Постанова КЦС ВС № 719/746/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2026 року м. Київ справа № 719/746/25 провадження № 61-5634св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Новодністровської міської ради, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Радамовський Микола Миколайович, на постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 березня 2026 року у складі колегії суддів Кулянди М. І., Височанської Н. К., Одинака О. О., касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 08 січня 2026 року у складі судді Вербіцької М. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 березня 2026 року у складі колегії суддів Кулянди М. І., Височанської Н. К., Одинака О. О., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення його батьківських прав стосовно малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що 29 грудня 2023 року між сторонами укладено шлюб, у якому ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась дочка ОСОБА_3 . Новодністровський міський суд Чернівецької області рішенням від 11 лютого 2025 року у справі № 719/65/25 шлюб між сторонами розірвав, стягнув з відповідача на користь позивачки аліменти на утримання дитини до досягнення нею повноліття та на утримання дружини до досягнення дитиною трирічного віку. Новодністровський міський суд Чернівецької області рішенням від 29 квітня 2025 року у справі № 719/227/25 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини задовольнив. Позивач проти позову не заперечував. Вказує, що після розлучення сторони не спілкуються, а їхня дочка постійно проживає з нею. Відповідач до дочки не приходить, не проявляє ніякого інтересу та не бере участі у вихованні, водночас саме позивачка повністю опікується інтересами і потребами дитини, піклується про неї та займається вихованням. Віддає дитині усі свої любов і турботу, велику увагу приділяє її розвитку та здоров`ю. Відповідач не бачив дитину з народження, ніяким чином не піклується про неї, не проявляє заінтересованості в її подальшій долі, не цікавиться успіхами дитини та станом її здоров`я, не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, зокрема, не забезпечує необхідним харчуванням, медичним доглядом, лікуванням дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання, не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до її внутрішнього світу, не створює умов для отримання нею освіти - тобто створено умови, які тільки шкодять інтересам дівчинки. Позивачка зазначала, що у матеріалах справи про визначення місця проживання дитини наявні медичні довідки, які підтверджують, що у відповідача наявні психічні розлади, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 164 СК України є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав. З урахуванням викладеного, просила суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вирішити питання про розподіл судових витрат. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Новодністровський міський суд Чернівецької області рішенням від 08 січня 2026 року у задоволенні позову відмовив. Додатковим рішенням Новодністровського міського суду Чернівецької області від 21 січня 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є крайнім заходом та не відповідатиме інтересам дитини, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, які б безспірно свідчили про умисне ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків стосовно дочки. Суд відхилив доводи позивачки щодо неадекватного ставлення відповідача до дитини внаслідок наявного у нього психічного розладу, оскільки психічна хвороба сама собою не є підставою для позбавлення батьківських прав, а може бути такою підставою лише тоді, коли вона призводить до відмови батьків від виконання своїх обов`язків, жорстокого поводження з дитиною, що має бути підтверджено. У цій справі таких обставин не встановлено. Місцевий суд зазначив, що підстави для позбавлення батьківських прав, які зазначені в статті 164 СК України, є вичерпними, і жодні інші обставини не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав одного з батьків. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Також просила скасувати додаткове рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 21 січня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_5 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовити в повному обсязі. Чернівецький апеляційний суд постановою від 25 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 08 січня 2026 року - без змін. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 21 січня 2026 року задовольнив. Додаткове рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 21 січня 2026 року скасував. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовив. Апеляційний суд, залишивши рішення місцевого суду без змін, керувався тим, що посилання на те, що ОСОБА_2 не здійснює свої батьківські обов`язки, направлені на підтримання нормального спілкування чи виховання дитини, не є підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення його батьківських прав, оскільки має бути встановлено, що батько ухиляється від їх виконання обов`язків свідомо, тобто, що систематично, незважаючи на всі інші заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки, і такі засоби впливу виявилися безрезультатними. Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав, висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав, свідчить про інтерес відповідача до дочки. Матеріали справи не містять доказів, які вказують на наявність виняткового випадку для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, яке є крайнім заходом вирішення сімейних питань, а також достатніх та переконливих доказів, що характеризують його особливості як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Апеляційний суд також погодився з висновками місцевого суду про те, що сам факт перебування відповідача на реабілітації у психоневрологічному диспансері у місті Чернівцях з метою відновлення емоційного стану не може вважатися підставою для позбавлення його батьківських прав. У частині скасування додаткового рішення та відмови у стягненні витрат на правничу допомогу, колегія суддів мотивувала свої висновки тим, що: інтереси ОСОБА_2 в суді першої інстанції представляв адвокат Радамовський М. М. на підставі ордера на надання правничої допомоги від 25 вересня 2025 року; 27 жовтня 2025 року на адресу суду адвокат подав відзив на позов, у якому не зазначив про понесення відповідачем судових витрат в суді першої інстанції на професійну правничу допомогу; у судових дебатах ОСОБА_5 вказав, що він подасть заяву про ухвалення додаткового рішення; 15 липня 2025 року адвокат Радамовський М. М. подав заяву, у якій просив суд стягнути на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн; на підтвердження понесених витрат адвокат долучив акт виконаних робіт щодо надання юридичних послуг від 08 січня 2026 року, розрахунок розміру компенсаційних витрат на правову (правничу) допомогу ОСОБА_2 , відповідно до договору про надання правової допомоги. Разом з тим відповідач та його представник Радамовський М. М. не надали суду копію договору про надання правничої допомоги, отже, у матеріалах справи відсутні належні та достатні докази на підтвердження складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали У касаційній скарзі, поданій у квітні 2026 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Судувід 27 січня 2021 року у справі № 753/17745/18, від 03 лютого 2021 року у справі № 127/2209/18, про те, що апеляційний суд зобов`язаний самостійно надавати оцінку доводам апеляційної скарги та перевіряти правильність встановлених фактичних обставин, а формальне погодження з висновками місцевого суду без належного аналізу доводів сторони суперечить завданню апеляційного перегляду. Ненадання оцінки ключовим доводам сторони та відсутність мотивованого спростування таких доводів свідчить про порушення вимог статті 263 ЦПК України. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди належно не дослідили зібрані у справі докази, не надали оцінки цим доказам у сукупності, проігнорували докази, що підтверджують системне невиконання відповідачем батьківських обов`язків, залишили без спростування обставини системного самоусунення відповідача від виконання батьківських обов`язків, зокрема не перевірили фактичну відсутність виховної, емоційної та матеріальної участі відповідача у розвитку дитини. У касаційній скарзі, поданій у квітні 2026 року, ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційної інстанції в частині перегляду додаткового рішення та відмови у стягненні витрат на правничу допомогу, понесених відповідачем в суді першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 275/150/22, що зменшення судових витрат на правничу допомогу можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції у додатковому рішенні правильно урахував надані відповідачем докази понесених витрат на правничу допомогу, зокрема розрахунок витрат, акт виконаних послуг та копію свідоцтва про зайняття адвокатською діяльністю. Вказані докази і без подання суду копії договору про надання правничої допомоги у своїй сукупності свідчать про наявність договірних правовідносин між відповідачем і адвокатом Радамовським М. М. та про реальність понесених витрат. Зазначає, що місцевий суд правильно послався на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20 жовтня 2021 року у справі № 757/29103/20-ц, про те, що розподіл витрат здійснюється незалежно від того, чи їх фактично сплачено, чи тільки буде сплачено. Доводи інших учасників справи Відзивів на касаційні скарги до Верховного Суду не надходило. Фактичні обставини справи, що встановили суди Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Новодністровського міського суду Чернівецької області від 11 лютого 2025 року розірвано. Під час шлюбу у сторін народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Рішенням Новодністровського міського суду Чернівецької області від 11 лютого 2025 року стягнуто аліменти з ОСОБА_2 на утримання дитини в розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу) до досягнення дитиною повноліття та в розмірі 1/6 частини усіх видів заробітку (доходу) на утримання дружини до досягнення дитиною трирічного віку (т. 1, а. с.13, 14). На підтвердження обставин, на які вона покликається, позивачка надала суду: консультаційний висновок педіатра за наслідками рутинного обстеження стану здоров`я дитини від 07 березня 2025 року, у якому відзначено, що дитина прибула на профілактичний візит у супроводі матері ОСОБА_1 ; витяг з амбулаторної карти від 12 серпня 2025 року № 117, відповідно до якого ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є здоровою, на диспансерному огляді не перебуває; консультаційний висновок терапевта від 07 березня 2025 року, відповідно до якого стан здоров`я ОСОБА_1 задовільний, алкогольними та наркотичними засобами вона не зловживає; виписку з амбулаторної картки від 12 серпня 2025 року № 116, у якій зазначається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є здоровою; акт обстеження сім`ї від 11 березня 2025 року комісією у складі: голови комісії депутата Бойчука С. В., сусідів ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , згідно з яким установлено, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . Фактично та постійно проживають ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 разом із дочкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 31); довідку про доходи, відповідно до якої ОСОБА_1 отримує щомісячну одноразову допомогу при народженні першої дитини у розмірі 860,00 грн; витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно, відповідно до якого позивачка є співвласницею квартири АДРЕСА_2 , де вона фактично проживає разом із дитиною. Відповідно до посвідчення, серія НОМЕР_1 , виданого 30 листопада 2021 року, ОСОБА_2 є учасником бойових дій та ветераном війни. Відповідач проходив лікування та реабілітацію у медичних закладах та військових госпіталях України, зокрема у спеціалізованій психоневрологічній лікарні, де висновком комісії МСЕК від 23 грудня 2024 року йому було надано 3 групу інвалідності, що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК від 23 грудня 2024 року, серія 12 ААД, № 152403, та посвідченням особи з інвалідністю внаслідок війни, що стало підставою для його демобілізації зі служби за станом здоров`я. Згідно з довідкою МСЕК інвалідність відповідача пов`язана із захистом Батьківщини, йому показані роботи невеликого об`єму, без надмірної фізичної та психологічної напруги, оскільки ступінь втрати професійної працездатності становить 45 %. Відповідно до інформації від ОКНП «Чернівецький обласний наркологічний диспансер» ОСОБА_2 на обліку як особа, яка зловживає алкогольними чи наркотичними речовинами, не перебуває. Згідно з характеристикою, виданою Виконавчим комітетом Новодністровської міської ради від 30 вересня 2025 року № 31, за період проживання у місті Новодністровську ОСОБА_2 скарг і заяв щодо нього до адміністративної комісії при міській раді не надходило. Компрометуючими відомостями щодо його поведінки комітет не володіє. ОСОБА_2 має посвідчення учасника бойових дій, серія НОМЕР_1 , та інвалідність 3 групи (посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, серія НОМЕР_2 ). ОСОБА_10 , матір ОСОБА_2 , надала пояснення спеціалістам служби у справах дітей Новодністровської міської ради, що її син перебуває за межами України на лікуванні, контактні дані свого сина надавати відмовилась. Проте вказує, що як батько він ніколи не втрачав інтересу до дитини, у тому числі до участі у її вихованні, неодноразово звертався до ОСОБА_1 з проханням надати можливість для спілкування з донькою. Він у повному обсязі сплачує аліменти на її користь та на утримання доньки, на теперішній час будь-яка заборгованість зі сплати аліментів у нього відсутня. Також ОСОБА_10 зазначила, що ОСОБА_1 перешкоджає їй у спілкуванні з онукою. Згідно з висновком органу опіки та піклування, який затверджений рішенням Виконавчого комітету Новодністровської міської ради, визнано недоцільним позбавити батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 68-72). ОСОБА_1 у суді першої інстанції зазначила, що відповідач бачився з дитиною лише протягом перших трьох місяців життя дочки.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У частині першій статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)). Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 . Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог посилалася на те, що відповідач не здійснює свої батьківські обов`язки, направлені на підтримання нормального спілкування чи виховання дитини, не бачився з дитиною з народження, а також має психічні розлади, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 164 СК України є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав. Зазначала, що сплата відповідачем аліментів сама собою не свідчить про належне виконання відповідачем батьківських обов`язків. Суди, відмовивши у позбавленні відповідача батьківських прав, не встановили визначених у статті 164 СК України обставин, перелік яких є вичерпним, зокрема, що: відповідач свідомо ухиляється від батьківських обов`язків, тобто систематично, незважаючи на всі інші заходи попередження та впливу продовжує їх не виконувати, і такі засоби впливу виявилися безрезультатними; відповідач є хронічним алкоголіком або наркоманом. Верховний Суд з такими висновками судів погоджується, керуюсь наступним. Згідно із частиною четвертою статті 155 СК України (далі СК України - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. У статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто, перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним. Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Правові наслідки позбавлення батьківських прав зазначені у статті 166 СК України. Частиною першою вказаної статті встановлено, що особа, позбавлена батьківських прав: 1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов`язків щодо її виховання; 2) перестає бути законним представником дитини; 3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім`ям з дітьми; 4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; 5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов`язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); 6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Верховний Суд з огляду на положення статті 166 СК України неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо і лише за наявності вини у їхніх діях (постанови Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 127/10585/21, від 20 грудня 2023 року у справі № 522/20260/21, від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18). У рішенні у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»). Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача. Верховний Суд погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу саме на недобросовісних батьків. Повноваження суду щодо позбавлення відповідача батьківських прав, так і відмови у такому позбавленні передбачені законом і можуть переслідувати мету захисту найкращих інтересів дочки. Однак, допускаючи можливість такого втручання у право відповідача (у разі задоволення позову) чи позивачки (у разі відмови в його задоволенні) на повагу до сімейного життя, слід перевірити, чи забезпечили суди баланс інтересів сторін, керуючись принципом якнайкращого забезпечення інтересів дитини. З одного боку, позбавлення відповідача батьківських прав не зумовить для нього невідворотних наслідків, бо не позбавить його можливості спілкуватися з дитиною, бачитися з нею, звернутися до суду з позовом про поновлення батьківських прав тощо. З іншого боку, для ухвалення рішення суду про позбавлення таких прав мають бути вагомі підстави. Так, суди першої й апеляційної інстанцій керувалися тим, що: дочці сторін на час звернення з позовом (серпень 2025 року) було неповних 15 місяців і вона перебуває на грудному вигодовуванні; вихованням дочки займається її мати, з якою дитина проживає; відповідач з липня 2025 року перебуває у іншому шлюбі, зазначає, що під час розгляду справи у нього народилась ще одна дитина; сплачує аліменти на спільну з позивачкою дитину та на утримання позивачки; суду надано довідку про відсутність заборгованості зі сплати аліментів; відповідач є учасником бойових дій та ветераном війни, внаслідок чого 23 грудня 2024 року йому було надано 3 групу інвалідності, ступінь втрати професійної працездатності становить 45 %, що стало підставою для демобілізації зі служби за станом здоров`я; проходив лікування та реабілітацію у медичних закладах та військових госпіталях України; за свідченнями батьків та представника ОСОБА_3 останній наразі перебуває на лікуванні за кордоном; відповідно до інформації від ОКНП «Чернівецький обласний наркологічний диспансер» ОСОБА_2 на обліку як особа, яка зловживає алкогольними чи наркотичними речовинами, не перебуває; згідно з висновком органу опіки та піклування визнано недоцільним позбавити батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітньої дочки ОСОБА_3 ; відповідач цікавиться дитиною та хоче брати участь у її вихованні, проте у зв`язку з тривалим конфліктом сторін, власною реабілітацією за кордоном та небажанням завдавати дочці, яка є дитиною раннього віку та дуже прив`язана до матері на цьому етапі життя, моральних страждань існуючим конфліктом між сторонами вирішив тимчасово обмежити особисті контакти з позивачкою, що впливає на можливість його повноцінної участі у вихованні дочки. Верховний Суд зазначає, що відповідач проти позбавлення його батьківських прав заперечував, надав докази контактів з дочкою після її народження, попри доводи позивачки про відсутність таких, стверджував, що хоче повноцінно відновити стосунки з дитиною. Жодних обставин, які би вказували на те, що він не бажає спілкуватися з дитиною і брати участь у її вихованні й утриманні надалі, що він свідомо та остаточно самоусунувся від виконання цих його обов`язків, суди попередніх інстанцій не встановили, як і не встановили будь-яких належних та допустимих доказів наявності наркотичної залежності відповідача. Розірвання сімейних відносин, зокрема, з ініціативи одного з батьків, може погано впливати на ставлення дитини до батьків або до того з них, хто ініціював припинення цих відносин. Те, що тривалий час відповідач, перебуваючи на захисті країни та на реабілітації за наслідками отримання травм, пов`язаних із захистом України, не бачиться з дитиною, не може вважатися безумовною ознакою умисного нехтування батьківськими обов`язками. У постановах Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 931/709/21, від 24 липня 2025 року у справі № 462/7163/23, від 19 травня 2026 року у справі № 352/2060/24 зазначено, що аналіз положень статті 164 СК України свідчить про те, що перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним. У справі, що переглядається, позивачка не довела наявність фактів, які вимагають саме позбавлення батьківських прав у розумінні вимог статті 164 ЦПК України, а також пропорційність цього заходу втручання у право відповідача на повагу до сімейного життя меті забезпечення якнайкращих інтересів дитини. Тому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виснував про відсутність доведених підстав, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для позбавлення відповідача батьківських прав. Отже, встановлені судами попередніх інстанцій обставини у сукупності не вказують на безумовне ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків стосовно дочки, зокрема, на його винну поведінку, остаточне та свідоме самоусунення від виконання цих обов`язків, втрату інтересу до участі у вихованні й утриманні дитини, відсутність наміру відновити з нею стосунки. Тому задоволення позову про позбавлення батьківських прав відповідача, який виявляє бажання брати участь у вихованні дочки та у спілкуванні з нею, не відповідало б її найкращим інтересам, тобто було б непропорційним меті забезпечення таких інтересів. Доводи касаційної скарги про те, що суди належно не дослідили на не оцінили докази у їх сукупності та не взяли до уваги систематичність того, що відповідач не спілкується з дитиною та не бере активної участі у її вихованні, фактично зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами загальних висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявницею постановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки ці висновки сформульовані за різних фактичних обставин, у кожній із зазначених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактичною доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Зміна оцінки доказів у їх сукупності, яку надали як суд першої, так і суд апеляційної інстанції, у Верховному Суді неможлива (постанова Верховного Суду від 25 червня 2025 року у справі № 757/18070/16-ц). Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що суди ухвалили судові рішення без додержання норм матеріального і процесуального права. Отже, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 . Відмовляючи у задоволенні заяви представника відповідача адвоката Радамовського М. М. про ухвалення додаткового судового рішення у справі про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, апеляційний суд мотивував своє рішення відсутністю доказів на підтвердження факту понесення таких витрат, а саме договору про надання правничої допомоги, укладеного між сторонами. У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суд першої інстанції у додатковому рішенні правильно урахував надані відповідачем докази понесених витрат на правничу допомогу, та, оцінивши їх у сукупності, виснував про наявність договірних правовідносин між відповідачем і адвокатом Радамовським М. М. та про реальність понесених витрат. Водночас такі доводи заявника не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. У частині першій статті 15 ЦПК України визначено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно із частиною першою статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. У частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Під час визначення суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Види адвокатської діяльності визначені у статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача (пункт 2 частини другої статті 141 ЦПК України). Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату певного гонорару, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18). Згідно з частиною третьою статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. З огляду на зазначене у ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи і наданих послуг та фінансового стану учасників справи. Подібні правові висновки викладені у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до частини другої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правничої допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз`яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди); 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правничої допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об`єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. Колегія суддів зауважує, що відповідач та його адвокат Радамовський М. М. не посилалися на те, що договір є усним. Матеріали справи не містять договору про надання правничої допомоги, а саме договору про надання правової допомоги б/н від 25 вересня 2025 року, який зазначено в ордері (т. 1, а. с. 58), виданому на підставі цього договору, зокрема, із визначенням розміру витрат на правничу допомогу. У наданих адвокатом Радамовським М. М. розрахунку та квитанції до прибуткового ордера від 08 січня 2026 року є посилання на договір без будь-якої ідентифікації останнього (т. 1 (додатковий), а. с. 2, 4). У акті виконаних робіт щодо надання юридичних послуг від 08 січня 2026 року зазначено: «у відповідності до договору про надання правової допомоги від 23.09.2025 року». Водночас, як вже зазначалось, зміст ордеру на надання правничої (правової) допомоги свідчить, що останній видано на підставі договору б/н від 25 вересня 2025 року, а не договору від 23 вересня 2025 року. Таким чином, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду щодо відсутності доказів на підтвердження розміру понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, оскільки матеріали справи не містять договору про надання правової допомоги, укладеного між адвокатом Радамовським М. М. і відповідачем на підтвердження цих витрат. Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 28 травня 2025 року у справі № 522/17582/22. При цьому Верховний Суд враховує відсутність пояснень відповідача щодо вказаних обставин, зокрема щодо неможливості подання копії договору, як у заяві про ухвалення додаткового рішення у справі, так і у касаційній скарзі. Висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 275/150/22 (щодо вирішення питання про зменшення судових витрат на правничу допомогу), від 20 жовтня 2021 року у справі № 757/29103/20-ц (щодо вирішення питання про урахування витрат, які сторона має сплатити у майбутньому), не є релевантними у цій справі, оскільки апеляційний суд не досліджував питань розміру вартості чи оплати клієнтом наданих адвокатських послуг, а відмовив у задоволенні заяви відповідача про стягнення витрат на правничу допомогу з процесуальних підстав. Інших доводів касаційна скарга відповідача не містить. Отже, наведені в обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_2 доводи не можуть бути підставами для скасування постанови апеляційного суду в оскаржуваній частині, оскільки не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. З підстав вказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Радамовський Микола Миколайович, та ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 08 січня 2026 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 березня 2026 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. СуддіІ. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв