Постанова 4856 № 120/807/26

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/807/26 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Воробйова Інна Анатоліївна Суддя-доповідач - Капустинський М.М. 25 червня 2026 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Капустинського М.М. суддів: Сапальової Т.В. Шидловського В.Б. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 07 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатскьій області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (далі - ГУ ПФУ в Закарпатській області, відповідач 1), Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - ГУ ПФУ в м.Києві, відповідач 2), Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі - ГУ ПФУ у Вінницькій області, відповідач 3) із позовом, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області №905330146937 від 29.09.2025 року; - визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві № 905330146937 від 03.12.2025 року. - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області зарахувати до стажу державної служби, який дає право на призначення пенсії на підставі Закону України «Про державну службу», періоди роботи в митних органах позивача з 24.04.2003 року по 01.05.2016 року, з урахуванням довідки Вінницької митниці від 05.09.2025 року № 7.12-4/12-02/10/5668; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області призначити з 22.09.2025 року ОСОБА_1 пенсію по інвалідності відповідно до ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 № 3723-XII, з урахуванням довідок Вінницької митниці від 19.08.2025 року №7.12-1/22-02/10/5229 та від 19.08.2025 року №7.12-1/22-02/10/5228. Позовні вимоги мотивовані протиправністю рішень відповідачів щодо не здійснення переведення на пенсію по інвалідності державного службовця відповідно до Закону України "Про державну службу" та щодо здійснення нарахування і виплати призначеної пенсії в розмірі 60 % суми заробітної плати, з якої сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, зазначеної у довідках від 19.08.2025 року №7.12-1/22-02/10/5229 та від 19.08.2025 року №7.12-1/22-02/10/5228. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 07 травня 2026 року позов задоволено частково. Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Зазначає, що оскільки чинним законодавством не передбачено переведення на пенсію по інвалідності відповідно до Закону № 889, право позивача на перерахунок пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу» відсутнє. Також вказує, що посади на яких перебував позивач у спірний період не зараховуються до стажу державної служби, а отже відсутній й стаж для переведення на пенсію по інвалідності відповідно до Закону України "Про державну службу". З аналогічних підстав просили відмовити відповідачі 1 та 2 , про що вказано у поданих ними відзивах. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість судового рішення, повноту встановлення обставин справи, застосування норм матеріального і процесуального права, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 22.09.2025 ОСОБА_1 звернувся до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою про перехід на пенсію по інвалідності, згідно із Законом України Про державну службу. Розгляд вказаної заяви та доданих до неї документів здійснювався Головним управлінням Пенсійного фонду України в Закарпатській області за принципом екстериторіальності, яким прийнято рішення №905330146937 від 29.09.2025 року про відмову у переведенні на пенсію по інвалідності відповідно до Закону України "Про державну службу" з підстав відсутності необхідного стажу державної служьи. 25.11.2025 р. позивач повторно звернувся до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою про перехід на пенсію по інвалідності, згідно із Законом України Про державну службу. За принципом екстериторіальності заяву розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві, яким прийнято рішення № 905330146937 від 03.12.2025 року про відмову у переведенні на пенсію по інвалідності відповідно до Закону України "Про державну службу" з підстав відсутності необхідного стажу. Не погоджуючись з вказаними рішеннями, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості вимог позивача, відтак і наявності підстав для задоволення позовних вимог. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору та, відповідно до ч.1 ст.308 КАС України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача. Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом (стаття 46 Основного Закону). Згідно зі ст. 46 Конституції України право на пенсійне забезпечення гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Зміст та обсяг права громадян на пенсійне забезпечення полягає у їх матеріальному забезпеченні шляхом надання трудових і соціальних пенсій, тобто щомісячних пенсійних виплат відповідного розміру в разі досягнення особою передбаченого законом віку чи визнання її інвалідом або отримання членами її сім`ї цих виплат у визначених законом випадках. Встановивши в законі правові підстави призначення пенсій, їх розміри, порядок обчислення і виплати, законодавець може визначати як загальні умови їх призначення, так і особливості набуття права на пенсію, включаючи для окремих категорій громадян пільгові умови призначення пенсії залежно від ряду об`єктивно значущих обставин, що характеризують трудову діяльність (особливості умов праці, професія, виконувані функції, кваліфікаційні вимоги, обмеження, ступінь відповідальності тощо). Законодавець повинен робити це з дотриманням вимог Конституції України, в тому числі принципів рівності та справедливості. За приписами ст. 