Постанова 4876 № 904/5076/23

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07.04.2026 року м.Дніпро Справа № 904/5076/23 Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Верхогляд Т.А. (доповідач) суддів: Іванова О.Г., Паруснікова Ю.Б., секретар судового засідання: Абадей М.О. представники сторін: прокурор Бурлаченко О.Л.; від позивача: Семчук Н.В.; від відповідача: Котович М.О. розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "МДП16" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.12.2023 року та на додаткове рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2024 року у справі №904/5076/23 (суддя Красота О.І.) за позовом Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, м. Дніпро до Товариства з обмеженою відповідальністю "МДП16", м. Дніпро про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об`єктів самочинного будівництва та припинення володіння нерухомим майном,- ВСТАНОВИВ: Заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури звернувся до господарського суду Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "МДП16" і просив суд: - зобов`язати відповідача усунути перешкоди позивачу у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, будинок 16В/1, загальною площею 134 кв.м, привівши її у придатний до використання стан шляхом знесення об`єктів самочинного будівництва: будівлі магазину літ. А-1, загальною площею 115,9 кв.м; - припинити володіння відповідача нерухомим майном: будівлею магазину літ. А-1, загальною площею 115,9 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Огородник Л.В. номер 57859083 від 26.04.2021 (номер запису - 41693477) шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1903383212101. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 19.12.2023 року у справі №904/5076/23 позов задоволено у повному обсязі. Зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "МДП16" (49041, м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 44322500) усунути перешкоди Дніпровській міській раді (49000, м. Дніпро, пр. Д. Яворницького, 75, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 26510514) у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, будинок 16В/1, загальною площею 134 кв.м, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єктів самочинного будівництва: будівлі магазину літ. А-1, загальною площею 115,9 кв.м. Припинено володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "МДП16" (49041, м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 44322500) нерухомим майном: будівлею магазину літ. А-1, загальною площею 115,9 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Огородник Л.В. номер 57859083 від 26.04.2021 року (номер запису - 41693477) шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1903383212101. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "МДП16" (49041, м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 44322500) на користь Дніпропетровської обласної прокуратури (49044, м. Дніпро, пр. Д. Яворницького, 38, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 02909938) судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 4 294,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано доведеністю позовних вимог. Суд вказав, що позивачем підтверджено, що земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, будинок 16В/1, загальною площею 134 кв.м у власність або користування будь-яким фізичним чи юридичним особам не передавалась; розпорядчі документи на будівлю магазину літ. А-1, загальною площею 115,9 кв.м. не видавались, що свідчить про самовільне зайняття цієї ділянки комунальної власності та самочинне будівництво. Відповідно, порушені права позивача, як власника земельної ділянки, підлягають захисту у вірно визначений позивачем спосіб. Додатковим рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2024 року у справі №904/5076/23 заяву Дніпропетровської обласної прокуратури про ухвалення додаткового рішення задоволено у повному обсязі. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "МДП16" (49041, м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 44322500) на користь Дніпропетровської обласної прокуратури (49044, м. Дніпро, пр. Д. Яворницького, 38, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 02909938) судовий збір за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 1 073,60 грн. та судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 147,20 грн. Додаткове рішення мотивовано положеннями ст.129 Господарського процесуального кодексу України. Не погодившись з рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції, відповідач оскаржив їх в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі зазначає, що при ухваленні оскаржуваного рішення господарським судом першої інстанції допущено наступні порушення, які призвели до ухвалення незаконного рішення: - неправильно застосовано положення ст. 376 Цивільного кодексу України; - порушено ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України щодо застосування судової практики Верховного Суду у подібних правовідносинах. За доводами апеляційної скарги зазначено також наступне: ТОВ "МДП16" стало законним власником нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 115,9 кв.м. на підставі акту внесення майна в якості додаткового вкладу до статутного капіталу ТОВ "МДП16" від 22.04.2021 року, відповідно до якого громадянин Кашперський В.