Постанова КГС ВС № 916/4248/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 червня 2026 року м. Київ cправа № 916/4248/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Булгакової І.В. (головуючої), Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л., розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , відповідач, скаржник) на ухвалу Господарського суду Одеської області від 20.01.2026 (суддя Демченко Т.І.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2026 (головуючий суддя: Ярош А.І., судді: Діброва Г.І., Принцевська Н.М.) за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Суворовського відділу державної виконавчої служби у місті Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Жайворонок Наталії Ігорівни (далі - державний виконавець) у справі № 916/4248/23 за позовом Акціонерного товариства "ПроКредит Банк" (далі - Банк, позивач) до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Продексим, ЛТД" (далі - Товариство, третя особа на стороні відповідача) про звернення стягнення на предмет іпотеки, зобов`язання вчинити певні дії та визнання відсутності права користування. Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 05.05.2026 № 32.2-01/473 у зв`язку з відрядженням судді Малашенкової Т.М. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 916/4248/23, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакова І.В. (головуючий), Бенедисюк І.М., Власов Ю.Л. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст обставин справи та скарги на дії державного виконавця Рішенням Господарського суду Одеської області від 03.02.2025 у справі № 916/4248/23 частково задоволені позовні вимоги Банку до ОСОБА_1 в рахунок часткового погашення боргу третьої особи на стороні відповідача за рамковою угодою від 24.01.2019 № FW501.1367 та договором відкриття кредитної лінії від 23.02.2021 № 501.49569/FW501.1367 на загальну суму 25 329 364,42 грн, що складається з боргу за: капіталом - 22 400 000 грн; процентами - 2 929 364,42 грн шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, яке перебуває в іпотеці Банку (іпотекодержателя найвищого пріоритету 1-ї черги) відповідно до договору іпотеки від 24.01.2019 № 408184-ІД1, посвідченого приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Шулік А.О. за реєстровим № 95, а саме: 1) квартиру загальною площею 316,7 м2, житловою площею 140,1 м2, об`єкта нерухомого майна з реєстраційним № 560084065101, запис про право власності № 8529470, з місцезнаходженням: АДРЕСА_1 ; 2) житловий будинок загальною площею 152,5 м2, житловою площею 56,6м2, об`єкта нерухомого майна з реєстраційним № 15718965101, запис про право власності № 251473, з місцезнаходженням: АДРЕСА_2 ; 3) земельну ділянку, загальною площею 0,0507 га із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровим № 6510136300:28:003:0274, об`єкта нерухомого майна з реєстраційним № 15805365101, запис про право власності № 253038, з місцезнаходженням: АДРЕСА_2 , - які належать ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ), шляхом реалізації вказаного майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за ціною, що буде встановлена на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Рішення місцевого суду набрало законної сили 16.04.2025, на виконання якого місцевий суд 27.05.2025 видав відповідні накази. ОСОБА_1 звернулася 07.08.2025 до Господарського суду Одеської області зі скаргою на дії державного виконавця, в якій боржниця, з урахуванням клопотання про поновлення строку на оскарження виконавчих дій державного виконавця, просила місцевий суд: 1) визнати протиправною та скасувати повністю постанову про відкриття виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_3 та постанови: про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025, про арешт майна боржника від 19.06.2025; про зміну (доповнення) реєстраційних даних від 22.07.2025; 2) визнати протиправною та скасувати повністю постанову про відкриття виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_2 та постанови: про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025, про арешт майна боржника від 18.06.2025. Скарга обґрунтована тим, що примусове виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки розпочате всупереч встановленому статтею 12 Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" від 15.03.2022 № 2120-IX (далі - Закон № 2120-IX) мораторію на реалізацію іпотечного майна в період воєнного стану та з порушенням територіальної заборони на вчинення виконавчих дій у зоні активних бойових дій (м. Херсон). Боржниця також наголосила на протиправності нарахування виконавчого збору у розмірі 10% від повної суми кредитного боргу до моменту фактичної реалізації майна, оскільки як майновий поручитель вона несе відповідальність виключно в межах вартості предмета іпотеки згідно зі статтею 11 Закону України "Про іпотеку", а дії виконавця щодо розшуку її особистих коштів, рахунків та пенсійних виплат є виходом за межі виконавчого документа та грубим порушенням принципу обмеженої відповідальності іпотекодавця. Короткий зміст оскаржуваних ухвали місцевого суду та постанови суду апеляційної інстанції Господарський суд Одеської області ухвалою від 20.01.2026 у справі № 916/4248/23 заяву боржниці на дії державного виконавця задовольнив частково; визнав протиправною та скасував повністю постанову про