Постанова 4824 № 2-320/12

справа № 2-320/12 головуючий у суді І інстанції Кравченко Л.М. провадження № 22-ц/824/7445/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді Березовенко Р.В., суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І., з участю секретаря Щавлінського С.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області - Антона Гринкіна на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2025 року у справі за позовом Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України» до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа - управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області про визнання незаконним та скасування рішення селищної ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації, визнання права постійного користування земельної ділянкою та витребування її із чужого володіння, В С Т А Н О В И В: У провадженні Васильківського міськрайонного суду перебувала справа за позовом за позовом Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України» до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа - управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області про визнання незаконним та скасування рішення селищної ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації, визнання права постійного користування земельної ділянкою та витребування її із чужого володіння. Ухвалою Васильківського міськрайонного суду від 10 листопада 2025 року позов Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України» залишено без розгляду. Не погодившись із таким судовим рішенням, 19 січня 2026 року керівником Обухівської окружної прокуратури Київської області - Антоном Гринкіним засобами поштового зв`язку було направлено до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій останній просив скасувати ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2025 року у справі № 2-320/12 про залишення позовної заяви без розгляду і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування звернення з апеляційною скаргою керівник прокуратури вказує, що підставою пред`явлення даного позову слугувало те, що Глевахівська селищна рада без погодження з Національною академією наук України Верховною Радою України питання щодо вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 3221455300:02:005:0105, яка знаходиться в межах земель наданих в постійне користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України», 03 вересня 2009 року прийняла рішення щодо надання у власність ОСОБА_2 , вищевказаної земельної ділянки, за таких обставин, діяла за відсутності відповідних повноважень і з порушенням ч. 3 ст. 5 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих змій наук та статусу їх майнового комплексу», ч. 5 ст. 116, ч. 9 ст. 149 та ч.2 ст. 150 Земельного кодексу України. Обґрунтовуючи підстави для звернення прокурора з позовом до суду, зазначено, що органом, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних відносинах, є ДП «ДСВ ІФРГ НАН України», оскільки спірна земельна ділянка є частиною земель державної власності, переданих у постійне користування останнього. Національна академія наук України не погоджувала вилучення спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3221455300:02:005:0105, окрім того питання вилучення вказаних земельних /ділянок не погоджувалося Верховною України, та вилучення вказаних ділянок не проводилося Кабінетом Міністрів України. За таких обставин Глевахівська селищна рада прийнявши рішення 39.09 №° 714-31-V, в частині надання у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки діяла за відсутності для цього повноважень і з порушенням ч. 3 ст. 5 ЗУ «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», ч. 5 ст. 116, ч. 9 ст. 149 та ч. 2 ст. 150 Земельного кодексу України. Таким чином, у даному випадку порушено інтереси держави, оскільки з її власності вибула земельна ділянка загальною площею 0,1 га. Так, прокурор вказує, що позовну заяву у вказаній справі подано прокурором 14 липня 2011 рокуза вих. № 3213 вих

11. Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній з на час подання позову, на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. Представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом (частина перша статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону, чинній на час звернення прокурора до суду). Відповідно до частини другої статті 45 ЦПК України у редакції Кодексу, на час звернення прокурора з даним позовом, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чомуполягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Будь-яких безальтернативних заборон на звернення прокурора з позовом до суду на захист інтересів держави в особі державних компаній вказані норми законодавства не містили. Окрім цього, у вказаній справі вже розглядалось питання підстав для представництва прокурором інтересів держави у порядку ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру», чинній на час подання позовів, про що зазначено безпосередньо самим судом в оскаржуваній ухвалі, а також зазначалось прокурором під час судового розгляду клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду. Разом з цим, в оскаржуваній ухвалі суд, здійснюючи перевірку підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді, помилковозастосував статтю 23 Закону України «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року, тоді як у цій справі прокурор звернувся з позовом на підставі статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» та статті45 ЦПК України, чинних на час пред`явлення позову (2011 рік). Також, в оскаржуваній ухвалі суд помилково посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 