Постанова Одеський апеляційний суд № 522/9181/20

Номер провадження: 22-ц/813/3755/26 Справа № 522/9181/20 Головуючий у першій інстанції Кириченко П.Л. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18.06.2026 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М. за участю секретаря: Турик А.Ф.к., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя, на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області, постановлене під головуванням судді Кириченко П.Л. 13 червня 2025 року у с-щі Овідіополь Одеської області, - встановила: У червні 2020 року представник ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із вищевказаним позовом, вимоги якого бути уточнені, в якому позивач просила суд: 1.Встановити факт спільно проживання позивачки та відповідача однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з березня 2010 року по вересень 2019 року.

2. Визнати спільною сумісною власністю подружжя: -апартамент зблокованого дачного котеджу, загальною площею 78,8 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; -апартамент зблокованого дачного котеджу, загальною площею 77,3 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; -автомобіль марки HYNDAI, модель TUCSON, 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер кузова (рами, шасі) НОМЕР_2 ; квартиру, загальною площею 95,0 кв.м., житловою площею 45,9 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_3 ; -машиномісце №106, загальною площею 25,8 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_4 ; 3.Визнати право власності за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на: -1/2 частку апартаменту зблокованого дачного котеджу, загальною площею 78,8 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; 4.Визнати право власності за ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) на: - 1/2 частку апартаменту зблокованого дачного котеджу, загальною площею 78,8 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; 5.Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки HYNDAI, модель TUCSON, 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер кузова (рами, шасі) НОМЕР_2 у розмірі 258325,00 грн. 6.Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на кв. АДРЕСА_5 в сумі 922212,50 грн. 7.Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на машиномісце № НОМЕР_5 , загальною площею 25,8 кв.м., по АДРЕСА_4 в сумі 269113,50 грн. 8.Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частки в апартаменті №134, розташованого: АДРЕСА_6 , в сумі 1246877,84 грн.

9. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що після знайомства позивачки у березні 2009 року в м. Хабаровську РФ з ОСОБА_2 , сторони з березня 2010 року стали проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу у належній відповідачу квартирі в м. Київ. Оскільки відповідач був футболістом, то після підписання ним контракту з ФК «Чорноморець» вони переїхали мешкати у м. Одесу, де постійно проживали однією сім`єю до припинення у 2019 році фактичних шлюбних відносин. У 2011 році у них народилась донька ОСОБА_3 . У 2012 2014 роках сторони виїжджали на відпочинок у м. Дубай, Туреччину, Таїланд та Єгипет. У 2012 роках, під час спільного проживання, вони придбали у власність квартиру у будинку по АДРЕСА_7 , а у квітні 2015 року відповідач за договором купівлі-продажу придбав апартаменти №133 та №134 на масиві «Золотий Бугаз» Овідіопольського району Одеської області. У 2016 року сторони придбали автомобіль «Hundai Tucson», а червні-липні 2017 року сторони, з метою поліпшення житлових умов, придбали квартиру в ЖК «Акапулько». На час фактичних шлюбних відносин ані позивачка, ані відповідач у шлюбі з іншими особами не перебували. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 червня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що, відмовляючи у задоволенні вимоги про встановлення факту спільного проживання позивачки та відповідача однією сім`єю без реєстрації шлюбу з березня 2010 року по вересень 2019 року, суд здійснив оцінку доказів поза дотриманням стандарту більшої переконливості доказів та з неповним дослідженням обставин справи, що суперечить судовій практиці Верховного Суду. Так, апелянтом надано докази, що входять до примірного переліку доказів, наведеного у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі № 524/10054/16, а саме: свідоцтво про народження дитини, довідку з місця проживання; свідчення свідків; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що подружжя вважали себе чоловіком та дружиною, піклувались один про одного; довідки житлових організацій. Проте, надаючи оцінку доказам у справі, суд надав перевагу одним доказам (менш переконливим) над іншими (більш переконливими доказами), вважаючи, що обставини, наведені стороною відповідача, більш вірогідні та переконливі, що не відповідає дійсності. Отже, на думку представника апелянта, з огляду на вищевикладене, в ході розгляду справи позивачкою було доведено проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Щодо поділу нерухомого майна подружжя, то апелянт зазначає, що суд безпідставно поклав на ОСОБА_1 тягар доказування набуття майна шляхом участі своїми грішми або працею, а також не врахував відсутність у матеріалах справи доказів придбання майна за особисті кошти відповідача. Разом з тим, в матеріалах справи наявні докази придбання майна за спільні кошти та докази участі ОСОБА_1 своєю працею у придбанні спірного майна, на які суд не звернув уваги. Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя автомобіля «Hyundai Тucson» та стягнення з відповідача на користь позивачки вартості 1/2 частини вказаного автомобіля в сумі 285325,00 грн., суд виходив з того, що так як позивачкою не доведена участь своїми грошима або своєю працею у придбанні у спільну сумісну власність рухомого та нерухомого майна. Однак, апелянт вважає, що вищенаведене суперечить висновкам Верховного Суду, згідно з якими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі ст. 74 СК України. Сторони про розгляд справи на 18 червня 2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з`явились. Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Згідно п.п. 1-3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення судом норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту спільного проживання та ведення спільного господарства позивачка надала суду чисельні фотографії (т. 1 а.с. 42-60; т. 2 а.с. 156 - 160), та відеозаписи, якими вона доказує свої доводи про те, що сторони тривалий час, на протязі майже 10 років, з березня 2010 року по вересень 2019 року підтримували стосунки, які свідчать про перебування у фактичних шлюбних відносинах. За цей час у сторін ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась донька ОСОБА_3 , яку відповідач визнавав своєю дитиною. Згідно свідоцтва про народження ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 , матір`ю дитини була записана громадянка РФ ОСОБА_1 , а батьком громадянин України ОСОБА_2 (т.1 а.с.34). З Акту про спільне проживання у кв. АДРЕСА_8 , складеного сусідами сторін, вбачається, що їх донька та сторони проживали однією сім`єю у вказаній квартирі (т.2 а.с.190). Представником відповідача до суду були надані квитанції «Приватбанку» про добровільне перерахування відповідачем у 2020 році на банківську картку ОСОБА_1 аліментів на утримання доньки, що підтверджує свідчення позивачки про припинення відносин між сторонами у вересні 2019р. (т.1а.с.228-230) З умов договору купівлі продажу, посвідченого 20 червня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Василенко О.В. вбачається, що громадянка України ОСОБА_4 продала, а громадянка РФ ОСОБА_1 та громадянин України ОСОБА_2 купили в рівних частках за 591445,00 грн. кв. АДРЕСА_8 , в зв`язку з чим кожний з них набув права власності на 1/2 частину цієї квартири, а тому вона перебуває у їх спільній власності (т.1 а.с.36). Однак, судом першої інстанції правильно прийнято до уваги те, що у п. 8 вказаного договору позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 наголосили, що на момент укладення договору вони ні з ким не проживали однією сім`єю без укладення шлюбу. Ці твердження сторін, які були посвідчені нотаріусом, судом правильно розцінює як доказ того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у червні 2012р. не проживали однією сім`єю, не вели спільне домашнє господарство, і вказане підтверджує тезу представника відповідача про те, що квартиру сторони купували з метою забезпечення своєї доньки житлом у м. Одеса на майбутнє. З договору Оренди №01-16, укладеного 10 червня 2016 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 , та додатків до нього вбачається, що ОСОБА_5 здала у оренду відповідачу належну їй кв. АДРЕСА_9 строком з 10 червня 2016 року до 10 вересня 2017 року (т.1 а.с.157-170). Вказаний договір свідчить про те, що у цей період сторони жили окремо один від одного і спільного господарства не вели. Згідно листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 11 серпня 2020 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 20 серпня 2019 року перетнули кордон України у напрямку Одеса Шарм-єль-шейх, а 27 серпня 2019 року перетнули кордон у напрямку Шарм-єль-шейх Одеса, що разом з фотографіями свідчить про те, що вони подорожування спільно разом з донькою (т.1 а.с.129). Однак, така нетривала подорож не може свідчити про спільне проживання та ведення спільного домашнього господарства сторонами. Крім того, на підтвердження факту спільного проживання та ведення спільного господарства з березня 2010 року по 2019 року ОСОБА_1 надала суду відомості з «Вікіпедії» про футбольну діяльність відповідача (т.2 а.с. 13-15), договір про надання телекомунікаційних послуг укладеного 17 серпня 2015 року між ТОВ «Телекомпанія «Регіон»» та нею про кабельне телебачення у апартаменті №133 ЖБК «Золотий Бугаз, Колосок 18Д, копії фіскальних чеків про оплату нею: телекомунікаційних послуг з 01 серпня 2017 року по 01 червня 2018 року (т.2. а.с.16-33); спожитої води, електроенергії, охорони, паркування, прибирання та освітлення території апартаментів №133 та 134 за цією адресою за період з 26 травня 2016 року по 02 серпня 2018 року (т.2 а.с.27-33); копії фіскальних чеків про оплату послуг ЖКГ за кв. АДРЕСА_8 за період з 26 листопада 2016 року по 21 травня 2019 року (т.2 а.с.34-44); договір на надання послуг по розробці дизайн-проекту інтер`єру №30-04/13 який був укладений 30 квітня 2018 року між позивачкою та ФОП « ОСОБА_6 » про розробку дизайну кв. АДРЕСА_10 (т.2 а.с.45-65); чеки про поповнення нею у 2019 та у 2020 роках рахунку телефону відповідача за номером НОМЕР_6 (т.2 а.с.66-67); відомості про місце мешкання позивачка на АДРЕСА_7 яке зафіксоване у КБ «Приватбанку» та ТОВ «Пост Фінанс» (т.2 а.с.68-113); фіскальними чеками про оплату ОСОБА_1 оренди «ТОВ «Логистичний центр центр-плюс» офісу за матір відповідача ОСОБА_7 за період з 04 серпня 2016 року по 13 січня 2019 року (т.2 а.