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення державної служби, зокрема порядок реалізації права на пенсійне забезпечення державних службовців, визначається Законом України "Про державну службу" (далі - Закон № 889-VIII). Відповідно до п. 2 розд. ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 889-VIII з 01.05.2016 року втратив чинність Закон України "Про державну службу" (далі - Закон № 3723-XII), крім ст. 37, що застосовується до осіб, зазначених у п. 10 і 12 цього розділу. Зокрема, п. 10, 12 розд. ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 889-VIII передбачено, що державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених ст. 25 Закону № 3723-XII та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених ст. 25 Закону № 3723-XII та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Тобто, за наявності в особи станом на 01.05.2016 року певного стажу державної служби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 років незалежно від того, чи працювала особа станом на 01.05.2016 року на державній службі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII, але за такої умови: у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Згідно з частиною 1 ст. 37 Закону № 3723-XII встановлено, що на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого ст. 26 Закону № 1058-IV, за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абз. 1 ч. 1 ст. 28 згаданого Закону, у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 01.01.2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, - у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування. Водночас, за приписами ч. 9 ст. 37 Закону № 3723-XII визначено, що пенсія по інвалідності у розмірах, передбачених ч. 1 цієї статті, призначається за наявності страхового стажу, встановленого для призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону № 1058-IV особам, визнаним інвалідами І або II групи у період перебування на державній службі, які мають стаж державної служби не менше 10 років, а також особам з числа інвалідів І або II групи незалежно від часу встановлення їм інвалідності, які мають не менше 10 років стажу державної служби на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, якщо безпосередньо перед зверненням за призначенням такої пенсії вони працювали на зазначених посадах. Пенсія по інвалідності відповідно цього Закону, призначається незалежно від причини інвалідності за умови припинення державної служби. Якщо зазначені особи повертаються на державну службу, виплата пенсії по інвалідності припиняється на період до звільнення з роботи або досягнення ними граничного віку перебування на державній службі (ч. 10 ст. 37 Закону № 3723-XII). Якщо інваліду I або II групи було встановлено III групу інвалідності, то в разі наступного визнання його інвалідом I або II групи право на отримання раніше призначеної пенсії на умовах, передбачених цим Законом, поновлюється з дня встановлення I або II групи інвалідності за умови, якщо після припинення виплати пенсії минуло не більше п`яти років. У такому самому порядку визначається право на отримання пенсії по інвалідності на умовах, передбачених цим Законом, особам, яким така пенсія не була призначена у зв`язку з продовженням перебування зазначених осіб на державній службі (ч. 12 ст. 37 Закону № 3723-XII). Так, спірним у цій справі є зарахування до стажу державної служби періоду з 24.04.2003 р. по 01.05.2016 р. Відповідно до записів у трудовій книжці позивач в період з 08.08.2002 по 02.10.2018 працював на різних посадах в митних органах, які підпадають під категорію посад державних службовців, визначену статтею 25 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ "Про державну службу". Загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, визначав Закон № 3723-XII. Відповідно до статті 1 цього Закону державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Відповідно до частини 2 статті 9 зазначеного Закону регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України. Із наведеної норми вбачається, що правове становище державних службовців, які працюють в апараті інших органів, може регулюватися іншими спеціальними законами. При цьому Закон № 3723-ХІІ застосовується до таких службовців в частині, яка не врегульована спеціальними законами. Спеціальним законом, що визначає статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності, є Митний кодекс України. Згідно з статтею 569 Митного кодексу України від 04.07.2013 № 405-VІІ посадові особи митних органів є державними службовцями. Правове становище посадових осіб органів доходів і зборів визначається цим Кодексом, а в частині, не врегульованій ним, - законодавством про державну службу та іншими актами законодавства України. Так, частиною другою вказаної статті закріплено, що особи, вперше прийняті на службу до митних органів на посади, які передбачають виконання завдань, зазначених у статті 544 цього Кодексу, здійснення організаційного, юридичного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності цих органів, приймають Присягу державних службовців, якщо раніше вони не приймали такої Присяги. Таким чином, посадові особи митних органів, яким за наслідками атестації присвоєно спеціальні звання, займають посади в державних органах