тис куб метрів. Підписанням цього договору споживач дав згоду постачальнику на включення його до Реєстру споживачів постачальника, розміщеного на інформаційній платформі Оператора ГТС відповідно до вимог Кодексу ГТС (п. 2.3 договору). Згідно п. 3.1 договору постачальник передає споживачу у загальному потоці природний газ у внутрішній точці виходу з газотранспортної системи. Право власності на природний газ переходить від постачальника до споживача після підписання актів приймання-передачі. Після переходу права власності на природний газ споживач несе всі ризики і бере на себе відповідальність, пов`язану з правом власності на природний газ. Відповідно до п. 3.2 договору постачання газу за цим договором здійснюється постачальником виключно за умови включення споживача до Реєстру споживачів постачальника, розміщеного на інформаційній платформі оператора ГТС. За умовами п. 3.5 договору приймання-передача газу, переданого постачальником споживачеві у відповідному розрахунковому періоді, оформлюється актом приймання-передачі газу. Відповідно до п. 3.5.4 договору у випадку неповернення споживачем підписаного оригіналу акту до 15-го (п`ятнадцятого) числа місяця, наступного за розрахунковим періодом, а також у випадку розбіжностей між даними, отриманими від споживача відповідно до підпункту 3.5.1 цього пункту, та даних щодо остаточної алокації відборів споживача на Інформаційній платформі Оператора ГТС, обсяг (об`єм) спожитого газу вважається встановленим (узгодженим) відповідно до даних Інформаційної платформи Оператора ГТС та переданим у власність споживачу, а вартість поставленого протягом відповідного розрахункового періоду газу розраховується з урахуванням цін, визначених в розділі 4 цього договору. Відповідно до п. 4.1. договору ціна та порядок зміни ціни на природний газ, який постачається за цим договором, встановлюється наступним чином: ціна природного газу за 1000 куб.м газу без ПДВ - 13658,42 грн, крім того податок на додану вартість за ставкою 20%, крім того тариф на послуги транспортування природного газу для внутрішньої точки виходу з газотранспортної системи - 124,16 грн без ПДВ, коефіцієнт, який застосовується при замовленні потужності на добу наперед у відповідному періоді на рівні 1,10 умовних одиниць, всього з коефіцієнтом - 136,58 грн, крім того ПДВ - 20%, всього з ПДВ - 163,89 грн за 1000 куб.м. Відповідно до п. 5.1. договору оплата за природний газ за відповідний розрахунковий період (місяць) здійснюється споживачем виключно грошовими коштами в наступному порядку: 30% вартості фактично переданого відповідно до акту приймання-передачі природного газу - до 22 числа розрахункового періоду. Остаточний розрахунок за фактично переданий відповідно до акту приймання-передачі природний газ здійснюється споживачем до 22 числа (включно) місяця, наступного за розрахунковий період. У разі відсутності акту приймання-передачі, фактична вартість використаного споживачем газу розраховується відповідно до умов підпункту 3.5.4 пункту 3.5 цього договору. У пункті 5.4. договору сторони погодили, що оплата за природний газ здійснюється споживачем шляхом перерахування коштів на поточний рахунок постачальника, зазначений в розділі 14 цього договору. Споживач зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за поставлений природний газ відповідно до пункту 5.1. цього договору. За умовами п. 13.1 договору він набирає чинності з дати його укладання і діє в частині поставки газу до 30.06.2024 включно, а в частині розрахунків - до повного їх виконання. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що на виконання умов вказаного договору у період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року він передав у власність відповідача природний газ на загальну суму 9 014 318 грн. 70 коп., що підтверджується відповідними актами приймання-передачі природного газу, в тому числі обсяги природного газу (193,20105 тис. куб.м), спожиті відповідачем в січні 2022 року підтверджуються даними з Інформаційної платформи Оператора ГТС. Оскільки відповідач оплату за поставку природного газу здійснив частково, утворилась заборгованість у сумі 3 478 209 грн. 04 коп. за газ, поставлений у січні - лютому 2022 року та позивач звернувся до суду. У зв`язку з порушенням строків оплати за поставку природного газу за відповідачем виникло прострочення грошових зобов`язань та позивач нарахував додаткові вимоги на підставі ст. 625 ЦК України у вигляді 3% в сумі 269132 грн. 39 коп. та інфляційних нарахувань в сумі 1 027 697 грн. 99 коп. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції вважав дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог у сумі 1598249 грн. 27 коп. за газ, поставлений у січні 2022 року та 1796589 грн. 53 коп. боргу за газ, поставлений у лютому 2022 року (108,52906 х 13658,42 = 1482335,48; 108,52906 х 124,16 х 1,1 = 14822,46; 120% х (1482335,48 + 14822,46) = 1796589,53), який підлягає до стягнення на користь позивача. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог про стягнення боргу у сумі 83370 грн 24 коп., який складається з вартості газу, поставленого 24.02.2022 та 28.02.2022 у кількості 5036,26 тис.