Постанова КЦС ВС № 372/3381/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 червня 2026 року м. Київ справа № 372/3381/23 провадження № 61-8378св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 , відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Жуковської Тетяни Романівни на рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 лютого 2024 року, ухвалене у складі судді Кравченко М. В., та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року, ухвалену у складі колегії суддів:Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Ящук Т. І. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності, поділ майна подружжя. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 24 листопада 1979 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. 27 березня 1982 року вони за спільні кошти придбали 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , право власності на який зареєстроване за відповідачкою. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 січня 2019 року шлюб між ними розірвано, однак вони продовжили спільно проживати у зазначеному будинку, при цьому він одноосібно сплачував комунальні послуги та утримував будинок у належному стані. У травні 2023 року відповідачка стала вимагати, щоб він переїхав, посилаючись на те, що цей будинок належить їй на праві власності. Також йому стало відомо про наявність приватної власності на земельну ділянку площею 0,144 га, кадастровий номер: 3223188000:01:011:0020, на якій розташований спірний житловий будинок. Крім того, 22 грудня 2005 року на підставі договору купівлі-продажу ними були придбані земельні ділянки площею 0,2500 га, кадастровий номер 3223188401:01:048:0005, та площею 0,1112 га, кадастровий номер: 3223188401:01:048:0004, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 . З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнень позовної заяви, просив суд визнати їх з ОСОБА_2 спільною сумісною власністю житловий будинок АДРЕСА_1 , земельну ділянку, кадастровий номер 3223188000:01:011:0020, площею 0,144 га, розташовану за цією ж адресою, земельну ділянку, кадастровий номер 3223188401:01:048:0005, площею 0,25 га, та земельну ділянку, кадастровий номер 3223188401:01:048:0004, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 ; - поділити спільне сумісне майно, виділивши йому 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, кадастровий номер 3223188000:01:011:0020, площею 0,144 га, розташованої за цією ж адресою; 1/2 частини земельної ділянки, кадастровий номер 3223188401:01:048:0005, площею 0,25 га, та 1/2 частини земельної ділянки, кадастровий номер 3223188401:01:048:0004, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 ; - залишити у власності відповідачки 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, кадастровий номер 3223188000:01:011:0020, площею 0,144 га, розташованої за цією ж адресою; 1/2 частини земельної ділянки, кадастровий номер 3223188401:01:048:0005, площею 0,25 га, та 1/2 частини земельної ділянки, кадастровий номер 3223188401:01:048:0004, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 . У вересні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила суд встановити порядок користування житловим будинком АДРЕСА_1 між нею та ОСОБА_1 таким чином: - виділити у її користування житлову кімнату № 7 площею 8,7 кв. м; житлову кімнату № 9 площею 11,3 кв. м; підсобні приміщення: прихожу площею 9,6 кв. м (приміщення № 8) та гостинну площею 20,9 кв. м (приміщення № 10); - виділити у користування ОСОБА_1 житлову кімнату № НОМЕР_1 площею 10 кв. м; - залишити у спільному користуванні її та ОСОБА_1 такі підсобні приміщення: веранда площею 3,6 кв. м (приміщення № 1), коридор площею 9,3 кв. м (приміщення № 2), кухню площею 17,1 кв. м (приміщення № 3), коридор площею 9,6 кв. м (приміщення № 4), санвузол площею 4,2 кв. м (приміщення № 5). Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що під час шлюбу з ОСОБА_1 вони придбали 2/3 частини житлового будинку, 1/3 частина цього будинку належить їй на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, яке видане 14 квітня 1979 року державним нотаріусом Обухівської державної нотаріальної контори (1/6 частини) та договору дарування, який посвідчений 23 лютого 1982 року Трипільською сільською радою за реєстровим номером 8 (1/6 частини). Зазначала, що у них з ОСОБА_1 існує спір щодо користування вказаним житловим будинком, оскільки з 2018 року ОСОБА_1 одноособово користується спірним будинком, відмовляючись вирішувати питання щодо користування цим майном у добровільному порядку. При цьому для неї зазначений будинок має велике особисте значення, оскільки був побудований її дідом та бабою, а тому вона відноситься до нього як до сімейного. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_2 просила задовольнити її зустрічний позов. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2023 року зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднано з одне провадження з первісним позовомОСОБА_1 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : - 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 ; - земельну ділянку площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3223188401:01:048:0005; - земельну ділянку площею 0,1112 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3223188401:01:048:0004. У порядку поділу спільного сумісного майна ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано за кожним із них право особистої приватної власності на: - 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , а також 1/3 частини прилеглої земельної ділянки площею 0,144 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223188000:01:011:0020, на якій розташований вказаний житловий будинок; - 1/2 частини земельної ділянки площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3223188401:01:048:0005; - 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1112 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3223188401:01:048:0004. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 8 535,34 грн. Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , земельна ділянка площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3223188401:01:048:0005 та земельна ділянка площею 0,1112 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3223188401:01:048:0004, є спільною сумісною власністю подружжя та підлягають поділ у між ними. Визнаючи за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/3 частини земельної ділянки, розташованої під спірним житловим будинком, суд першої інстанції зазначив, що хоча вказана земельна ділянка й набута відповідачкою у власність у порядку приватизації, тобто є її особистою власністю, проте з огляду на наявність підстав для поділу житлового будинку між сторонами та з урахуванням вимог статей 120 ЗК України та 377 ЦК України, які передбачають нерозривність земельної ділянки та збудованого на ній нерухомого майна, за позивачем необхідно визнати право власності на частину земельної ділянки, яка відповідає розміру частки позивача у праві спільної власності на житловий будинок. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову про визначення порядку користування житловим будинком, суд першої інстанції виходив з того, що вказані позовні вимоги є неконкретизованими та недоведеними. Суд зазначив, що йому не було надано висновку експертизи, технічної документації чи інших доказів, які б підтверджували технічну можливість здійснення окремого користування сторонами зазначеними у зустрічному позову відокремленими частинами спірного житлового приміщення, а запропонований варіант визначення часток потребує перепланування, додаткового проведення будівельних робіт за відсутності відомостей про наявність дозволів на таке перепланування, а також це суперечить волі іншого співвласника житлового будинку, який заперечує проти вимог зустрічного позову. Суд вважав, що задоволення вимог зустрічного позову буде порушувати право власності відповідача за зустрічним позовом без достатніх правових і фактичних підстав, що свідчитиме про непропорційне втручання держави у права власника. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 лютого 2024 року в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог про встановлення порядку користування житловим будинком скасовано, ухваливши в цій частині нове судове рішення, яким зустрічні позовні вимоги задоволено. Встановлено порядок користування житловим будинком з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , між співвласниками ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , передавши у користування ОСОБА_2 приміщення житлового будинку: житлова 1-9 площею 11,3 кв. м, хол 1-10 площею 20,9 кв. м; господарські будівлі і споруди: 2/3 частини гаража «Б» площею 40,2 кв. м, баня з верандою «Г+Д», навіс «З+Е», прибудова-сарай «Ж», альтанка «І». У користування ОСОБА_1 передано приміщення житлового будинку: передпокій (житлова) 1-7 площею 8,7 кв. м, житлова 1-6 площею 10 кв. м; господарські будівлі і споруди: 1/3 частини гаража «Б», площею 26 кв. м. У спільному користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишено приміщення житлового будинку: передпокій 1-8 площею 4,8 кв. м, коридор 1-11 площею 4,8 кв. м, санвузол 1-5 площею 2,1 кв. м, коридор 1-3 площею 4,65 кв. м, кухня 1-4 площею 8,55 кв. м, веранда 1-1 площею 1,7 кв. м, котельня 1-2 площею 1,35 кв. м; господарські будівлі і споруди: погріб з шийкою «В», сарай «К», убиральня «Л», теплиця «М». Рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 лютого 2024 року в частині визнання в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частини прилеглої земельної ділянки, площею 0,144 га, з кадастровим номером 3223188000:01:011:0020, залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 684,00 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що земельна ділянка з кадастровим номером: 3223188000:01:011:0020, площею 0,144 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , оскільки була нею приватизована 28 жовтня 2003 року.Оскільки 2/3 частини спірного будинку визнано судом спільним майном подружжя та суд ухвалив рішення про поділ цієї частини житлового будинку між подружжям, суд обґрунтовано прийняв до уваги ту обставину, що вказана земельна ділянка має цільове призначення для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на ній, тому ОСОБА_1 , з урахуванням положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, набув право власності на 1/3 частини земельної ділянки, що відповідає його частці у власності на спірний будинок. Задовольняючи зустрічні позовні вимогипро встановлення порядку користування житловим будинком, суд апеляційної інстанції врахував висновок судового експерта Яценко О. Ф. від 12 грудня 2023 року за результатами проведення будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, у якому міститься опис спірного будинку та господарських будівель і споруд. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У липні 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Жуковська Т. Р. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення в частині визнання в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частини прилеглої земельної ділянки, площею 0,144 га, з кадастровим номером 3223188000:01:011:0020, ухвалити в цій частині нове про відмову у задоволенні позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що 2/3 частини спірного житлового будинку придбано сторонами під час шлюбу, а тому є їх спільним сумісним майном, яке підлягає поділу між ними у рівних частинах, а земельна ділянка площею 0,144 га, з кадастровим номером 3223188000:01:011:0020, на якій розташований вказаний будинок, є особистою приватною власністю ОСОБА_2 та не відноситься до спільного сумісного майна подружжя. Водночас суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд,визнав в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частини вказаної земельної ділянки. Суди не врахували, що право приватної власності на земельну ділянку не може бути припинене без надання відповідної компенсації власнику. Передання частини земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , який набув право на 1/3 частини житлового будинку в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, можливе виключно за умови компенсації її вартості власнику земельної ділянки - ОСОБА_2 , що забезпечить дотримання принципу справедливості, балансу прав і майнових інтересів, а також непорушності приватної власності. Визнання права власності на спірну земельну ділянку не відповідає вимогам статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, оскільки на час набуття у 1982 році ОСОБА_2 та ОСОБА_1 права спільної сумісної власності подружжя на 2/3 частини житлового будинку, спірна земельна ділянка не перебувала у власності відчужувача майна - ОСОБА_3 , а тому, ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_1 , не могли набути саме право власності на земельну ділянку. Поза уваги суду залишився той факт, що земельні правовідносини станом на 1982 рік були врегульовані Цивільним кодексом УРСР та Земельним кодексом УРСР від 08 липня 1970 року, норми яких взагалі не передбачали можливість виникнення права власності на земельну ділянку у фізичних осіб. Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) та у постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013св20), від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18), від 18 січня 2023 року у справі № 359/441/20 (провадження № 61-6735св22), від 03 липня 2023 року у справі № 523/8641/15 (провадження № 61-9085сво21), від 11 грудня 2024 року у справі № 369/3056/21 (провадження № 61-8040св23). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 02 липня 2025 року для розгляду справи визначено такий склад колегії: суддя-доповідач - ОСОБА_4 та судді, які входять до складу колегії: ОСОБА_5 ОСОБА_6 . Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги. Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2025 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. У жовтні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи. Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2025 року, в зв`язку з відставкою судді ОСОБА_5 , призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями. Системою автоматизованого розподілу справ (протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 листопада 2025 року) визначено суддю-доповідача - ОСОБА_4 та суддів, які входять до складу колегії: Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В. Фактичні обставини справи, встановлені судами Житловий будинок АДРЕСА_1 належав на праві власності ОСОБА_7 (бабі ОСОБА_8 ). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла. Після її смерті ОСОБА_2 та її брат ОСОБА_10 успадкували за законом в порядку представлення за своїм батьком ОСОБА_11 у рівних частках 1/3 частини житлового будинку (тобто кожний по 1/6 частки). Інші 2/3 частини житлового будинку успадкувала ОСОБА_3 , як дочка ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 14 квітня 1979 року державним нотаріусом Обухівської державної нотаріальної контори Курочкою В. П. 24 листопада 1979 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 січня 2019 року. 23 лютого 1982 року на підставі договору дарування, посвідченого секретарем виконкому Трипільської сільської ради Шепотіною Н., ОСОБА_10 подарував ОСОБА_2 успадковану ним 1/6 частини спірного будинку. На підставі договору купівлі-продажу від 27 березня 1982 року, посвідченого державним нотаріусом Обухівської державної нотаріальної контори Іванців В. П., ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , який розташований на колгоспній землі. Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку, виданим 23 червня 2006 року на підставі рішення Трипільської сільської ради від 28 жовтня 2003 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, площею 0,144 га, кадастровий номер 3223188000:01:011:0020, яка розташована у АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На підставі договору купівлі-продажу № 5564 від 22 грудня 2005 року сторони придбали земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,2500 га, кадастровий номер 3223188401:01:048:0005, та площею 0,1112 га, кадастровий номер 3223188401:01:048:0004.