с.118-122); квитанції про оплату послуг брата відповідача 13 червня 2017 року та 27 березня 2018 року (т.2 а.с.123). Також позивачкою суду були надані: Договір оренди нежитлового приміщення №142 укладеного 01 листопада 2019 року між ТОВ «Гранд Логістік» та позивачкою (т.2 а.с.127-134); договір на забезпечення експлуатації інженерних мереж та комунікацій №142-К. укладеного 01 листопада 2019 року між ТОВ «Гранд Логістік» та позивачкою (т.2 а.с.135-137); Договір оренди нежитлового приміщення №89 укладеного 01 березня 2019 року між ТОВ «Гранд Логістік» та матір`ю відповідача ОСОБА_7 (т.2 а.с.140- 147); Додаткову угоду №2 від 31 жовтня 2019 року до Договору оренди нежитлового приміщення №89 від 01 березня 2019 року (т.2 а.с.138-139); договір оренди №30 укладеного 01 березня 2018 року між ТОВ «Гранд Логістік» та матір`ю відповідача ОСОБА_7 (т.2 а.с.148- 155). Однак, вказані договори не є належними доказами у справі, оскільки договори №142 та 142-К були укладені позивачкою після припинення стосунків з відповідачем, а у інших договорах та додаткових до них угодах позивачка не являється стороною договірних відносин. За даними паспорта № НОМЕР_7 , виданого 17 серпня 2005 року відділом внутрішніх справ Вехнебуреїнського району Хабаровського краю позивачка ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації (т.1 а.с.27). Згідно посвідки на постійне проживання НОМЕР_8 , виданої 27 березня 2014 року. Органом №5101, позивачка на законних підставах перебувала на території України та її місце мешкання з 08 квітня 2014 року було зареєстроване у кв. АДРЕСА_8 (т.1 а.с.28). 20 липня 2010 року ОСОБА_1 отримала РНОКПП під номером НОМЕР_3 (т.1 а.с.29). Нотаріально завіреною заявою позивачка наголосила, що вона не перебуває у зареєстрованому шлюбі як на території України, так і за її межами (т.4 а.с.24). За даними Центрального МУ ДМС у м. Києві та Київської області від 08 липня 2020 року та паспорта громадянина України ОСОБА_2 , між ним та громадянкою ОСОБА_8 26 червня 2004 року був укладений шлюб, який 24 грудня 2008 року був розірваний (т.2 а.с.225), а місце мешкання відповідача зареєстровано у кв. АДРЕСА_11 (т.1 а.с. 30-33, 69). З листів начальника Овідіопольського відділу державної реєстрації актів цивільного стану вбачається, що у архіві Овідіопольського ВДРАЦС та у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян відомості про перебування ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі у період з березня 2010 року по вересень 2019 року відсутні (т.4 а.с. 50). 31 жовтня 2022 року відповідач ОСОБА_2 подав суду власноруч написану заяву про не перебування його у шлюбі у період з березня 2010 року по вересень 2019 року (т.4 а.с.48). У справі, яка переглядається, спір стосується встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача з відповідачем та поділу набутого у цей час майна. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно ч. 2 ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Згідно з ч. 3, 4 ст. 4 СК України, кожна особа має право на проживання в сім`ї та на повагу до свого сімейного життя. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (ч. 1 ст. 21 СК України). Згідно з ч. 1 ст. 36 СК України, шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Згідно ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Таким чином, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом підставою для виникнення у них прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п`ятим п. 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень п. 6 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ч. 4 і 5 ст. 22 Закону України «Про міліцію» та ч. 6 ст. 22 Закону України «Про пожежну безпеку» обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки. Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні світлини самі по собі не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16 (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16 (провадження № 61-44641св18), від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16 (провадження № 61-42601св18), від 18 жовтня 2023 року у справі № 201/11673/20 (провадження № 61-10383св23) та інших. Також, факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може однозначно свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20). У постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21) зазначено, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15 (провадження № 14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (ст. ст. 3, 74 СК України), і підсумувала, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. Отже, під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, суд має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок їхньої спільної праці. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (ст. ст. 3, 74 СК України). Згідно ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України). У ч. 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно з ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У даному випадку колегія суддів приймає до уваги, що між сторонами є суперечності щодо характеру їх відносин. Так, позивач надавала цим відносинам ознаки сім`ї та вважала себе подружжям з відповідачем. У свою чергу, відповідач вважає, що між сторонами існували виключно інтимні відносини, на фоні яких вони періодично бачились, він робив їй подарунки, сторони піклувались та виховували спільну доньку. На підтвердження факту спільного проживання та ведення спільного господарства позивачка надала суду чисельні фотографії (т.1 а.