куб.м, нарахованих на неї сум 3% річних та інфляційних втрат, через окупацію території Станично-Луганської селищної територіальної громади, неможливість постачання природного газу на зазначену територію на підставі положень статей 13 та 13- 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Предметом апеляційного перегляду є незгода позивача з висновками суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог в частині стягнення 83 370,24 грн основного боргу, 6 353,30 грн 3% річних, 23 116,34 грн інфляційних втрат, обґрунтовуючи таку незгоду неможливістю застосування положень статей 13 та 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» до спірних правовідносин. Судова колегія вважає доводи апеляційної скарги безпідставними з огляду на наступне. Місцезнаходженням відповідача Комунального підприємства Теплосервіс Станично-Луганської селищної територіальної громади, за яким він споживав природний газ, є: смт. Станиця Луганська Щастинського району Луганської області. За визначенням, наданим у статті 1-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207- VII (далі - Закон № 1207-VII) тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (тимчасово окупована територія) - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації. Водночас, виходячи зі статті 2 Закону № 1207-VII, метою цього закону є визначення статусу території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Вказівка на мету закону визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України міститься також у його преамбулі в чинній редакції. Тобто, як за міжнародними правовими нормами, так і за законодавством України територія визнається окупованою в силу наявних фактичних обставин; натомість закон не може змінювати цього факту, а встановлює правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території. Частиною першою статті 1 Закону № 1207-VII (у чинній редакції) визначено, зокрема, що: - тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав; - тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; - правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території визначаються цим Законом, іншими законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права; - за державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, розташованих на тимчасово окупованій території, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими суб`єктами публічного права зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території. За частиною другою статті 1 Закону № 1207-VII: - датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року; - окремі об`єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України є окупованими Російською Федерацією з 19 лютого 2014 року. Перелік таких об`єктів визначається Кабінетом Міністрів України; - Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року; - окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) - починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України. Законом №2138-IX від 15.03.2022 в редакції Законів №2764-IX від 16.11.2022, №3050-IX від 11.04.2023 статтю 1 Закону №1207-VII доповнено частиною третьою, якою визначено, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку. Чинна редакція Закону №1207-VII містить диференціацію правового режиму тимчасово окупованих територій України в контексті здійснення на них економічної діяльності та переміщення товарів, робіт та послуг (статті 13 та 13-1 Закону №1207-VII, а саме: - до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 Закону, правила статей 13, 13-1 Закону застосовуються просто в силу приписів абзацу першого частини першої кожної з вказаних статей; - до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 3 Закону, правила статей 1З, 13-1 Закону застосовуються лише у разі, якщо рішенням Кабінету Міністрів України ці правила (тобто визначений ними правовий режим) поширені на такі тимчасово-окуповані території. Це розмежування запроваджено Законом України від 15.03.2022 №2138-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України», який набрав чинності 20.03.2022 шляхом доповнення статей 13, 13-1 Закону). Цим самим законом доповнено абзац другий частини третьої статті 4 Закону № 1207-VII. Враховуючи відсильний характер наведених вище положень законодавства, Об`єднана палата Верховного Суду у справі №908/1162/23 проаналізувала розвиток та зміну в часі регулювання, наведеного в статті 1, частині першій статті 3, статтях 13 та 13-1 Закону №1207-VII. Так діюча до набрання чинності Законом України від 15.03.2022 №2138-ІХ редакція Закону №1207-VII містила таке: - статті 13 та 13-1 Закону №1207-VII визначали особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території та особливості переміщення товарів на/з тимчасово окупованої території; - частина перша статті 1 Закону №1207-VII вказувала, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. - частина другої цієї ж статті визначала дату початку тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - 20 лютого 2014 року; - частина