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Жуковської Т. Р. задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення в оскаржуваній частині ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Перевіряючи доводи касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду виходить із такого. Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» СК України зазначений Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 листопада 1979 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, а 27 березня 1982 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , який розташований на колгоспній землі. Отже, у спірних правовідносинах, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна. Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Подібним чином питання спільної власності подружжя регулює і чинний СК України. Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України. Відповідно до статті 28 КпШС України, у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Вказані норми, що діяли на час набуття у власність спірного нерухомого майна, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Системний аналіз змісту наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18). У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , і судові рішення в цій частині не оскаржуються ОСОБА_2 . Суди встановили, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку, виданим 23 червня 2006 року на підставі рішення Трипільської сільської ради від 28 жовтня 2003 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, площею 0,144 га, кадастровий номер 3223188000:01:011:0020, яка розташована у АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України. Істотною умовою договору, який передбачає перехід права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці і перебуває у власності відчужувача, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об`єкта до набувача такого об`єкта. Згідно з частинами першою, четвертою статті 120 ЗК України, у разі набуття частки у праві спільної власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва право власності на земельну ділянку (крім земель державної, комунальної власності), на якій розміщено такий об`єкт, одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача у розмірі належної відчужувачу (попередньому власнику) частки у праві спільної власності на такий об`єкт, крім випадку, коли попередньому власнику належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в розмірі. Якщо відчужувачу (попередньому власнику) у праві спільної власності на такий об`єкт належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі, право власності переходить у такому самому розмірі. При вчиненні правочину, який передбачає перехід права власності на частку у праві спільної власності на такий об`єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) серед іншого, дійшла висновку про те, що, укладаючи договір, спрямований на відчуження будинку, сторони не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку. Для цього необхідно встановити, який розмір земельної ділянки, призначений для розміщення і обслуговування будинку, є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, а також для визначення тієї частини земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування будинку позивачки, слід з`ясувати, чи використовує відповідач відповідну земельну ділянку, яку саме її частину та для якої мети. Також Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові дійшла висновку, що враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. Стаття 30 ЗК Української РСР в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку в разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 звернула увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (пункт 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18)). Тому не допускається набуття права власності на об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, яке передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці. Аналогічні висновки щодо переходу права власності на земельну ділянку до особи у разі набуття у власність житлового будинку містяться у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 686/9580/16-ц, від 25 лютого 2019 року у справі № 199/2099/17, від 26 грудня 2019 року у справі № 364/515/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 127/11015/21. Судова практика щодо застосування зазначених норм матеріального права є сталою. Посилання у касаційній скарзі на те, що спірна земельна ділянка не може бути поділена, оскільки набута ОСОБА_2 у результаті приватизації, колегія суддів відхиляє, оскільки у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 686/9580/16, на яку обґрунтованого послався суд апеляційної інстанції, зроблено висновок, що земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Колегія суддів, надаючи оцінку судовим рішенням в оскаржуваній частині на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій. За встановлених у цій справі обставин суди правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення в оскаржуваній частині - без змін. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Жуковської Тетяни Романівни залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року в оскаржуваній частині залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник Ю. В. Черняк