с. 42-60; т.2 а.с.156 - 160), та відеозаписи, якими вона доказує своє твердження про те, що сторони тривалий час на протязі майже 10 років з березня 2010 року по вересень 2019 року підтримували стосунки, які свідчать про перебування у фактичних шлюбних відносинах. При цьому, а ні спільна присутність на святах, а ні пересилання коштів (надання подарунків), не є підставою для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та не може свідчити, що між сторонами склались усталені відносини, які притаманні подружжю. В підтвердження своїх позовних вимог щодо спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в ході судового розгляду судом першої інстанції були допитані свідок ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , які пояснили, що вони дійсно тривалий час були знайомі з позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 та розглядали їх спільне проживання як проживання однією сім`єю. При цьому свідки, які були допитані з боку позивачки, не зазначили про їх взаємні права та обов`язки, а тому суд правильно критично поставився до показань свідків в частині доведення факту проживання сторін як однієї сім`ї. При цьому, колегія суддів приймає до уваги, встановлення факту проживання осіб однією сім`єю не може ґрунтуватися на одних лише показаннях свідків. Будь-яких доказів, що сторони давали один одному взаємну допомогу, піклувались один про одного, які б свідчили про сталий емоційний зв`язок між сторонами, притаманний сім`ї, матеріали справи не містять. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення судом факту її проживання з ОСОБА_2 у період з березня 2010 року по вересень 2019 року однією сім`єю у розумінні ст. 74 СК України, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не надала суду достовірних доказів про не перебування її у іншому шлюбі як на території РФ, так і на території України, і ця обставина унеможливлює вирішення заявлених позовних вимог. Однак, колегія суддів вважає такий висновок суду необґрунтованим, виходячи з наступного. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15 погодилась із тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника. У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК). Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові також зазначила, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так i від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (провадження №12-46гс19). Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (пункт 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (провадження №12-140гс19)). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 наголосила, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Taкi висновки сформульовані в п. 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19), пункт 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20). Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу. Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що окремо заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 про встановлення судом факту її проживання з ОСОБА_2 у період з березня 2010 року по вересень 2019 року однією сім`єю не підлягають задоволенню у зв`язку із обранням позивачем неналежного способу захисту порушеного права. У свою чергу, доказів ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, ОСОБА_1 судам першої та апеляційної інстанції не надано, що свідчить про недоведеність позовних вимог у вказаній частині. Таким чином, оскаржуване судове рішення підлягає зміні в частині мотивування підстав відмови у задоволенні позову в частині встановлення факту проживання однією сім`єю. Щодо участі позивачки у придбанні рухомого та нерухомого майна. На підтвердження того, що позивачка на час спільного життя з відповідачем мала самостійний заробіток, а тому мала власні кошти, які були вкладені нею у спільний бюджет родини, придбання рухомого та нерухомого майна, а також оплати ЖКГ - послуг представником позивачки були надані суду витяг з Реєстру платників податку від 20.09.2019р. та виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань згідно яких ОСОБА_1 16.09.2019р. була зареєстрована фізичною особою-підприємцем, який займається роздрібною торгівлею через мережу Інтернет (т.2 а.с.114-117). Однак, з огляду на те, що сама позивачка у позовній заяві (т.1 а.с.9) вказала, що спільне проживання тривало з березня 2010 року по вересень 2019 року, то посилання на вкладання у спільний бюджет позивачкою грошей, отриманих нею від підприємницької діяльності, є необґрунтованим, так як ОСОБА_1 стала підприємцем 16 вересня 2019 року, тобто після припинення стосунків з відповідачем. Інших даних про те, що у період з березня 2010 року по вересень 2019 року ОСОБА_1 мала самостійний заробіток, матеріали справи не містять. Згідно правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку з цим, суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Відтак, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У зв`язку з викладеним, в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу, або у період спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя або цих осіб. Крім того, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що встановлений законодавством