перша статті 3 цього Закону для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначала: 1) сухопутну територію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; 2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; 3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями. Закон України від 15.03.2022 №2138-ІХ) станом на 20.03.2022, зокрема: - доповнив статтю першу Закону №1207-VII частиною третьою, за якою дата початку тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначається рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України; - доповнив частину третю статті 4 Закону абзацом другим, за яким в умовах воєнного стану правовий режим тимчасово окупованої території, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначається, змінюється і скасовується рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України; - доповнив статті 13, 13-1 Закону № 1207-VII новими частинами першими, за абзацом другим яких в умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цих статей можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями. У частині першій статті 3 цього Закону було викладено іншу редакцію пункту 3 та доповнено її пунктом 4, відтак: «І. Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; 2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; 3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України; 4) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1, 2 і З цієї частини, і повітряний простір над цими територіями». Як зазначено Верховним Судом у справі №908/1162/23, з наведеного регулювання у сукупності вбачається, що за відповідними законодавчими змінами для застосування правового режиму економічної діяльності на різних тимчасово окупованих територіях України окремого рішення про визнання тієї чи іншої її частини окупованою для визначення такого статусу за пунктом 3 частини першої статті 3 Закону, вимагає будь-яка частина території України, крім Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, які були окуповані іще в 2014 році та визнаються такими просто в силу закону (пункт 1 частини першої статті 3 Закону). Законом України від 21.04.2022 №2217-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України» (набрав чинності 07.05.2022) до Закону №1207-VII в свою чергу були внесені численні зміни, зокрема: - частину другу статті 1 було викладено в такій редакції: «Датою початку тимчасової окупації російською федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року. Окремі об`єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України є окупованими російською федерацією з 19 лютого 2014 року. Перелік таких об`єктів визначається Кабінетом Міністрів України. Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими російською федерацією з 20 лютого 2014 рок. Окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими російською федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією російської федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України»; - Закон був доповнений статтею 1-1 «Визначення термінів», пункт 7 частини першої якої містить визначення поняття «тимчасово окупована російською федерацією територія України (тимчасово окупована територія), як частини території України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації російської федерації»; - пункт 1 частини третьої статті 3 Закону був викладений у такій редакції: «сухопутна територія тимчасово окупованих російською федерацією територій України, водні об`єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях». Однак частина третя статті 1, пункт 3 частини першої статті 3, а так само частини перші статей 13, 13- 1 Закону при цьому залишилися незмінними. Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» щодо деяких питань визначення правового статусу тимчасово окупованих територій України в умовах воєнного стану від 16.11.2022 №2764-ІХ частину третю статті 1 Закону було викладено в редакції, за якою дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються Кабінетом Міністрів України. Діюча редакція цієї норми (у відповідності до змін, внесених Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно» №3050-IX від 11.04.2023) вказує, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, які передбачені у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку. За змістом висновку Об`єднаної палати Верховного Суду, що викладений в постанові від 03.10.2025 у справі №908/1162/23- з 07.05.2022 ані пункт 7 частини першої статті 1-1, ані пункт 1 частини третьої статті 3 Закону не містили (і зараз також не містять) жодних посилань на те, що статус тимчасово окупованих вказані у них території набувають залежно від наявності чи відсутності (а так само і дати ухвалення) будь-якого рішення того чи іншого повноважного органу державної влади України - РНБО, Кабінету Міністрів України чи іншого органу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Воєнний стан в Україні був введений з 24.02.2022 із 05 год. 30 хв. Указом Президента України № 64/2022 та неодноразово продовжувався. Кабінет Міністрів України 06.12.2022 затвердив постанову «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», відповідно до якої перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони України з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій. Наказом Міністерства розвитку громад та територій України № 376 від 28.02.2025 затверджений Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окуповані російською федерацією, до якого включена Станично-Луганська селищна територіальна громада (UA44160050000040019), територія якої є тимчасово окупованою з 24.02.2022. Однак у відповідності до регулювання, запровадженого Законом України від 21.04.2022 № 2217-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України») правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону, має лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася. Отже за вищенаведеним висновком Верховного Суду, враховуючи положення статей 13 та 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» можуть бути поширені на такі території з урахування ч. 1 статей, а саме за рішенням Кабінету Міністрів України, факт тимчасової окупації місцезнаходження відповідача є загальновідомим фактом та не потребує окремого доказування в даному судовому провадженні. Крім того, судова колегія враховує, що у зв`язку з перебуванням певних територій у тимчасовій окупації, оператор газорозподільних систем не контролює їх на час окупації та не має можливості відстежувати обсяги надходження газу до мереж відповідача, оскільки неможливо визначити від чиїх мереж здійснюється розподіл газу та куди він надходить під час окупації території, покази по об`єктах, розташованих на окупованих територіях, неможливо визначити об`єктивно. З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу в сумі 83370 грн 24 коп., який складається з вартості газу, поставленого 24.02.2022 та 28.02.2022 у кількості 5036,26 тис.куб.м. Враховуючи відсутність підстав до стягнення суми основного боргу, судом першої інстанції правомірно відмовлено у нарахуванні 6 353,30 грн 3% річних, 23 116,34 грн інфляційних втрат. Щодо тверджень апелянта про неможливість застосування висновку Верховного Суду, викладеному у постанові у справі № 908/1162/23, до правовідносин, що склались у даній справі, колегія суддів зазначає, що в ухвалі від 27.05.2026 у справі № 916/1218/23 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «У контексті наведеного питання, колегія суддів звертає увагу на важливості встановлення моменту початку дії відповідних обмежень: 1) або з моменту, коли територія вважається тимчасово окупованою, 2) або з моменту прийняття рішення відповідного органу. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суд зазначив, що після звернення НЕК «Укренерго» із касаційною скаргою у цій справі Об`єднана палата ухвалила постанову від 03 жовтня 2025 року у справі № 908/1162/23, в якій виклала висновки щодо застосування статей 13 та 131 Закону № 1207-VII до правовідносин, які виникли у період із лютого 2022 року до грудня 2022 року, тобто до прийняття постанови № 1364 та наказу №

309. Так, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про можливість застосування відповідних заборон без наявності спеціального рішення Кабінету Міністрів України щодо введення таких обмежень з огляду на загальновідомий факт тимчасової окупації певної території.». За наведених підстав судова колегія вважає висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позову обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги такими, що його не спростовують. Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що судом першої інстанції в повному обсязі досліджені обставини, що мають значення для справи, а викладені в оскаржуваному судовому рішенні висновки відповідають фактичним обставинам справи, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення господарського суду Луганської області від 28.10.2025 у справі № 913/452/24 в оскаржуваній частині підлягає залишенню без змін. Будь-яких порушень норм процесуального права в діях суду при ухваленні оспорюваного рішення, які в силу вимог ч. 3 ст. 277 ГПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення - судовою колегією не встановлено. Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують висновок суду першої інстанції. Відповідно до вимог ст. 129 ГПК України судові витрати по розгляду апеляційної скарги, відносяться на заявника апеляційної скарги. Про стягнення інших судових витрат, у тому числі витрат на правничу допомогу, сторонами не заявлено, тому вони не підлягають розподілу. Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 271, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ТОВ Газопостачальна компанія Нафтогаз Трейдинг (2440Л/1) на рішення господарського суду Луганської області від 28.10.2025 у справі № 913/452/24 залишити без задоволення. Рішення господарського суду Луганської області від 28.10.2025 у справі № 913/452/24 залишити без змін. Дана постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України. Повна постанова складена 26.06.2026. Головуючий суддя М.М. Слободін Суддя Н.В. Гребенюк Суддя І.А. Шутенко