М. передав, а ТОВ "МДП16" прийняло у свою власність нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначене внесення майна в якості додаткового вкладу до статутного капіталу апелянта відповідає вимогам, встановленим ст.203 Цивільного кодексу України, та є дійсним. Укладаючи такий акт приймання-передачі, ТОВ "МДП16" було упевнено в законності повноважень відчужувача майна - Кашперського В.М.. Скаржник наголошує, що є добросовісним набувачем майна і отримало його на законних підставах. За доводами скаржника, Дніпровська міська рада повинна бути в першу чергу зацікавлена в оформленні орендних правовідносин з представниками територіальної громади міста Дніпра, до якої, в тому числі, входить і ТОВ "МДП16", оскільки воно здійснює підприємницьку діяльність на території міста Дніпра. Вважає, що позиція Дніпровської міської ради не направлена ані на задоволення інтересів територіальної громади міста Дніпра, оскільки як вбачається з позову, вона навпаки направлена на позбавлення права представника територіальної громади міста Дніпра - ТОВ "МДП16" на розпорядження його законною власністю, ані на задоволення інтересів самої Дніпровської міської ради, як органу місцевого самоврядування, оскільки вона фактично відмовляється від оформлення орендних правовідносин з ТОВ "МДП16" та просить останнього звільнити земельну ділянку, при цьому не вказуючи на те, яким чином звільнення земельної ділянки, площею 134 кв.м., на якій вже розміщений об`єкт нерухомого майна, вплине на її порушувані права (подальша доля такої земельної ділянки). Щодо встановлення розміру земельної ділянки, яку позивач просить зобов`язати відповідача звільнити, скаржник вказує на передчасний висновок суду з цього питання. Вважає, що позивач взагалі без будь-яких обстежень самостійно визначив площу земельної ділянки, яку просить зобов`язати відповідача звільнити, а саме: земельну ділянку, площею 134 кв.м. (навіть не орієнтовно), в той час, як саме приміщення, яке розташовано за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1 має площу тільки 115,9 кв.м., що майже на 20 кв.м. менше, ніж розмір заявленої до звільнення земельної ділянки. Відповідач вважає, що позивачем жодним чином у позовній заяві не обґрунтовано, на підставі чого він просить зобов`язати відповідача звільнити саме такий розмір земельної ділянки, а не будь-який інший. Вказує, що суд першої інстанції не надав цій обставині жодної оцінки. Також апелянт наводить судову практику, яку, на його думку, мав би застосувати суд першої інстанції, і цитує в апеляційній скарзі постанови Верховного Суду. Скаржник також зазначає, що прокурор за змістом позову, позивач і суд першої інстанції не зазначають достатніх підстав для необхідності у застосуванні такого способу захисту, як знесення нерухомого майна. З цього приводу скаржник звертається до правової позиції Верховного Суду, за якою позивач спочатку повинен використати інші способи поновлення його порушених прав, наприклад, передання земельної ділянки в оренду, грошове відшкодування, перебудова тощо. Також акцентує увагу апеляційного суду про наявність в матеріалах справи Декларації про готовність об`єкта за спірною адресою до експлуатації, яку отримав попередній власник Кашперський В.М. Саме цю Декларацію видало Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради, отже Дніпровська міська рада була обізнана ще з початку 2021 року про об`єкт будівництва і не ставила питань про самочинне будівництво. Скаржник також зазначає на неналежне мотивування оскаржуваного рішення. Щодо додаткового рішення суду апелянт зазначає, що зважаючи на те, що відповідач повністю не погоджується як з позовною заявою Дніпропетровської обласної прокуратури, так і з рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 19.12.2023 року, то при скасуванні основного рішення, додаткове рішення також підлягає скасуванню. Просить: - скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.12.2023 року та додаткове рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2024 року у справі №904/5076/23; - ухвалити нове рішення про відмову позивачу у задоволені його позовних вимог у повному обсязі; - судові витрати у справі у вигляді судового збору, сплаченого за розгляд апеляційної скарги, у розмірі 6 441,60 грн, витрат на професійну правничу допомогу, точний розмір яких буде зазначено протягом 5 днів з дня ухвалення постанови по цій справі, стягнути з позивача. У відзиві на апеляційну скаргу прокурор заперечує проти наведених апелянтом доводів, вважає оскаржувані рішення та додаткове рішення суду законними та обґрунтованими. Просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.12.2023 року та додаткове рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2024 року у справі №904/5076/23 залишити без змін. Обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та їх юридичну оцінку, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав: На теперішній час в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про реєстрацію права власності на будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , за відповідачем. Прокурор та позивач стверджували суду, що за відсутності правових підстав відповідачем зареєстроване право приватної власності на будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , що і є причиною виникнення спору. Відповідно до ст. 14 Конституції України, ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності та користування на землю набувається та реалізується в порядку та на підставах, визначених Конституцією України (ст.