принцип «презумпції спільного сумісного майна подружжя» у випадку перебування чоловіка та жінки у шлюбі, не може автоматично розповсюджуватися на жінку та чоловіка, які хоча і проживають разом, але не перебувають у шлюбі, так як згідно ст. 36 СК України тільки шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Відтак, тягар доказування своєї участі грішми або працею у придбанні рухомого та нерухомого майна у спільну сумісну власність лягає на позивачку. Оскільки позивачкою не доведений факт її участі у придбанні майна у власність працею або грішми, то колегія суддів погоджується із доводами суду, що з цих підстав у задоволенні вимог про визнання за ОСОБА_1 прав власності повинно бути відмовлено. Щодо вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя кв. АДРЕСА_8 , та визнання за позивачкою права власності на 1/2 частини вказаної квартири. Як вбачається з мотивувальній частині уточненої позовної заяви від 05 липня 2021 року (т.3 а.с.77), представник позивачки наголосив про доцільність виключення з позову вимоги про визнання за позивачкою права власності на 1/2 частини кв. АДРЕСА_8 , однак у прохальній частині позову таку заяву в порядку п.5 ст. 257 ЦПК України з цього питання до суду першої інстанції не подав, а тому суд змушений був розглядати таку вимогу по суті, оскільки вона була заявлена раніше. З Інформації з ДРРПнНМ та РПВнНМ, ДРІ, ЄРЗВОНМщС №210239081 від 26 травня 2020 року вбачається, що на підставі договору купівлі-продажу за реєстровим №1456, посвідченому 20 червня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Василенко О.В., за ОСОБА_11 було зареєстроване право власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_8 , яка перебуває у спільній частковій власності (т.1 а.с. 35об). З умов договору купівлі - продажу від 20 червня 2012 року вбачається, що громадянка України ОСОБА_4 продала, а громадянка РФ ОСОБА_1 та громадянин України ОСОБА_2 купили, в рівних частках, за 591445,00 грн. кв. АДРЕСА_8 , в зв`язку з чим кожний з них набув права власності на 1/2 частину цієї квартири, а тому вона перебуває у їх спільній частковій власності (т.1 а.с.36; 156). Згідно ст. 355 ЦК України право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом і майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), а тому спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Згідно ст. ст. 356,357 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю і частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. За приписами ст. 4 ЦПК та ст. 15,16 ЦК України, судовому захисту підлягають вимоги позивача у випадку порушення, невизнання або оспорювання його прав, свобод чи законних інтересів. Оскільки вказаний договір купівлі-продажу та інформація з державних реєстрів однозначно свідчать про придбання квартири у спільну часткову власність обома сторонами у рівних долях, то суд дійшов обґрунтованого висновку, що у прийнятті судового рішення про набуття позивачкою права власності на 1/2 частину спірної квартири немає необхідності, а тому така вимога не підлягає задоволенню, оскільки право власності ОСОБА_1 на належну їй 1/2 частину квартири не порушено, визнане і ніким не оспорене, і відповідно, не потребує судового захисту. Щодо вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя апартаменту зблокованого дачного котеджу №133, який розташований на масиві №18 «Золотий Бугаз», Дальницької сільської Ради Овідіопольського району Одеської області та визнання за позивачкою права власності на 1/2 частини цього апартаменту. Згідно Інформації з ДРРПнНМ та РПВнНМ, ДРІ, ЄРЗВОНМщС №210239081 від 26 травня 2020 року, на підставі договору купівлі-продажу №1094, посвідченого 21 квітня 2015 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петрушенко Т.А., за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна №591944351237 було зареєстровано одноосібне право приватної власності ОСОБА_11 на апартамент зблокованого дачного котеджу №133 на масиві 18 «Золотий Бугаз» Овідіопольського району Одеської області Дальницької сільради (т.1 а.с. 35). За даними нотаріально посвідченого 21 квітня 2015 року договору купівлі-продажу, ПАТ «ФК «Чорноморець» продало, а ОСОБА_2 за 433400,00 грн. купив апартамент зблокованого дачного котеджу №133 на масиві 18 «Золотий Бугаз» (т.1 а.с.207; т.2 а.с.168-170). 10 квітня 2015 року Відповідач, в присутності свідків, взяв у борг від своєї матері ОСОБА_7 грошові кошти в сумі 900000,00 грн. з метою придбання апартаментів у дачному масиві «Золотий Бугаз», що підтверджено наявною у матеріалах справи розпискою (т.1 а.с.184). За даними, які містяться у трудової книжці та у формі ОК-5 ПФУ вбачається, що у 2014-2015 роках ОСОБА_2 був спортсменом ПАТ «ФК «Чорноморець»» і мав заробіток в розмірі 192280,84 грн., а у 2015 році в розмірі 48667,00 грн. (т.1 а.с.174 -178; т.2 а.с.223-224). Оскільки апартамент під №133 був придбаний за 433400,00 грн. і право власності на нього було оформлено одноособово на відповідача, то доведеним є факт, що він міг бути придбаний в тому числі і з використанням грошей, які ОСОБА_2 отримав в борг від своєї матері. Позивачка стверджувала, що апартаментом №133 керівництво ФК «Чорноморець» розрахувалося з ОСОБА_2 за борги по заробітній платі, і на підтвердження цієї тези надала публікації деяких футболістів в 2015 році у інтернеті (т.2 а.