щодо практичного виконання завдань і функцій держави (зокрема у сфері митної політики), одержують заробітну плату за рахунок державного бюджету, а отже, перебувають на державній службі та є державними службовцями. Відповідно до частини 1 статті 569 Митного кодексу України (у редакції, чинній на час роботи позивача в митних органах) працівники органів доходів і зборів, на яких покладено виконання завдань, зазначених у статті 544 цього Кодексу, здійснення організаційного, юридичного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності цих органів, є посадовими особами. Посадові особи органів доходів і зборів є державними службовцями. Згідно з частиною 1 статті 588 Митного кодексу України (у редакції, чинній на час роботи позивача в митних органах) пенсійне забезпечення посадових осіб органів доходів і зборів здійснюється в порядку та на умовах, передбачених Законом України "Про державну службу". При цьому період роботи (служби) зазначених осіб (у тому числі тих, яким присвоєні спеціальні звання) в органах доходів і зборів зараховується до стажу державної служби та до стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, що дає право на призначення пенсії відповідно до Закону України "Про державну службу", незалежно від місця роботи на час досягнення віку, передбаченого зазначеним Законом. З огляду на викладене, посадові особи митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, є державними службовцями зі спеціальним статусом, а тому період проходження такої служби в митних органах зараховується до стажу державної служби, який дає право на набуття пенсії державного службовця відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ. Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена у рішенні Верховного Суду від 04 квітня 2018 року (зразкова справа № 822/524/18) та постанові Верховного Суду від 10.07.2018 справа № 591/6970/16-а. З матеріалів справи суд встановив, що підставою для відмови у призначенні пенсії позивачу є недостатність стажу державної служби. Також обґрунтовуючи свої заперечення відповідач зазначив, що робота на посадах в органах державної митної служби України зараховується до стажу державної служби особам, яким не присвоювалися спеціальне звання. Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 889-VIII передбачено, що стаж державної служби за періоди роботи (служби) до набрання чинності цим Законом обчислюється у порядку та на умовах, установлених на той час законодавством. Порядком обчислення стажу державної служби, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 283 від 03.05.1994 (чинного до 01.05.2016, тобто в період проходження позивачем служби в митних органах) визначались посади і органи, час роботи в яких зараховується до стажу державної служби. Аналогічні положення щодо віднесення посадових осіб органів доходів і зборів до державних службовців та пенсійного забезпечення посадових осіб органів доходів і зборів в порядку та на умовах, передбачених Законом України "Про державну службу", були передбачені і Митними кодексами України від 11.07.2002 та від 12.12.1991. Відповідно до статті 573 Митного кодексу України, посадовим особам органів доходів і зборів присвоюються такі спеціальні звання, як дійсний державний радник податкової та митної справи, державний радник податкової та митної справи І рангу; державний радник податкової та митної справи II рангу; державний радник податкової та митної справи III рангу; радник податкової та митної справи І рангу; радник податкової та митної справи II рангу; радник податкової та митної справи III рангу; інспектор податкової та митної справи І рангу; інспектор податкової та митної справи II рангу; інспектор податкової та митної справи III рангу; інспектор податкової та митної справи IV рангу; молодший інспектор податкової та митної справи. Спеціальні звання податкової та митної справи присвоюються довічно. Позбавлення спеціальних звань здійснюється виключно за вироком суду у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України. Згідно зі статтею 588 Митного кодексу України, пенсійне забезпечення посадових осіб органів доходів і зборів здійснюється в порядку та на умовах, передбачених Законом України "Про державну службу". При цьому період роботи (служби) зазначених осіб (у тому числі тих, яким присвоєні спеціальні звання) в органах доходів і зборів зараховується до стажу державної служби та до стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, що дає право на призначення пенсії відповідно до Закону України "Про державну службу", незалежно від місця роботи на час досягнення віку, передбаченого зазначеним Законом. Відмовляючи позивачу переведенні на пенсію державного службовця відповідачі 1,2 всупереч статті 19 Конституції України безпідставно не застосувало Закон України "Про внесення змін до Митного кодексу України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи" від 4 липня 2013 року № 405-VII, який є чинним на сьогоднішній день і на день звернення позивача за призначенням пенсії державного службовця, та прямо встановлює, що період роботи (служби) посадових осіб (у тому числі тих, яким присвоювалися спеціальні та/або персональні звання) у митних органах та організаціях зараховується до стажу державної служби та стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, що дає право на призначення пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу» незалежно від місця роботи на час досягнення