ст. 13, 14), Земельного кодексу України (ст.ст. 78, 92, 93, 102-1, 116,118, 119, 123, 125, 126), а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону України "Про оренду землі", Цивільного кодексу України). Відповідно до ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами. Приписами ст.12 Земельного кодексу України унормовано, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Відповідно до ст. 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. При розгляді справи судом встановлено, що земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, у власність чи користування будь-яким фізичним чи юридичним особам не передавалась. Більш того, розпорядчі документи, на підставі яких об`єктам нерухомості, розташованим на земельній ділянці присвоєно адресу у м. Дніпрі "вул. Паршина, 16В/1" не видавались, що свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки комунальної власності, а, отже, про порушення права комунальної власності територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради. За відсутності будь-яких правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, збудовано нерухоме майно - магазин літ. А-1, загальною площею 115,9 кв.м., що свідчить про те, що зазначене нерухоме майно є самочинним будівництвом в розумінні ст. 376 Цивільного кодексу України. Вищевикладені доводи суду першої інстанції апелянтом не спростовано. Як зазначено в позові, під час вивчення законності набуття речових прав на об`єкти нерухомого майна, дотримання вимог містобудівного та земельного законодавства, обласною прокуратурою з`ясовано і про це вказано вище, що 23.08.2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А.О. зареєстровано право приватної власності Кашперського В.М. на будівлю магазину, загальною площею 115,9 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . З електронної реєстраційної справи вбачається, що в якості документу, що відповідно до законодавства підтверджує набуття прав на нерухоме майно, приєднано акт від 14.01.2019 року, складений інженером з інвентаризації нерухомого майна Слєповою О.Г. за результатами інвентаризаційних робіт за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, 16, а також приєднано розпорядження Дніпропетровського міського голови №734-р від 18.11.2011 року про присвоєння магазину адреси АДРЕСА_1 та технічний паспорт, виготовлений 14.01.2019 року ТОВ "Концепт К". Відповідно до ст.ст. 328, 331 Цивільного кодексу України, ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та ст. 39-3 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" акт, складений інженером з інвентаризації нерухомого майна за результатами інвентаризаційних робіт, не є документом, на підставі якого виникає право власності на нерухоме майно та, відповідно, не є документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно. Встановлено і це також апелянтом не спростовано, що дозвільна документація (декларація про початок будівельних робіт або дозвіл) та документи, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів (декларації про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат) по об`єкту, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради не реєструвались, що підтверджено листом Управління №10/1-53 від 03.04.2023 року. Дніпровською міською радою, що здійснює розпорядження земельними ділянками на території міста Дніпра, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 у власність чи користування не передавалася. Згідно з даними інформаційної бази містобудівного кадастру та адресного плану міста адреса " АДРЕСА_1 " офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась, розпорядження Дніпропетровського міського голови №734-р від 18.11.2011 року не виносилось, що підтверджує лист Дніпровської міської ради від 03.05.2023 року. Відомості про речові права на земельну ділянку ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні. У подальшому, на підставі акту від 22.04.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Огородник Л.В. за №2394-2395, зазначене нерухоме майно передано до статутного капіталу Товариства відповідача. На теперішній час в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про реєстрацію права власності на комплекс будівель за адресою: АДРЕСА_1 , за Товариством з обмеженою відповідальністю "МДП16" (ЄДРПОУ 44322500). Статтею 152 Земельного кодексу України унормовано, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі ст.ст.116, 118, 123, 124 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Судом встановлено і скаржником не спростовано, що земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , не відводилась ані Кашперському В.М., ані ТОВ "МДП16", оскільки Дніпровською міською радою рішення про відведення цієї земельної ділянки у користування чи у власність зазначеним фізичним та юридичним особам не приймалось. Статтею 206 Земельного кодексу України визначено, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Згідно зі ст. 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв), землекористувачі. Землекористувачі юридичні та фізичні особи (резиденти та нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної форми власності, у тому числі, на умовах оренди (п.