с.206-216). Вказані твердження позивачки є необгрунтованими, оскільки з інформації, що міститься у договорі купівлі-продажу цього апартаменту вбачається, що ПАТ «ФК «Чорноморець» саме продало, а ОСОБА_2 купив цей апартамент. Належних, достовірних та допустимих доказів про те, що ПАТ «ФК «Чорноморець» виплатило футболісту ОСОБА_2 заробітну плату нерухомістю матеріали справи не містять. Щодо вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя апартаменту зблокованого дачного котеджу №134, який розташований на масиві №18 «Золотий Бугаз», Дальницької сільської Ради Овідіопольського району Одеської області та стягнення з ОСОБА_2 на користь позивачки вартість 1/2 частини апартаменту в сумі 1246877,84 грн. Згідно Інформації з ДРРПнНМ та РПВнНМ, ДРІ, ЄРЗВОНМщС №211678628 від 06 червня 2020 року, право власності на апартамент зблокованого дачного котеджу №134, який розташований на масиві №18 «Золотий Бугаз», Дальницької сільської Ради Овідіопольського району Одеської області 24 липня 2017 року було зареєстроване за ОСОБА_12 (т.1 а.с.41). Відповідно до роз`яснень викладених у п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України N11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, а сам поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст. ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Дійсна, або ринкова вартість майна встановлюються шляхом проведення судової оціночної експертизи або шляхом отримання висновку сертифікованого суб`єкта оціночної діяльності. Вартість апартаменту на день складання 24 липня 2017 року договору дарування за експертною оцінкою становила 150095,54 грн., про що вказано у самому договорі, а тому вимога про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 вартості 1/2 частини в сумі 1246877,84 грн., яка у декілька разів перевищує вартість апартаменту, вказану у договорі, є необґрунтованою, оскільки позивачкою належним чином не доведена вартість 1/2 частини спірного апартаменту у такому розмірі. Згідно Договору купівлі-продажу, посвідченого 21 квітня 2015 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петрушенко Т.А. за реєстровим №1097, ПАТ «Футбольний клуб «Чорноморець»» продало, а ОСОБА_2 одноособово купив апартамент №134; участь у придбанні цього майна позивачка не приймала; договір купівлі-продажу не приховував ніякі інші угоди (т.3 а.с.41-43), а тому вимоги позивачки стосовного цього апартаменту №134 не підлягали задоволенню. Представником позивачки адвокатом Чумаченко С.О. суду були надані копії розписок ОСОБА_1 , які вона 01 березня 2015 року дала своєї матері ОСОБА_13 про отримання у неї в борг 270000,00 грн. (т.2 а.с.219), а 03 квітня 2015 року дала громадянці ОСОБА_14 про отримання у неї в борг 680000,00 грн. (т.2 а.с.220) на придбання двох апартаментів на масиві «Золотий Бугаз» Овідіопольського району Одеської області. Суд вказані боргові розписки до уваги не бере, так як позивачкою не доведений факт вкладання цих грошей у придбання саме спірних апартаментів №133 та №134. За наявності отриманих грошей у борг, позивач при укладенні договорів купівлі - продажу апартаментів №133 та №134 мала набути статусу покупця у цих договорах задля належного оформлення свого право власності на 1/2 частину нерухомого майна, як це було нею зроблено у 2012 році під час придбання кв. АДРЕСА_8 . У такому випадку, право власності позивачки на апартаменти №133 та 134 було би доведено належними, допустимими і достовірними доказами, якими є договори купівлі продажу цього нерухомого майна. Щодо вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя автомобіля «Hyundai Тucson реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_2 , та стягнення з відповідача на користь позивачки вартості 1/2 частини вказаного автомобіля в сумі 285325,00 грн. Згідно Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_9 від 14 лютого 2017 року та витягу з Єдиного державного реєстру МВС стосовно зареєстрованих транспортних засобів, за ОСОБА_2 14 лютого 2017 року було зареєстроване право власності на автомобіль «Hundai Tucson» державний номер НОМЕР_1 номер шасі НОМЕР_2 (т.1 а.с.37,38). За Висновком судового експерта Крутих Є.О. №28-20 від 15 лютого 2021 року судової товарознавчої експертизи по дослідженню колісного транспортного засобу вартість вказаного автомобіля «Hundai Tucson» станом на 10 лютого 2021 року становила 516650,00 грн. (т.3 а.с. 94-97), а тому вартість 1/2 його частини становить 285325,00 грн. Оскільки позивачкою не доведена участь своїми грошима або своєю працею у придбанні у спільну сумісну власність рухомого та нерухомого майна, то суд правильно не вбачав підстав для задоволення її позовних вимог в тому числі і визнанні права власності на 1/2 частину спірного автомобіля, а відповідно і стягнення з відповідача на її користь 1/2 частини його вартості. Щодо вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя кв. АДРЕСА_12 , та стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації вартості 1/2 частки вказаної кв. АДРЕСА_12 в сумі 922212,50 грн. Згідно Висновку експерта №ЕС-2401-1-12746.21 за результатами проведеної оціночно-будівельної експертизи, який був складений 29 червня 2021 року судовим експертом Клівак О.В., ринкова вартість кв. АДРЕСА_12 станом на 26 лютого 2016 року становила 1844425 грн., а тому 1/2 її частина була вартістю у 922212,50 грн. (т.3 а.с.101-154). З Інформації з ДРРПнНМ та РПВнНМ, ДРІ, ЄРЗВОНМщС №210238457 від 26 травня 2020 року вбачається, що право власності на кв. АДРЕСА_12 , було 12 червня 2019 року зареєстроване на ОСОБА_7 , яка є матір`ю відповідача ОСОБА_2 (т.1 а.