відкриття виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_3 та постанови: про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025, про арешт майна боржника від 19.06.2025; про зміну (доповнення) реєстраційних даних від 22.07.2025; у задоволенні решти вимог скарги відмовив. Процесуальне рішення місцевого суду мотивоване незаконним відкриттям виконавчого провадження № НОМЕР_3 поза наявністю мораторію на вчинення виконавчих дій щодо реалізації предмету іпотеки, яке належить фізичній особі, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченого пунктом 52 розділу VI "Прикінцевих положень" Закону України "Про іпотеку", що унеможливлює наразі виконання рішення суду та покладає на боржницю надмірний тягар у вигляді безпідставних обмежень. За вказаних обставин, та з урахуванням вимог пункту 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", державний виконавець мав повернути виконавчий документ стягувачу. Натомість стягувач не позбавлений права звернутися до суду в порядку статті 331 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, Кодекс) для вирішення питання про відстрочку або зміну способу виконання рішення, що є більш ефективним механізмом у зазначеній ситуації. Між тим доводи скаржника щодо порушення виконавцем порядку оцінки та реалізації майна залишені судом без правової оцінки, оскільки факт наявності мораторію є самостійною та достатньою підставою для скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та решти виконавчих дій (ухвалених постанов) в рамках названого виконавчого провадження. Інші аргументи скаржника не впливають на суть ухваленого рішення щодо незаконності початку примусового виконання рішення стосовно іпотечного майна у виконавчому провадженні № НОМЕР_3. Стосовно відмови у задоволенні скарги ОСОБА_1 в частині оскарження виконавчого провадження № НОМЕР_2 (щодо стягнення судового збору), рішення місцевого суду мотивоване фактичним повним погашенням боржницею боргу у зазначеній частині, наступним закінченням виконавчого провадження 12.12.2025 на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно відсутністю підстав для визнання дій державного виконавця протиправними у зазначеній частині. Не погодившись з постановленою ухвалою місцевого суду, ОСОБА_1 звернулася до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила таку скасувати в частині відмови у скасуванні постанов державного виконавця у ВП № НОМЕР_2 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити вимоги скаржника. Крім того, скаржниця просила змінити мотивувальну частину ухвали місцевого суду щодо незаконності дій державного виконавця у ВП № НОМЕР_3, доповнивши її доводами, викладеними в апеляційній скарзі, а резолютивну частину зазначеної ухвали про визнання незаконними та скасування постанов державного виконавця у ВП НОМЕР_4 залишити без змін. Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 07.04.2026 у цій справі ухвалу Господарського суду Одеської області від 20.01.2026 залишив без змін. Водночас, суд апеляційної інстанції, погоджуючись з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення скарги боржниці щодо виконавчого провадження № НОМЕР_2 (стосовно стягнення судового збору), мотивував своє рішення іншими підставами, зокрема тим, що: - судовий збір не є складовою забезпеченого іпотекою зобов`язання та не має похідного характеру від іпотеки, а становить самостійний обов`язок сторони у справі, покладений на неї судовим рішенням; - судові витрати підлягають виконанню на загальних підставах як самостійне зобов`язання, визначене судовим рішенням, незалежно від характеру основного спору; - доводи апелянта про те, що стягнення судового збору з майнового поручителя можливе виключно за рахунок коштів, отриманих від реалізації предмета іпотеки, є необґрунтованими, оскільки фактично зводяться до ототожнення різних за правовою природою зобов`язань. Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 звернулася з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить: 1) скасувати постанову апеляційної інстанції, якою залишена без змін ухвала місцевого суду, в частині відмови у задоволенні вимог про скасування постанов державного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити зазначені вимоги боржниці; 2) змінити мотивувальну частину ухвали місцевого суду щодо незаконності дій державного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_3, доповнивши її доводами, викладеними в касаційній скарзі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій, порушивши норму процесуального права (частину п`яту статті 236 ГПК України) щодо обов`язку суду надати оцінку всім аргументам учасників справи, а саме доводам скаржника щодо неправильного застосування норм матеріального права, зокрема: - статті 11 Закону України "Про іпотеку", оскільки не врахували обставину відповідальності поручителя виключно в межах вартості предмета іпотеки відповідно, неправильного визначення державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження № НОМЕР_3 суми стягнення у розмірі 25 329 364,42 грн як грошового зобов`язання боржника та подальшого нарахування виконавчого збору у розмірі 10% від цієї суми, незважаючи, що рішенням суду передбачене виключно звернення стягнення на предмет іпотеки, а не стягнення всієї суми кредитної заборгованості з майнового поручителя; - пункту 102 Розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження"), оскільки не врахували законодавчої заборони відкриття та здійснення виконавчих дій на території активних бойових дій, зокрема у м. Херсоні, де знаходиться орган державної виконавчої служби та здійснювалися спірні виконавчі дії. Крім того, скаржник вважає неправомірною відмову судів щодо скасування постанов державного виконавця у ВП НОМЕР_5 (про стягнення судового збору). Стверджує, що скільки судові витрати випливають з іпотечного спору, вони є складовою відповідальності майнового поручителя і мають стягуватися виключно за рахунок коштів, отриманих від реалізації предмета іпотеки. Стягнення цих коштів з особистих рахунків ОСОБА_1 нівелює забезпечувальну функцію іпотеки; закінчення провадження у зв`язку з фактичним його виконанням (про що зазначив місцевий суд) не легалізує первинно незаконні дії виконавця, а тому рішення судів у частині відмови щодо скасування постанов у ВП НОМЕР_5 підлягають скасуванню. Позиція інших учасників справи Від Банку надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній, заперечуючи проти доводів касаційної скарги, просить Суд оскаржувані ухвалу місцевого суду та постанову апеляційного господарського суду у частині, якою відмовлено у задоволенні вимог скарги боржника, залишити без змін (з мотивів обґрунтованості судових рішень у цій частині на правильного застосування норм права), а в частині, якою вимоги скарги боржниці задоволені - ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні відповідних вимог скаржника. При цьому Банк звертає увагу Суду на те, що задоволена вимога боржника про скасування постанов державного виконавця у ВП № НОМЕР_3 свідчить про незаконність застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин положень пункту 52 Розділу VI "Прикінцеві положення" Закону України "Про іпотеку". Крім того, Банк, спростовуючи аргументи касаційної скарги щодо необхідності доповнення судового рішення доводами, викладеними в касаційній скарзі в контексті відповідальності поручителя виключно в межах вартості предмета іпотеки, а не відповідальності такого в межах всієї суми кредитної заборгованості третьої особи на стороні відповідача, зазначає, що державний виконавець у виконавчому провадженні № НОМЕР_3 зазначив суму основного кредитного зобов`язання, тобто загальний його розмір, в рахунок якого мала б відбутися реалізація вказаного майна та відповідно і за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя. Товариство не скористалося своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України). Верховний Суд ухвалою від 07.05.2025 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, тому справа розглянута у розумні строки, з урахуванням положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, враховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права в оскаржуваних процесуальних судових рішеннях, Верховний Суд зазначає таке. Згідно зі статтею 1291 Конституції України та частиною першою статті 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження", визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Частиною першою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення (пункти 2, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження"). Отже, для наявності підстав щодо повернення виконавчого документа стягувачу за обставин неможливості виконання рішення суду, державний виконавець першочергово проводить дії по відкриттю виконавчого провадження та подальшого встановлення наявності чи відсутності обставин визначних статтею 37 Закону України "Про виконавче провадження", у т.ч. пунктом 9 частиною першою цієї статті, шляхом ухвалення відповідних постанов. Суди встановили, що на виконанні державного виконавця перебувають два окремих виконавчих провадження з виконання рішення Господарського суду Одеської області від 03.02.2025 у справі № 916/4248/23 для виконання різних за змістом вимог, кожна з яких оформлена окремим виконавчим документом та має самостійний предмет виконання: 1) № НОМЕР_3 (щодо звернення стягнення на предмет іпотеки), в межах якого державний виконавець виніс: - постанову від 18.06.2025 про відкриття виконавчого провадження; - постанову від 18.06.2025 про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження; - постанову від 19.06.2025 про арешт майна боржника; постанову від 22.07.2025 про зміну (доповнення) реєстраційних даних; 2) № НОМЕР_2 (щодо стягнення судового збору), в межах якого державний виконавець виніс: - постанову від 18.06.2025 про відкриття виконавчого провадження; - постанову від 18.06.2025 про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження; - постанову від 18.06.2025 про арешт майна боржника. Статтею 51 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Частиною сьомою цієї статті визначено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку". Тож ця норма надає виконавцю повноваження застосувати до реалізації предмета іпотеки у виконавчому провадженні за рішенням суду про стягнення боргу положення Закону України "Про іпотеку", які визначають особливості звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку за Законом України "Про іпотеку". Зі змісту частини першої статті 41 Закону України "Про іпотеку" вбачається, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у т.