п. 14.1.73, п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України). Відповідно до абз. 1 п. 287.1 ст. 287 Податкового кодексу України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок на земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території, сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (п. 287.6 ст. 287 Податкового кодексу України). Як вбачається з листа Головного управління ДПС у Дніпропетровській області № 25227/5/04-36-24-12-08 від 04.07.2023 року, відповідачем податкова звітність за землю не подавалась. Згідно поданих податкових декларацій іншими юридичними особами, податкові зобов`язання з плати за землю на 2020-2023 роки за земельну ділянку у м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, також не нараховувались. Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяження не містить відомостей про набуття права власності чи користування на земельну ділянку за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1 за жодною юридичною чи фізичною особою. Апелянт вказане не спростовує. У розумінні ст. 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Статтею 212 Земельного кодексу України унормовано, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. Отже, за наведених обставин доводи позивача та прокурора про те, що спірна земельна ділянка використовується відповідачем самовільно, безоплатно, є обґрунтованими і підтвердженими належними доказами. Щодо нерухомого майна на самовільно зайнятій земельній ділянці слід звернути увагу на таке: Згідно зі ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Згідно правових висновків Верховного Суду (постанови Верховного Суду від 18.02.2019 року у справі № 308/5988/17-ц, від 20.03.2019 року у справі №202/3 520/16-ц) наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ч. 8 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції станом на момент внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно) та ч. 4 ст. 15 вказаного Закону (в редакції станом на момент внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно - правовими актами (ст.22 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (ч. 1 ст. 182 Цивільного кодексу України). Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів, який підтверджує право власності. Між тим, самостійного значення для виникнення права власності державна реєстрація не має. Реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Пунктом 41 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 року (у редакції станом на час здійснення державної реєстрації спірного нерухомого майна), визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються: 1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; 2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; 3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; 4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність; 5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності. Як вбачається з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, для здійснення державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна магазин за адресою: АДРЕСА_1 , Кашперським В.М. надано державному реєстратору акт від 14.01.2019 року, складений інженером з інвентаризації нерухомого майна Слєповою О.Г. за результатами інвентаризаційних робіт за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, 16, а також приєднано розпорядження Дніпропетровського міського голови №734-р від 18.11.2011 року про присвоєння магазину адреси АДРЕСА_1 та технічний паспорт, виготовлений 14.01.2019 року ТОВ "Концепт К". Зокрема, як вбачається зі змісту акту від 14.01.2019 року, інженером з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_2 проведено інвентаризаційні роботи виробничого будинку за адресою: АДРЕСА_2 та зазначено, що будівля за адресою АДРЕСА_2 не відноситься до самочинного будівництва та не підлягає вводу в експлуатацію і на час проведення інвентаризації це нерухоме майно має площу 122,4 кв.м, в тому числі будівля магазину літ. А-1 з прибудовою А1-1 122, 4 кв.м. Крім того, технічний паспорт, виготовлений ТОВ "Концепт К" 14.01.2019 року, виготовлено також щодо будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 . Суд першої інстанції вірно звернув увагу на те, що вказані документи не відносяться до спірного нерухомого майна. Як вбачається з відомостей, розміщених в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, за адресою: АДРЕСА_2 розташовано будівлю магазину площею 601,3 кв.м (станом на 2019 рік), яка належить на праві власності ТОВ "АТБ-ІНВЕСТ" (код ЄДРПОУ: 30691543) та жодного відношення до ОСОБА_1 не має. Відповідно до п. 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 року № 127 (у редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26.07.2018 року № 186) технічна інвентаризація - це комплекс робіт з обмірювання об`єкта нерухомого майна з визначенням його складу, фактичної площі та об`єму, технічного стану та/або з визначенням змін зазначених характеристик за певний період часу (у разі наявності попередньої інвентаризаційної справи) із виготовленням необхідних документів (матеріалів технічної інвентаризації, технічного паспорта) та обов`язковим внесенням відомостей про об`єкт нерухомого майна до Реєстру об`єктів нерухомого майна (після створення цього Реєстру); Технічний паспорт - документ, що складається на основі матеріалів технічної інвентаризації об`єкта нерухомого майна, містить основні відомості про нього (місцезнаходження (адреса), склад, технічні характеристики, план та опис об`єкта, ім`я/найменування власника/замовника, відомості щодо права власності на об`єкт нерухомого майна, відомості щодо суб`єкта господарювання, який виготовив технічний паспорт тощо) та видається замовнику. Технічний паспорт має бути прошнурований, пронумерований та скріплений підписом керівника суб`єкта господарювання, який проводив інвентаризацію, а також підписом виконавця робіт і контролера із зазначенням серії та номера кваліфікаційного сертифіката на право виконання робіт з технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна. Таким чином, проведення технічної інвентаризації відповідно до норм чинного законодавства є підставою для набуття права власності. За вищевикладеного колегія суддів вважає обґрунтованим висновок оскаржуваного рішення про те, що ні технічний паспорт, ні акт інженера з технічної інвентаризації, складені щодо самочинно збудованого нерухомого майна, не можуть бути підставою для реєстрації права власності на нього, та не виключають необхідності введення такого майна в експлуатацію відповідно до норм ст. 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Як встановлено судом і вказано вище, розпорядження Дніпровського міського голови № 734-р від 18.11.2011 року Дніпровською міською радою не виносилось, відповідно адреса "вул. Паршина, 16В/1" новоствореному об`єкту нерухомого майна не присвоювалась (лист Дніпровської міської ради від 03.05.2023 року). Паспорти прив`язки тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, містобудівні умови та обмеження про проектування об`єктів будівництва за адресою: вул. Паршина, 16В/1 у м. Дніпрі Головним архітектурно-планувальним управлінням Дніпровської міської ради не оформлювались. Звертаючись з апеляційною скаргою, стверджуючи про незаконність оскаржуваного рішення, відповідач посилається на численні правові висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, які не можуть бути застосовані до спірних правовідносин через те, що ці правові висновки зроблені щодо нетотожних правовідносин. Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.04 2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій чи аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). До того ж, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 року у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 року у справі № 925/3/7; пункт 40 постанови від 25.04.2018 року у справі № 910/24257/16). Верховний Суд також зазначав, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 757/31606/15-ц; пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 року у справі № 696/1693/15-ц). У даній справі прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, як власника земельної ділянки, та стверджував про те, що на вказаній ділянці самочинно збудовано спірне нерухоме майно, на яке відповідач набув право незаконного володіння. Тобто, предметом позову є знесення самочинно збудованого нерухомого майна на підставі ч.4 ст.376 Цивільного кодексу України. Апелянт, стверджуючи про необхідність застосування до спірних правовідносин положень ст. 388 Цивільного кодексу України, в своїй апеляційній скарзі посилається на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 року у справі №466/8649/16. Як вбачається зі змісту вказаної постанови, предметом справи №466/8649/16 було оскарження подвійної державної реєстрації комунального майна. Зокрема, у вказаній справі прокурор стверджував про те, що спірне майно є комунальною власністю, але щодо нього здійснено реєстрацію права власності іншої приватної особи. Зазначене свідчить, що предмети позовів у справах №904/5076/23 та №466/8649/16 є кардинально різними та не схожими між собою, та, відповідно, жодні правові висновки, які суд зробив у справі №466/8649/16, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин та свідчити про незаконність оскаржуваного рішення суду. Предметом спору у даній справі є земельна ділянка комунальної форми власності, яку протиправно зайнято шляхом розміщення на ній самочинно збудованого нерухомого майна, право власності на яке, в силу спеціальних застережень. передбачених ст. 376 Цивільного кодексу України не виникає, незалежно від здійснення державної реєстрації такого права за будь-якими особами. Позивач за змістом позову просив звільнити земельну ділянку шляхом знесення самочинно збудованого нерухомого майна, а не повернути таке майно міській раді. При цьому позивач не зазначає у своєму позові, що будівля магазину, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 вибувала з власності територіальної громади міста Дніпра та не просить це право відновлювати. Конструкція ст. 388 Цивільного кодексу України, на яку безпідставно посилається скаржник, передбачає звернення неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння. Тобто, предметом такого позову, вочевидь, має бути саме нерухоме майно, яке створене як нерухома річ, що може бути об`єктом цивільних правовідносин. Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 911/3594/17, а також у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 року у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 року у справі № 916/675/15, від 24.01.2020 року у справі № 910/10987/18 та від 09.11.2022 року у справі № 183/3701/16. Статтею 177 Цивільного кодексу України передбачено, що об`єктами цивільних прав є речі, гроші, цінні папери, цифрові речі, майнові права, роботи та послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага. Об`єкти цивільних прав можуть існувати у матеріальному світі та/або цифровому середовищі, що обумовлює форму об`єктів, особливості набуття, здійснення та припинення цивільних прав і обов`язків щодо них. В свою чергу, ст. 178 Цивільного кодексу України визначає, що об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту) або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), а також види об`єктів цивільних прав, що можуть належати лише певним учасникам обороту, встановлюються законом. Особливості оборотоздатності об`єктів незавершеного будівництва, майбутніх об`єктів нерухомості встановлюються законом. Аналіз змісту ст.