с 39,40). За договором №408/2 «Про дольову участь у будівництві житла», укладеного 06 січня 2006 року між ТОВ «Берег-Будгруп» та ОСОБА_15 , Товариство було зобов`язане до 1-го кварталу 2008 року побудувати кв. АДРЕСА_12 і передати її у власність ОСОБА_15 , а остання оплатити її будівництво в розмірі 719625,00 грн, що було еквівалентно 142500 доларів США по курсу НБУ (т.1 а.с.212 216). Згідно додаткової угоди №2, яка була укладена 08 лютого 2016 року між ТОВ «Берег-Будгруп», ОСОБА_15 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , пайщик ОСОБА_15 передала, а ОСОБА_2 та ОСОБА_1 прийняли її обов`язки щодо дольової участі у будівництві вищевказаного житла. Відомостей про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відшкодували ОСОБА_15 внесені нею 719625,00 грн. (142500 доларів США) ця угода не містить (т.1 а.с.218). Згідно додаткової угоди №3, яка була укладена 15 лютого 2016 року між ТОВ «Берег-Будгруп», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , пайщик ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 прийняв обов`язки ОСОБА_1 щодо дольової участі у будівництві вищевказаного житла (т.1 а.с.219). Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду, що позивачка ОСОБА_1 15 лютого 2016 року відмовилась від майнових прав на спірну кв. АДРЕСА_6 . Згідно п. 7 цієї додаткової угоди №3 від 15 лютого 2016 року, ОСОБА_1 на час укладання вказаної угоди ніяких претензій ані до ТОВ «Берег-Будгрупп», ані до ОСОБА_2 не мала, що беззаперечно свідчить про відсутність будь-яких грошових зобов`язань відповідача перед позивачкою. Згідно додаткової угоди №4, яка була укладена 26 лютого 2016 року між ТОВ «Берег-Будгруп», ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , відповідач передав, а його мати ОСОБА_7 прийняла обов`язки сина щодо дольової участі у будівництві вищевказаного житла (т.1 а.с.220). Згідно ст. 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна), а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. При цьому слід враховувати, що, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, то право власності виникає з моменту державної реєстрації, а до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Матеріали справи не містять даних про те, що за 7 діб у період з 08 лютого 2016 року (дата укладення додаткової угоди №2 до договору №408/2) по 15 лютого 2016 року (дата укладення додаткової угоди №3 до договору №408/2), будинок АДРЕСА_13 був завершений будівництвом, зданий до експлуатації і на нього було оформлено чиєсь право власності. З Інформації з ДРРПнНМ та РПВнНМ, ДРІ, ЄРЗВОНМщС №210238457 від 26 травня 2020 року (т.1 а/с 39,40). вбачається, що після припинення стосунків з позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 щодо їх дольової участі у будівництві будинку, ТОВ «Берег-Будгрупп» 05 квітня 2016 року склало акт приймання-передачі нерухомого майна під №18, а право власності ОСОБА_7 - матері відповідача на спірну квартиру було зареєстроване державним реєстратором Вальваковим Д.Г. лише 12 червня 2019 року. Відтак, спірна квартира АДРЕСА_6 на час укладення додаткових угод №2 (08 лютого 2016 року) та АДРЕСА_14 (15 лютого 2016 року до договору №408/2 не перебувала у статусі окремого об`єкту нерухомого майна, являла з себе набір будівельних матеріалів, а тому спір стосувався лише прав на отримання у власність квартири у майбутньому, від яких позивачка відмовилась, уклавши вищевказані угоди №2 та №3. З огляду на вказане, відсутні правові підстави для визнання спірної квартири АДРЕСА_6 , як об`єкта нерухомого майна, в якості спільної сумісної власності подружжя, яке начебто було придбане ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 08 лютого 2016 року по 15 лютого 2016 року, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог у цій частині. Крім того, оскільки при передачі прав пайщиків на дольове будівництво кв. АДРЕСА_6 за вищевказаною адресою у лютому 2016 року у жодній із сторін один до одного ніяких претензій не було, то у суду відсутні підстави для стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивачки ОСОБА_1 компенсації вартості 1/2 частки вказаної квартири, яка станом на 25 лютого 2016 року (дата укладення додаткової угоди №3), тобто на час припинення правовідносин, не була квартирою, в сумі 1844425 грн., у зв`язку із чим така вимога задоволенню також не підлягала. Щодо вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя машино-місце № НОМЕР_5 , яке знаходяться у буд. АДРЕСА_4 та стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 компенсації вартості 1/2 частки вказаного машино-місця в сумі 269113,50 грн. Згідно Висновку експерта №ЕС-2401-1-12746.21 за результатами проведеної оціночно-будівельної експертизи, який був складений 29.06.2021р. судовим експертом Клівак О.В. ринкова вартість машино-місця АДРЕСА_15 станом на 26.02.2016 р. становила 538 227 гривень, а тому вартість 1/2 її частин склала 269 113,50 гривень (т.3 а.с.101-154). З Інформації з ДРРПнНМ та РПВнНМ, ДРІ, ЄРЗВОНМщС №210238457 від 26 травня 2020 року вбачається, що право власності на машино-місце АДРЕСА_15 було 12 червня 2019 року зареєстроване на ОСОБА_7 (т.1 а.