Постанова 4812 № 487/2479/25

24.06.26 22-ц/812/1155/26 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 червня 2026 року м. Миколаїв справа №487/2479/25 провадження №22-ц/812/1155/26 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Локтіонової О. В., суддів: Крамаренко Т. В., Ямкової О. О., із секретарем судового засідання Богуславською О. М., без участі учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Сухаревич З. М. у приміщенні суду у м. Миколаєві, за позовом ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , до держави російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди, В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2025 року ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , звернувся до суду із вказаним вище позовом, який обґрунтовував наступним. Позивач зазначав, що станом на 24 лютого 2022 року він з дружиною та двома малолітніми дітьми проживали у м. Миколаєві. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 із 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан у зв`язку з початком війни, яку розпочала російська федерація. Місто Миколаїв знаходилося під постійними обстрілами з боку російських військових. Почали гинути люди. Задля збереження життя позивачі вимушені були ночувати у бомбосховищах. Вся територія Миколаївської міської територіальної громади віднесена до території можливих бойових дій з 11 листопада 2022 року. Реєстрація на даній території є беззаперечним доказом проживання позивача та його дітей у епіцентрі військових/бойових дій, під час якого вони стали живими свідками вбивств, тілесних ушкоджень, знищення майна мирного населення. Вони чули та бачили військові постріли, бомбардування, вибухи, пожежі, руйнування тощо. У зв`язку з цим вони вимушені були покинути дім та виїхати до с. Себине Миколаївського району Миколаївської області, а у подальшому до Республіки Польща. Позивач вказував, що рішенням виконавчого комітету Костянтинівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від 24 жовтня 2024 року його дітям, які мають інвалідність, надано статус дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, оскільки вони зазнали психологічного насильства. У зв`язку зі збройною агресією вони кожного дня зазнають душевних страждань і принижень, долають стрес і побоювання за свою безпеку, що впливає на нормальні життєві зв`язки та відносини з оточуючими людьми. Вони кожного дня вживають додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права. Їх моральні страждання внаслідок стресу викликані через постійні повітряні тривоги та необхідність перебування тривалий час в укритті, бомбардування об`єктів критичної інфраструктури, а також докладання додаткових зусиль для організації свого життя, забезпечення безпеки та захисту порушених прав. Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з відповідача на його користь та користь кожного з дітей по 35 000,00 євро, що еквівалентно 1 645 948,50 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2026 року позов задоволено частково. Стягнуто з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 по 100 000,00 грн моральної шкоди та в дохід держави судовий збір в розмірі 3 000,00 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачі довели факт спричинення їм відповідачем моральної шкоди. Однак з урахуванням вимог розумності, виваженості та справедливості, характеру душевних страждань, яких позивачі зазнали у зв`язку зі збройною агресією рф проти України, суд вважав, що заявлені позовні вимоги мають бути задоволені на суму 100 000,00 грн на кожного позивача. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду в частині відмовлених позовних вимог змінити та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Скарга обґрунтована тим, що висновок суду першої інстанції щодо розміру моральної шкоди не відповідає обставинам справи. Фактичні обставини справи, встановлені судом ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин України, є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянина України, які є дітьми з інвалідністю. Зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 в Україні є квартира АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартира АДРЕСА_2 . Відповідно до довідок переселенця №4823-7002026909, №4823-7002026992 від 30.04.2024 фактичним місцем проживання/перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був будинок АДРЕСА_3 . Згідно з копіями рішень виконавчого комітету Костянтинівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області №297 та №298 від 24 жовтня 2024 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надано статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, у зв`язку з тим, що дитина зазнала психологічного насильства. Відповідно до довідки старости Себинського старостинського округу Костянтинівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від 04 липня 2025 року №48 ОСОБА_1 на території Себинського старостинського округу не проживав. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мають статус ВПО з 30 квітня 2024 року, вибули за кордон 22 жовтня 2024 року. З відповіді Державної прикордонної служби України №19/48547-25-Вих від 11.06.2025 вбачається, що ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 22 жовтня 2024 року виїхали з України, перетнувши державний кордон в пункті пропуску «Шегині». Інформація про повернення в Україну вказаних осіб відсутня. З початку повномасштабної війни російської федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, ОСОБА_1 перебував на території України до 22.10.2024, ОСОБА_2 знаходився за межами України з 03.03.2022 до 30.12.2022 та з 05.01.2023 до 12.06.2023, ОСОБА_3 знаходився за межами України з 03.03.2022 до 30.12.2022, з 05.01.2023 до 04.02.2023, з 08.02.2023 до 12.06.2023. Позиція апеляційного суду та нормативно-правове обґрунтування Згідно з вимогами статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України)). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі №582/18/21). У статті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. 02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей. 15 березня 2022 року Парламентська Асамблея ухвалила Висновок 300 (2022) щодо наслідків російської агресії проти України, в якому зазначила, що, продовжуючи агресивну війну, яку рф веде проти України з 20 лютого 2014 року, станом на 24 лютого 2022 року рф ескалувала свою військову діяльність проти України до безпрецедентного рівня, спричинивши тисячі жертв серед цивільного населення, переміщення мільйонів людей та спустошення країни. 27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» №2433. Визнала, що російська агресія проти України є безпрецедентним актом як сама собою, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни. 14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України №2188-IX). Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави України, що закріплено у Статуті ООН. Звернення позивача до українського суду визнано розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права (подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі №428/11673/19, від 12 жовтня 2022 року у справі №463/14366/21, від 12 листопада 2025 року в справі №211/2449/24). Відповідно до частини першої статті 49 Закону України від 23 червня 2005 року №2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі Закон №2709-IV) права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Згідно зі статтею 48 Закону №2709-IV до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія. Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Завдання моральної шкоди іншій особі є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). Відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що ця норма поширюється на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться у залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі №279/1834/22). Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Під час визначення розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок між протиправною поведінкою та її результатом, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі №487/6970/20, постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі №214/7462/20). Взявши до уваги загальновідомі факти, суд першої інстанції зробив мотивований висновок про те, що внаслідок збройної агресії рф проти України, розв`язання і ведення агресивної війни, обстрілів цивільної інфраструктури, нехтування фундаментальними цінностями і людськими правами позивачі зазнали моральних переживань, душевних страждань і мають право на компенсацію завданої моральної шкоди. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Засада змагальності сторін у судовому процесі є однією з ключових принципів правосуддя. Вона передбачає, що судовий процес є своєрідним полем змагання між сторонами позивачем і відповідачем у цивільних справах. Головною метою цього принципу є забезпечення справедливості та об`єктивності судового процесу. Змагальність сторін у судовому процесі дозволяє кожній стороні активно захищати свої права та інтереси. Сторони мають можливість представляти свідчення, докази та аргументи на підтримку своєї позиції перед судом. Суд, зі своєї сторони, має завдання ретельно розглянути всі аргументи та докази від обох сторін та прийняти об`єктивне рішення на підставі закону (постанова Верховного Суду 07 серпня 2024 року в справі №725/5693/21, від 21 червня 2024 року в справі №134/743/22 ). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі №129/1033/13-ц). У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Проаналізувавши викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що, враховуючи характер та обсяг завданих позивачам моральних страждань, істотність порушення їх конституційних прав, вимушених змін у їх житті, спричинених наслідків та їх невідворотність, з відповідача на користь позивачів на відшкодування за завдану моральну шкоду підлягає стягненню по 100 000,00 грн кожному, що за встановлених у справі обставин є достатнім та справедливим розміром компенсації за заподіяну позивачам шкоду. Такі висновки суду узгоджуються з постановами Верховного Суду від 10 лютого 2025 року в справі №524/1252/23 та від 10 лютого 2026 року в справі №755/21594/24 щодо визначення розміру компенсації за спричинену внаслідок агресії рф моральну шкоду. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлених обставин справи та виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Інші доводи скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає недоцільним повторне наведення обґрунтувань на спростування доводів апеляційної скарги, які вже були оцінені судом. Судом враховано, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що хоча пункт перший статті 6 Конвенції і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент. Відхиляючи скаргу, апеляційний суд, має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення ЄСПЛ від 21 січня 1999 року у справі «Гарсіа Руїз проти Іспанії»). Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України). Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції зміні або скасуванню не підлягає, бо є законним та обґрунтованим. Керуючись ст.374, 375, 382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2026 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий О. В. Локтіонова Судді Т. В. Крамаренко О. О. Ямкова Повне судове рішення складено 25 червня 2026 року.