ст. 331 та 376 Цивільного кодексу України та ст. 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" дозволяє дійти до висновку, що новостворене нерухоме майно набуває оборотоздатності як нерухома річ після завершення будівництва відповідно до діючих норм земельного та містобудівного законодавства та обов`язкового введення його в експлуатацію. Експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється. Верховний Суд, оцінюючи оборотоздатність самочинно збудованого нерухомого майна, зазначав, що за змістом ст. ст. 316, 317 Цивільного кодексу України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до ч.2 ст. 376 Цивільного кодексу України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак, виключає це майно із цивільного обороту. За змістом ч.1 ст. 376 Цивільного кодексу України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил. За змістом вказаної норми правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч.2 ст.376 Цивільного кодексу України). Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому є виключеним з цивільного обороту як нерухома річ згідно з нормами ст. ст.178, 367 Цивільного кодексу України (висновки постанови Верховного Суду від 09.03.2023 року у справі №127/28862/21). Наведеним спростовуються доводи апелянта щодо необхідності застосування судом вказаних ним висновків Верховного Суду. Щодо доводів скаржника про правомірність набуття ним права власності на спірне майно, оскільки майно внесено до статутного капіталу Товариства відповідача, колегія суддів звертає увагу на таке: Згідно із ч.2 ст.215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до ч.ч.1 та 2 ст.228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями ст. 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо (правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 19.01.2022 року у справі №910/599/21). Стаття 376 Цивільного кодексу України чітко визначає, що єдиним способом легітимізації самочинно збудованого нерухомого майна є визнання на нього права власності за рішенням суду за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно. Однак, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У пункті 55 постанови від 23.06.2020 року у справі № 680/214/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зміст приписів ст.376 Цивільного кодексу України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (постанови Верховного Суду від 07.04.2020 року у справі № 916/2791/13 та від 14.07.2021 року у справі № 947/22831/19). Відповідно до ст.ст.376, 391 Цивільного кодексу України та ст.ст.152, 212 Земельного кодексу України Дніпровська міська рада, як власник самовільно зайнятої земельної ділянки, заперечує проти визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно та має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном - земельною ділянкою. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Таким чином, прокурором вірно визначено предмет спору - земельну ділянку комунальної форми власності та вірно застосовано спосіб захисту права - повернення її власнику з приведення у первісний стан шляхом знесення самочинно збудованого нерухомого майна. Заявлений позов є негаторним, оскільки його предмет становить вимога володіючого земельною ділянкою власника - Дніпровської міської ради до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. (постанова Верховного Суду від 27.08.2019 року у справі № 925/366/18). Скаржник помилково розуміє предмет спору і це не спростовує вірність застосованого способу захисту порушеного права територіальної громади міста Дніпра на землю, не може бути підставою для скасування законного рішення суду першої інстанції та відмови в задоволенні обґрунтованих вимог прокурора. Щодо належності способу захисту порушеного права територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради на користування та розпорядження належною їй земельною ділянкою, на якій самовільно встановлено об`єкт самочинного будівництва, колегія суддів звертає увагу на наступне: Відповідно до ч.1 ст.317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч.ч.1, 2 ст.319 Цивільного кодексу України). Згідно з ч.1 ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ч.1 ст.373 Цивільного кодексу України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (ч.2 ст.373 Цивільного кодексу України). Відповідно до ч.1 ст. 