с 39,40). За договором №34 «Про дольову участь у будівництві паркінгу», який був укладений 09 січня 2006 року між ТОВ «Берег-Будгруп» та громадянкою ОСОБА_16 товариство було зобов`язане до 2-го кварталу 2014 року побудувати машино-місце під АДРЕСА_16 і передати її у власність ОСОБА_16 , а остання повинна була оплатити його будівництво в розмірі 101000,00 грн., що на той час було еквівалентно 20000,00 доларам США по курсу НБУ (т.1 а.с.221-225). Згідно додаткової угоди №1, яка була укладена 22 лютого 2016 року між ТОВ «Берег-Будгрупп», ОСОБА_16 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 пайщик ОСОБА_16 передала, а ОСОБА_2 та ОСОБА_1 прийняли її обов`язки щодо дольової участі у будівництві вищевказаного машино-місця №106. Відомостей про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відшкодували ОСОБА_16 внесені нею 101000,00 грн., цей договір не містить (т.1 а.с.225). Згідно додаткової угоди №2, яка була укладена 25 лютого 2016 року між ТОВ «Берег-Будгрупп», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , пайщик ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 прийняв обов`язки ОСОБА_1 щодо дольової участі у будівництві вищевказаного машино-місця № НОМЕР_5 (т.1 а.с.226). Таким чином позивачка ОСОБА_1 25 лютого 2016 року відмовилась від майнових прав на спірне машино-місце № НОМЕР_5 . Згідно п.7 цієї додаткової угоди №2 від 25 лютого 2026 року ОСОБА_1 претензій ані до ТОВ «Берег-Будгрупп» ані до ОСОБА_2 не мала, що однозначно свідчить про відсутність будь-яких грошових зобов`язань відповідача перед позивачкою. За даними додаткової угоди №3, яка була укладена 26 лютого 2016 року між ТОВ «Берег-Будгрупп», ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , відповідач передав, а його мати ОСОБА_7 прийняла обов`язки сина щодо дольової участі у будівництві вищевказаного машино-місця №106 (т.1 а.с.227). Матеріали справи не містять даних про те, що за 3 доби у період з 22 лютого 2016 року (дата укладення додаткової угоди №1) по 25 лютого 2016 року (дата укладення додаткової угоди №2), машино-місце №106 біля буд. АДРЕСА_13 було завершено будівництвом, здано до експлуатації і на нього було оформлено право власності. Таким чином, станом на 25 лютого 2016 року машино-місце № НОМЕР_5 не перебувало у статусі об`єкта нерухомого майна. З Інформації з ДРРПнНМ та РПВнНМ, ДРІ, ЄРЗВОНМщС №210238457 від 26 травня 2020 року (т.1 а.с.39-40) вбачається, що ТОВ «Берег-Будгруп» 05 квітня 2016 року склало акт приймання-передачі нерухомого майна під №106/п, тобто після припинення стосунків з позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 , право власності ОСОБА_7 на спірне машино-місце № НОМЕР_5 було зареєстроване державним реєстратором Вальваковим Д.Г. лише 12 червня 2019 року. З огляду на вказане, судом правильно відмовлено у задоволенні позову про визнання спірного машино-місця № НОМЕР_5 в якості спільної сумісної власності подружжя. Оскільки при передачі прав пайщиків на дольове будівництво машино-місця № НОМЕР_5 за вищевказаною адресою у лютому 2016 року у жодній із сторін один до одного ніяких претензій не було, то у суду відсутні правові підстави для стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивачки ОСОБА_1 компенсації вартості 1/2 частки вказаного машино-місця в сумі 269113,50 грн., а тому у задоволенні цієї вимоги відмовляє. Щодо застосування строків позовної давності до позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю і поділу квартири та машино-місця у ЖКХ «Акапулько». Представник відповідача Кутас П.В. 23 жовтня 2020 року подав до суду заяву про застосування строків позовної давності до позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю і поділу квартири та машино-місця у ЖКХ «Акапулько», які розташовані у АДРЕСА_17 (т.2 а.с.176-178). Як вже вказувалось вище, позивачка відмовилась від своїх майнових прав на квартиру, уклавши 15 лютого 2016 року з ТОВ «Берег-Будгрупп» та ОСОБА_2 додаткову угоду №3 до договору №408/2 від 06 січня 2006 року, а 25 лютого 2016 року - від майнових прав на машино-місце № НОМЕР_5 , уклавши з ТОВ «Берег-Будгрупп» та ОСОБА_2 , 25 лютого 2016 року додаткову угоду №2 до договору №34 від 09 січня 2006 року. Таким чином, позивачка достовірно знала, що вона саме з цих дат втратила майнові права на вказані об`єкти нерухомості, а тому, у разі порушення її прав, строк позовної давності на пред`явлення позову щодо захисту своїх прав відносно квартири у останньої сплив 15 лютого 2019 року, а відносно машино-місця №106 25 лютого 2019 року. Від позивачки заяв на відновлення строків позовної давності не надходило і доказів на поважність пропуску цього строку нею суду не надавалися. Однак, судом першої інстанції приписи законодавства, пов`язані з пропуском позовної давності, обґрунтовано не застосовані, оскільки у задоволенні позовних вимог повинно бути відмовлено по суті, у зв`язку з їх необґрунтованістю. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (п. 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99). Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи. З урахуванням викладеного, колегія суддів доходить висновку про те, що мотивувальна частина рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 червня 2025 року підлягає зміні із викладенням її у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду має бути залишено без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 червня 2025 року змінити. Викласти мотивувальну частину судового рішення у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 22 червня 2026 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді Л.М. Вадовська О.М. Таварткіладзе