ч. у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону. Скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що примусове виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки (ВП № НОМЕР_3) державний виконавець розпочав всупереч встановленому статтею 12 Закону № 2120-IX мораторію на реалізацію іпотечного майна в період воєнного стану та з порушенням територіальної заборони на вчинення виконавчих дій у зоні активних бойових дій (м. Херсон). Зі змісту оскаржуваних процесуальних судових рішень вбачається, що як суд першої інстанції так і апеляційний господарський суд, за результатом розгляду скарги на дії державного виконавця щодо ВП № НОМЕР_3 (про звернення стягнення на предмет іпотеки) та задовольняючи скаргу стосовно скасування постанов у зазначеному виконавчому провадженні, виснували про наявність мораторію на вчинення виконавчих дій щодо реалізації предмета іпотеки, яке належить фізичній особі, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченого пунктом 52 розділу VI "Прикінцевих положень" Закону України "Про іпотеку". За висновками судів вказане унеможливлює наразі примусове виконання рішення суду, як-то: відкриття виконавчого провадження та вчинення в його межах виконавчих дій, та покладає на боржницю надмірний тягар у вигляді безпідставних обмежень. За вказаних обставин, та з урахуванням вимог пункту 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", державний виконавець мав повернути виконавчий документ стягувачу. В означеному аспекті Верховний Суд зазначає про те, що існування мораторію на проведення виконавчих дій щодо реалізації предмета іпотеки у межах процедури виконавчого провадження виступає самостійною та достатньою підставою для визнання протиправною та скасування повністю постанови про відкриття ВП від 18.06.2025 НОМЕР_4 й решти виконавчих дій (прийнятих постанов) в рамках названого виконавчого провадження. Ключовим і вагомим питанням у цій справі і яке першочергово має значення, адже впливає безпосередньо на матеріально-правову кваліфікацію спірних правовідносин є саме наявність мораторію, і саме існування мораторію впливає на відповідність дій виконавця вимогам законодавства. А тому Верховний Суд погоджується, що задоволення вимог скарги боржника в означеній частині з цих підстав надає можливість не надавати правову оцінку наданим доводам ОСОБА_1 про те, що державний виконавець у виконавчому провадженні № НОМЕР_3 не вжив жодних належних дій з метою проведення оцінки майна, переданого в іпотеку з його подальшою реалізацією шляхом проведення електронних аукціонів або за фіксованою ціною, а також те, що при виконанні наказу реалізовано низку дій, що виходять за межі виконавчого документа, а саме: здійснення державним виконавцем дій щодо розшуку особистих коштів поручителя, її рахунків та пенсійних виплат. Зважаючи на зазначене, колегія суддів зазначає про відсутність підстав для задоволення вимог скаржника в частині вимог касаційної скарги про зміну мотивувальної частини ухвали місцевого суду щодо незаконності дій державного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_3 шляхом доповнення її доводами, викладеними в касаційній скарзі, зокрема, про відповідальність поручителя виключно в межах вартості предмета іпотеки, а не відповідальності такого в межах всієї суми кредитної заборгованості тощо. Стосовно доводів Банку про те, що задоволена вимога боржника про скасування постанов державного виконавця у ВП № НОМЕР_3 протирічить вимогам пункту 52 Розділу VI "Прикінцеві положення" Закону України "Про іпотеку", оскільки майно, що належить фізичній особі ОСОБА_1 та перебуває в іпотеці не за споживчим кредитом, відповідно у спірних правовідносинах відсутній мораторій на реалізацію іпотечного майна такої фізичної особи, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Згідно зі частиною третьою статті 2 ГПК основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 14 ГПК). Касаційний суд неодноразово звертав увагу на те, що принцип "заборони повороту до гіршого" ("non reformatio in peius") відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту до гіршого означає, що особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2024 у справі № 756/11081/20). Між тим у своїх доводах Банк, щодо підстав для оскарження судових рішень у задоволеній частині скарги боржника, залишає поза увагою Суду, що такі доводи не були предметом апеляційного та/або касаційного перегляду за відповідною апеляційною/касаційною скаргою Банку, поданої іншим учасником справи. Це означає, що Банк, який не згодний із відповідним судовим рішенням (в частині, якою задоволена скарга ОСОБА_1 ), мав право оскаржити його до суду апеляційної/касаційної інстанції, а його доводи у такому випадку мали бути предметом апеляційного, а потім у подання і касаційної скарги. Однак позивач таким правом не скористався, тому його доводи не можуть бути використані як підстава для скасування судового рішення в зазначеній частині, а тому вони не можуть бути предметом касаційного розгляду. Стосовно оскарження ОСОБА_1 процесуальних судових рішень в частині відмови у задоволенні скарги на дії державного виконавця щодо ВП № НОМЕР_2 (про стягнення судового збору), Верховний Суд зазначає таке. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі № 904/7326/17 зазначила, що право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 3391 ГПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця. Верховний Суд у постанові від 22.04.2020 в справі № 641/7824/18 вказав, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим. Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (частина третя статті 343 ГПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (частина перша статті 74 ГПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 86 ГПК України). Натомість суди попередніх інстанцій не встановили, які норми права порушив державний виконавець у ВП № НОМЕР_2 (щодо стягнення судового збору), в межах якого виніс: - постанову від 18.06.2025 про відкриття виконавчого провадження; - постанову від 18.06.2025 про арешт майна боржника, - у т.ч. в аспекті наявності/відсутності порушених прав боржника на вчинення державним виконавцем вказаних дій, як і не перевірив доводи скаржника про порушення/дотримання державним виконавцем можливості вчинення виконавчих дій у зоні активних/неактивних бойових дій (м. Херсон). Втім, всупереч вимог процесуального закону обставини наявності/відсутності порушених прав боржника та відповідно обмежень з приводу відкриття виконавчого провадження та проведення арешту майна боржника у ВП № НОМЕР_2 залишилися судами не дослідженими. З урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, що аргументи скаржника про те, що судові витрати випливають з іпотечного спору і, будучи складовою відповідальності майнового поручителя, мають стягуватися виключно за рахунок коштів, отриманих від реалізації предмета іпотеки й те, що стягнення цих коштів з особистих рахунків ОСОБА_1 нівелює забезпечувальну функцію іпотеки, а закінчення провадження у зв`язку з фактичним його виконанням (про що зазначив місцевий суд), не легалізує первинно незаконні дії виконавця, - мають бути досліджені судами у взаємозв`язку із дослідженням питання наявності/відсутності порушених прав боржника та відповідно обмежень з приводу відкриття виконавчого провадження та проведення арешту майна боржника у ВП НОМЕР_5 (про стягнення судового збору). При цьому аргументи Банку про допущення судами процесуальних порушень в цій частині при ухваленні оскаржуваних судових рішень щодо ВП НОМЕР_5, відхиляються Судом з мотивів, які викладені у цій постанові. Стосовно оскарження боржником постанов про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, колегія суддів враховує таке. Частиною перша статті 340 ГПК України визначає, що скарга подається стороною виконавчого провадження до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Така скарга подається з метою судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у відповідній справі (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 911/100/18). Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби визначений статтею 74 Закону України "Про виконавче провадження". Частиною другою цієї статті унормовано, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у т.ч., постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Тож ця норма передбачає юрисдикцію адміністративних судів на оскарження дій чи бездіяльності виконавця щодо стягнення, повернення/неповернення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у т.ч., судом якої юрисдикції вони видані. Аналогічний висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 175/1571/15, а також у постановах Верховного Суду: від 26.03.2024 у справі № 910/8397/16, від 27.04.2026 у справі № 910/6243/24. Визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Адже Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення ЄСПЛ від 29.04.1988 у справі "Белілос проти Швейцарії"). Зазначені норми права у поєднанні з висловленими Великою Палатою Верховного Суду принципами визначення юрисдикції спорів, пов`язаних з виконанням виконавчих документів, дають підстави для висновку, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів, у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції. Тобто судова практика щодо питання юрисдикції, яке, зокрема, порушене у касаційній скарзі, поданій у справі, що розглядається, є усталеною. Як зазначалося раніше та установили суди попередніх інстанцій, скарга ОСОБА_1 зумовлена її незгодою з діями державного виконавця щодо прийняття постанов у зазначених виконавчих провадженнях, зокрема, про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, що, на переконання скаржника, зроблено неправомірно. Тому доводи і вимоги ОСОБА_1 у скарзі зводяться до її незгоди з діями державного виконавця про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження, що з огляду на наведену вище норму закону і висновок суду касаційної інстанції стосовно її застосування, належить до вирішення адміністративного суду, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України. Між тим суди попередніх інстанцій, не визначившись із характером спірних правовідносин, не дослідивши питання юрисдикції щодо правомірності оскарження боржником дій державного виконавця стосовно прийняття постанов про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_3 та № НОМЕР_2, не врахували наведені норми законодавства та висновки Великої Палати Верховного Суду стосовно того, що справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, належать до юрисдикції адміністративних судів, що відповідно до вимог, частини четвертої статті 300 та частини другої статті 313 ГПК України, свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваних рішень у зазначеній частині. При цьому необхідно зауважити, що одна з найголовніших відмінностей вирішення саме публічно правових спорів полягає у презумпції правомірності вимог суб`єкта приватного права, оскільки стаття 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (постанова Верховного Суду від 01.02.2022 у справі № 640/18584/20). Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 ГПК України, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша, друга статті 313 ГПК України). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Відповідно до частини другої статті 231 ГПК України, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. З огляду на те, що дії державного виконавця, які є предметом оскарження за скаргою ОСОБА_1 , стосуються, зокрема, постанов про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_3 та № НОМЕР_2, то скаржник не позбавлений права звернутися з відповідною скаргою за встановленою юрисдикцією. У зв`язку з наведеним, оскаржувані процесуальні судові рішення підлягають скасуванню у частині задоволених вимог скарги ОСОБА_1 про скасування постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_3 та у відмовленій частині вимог скарги ОСОБА_1 про скасування постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_2 із закриттям провадження у справі у зазначеній частині. Верховний Суд, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" та від 28.10.2010 у справі "Трофимчук проти України", зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги У пункті 5 частини першої статті 308 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 - 23 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 313 ГПК України). Відповідно до частини четвертої статті 310 ГПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Таким чином, судові рішення попередніх інстанцій не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому такі в частині відмови у задоволенні скарги на дії державного виконавця щодо ВП № НОМЕР_2 (про стягнення судового збору), в межах якого державний виконавець виніс постанови від 18.06.2025 про відкриття виконавчого провадження та про арешт майна боржника, підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду слід звернути увагу на викладене у цій постанові, надати належну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, перевірити зазначені в цій постанові доводи та докази, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку, і, в залежності від встановленого, вирішити спір відповідно до закону. Натомість оскаржувані процесуальні судові рішення в частині скасування постанов про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_3 та від 18.06.2025 № НОМЕР_2, - підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі у зазначеній частині. Судові витрати За подання касаційних скарг на судові рішення, в яких розглянуто скаргу на рішення, дії (бездіяльність) органу виконавчої служби судовий збір не сплачується, а отже, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється. Керуючись статтями 231, 300, 301, 308, 310, 313, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Ухвалу Господарського суду Одеської області від 20.01.2026 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2026 у справі № 916/4248/23 скасувати у відмовленій частині скарги ОСОБА_1 на дій державного виконавця Суворовського відділу державної виконавчої служби у місті Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Жайворонок Наталії Ігорівни, вчинених під час примусового виконання наказу Господарського суду Одеської області від 27.05.2025 щодо визнання протиправними та скасування повністю постанов про відкриття виконавчого провадження та про арешт майна боржника від 18.06.2025 № НОМЕР_2.

3. Справу № 916/4248/23 у зазначеній частині передати на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

4. Ухвалу Господарського суду Одеської області від 20.01.2026 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2026 у справі № 916/4248/23 скасувати у частині вимог скарги, які задоволено, про визнання протиправною та скасування повністю постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_3 та у відмовленій частині вимог про визнання протиправною та скасування повністю постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_2, ОСОБА_1 на дії державного виконавця Суворовського відділу державної виконавчої служби у місті Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Жайворонок Наталії Ігорівни, вчинених під час примусового виконання наказів Господарського суду Одеської області від 27.05.2025.

5. Провадження у справі № 916/4248/23 за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Суворовського відділу державної виконавчої служби у місті Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Жайворонок Наталії Ігорівни, вчинених під час примусового виконання наказів Господарського суду Одеської області від 27.05.2025 про визнання протиправними та скасування повністю постанов про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 18.06.2025 № НОМЕР_3 та № НОМЕР_2 закрити.

6. В іншій частині вимог касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Одеської області від 20.01.2026 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2026 у справі № 916/4248/23 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя І. Булгакова Суддя І. Бенедисюк Суддя Ю. Власов