Постанова 4851 № 520/31080/25

Головуючий І інстанції: Біленський О.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2026 р. Справа № 520/31080/25 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді Катунова В.В., Суддів: Мінаєвої К.В. , Ральченка І.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.03.2026, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/31080/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін) (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні; - зобов`язати бездіяльність військової частини НОМЕР_1 нарахувати та стягнути на косить ОСОБА_1 середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 1253 грн. 09 коп. у день з 14.12.2023 по 14.06.2024 у сумі 157628 грн. 88 коп. (із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходив військову службу з 23.11.2017 по 13.12.2023 у військовій частині НОМЕР_1 . Під час проходження військової служби позивачу не в повному обсязі було виплачене належне грошове забезпечення та відповідач виконав рішення суду, але яке саме не зазначив. Як вбачається з скріншту з «ПриватБанк» відповідач 30.10.2025 виконав рішення суду та виплатив грошові кошти на виконання рішення суду у розмірі - 87364 грн. 91 коп. Позивачем подано заяву до військової частини НОМЕР_1 щодо виплатити середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні з наступного дня після виключення із списків особового складу по момент розрахунку 30.10.2025 (із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44, але відповідач не надав мотивованої відповіді. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 31.03.2026 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на ухвалення рішення з порушенням судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.03.2026 року у справі №520/31080/25 та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Кодексу законів про працю України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Вважає, що несвоєчасність розрахунку при звільненні з Військової частини НОМЕР_1 порушує його права. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін. У відповідності до п. 3 ч. 1ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Згідно зі ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, відзив на апеляційну скаргу, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 проходив військову службу у НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) з 23.11.2017 по 13.12.2023. Так, наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 23.11.2017 №492-ОС ОСОБА_1 прийнято на військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу, зараховано до списків особового складу загону з 23.11.2017. Відповідно до наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 13.12.2023 №726-ОС позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення у зв`язку з вибуттям для подальшого проходження служби до Військової частини НОМЕР_3 з 13.12.2023, на підставі наказу Голови Державної прикордонної служби України від 29.11.2023 №1726-ОС про зарахування у розпорядження начальника НОМЕР_4 прикордонного загону Державної прикордонної служби України. 30.10.2025 позивачу надійшли грошові кошти від Військової частини НОМЕР_1 в сумі 87384,17 грн. 05.11.2025 позивачем засобами поштового зв`язку направлена до Військової частини НОМЕР_1 заява від 30.10.2025 про нарахування та виплату середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні з наступного дня після виключення зі списків особового складу до моменту розрахунку 30.10.2025, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44. Заява надійшла на адресу відповідача 06.11.2025, однак відповіді на неї позивачем не отримано. Не погоджуючись з бездіяльністю Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 14.12.2023 по 14.06.2024, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Відмовляючи в задоволенні вимог позивача суд першої інстанції виходив з того, що позивач не звільнявся з військової служби, а продовжив проходити військову службу та отримував грошове забезпечення, а тому відсутні правові підстави для застосування положень статей 116, 117 КЗпП України. Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає таке. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За приписами ст.43 Конституції України кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом. Згідно із ч. 5 ст. 17 Конституції України, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу». Частиною дев`ятою статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що військовослужбовці - особи, які проходять військову службу. Згідно ч.1 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. ч.4 ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до ч.1 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється: - у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби або під час дії воєнного стану визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців; - у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з виключенням з військового обліку. ч.7 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Згідно ч.3 ст.24 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України. Порядок звільнення з військової служби визначено розділом XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Державній прикордонній службі України, затвердженого від 29 грудня 2009 року № 1115/2009 (далі - Положення). Відповідно до п. 2 Положення громадяни проходять військову службу в Держприкордонслужбі в добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом. Початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на військовій службі визначено Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" (пункт 6 Положення). Згідно з п. 7 Положення закінченням проходження громадянином військової служби