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Згідно із ч.1 ст.376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано ст.376 Цивільного кодексу України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва. Так, ч.1 ст. 376 Цивільного кодексу України містить формулювання самочинності здійснюваного будівництва будівель з двох критеріїв: - якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; - якщо вони збудовані або будуються без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. В обох цих випадках особа не набуває право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, однак ст. 376 Цивільного кодексу України містить різні наслідки для самочинно збудованої будівлі в залежності від причини її самочинності. Зокрема, ч.3 ст. 376 Цивільного кодексу України визначає, що якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Тобто, якщо самочинно збудована будівля збудована на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, і власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на підставі рішення суду, то таке майно має бути знесене. Інших варіантів у цьому випадку законодавцем не передбачено. Водночас ч.7 ст. 376 Цивільного кодексу України визначає, що у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Тобто, умова надання можливості здійснення перебудови наявна в законі виключно щодо випадку віднесення будівлі до категорії самочинних через істотне відхилення чи порушення будівельних норм і правил - у випадку, коли особа мала право здійснювати будівельні роботи, але в процесі будівництва допустила порушення. Як вбачається з матеріалів справи, спорудження будівлі магазину за адресою: м. Дніпро, вул. Паршина, 16В/1, здійснено за відсутності права на землю та будь-яких документів на будівництво, а тому положення ч.7 ст.376 Цивільного кодексу України, як і правові висновки Верховного Суду з застосування саме цієї частини статті, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 року у справі № 334/3161/17). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 року у справі № 334/3161/17). Належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. Як вбачається з матеріалів справи, Дніпровська міська рада, як власник земельної ділянки, на якій розташоване самочинно збудоване нерухоме майно, право власності на яке зареєстроване за відповідачем, вважає належним способом захисту власного порушеного права саме знесення такого майна, що відповідно покладено прокурором в основу сформованих позовних вимог та правомірно знайшло своє відображення в оскаржуваному рішенні суду. Сам по собі факт володіння відповідачем самочинно збудованим нерухомим майном, яке вилучене з цивільного обороту, внаслідок спорудження його з порушенням норм чинного цивільного законодавства, що регулюють порядок здійснення нового будівництва, не створює у власника земельної ділянки обов`язку відведення земельної ділянки під цим майном. Господарський суд в оскаржуваному рішенні вірно зазначив, що знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до ч.4 ст. 376 Цивільного кодексу України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Щодо площі земельної ділянки, на що також зазначає апелянт, необхідно вказати наступне: Положеннями ст. 13 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. В свою чергу, ст.83 Земельного кодексу України визначає, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі виникнення підстав, передбачених законом. Статтями 327 Цивільного кодексу України та 12 Земельного кодексу України передбачено, що управління земельними ділянками, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Водночас, ст.79 Земельного кодексу України визначає поняття земельної ділянки, визначаючи її як частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Відповідно до ст. 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Таким чином, право комунальної власності виникло на спірну земельну ділянку внаслідок вимог закону та не залежить від того, чи вона сформована з визначенням її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Водночас, обставини щодо не сформованості земельної ділянки під будівлею за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджує той факт, що ця земельна ділянка жодним фізичним та юридичним особам в установленому законом порядку не відводилася. При цьому єдиним документом, що дозволяє встановити розміри самовільно зайнятої відповідачем земельної ділянки, є технічний паспорт, наданий для державної реєстрації. За змістом пункту 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 24.05.2001року №127 (у редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26.07.2018 року № 186) (далі - Інструкція) визначено, що забудованою площею земельної ділянки або території є площа, зайнята всіма будівлями. Забудованою слід уважати також площу під заглибленими (підземними) спорудами, під арками будинків. Розділом V Інструкції передбачено порядок визначення забудованої площі земельної ділянки під об`єктами нерухомого майна. Зокрема, у разі відсутності кадастрового плану земельної ділянки складається абрис території із нанесенням усіх наявних будинків, допоміжних (господарських) будівель і споруд, меж та угідь (двору, саду, городу тощо). В абрисі зазначаються місцезнаходження (адреса) (назва вулиці, номер будинку тощо), дата контролю та підпис виконавця. Кожна земельна ділянка або територія має межі - закриті (огорожі, мури, паркани тощо) і відкриті (канави, рови, вішки, межеві знаки тощо). Усі межі території обміряються по всій довжині. Якщо межі забудовано і не має можливості цього зробити, необхідно виконувати додаткові проміри частин або вести обміри паралельно межам. Як вбачається з технічного паспорту від 14.04.2021 року, складеного на замовлення ОСОБА_1 інженером з технічної інвентаризації ФОП Махновським В.Л., площа забудованої земельної ділянки складає 134 кв.