віку, передбаченого Законом України «Про державну службу», не врахувало, що пунктом III Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Митного кодексу України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 4 липня 2013 року № 405-VIІІ було встановлено співвідношення між спеціальними званнями працівників митниць та органів доходів і зборів. Відтак, суд доходить висновку, що слід зарахувати до стажу державної служби, який дає право на призначення пенсії на підставі Закону України «Про державну службу», періоди роботи в митних органах позивача з 24.04.2003 року по 01.05.2016 року. А отже спірні рішення є протиправними та підлягають скасуванню. При цьому, визначаючись щодо вимоги про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області призначити з 22.09.2025 року ОСОБА_1 пенсію по інвалідності відповідно до ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 № 3723-XII, з урахуванням довідок Вінницької митниці від 19.08.2025 року №7.12-1/22-02/10/5229 та від 19.08.2025 року №7.12-1/22-02/10/5228, то така задоволенню не підлягає, оскільки стаж з 24.04.2003 року по 01.05.2016 року не зараховано до державної служби, та відповідно відсутні відомості чи достатньо такого для призначення пенсії. Передчасними і такими, що не можуть бути задоволені суд вважає позовні вимоги про зобов`язання пенсійного органу призначити позивачу вказану пенсію з урахуванням довідок Вінницької митниці від 19.08.2025 року №7.12-1/22-02/10/5229 та від 19.08.2025 року №7.12-1/22-02/10/5228, адже спору в цій частині між сторонами фактично не виникло, враховуючи відмову у призначенні пенсії по інвалідності державного службовця. Крім того, з оскаржуваного рішення можна побачити, що питання щодо розміру відповідної пенсії не було предметом оцінки пенсійного органу, що додатково свідчить про неможливість задоволення позовних вимог в цій частині. При цьому, беручи до уваги, що період з 24.04.2003 року по 01.05.2016 безпідставно не зараховано до стажу, та відсутність у суду відомостей стосовно загального пільгового і страхового стажу із урахуванням зарахованого періоду, суд позбавлений можливості визначити чи достатньо такого для призначення пенсії . А отже позовна вимога про зобов`язання призначити пенсію , - не підлягає задоволенню. Разом з тим, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача 1 повторно розглянути зазначену заяву з урахуванням правової оцінки, наданої судом, зарахувавши до стажу державної служби періоди роботи з 24.04.2003 року по 01.05.2016 року, оскільки саме ним розглядалася заява позивача від 22.09.2025 року про призначення пенсії. Визначаючись щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, то колегія суддів при його вирішенні керується наступними мотивами. Відповідно до положень статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. Статтею 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Відповідно до статті 30 вказаного Закону, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Аналіз наведених правових норм дає підстави вважати, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації сторін, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інші витрати, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу представником позивача надано договір про надання правової допомоги від 07.11.2025 року, платіжна інструкція від 09.11.2025 року, що підтверджує оплату у розмірі 9000 грн. за надані послуги. Як видно з матеріалів справи, 07.11.2025 року між позивачем та адвокатом Герасимчук А.С. укладено договір про надання професійної правової допомоги. За умовами цього договору адвокат зобов`язується здійснити представництво інтересів щодо оскарження рішень пенсійних органів. Згідно детального опису робіт від 07.11.2025 р. на виконання договору виконано наступні послуги : попереднє вивчення матеріалів, консультація та підготовка і подача позовної заяви на загальну суму 9000 грн. Згідно висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 09.04.2019 р. по справі №826/2689/15, надання належних та допустимих доказів на підтвердження витрат, понесених у зв`язку з вчиненням окремих процесуальних дій поза судовим засіданням, а також часу, витраченого на підготовку позовної заяви та інших процесуальних документів, з урахуванням тривалості розгляду справи, є підставою для задоволення вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу. Доказом понесення витрат позивача на правничу допомогу є платіжна інструкція від 09.11.2025 року, що підтверджує оплату у розмірі 9000 грн. Представник відповідача 3 проти заявлених витрат на правничу допомогу заперечив вказуючи на неспівмірність. Проаналізувавши витрати на надання правової допомоги та враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, суд вважає розмір витрат на оплату послуг адвоката у даній адміністративній справі співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт та значенням справи для сторони. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що слід відшкодувати витрати на правничу допомогу пропорційно задоволеним вимогам в сумі 4500 грн. (1/2 вимог). З огляду на задоволення вимог у справі щодо двох відповідачів, суд вважає за необхідне стягнути зазначену суму за рахунок відповідачів 1 та 2 у рівних частках, тобто по 2250 грн. з кожного. Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 07 травня 2026 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Капустинський М.М. Судді Сапальова Т.В. Шидловський В.Б.