вважається день, зазначений у наказі про виключення військовослужбовця зі списків особового складу Адміністрації Держприкордонслужби чи її розвідувального органу, регіональних управлінь, органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, навчальних закладів, науково-дослідних установ або органів (підрозділів) забезпечення Держприкордонслужби (далі - органи Держприкордонслужби) у зв`язку з його звільненням з військової служби в запас або у відставку, загибеллю (смертю), визнанням судом безвісно відсутнім або оголошенням померлим. Порядок звільнення з військової служби з органів Держприкордонслужби встановлений розділом ХІІ Положення. п.265 розділу XII Положення звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється: 1) у запас - якщо вони не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби; 2) у відставку - якщо вони досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби із виключенням з військового обліку. Згідно з п. 267 Положення контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби з підстав, визначених частиною п`ятою статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", з ініціативи: 1) командування органу Держприкордонслужби - за наявності підстав, передбачених підпунктами "а", "б", "в", "г", "д", "е", "з", "и", "і", "ї", "й", "л", "м", "н", "о", "п" та "с" пункту 1, підпунктами "а", "б", "в", "г", "д", "е", "ж", "з", "и", "і", "ї", "л", "м", "н" та "с" пункту 2, підпунктами "а", "б", "в", "е", "ж", "з", "й", "к" пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу"; 2) військовослужбовця - за наявності підстав, передбачених підпунктами "а", "б", "в", "ґ", "ж", "к", "п" та "р" пункту 1, підпунктами "а", "б", "в", "ґ", "й", "к", "н", "о", "п" та "р" пункту 2, підпунктами "а", "б", "г", "д" та "ж" пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". Приписами п. 270 Положення визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби з підстав, передбачених частинами другою - шостою статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", здійснюється: 1) начальниками органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, навчальних центрів, науково-дослідних установ, а також органів забезпечення, які мають право видання наказів по особовому складу, - усіх військовослужбовців, у військових званнях до майора (капітана 3 рангу) включно, які проходять військову службу в цих органах Держприкордонслужби; 2) начальниками регіональних управлінь, ректором вищого військового навчального закладу Держприкордонслужби - військовослужбовців, зазначених у підпункті 1 цього пункту, а також усіх військовослужбовців у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно, які проходять службу у структурних підрозділах регіонального управління та підпорядкованих йому органах, вищому військовому навчальному закладі відповідно; 2-1) керівником розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби - усіх військовослужбовців у військових званнях до полковника (капітана 1 рангу) включно, які проходять службу в цьому розвідувальному органі (крім заступників керівника розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби); 3) Головою Державної прикордонної служби України - військовослужбовців, зазначених у підпунктах 1 та 2 цього пункту, а також усіх військовослужбовців у військових званнях до генерал-лейтенанта (віце-адмірала) включно; 4) Президентом України - військовослужбовців у військовому званні генерала (адмірала). Звільнення військовослужбовців, крім Голови Державної прикордонної служби України, здійснюється лише тими посадовими особами, у яких вони перебувають у прямому підпорядкуванні згідно з номенклатурою посад. Згідно з п. 285 Положення для звільнення з військової служби за власним бажанням особи офіцерського складу, які проходять кадрову військову службу, подають у порядку підпорядкування рапорт начальнику органу Держприкордонслужби, в якому вони проходять службу. Наказ про звільнення з військової служби з цієї підстави видається у стислі строки, але не пізніше двох місяців після отримання начальником органу Держприкордонслужби рапорту офіцера. Відповідно до п. 288 Положення у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення. У разі звільнення військовослужбовця з військової служби за рішенням командування за розпорядженням начальника органу Держприкордонслужби, в якому проходить службу військовослужбовець, кадровий підрозділ органу забезпечує підготовку подання про його звільнення. Форма та порядок подання про звільнення військовослужбовців з військової служби та перелік документів, які додаються до нього у випадках, передбачених абзацами першим і другим цього пункту, визначаються наказом Міністерства внутрішніх справ України. Пунктом 290 Положення встановлено, що перед вирішенням питання про звільнення з військової служби військовослужбовці направляються для встановлення придатності до військової служби за станом здоров`я на медичний огляд військово-лікарською комісією, висновки якої враховуються для визначення підстав щодо звільнення. В п.292 розділу XII Положення наказ про звільнення військовослужбовця з військової служби видається відповідною посадовою особою. Після надходження до органу Держприкордонслужби витягу з наказу начальника органу Держприкордонслужби вищого рівня або письмового повідомлення зазначеного органу про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу начальника органу Держприкордонслужби, в якому військовослужбовець проходить військову службу, про його звільнення військовослужбовець здає в установлені строки посаду, з ним проводиться розрахунок, військовослужбовець виключається із списків особового складу органу Держприкордонслужби і направляється до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем проживання для взяття на військовий облік. У п. 293 Положення вказано, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням. Ч.1 ст.116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Із змісту ч.1, ч.2 ст.117 КЗпП України вбачається, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, ст.117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті». При цьому, п.46 розділу I Положення встановлено, що у разі переміщення військовослужбовця по службі з одного органу Держприкордонслужби до іншого для дальшого проходження військової служби контракт про проходження військової служби не припиняється. За згодою сторін до контракту можуть бути внесені зміни, що засвідчуються підписами сторін контракту. В п.121 Положення зазначено, що вибуття військовослужбовця до нового місця служби здійснюється після надходження до органу Держприкордонслужби витягу з наказу або письмового повідомлення про його призначення на посаду чи зарахування у розпорядження начальника відповідного органу Держприкордонслужби, в тому числі доведеного технічними засобами передачі інформації. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу органу Держприкордонслужби здійснюється після здавання ним посади, але не пізніше ніж через місяць від дня одержання органом витягу з наказу або іншого письмового повідомлення про переміщення військовослужбовця по службі. Колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію про те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин або коли про це зазначено у спеціальному законі. Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується передусім порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення), а також порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Однак, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Такі питання врегульовані КЗпП України. З огляду на викладене, у зв`язку з відсутністю в спеціальному законодавстві, яке регулює оплату праці військовослужбовців, норм, які встановлюють відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, до правовідносин, які виникають під час звільнення з військової служби, допустимим є застосування норм ст.116 та ст.117 КЗпП України як таких, що є загальними. У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22 вказав, що приписи ч.1 ст.116, ч.1 ст.117 КЗпП України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) установлюють загальне правило, згідно яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. Межі дії диспозиції ч.1 ст.117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка вказує на умови, за наявності яких вступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення. Верховний Суд наголосив, що ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до ст.116, ст.117 КЗпП України Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин». Колегія суддів наголошує, що згідно наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 13.12.2023 №726-ОС ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення у зв`язку з вибуттям для подальшого проходження служби до Військової частини НОМЕР_3 з 13.12.2023, на підставі наказу Голови Державної прикордонної служби України від 29.11.2023 №1726-ОС про зарахування у розпорядження начальника НОМЕР_4 прикордонного загону Державної прикордонної служби України Тобто, в даному випадку виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини саме по собі не свідчить про закінчення проходження ним військової служби. Таке виключення може бути зумовлене переведенням до іншої частини, зміною місця проходження служби або іншим адміністративним переміщенням. Однак, лише виключення зі списків особового складу військової частини у зв`язку із звільненням у запас чи відставку, смертю, визнанням безвісно відсутнім чи оголошенням померлим підтверджує закінчення проходження військової служби. Отже, в даному випадку, на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не була завершена, він не був звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов`язки на новому місці служби. Як наслідок, фактичні обставини справи не відповідають гіпотезі ч.1 ст.117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність за затримку розрахунку саме при звільненні працівника, а тому ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин. Поширення дії вказаної норми на випадок, який має місце у цій справі, протирічило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження. Отже, в даному випадку вірним є висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку, відповідно до ч.1 с.117 КЗпП України за період з 14.12.2023 по 14.06.2024. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 червня 2025 року у справі № 400/8927/23. Ч.ч.1,2 ст.6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. В ст.9 Конституції України, ст.17, ч.5 ст.19 Закону України від 23.02.2006р. 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" видно, що суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції. Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовнійший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява 55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. У рішенні від 31.07.2003р. у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб визначений законами та Конституцією України. Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також, п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду в оскаржуваній частині не спростовують. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставин справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України. Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.03.2026 по справі № 520/31080/25 залишити без змін . Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач В.В. Катунов Судді К.В. Мінаєва І.М. Ральченко