як на таку, що підлягає застосуванню до подібних правовідносин. Так, з обставин справи № 910/4450/19, на яку посилається суд, встановлено, що прокурор Київської області у липні 2020 року в інтересах держави в особі Уряду, Міндовкілля та державного підприємства звернувся до суду. Залишаючи позовну заяву прокурора в інтересах державного підприємствабез розгляду, Верховний Суд посилається на положення статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади повинні діяти в межах та спосіб передбачений Законами України та наводить положення ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», а саме про заборону здійснення прокурором представництва інтересів держави в особі державних компаній. Апелянт звертає увагу, що на момент звернення до суду з позовом в інтересах державногопідприємства у справі № 910/4450/19 (липень 2020) у прокурора Васильківської області було відсутнє право на таке звернення в силу ч. 3ст.23 Закону України «Про прокуратуру», а відтак прокурор діяв не в межах і спосіб передбаченийЗаконами України, що діяли на момент звернення прокурора до суду. Разом з цим, у даній справі прокурором подано позов до Васильківського міськрайонного суду Київської області в межах і спосіб передбачений законами України, що діяли на час звернення прокурора до суду. Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 березня 2026 року поновлено строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області - Антона Гринкіна на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2025 року у справі за позовом Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України» до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа - управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області про визнання незаконним та скасування рішення селищної ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації, визнання права постійного користування земельної ділянкою та витребування її із чужого володіння, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 квітня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи. У судовому засіданні апелянт доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити. Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Поліщук С.В. заперечував проти задоволення апеляційної скарги. Інші учасники справи, в судове засідання не з`явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань від них не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, позицію учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Так, постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку, що чинний на час звернення прокурора до суду з позовами в цій справі Закон № 1789-XII не передбачав будь-яких заборон (обмежень) на звернення прокурора до суду з позовами про захист інтересів держави в особі державних компаній (підприємств). У подальшому, після прийняття Закону № 1697-VII та внесення змін до Конституції України, статус прокуратури зазнав суттєвих змін, оскільки прокуратура у сфері представництва інтересів держави поза межами кримінального провадження почала виконувати допоміжні функції, а основну роль почали відігравати відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження самостійно звертатися до суду. У новому Законі № 1697-VII, який набрав чинності 15 липня 2015 р., законодавець прямо обмежив права прокурора на представництво в суді інтересів держави в особі державних компаній. За таких обставин, враховуючи, що після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установив відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, тому вважав за необхідне залишити позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентних органів, без розгляду. Колегія суддів, не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з нижченаведених мотивів. Відповідно до частини третьої, четвертої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. Це положення втілює визнаний у праві підхід до вирішення питання про те, якими процесуальними правилами потрібно керуватися юрисдикційному органу, вирішуючи спір. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 Цивільного процесуального кодексу України). Пунктом 2 частини першої статті 257 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Так, стаття 121 Конституції України (у редакції, чинній до 15 липня 2015 року) передбачала, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Отже, нормами Конституції України як нормами прямої дії покладалося на прокуратуру України, зокрема, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Відповідно до частин першої, третьої, п`ятої, шостої статті 36-1 Закону № 1789-XII (у редакції, чинній до 15 липня 2015 року) представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. За наявності підстав, передбачених частинами другою - четвертою цієї статті, з метою представництва громадянина або держави прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом: звертатися до суду з позовами (заявами, поданнями); вступати у справу, порушену за позовами (заявами, поданнями) інших осіб, на будь-якому етапі розгляду; ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи; брати участь у розгляді справ. Обираючи форму представництва, передбачену частиною п`ятою цієї статті, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави чи громадянина, обґрунтовує необхідність їх захисту. Формою такого представництва є, зокрема, звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб; участь у розгляді судами справ; внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами. Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах та форму його здійснення (частина п`ята статті 36-1 Закону № 1789-XII). Подібні правові висновки викладені Верховним Судом України в ухвалі від 04 лютого 2009 року у справі № 270727св08 та постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2017 року у справі № 753/16787/15-ц. Згідно із частиною другою статті 45 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15 липня 2015 року) з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Подібні правові висновки щодо застосування статті 36-1 Закону № 1789-XII викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 2-5633/11, від 23 липня 2020 року у справі № 902/862/15, від 17 вересня 2020 року у справі № 922/1699/15, від 01 вересня 2021 року у справі № 904/4933/15 та від 08 червня 2022 року у справі № 372/266/15-ц. У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 наголошено на тому, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося або може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Згідно із частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом (частина друга статті 84 ЗК України). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України). За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Земля є унікальним обмеженим природним і базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності та добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України) [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28 цс20, пункти 75-76), від 20 липня 2020 року у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21, пункт 39), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (провадження № 14-31цс22, пункт 132), від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22, пункт 9.14)]. Відповідно до статті 113 Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Чинний на час звернення прокурора до суду з позовом в цій справі Закон № 1789-XII не передбачав будь-яких заборон (обмежень) на звернення прокурора до суду з позовами про захист інтересів держави в особі державних компаній (підприємств). У подальшому, після прийняття Закону № 1697-VII та внесення змін до Конституції України, статус прокуратури зазнав суттєвих змін, оскільки прокуратура у сфері представництва інтересів держави поза межами кримінального провадження почала виконувати допоміжні функції, а основну роль почали відігравати відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження самостійно звертатися до суду. У новому Законі України «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року, законодавець прямо обмежив права прокурора на представництво в суді інтересів держави в особі державних компаній. Так, за правилами частин першої, третьої, четвертої статті 23 Закону № 1697-VII представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю медіа, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції (частина третя статті 23 Закону № 1697-VII). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (частина четверта статті 23 Закону № 1697-VII). Тобто починаючи з 15 липня 2015 року законодавець передбачив обмеження прав прокурора на представництво інтересів держави щодо певного кола осіб (державних компаній) та щодо певних правовідносин (пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань). Зазначене обмеження звузило сферу, в якій прокурор наразі може здійснювати представництво державних інтересів. Стаття 23 Закону № 1697-VII містить заборонні норми, які не підлягають розширеному тлумаченню. Так, у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежно здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу. У постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21) Велика Палата Верховного Суду констатувала, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, має застосовуватися з урахуванням приписів абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень незалежно від наявності статусу юридичної особи. У контексті засадничого правила частини другої статті 19 Конституції України незазначення у законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не потрібно розуміти як таке, що розширює визначені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 520/8065/19 (провадження № 14-150цс23) виснувала, що чинне законодавство України не містить визначення поняття «державна компанія» як окремої організаційно-правової форми господарювання, а Державний класифікатор «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» розмежовує такі організаційно-правові форми господарювання, як «державна організація (установа, заклад)» та «державна акціонерна компанія». Державна організація (установа, заклад) - утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Натомість державна акціонерна компанія (товариство) - акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого належать державі; метою її діяльності, окрім публічних функцій, є отримання прибутку; відповідальність має не публічно-правовий, а приватноправовий характер; компанія є незалежною від держави у сфері господарської діяльності, проте перебуває в інституційній залежності з питань управління. Також Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що якщо законодавцем виключено можливість представництва прокурором державних компаній, то така норма не може тлумачитись у спосіб розширення обсягу процесуальної заборони на інших суб`єктів господарювання, зокрема державних організацій (установ). Отже, щодо застосування статті 23 Закону № 1697-VII, який набрав чинності 15 липня 2015 року, Велика Палата Верховного Суду визначила два критерії, за умови існування яких не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави, а саме: 1) представництво інтересів держави в особі державних компаній; 2) позивач