м. (сторінка 2). Отже, враховуючи не сформованість самовільно зайнятої відповідачем земельної ділянки, прокурором вірно сформульовано розмір такої ділянки виходячи з розміру забудови земельної ділянки, зазначеної в технічному паспорті будівель, який складено інженером з технічної інвентаризації за результатами відповідних вимірів її меж. Щодо посилання скаржника на неналежну оцінку судом декларації про готовність до екплуатації об`єкту за адресою: АДРЕСА_2 , поданої Кашперським В.М., то ця декларація не підтверджує факт введення в експлуатацію спірної будівлі магазину за адресою: АДРЕСА_1 . Вона стосується іншого об`єкта. Як вбачається з листа Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради №10/1-53 від 03.04.2023 року, долученого прокурором до позову, Управлінням не реєструвалася дозвільна документація (декларація про початок будівельних робіт або дозвіл) та документи, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів (декларації про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат) по об`єкту, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вище колегія суддів звертала увагу, що: - згідно з даними інформаційної бази містобудівного кадастру та адресного плану міста адреса: " АДРЕСА_1 " офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась, розпорядження Дніпропетровського міського голови №734-р від 18.11.2011 року не виносилось (лист Дніпровської міської ради від 03.05.2023 року); - відомості про речові права на земельну ділянку Кашперського В.М. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні. Дніпровською міською радою, що здійснює розпорядження земельними ділянками на території міста Дніпра, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 у власність чи користування не передавалася; - з відомостей, розміщених в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяження за адресою: АДРЕСА_2 розташовано будівлю магазину площею 601,3 кв.м. (станом на 2019 рік), яка належить на праві власності ТОВ "АТБ-ШВЕСТ" (код ЄДРПОУ: 30691543) та жодного відношення до ОСОБА_1 не має. Як вбачається з відомостей, отриманих прокурором на запит, в єдиній державній електронній системі у сфері будівництва замовником ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації об`єкту за адресою АДРЕСА_2 №ДП101210218943 від 18.02.2021 року. При цьому, зі змісту цієї декларації встановлено, що будівля магазину вводиться в експлуатацію після капітального ремонту. Інших документів, які б свідчили б про введення в експлуатацію замовником ОСОБА_1 новозбудованої будівлі за адресою: АДРЕСА_1 матеріали справи не містять. Таким чином, в Державному реєстрі речових право на нерухоме майно здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на будівлю магазину за адресою: АДРЕСА_1 не зважаючи на той факт, що державному реєстратору надані для реєстрації документи, що не є правовстановлюючими та містять недостовірні дані. Частиною першою статті 74 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ч.3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Згідно із ч.1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Апелянт, стверджуючи про невірне застосування судом норм матеріального та процесуального права, під час апеляційного перегляду справи не спростував висновки оскаржуваного судового рішення, не довів порушення судом норм матеріального та процесуального права. Інші доводи та обґрунтування апеляційної скарги не впливають на правову оцінку висновків суду першої інстанції. Щодо доводів скаржника про незаконність додаткового рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2024 року у справі №904/5076/23, колегія суддів зазначає наступне: Відповідно до ч.1,ч.4 ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Згідно з п.3 ч.1 ст. 244 Господарського процесуального кодексу України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Враховуючи, що позов прокурора задоволено в повному обсязі, також Центральним апеляційним господарським судом задоволена апеляційна скарга прокурора і заяву про забезпечення позову також задоволено, однак судом апеляційної інстанції остаточне рішення по суті спору не ухвалювалося, витрати за розгляд апеляційної скарги на ухвалу не було розподілено, то вказані питання обґрунтовано вирішено судом першої інстанції шляхом ухвалення додаткового рішення суду. Доводи апеляційної скарги щодо додаткового рішення висновки суду першої інстанції також не спростовують, відповідно, і підстави для задоволення цих вимог скаржника відсутні. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.12.2023 року та додаткове рішення у справі №904/5076/23 є законними та обґрунтованими, судом надано детальну оцінку кожному аргументу як прокурора, позивача, так і відповідача у справі. Незгода відповідача з оцінкою, наданою судом його доводам, не свідчить про незаконність чи не вмотивованість судового рішення та не може бути підставою для його скасування. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не доведена і не підлягає задоволенню. Судові витрати за її розгляд згідно ст.129 Господарського процесуального кодексу України слід покласти на апелянта. Керуючись ст. ст. 269, 275, 276, 281-283 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.12.2023 року та додаткове рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2024 року у справі №904/5076/23 залишити без змін. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покласти на апелянта. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст складено 22.06.2026 року. Головуючий суддя Т.А. Верхогляд Суддя О.Г. Іванов Суддя Ю.Б. Парусніков