не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень. Натомість Закон № 1789-XII встановлював лише те, що представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом, і підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. Тобто Закон № 1789-XII, на відміну від Закону № 1697-VII, не визначав, що прокурор здійснює представництво інтересів держави саме в особі органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень. Визначення прокурором конкретних суб`єктів як позивачів зумовлювалося виключно нормами процесуального права. Для представництва прокурором інтересів держави в суді достатнім було лише обґрунтувати порушення або загрозу порушення інтересів держави. Якщо інтереси держави збігаються з інтересами державного підприємства, то до 15 липня 2015 року прокурор не міг бути позбавлений права звернення до суду в інтересах держави в особі такого державного підприємства, оскільки чинне на той час законодавство не передбачало жодних заборон чи обмежень на таке звернення. Аналізуючи вищезазначені норми законодавства та практику Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що важливим фактором при встановленні наявності права на звернення прокурора в інтересах державного підприємства з позовною заявою в рамках вказаної справи є перевірка обставин щодо часу звернення до суду з позовом та наявності в останнього права на таке звернення. Апеляційним судом встановлено, що у даній справі 09 вересня 2011 року Васильківський міжрайонний прокурор Київської області в інтересах держави в особі державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України» звернувся до Васильківського міськрайонного суду Київської області із позовом до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа - управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області про визнання незаконним та скасування рішення селищної ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації, визнання права постійного користування земельної ділянкою та витребування її із чужого володіння. Таким чином, на момент звернення до суду з даною позовною заявою прокурор був наділений такими повноваженнями у відповідності до статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній до 15 липня 2015 року). Колегія суддів погоджується, що Законом України «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року, законодавець прямо обмежив права прокурора на представництво в суді інтересів держави в особі державних компаній. Разом з цим, на думку колегії суддів такі зміни не розповсюджуються на дані правовідносини, оскільки прокурор звернувся до суду ще у 2011 році, а тому останній мав право на таке звернення до суду в інтересах державної компанії, що відповідало статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній до 15 липня 2015 року). Зазначені обставини вказують на те, що висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в рамках поданої у 2011 році позовної заяви є помилковими, оскільки ч. 1 ст. 58 Конституції України вказує, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Відтак, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції постановив ухвалу про залишення без розгляду, на підставі пункту 2 частини першої статті 257 Цивільного процесуального кодексу України з помилкових трактувань змін законодавства та практики Верховного Суду та не врахував період звернення прокурора з позовною заявою. Також колегія суддів приймає до уваги доводи прокурора, що попередньо суд першої інстанції відмовляв у залишені позову без розгляду мотивуючи це тим, що звернення прокурора з позовом до суду відбулося під час дії Закону України «Про прокуратуру», норми якого не передбачали заборону представництва інтересів держави в особі державних компаній (підприємств) та не визначали, що прокурор здійснює представництво інтересів держави виключно в особі органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, що було в подальшому закріплено у зміненому в Законі. Вказані обставини, на думку колегії суддів можуть мати певні негативні наслідки щодо правової невизначеності сторони звернення та інших сторін у справі. Апеляційний суд, аналізуючи законодавство на час виникнення спірних правовідносин та враховуючи зміни у законодавстві про які зазначено вище, дійшов висновку, що відсутні підстави стверджувати, що на момент звернення до суду у прокурора станом на 2011 рік були відсутні повноваження на ведення справи, а тому доводи апеляційної скарги є доцільними. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що вказані висновки стосуються наявності прав та певних підстав для звернення до суду прокурором на момент 2011 року, оскільки оцінка наявності/відсутності порушеного права, обґрунтованості позовних вимог, належності доказів у справі, ефективності способу захисту має надаватись судом першої інстанції при розгляді справи по суті, а предметом апеляційного розгляду є ухвала суду щодо процесуальних питань, а не по суті позовних вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала постановлена без додержання норм процесуального права, оскільки висновок суду першої інстанції є таким, що не ґрунтується на матеріалах справи та вимогах процесуального закону. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, тому відповідно до положень статті 379 ЦПК України оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області - Антона Гринкіна на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2025 року - задовольнити. Ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2025 року - скасувати, направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено 24 червня 2026 року. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська Г.І. Мостова