Постанова 4817 № 607/16514/25

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/16514/25Головуючий у 1-й інстанції Дзюбич В.Л Провадження № 22-ц/817/614/26 Доповідач - Хома М.В. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 червня 2026 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючої - Хома М.В. суддів - Гірський Б. О., Храпак Н. М., секретар - Гичко К.С. з участю представника ОСОБА_1 - адвоката Братівника І.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Братівника Ігоря Васильовича на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 січня 2026 року, ухвалене суддею Дзюбичем В.Л. у цивільній справі №607/16514/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним, ВСТАНОВИВ: У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, який обґрунтовано тим, що 28 липня 2022 року між ним та його сестрою- відповідачкою ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Боднарчук О.І. та зареєстрований у реєстрі за №266. До укладення договору спірна квартира перебувала у спільній сумісній власності позивача та його дружини ОСОБА_3 , яка надала згоду на відчуження квартири. ОСОБА_1 фактично не мав наміру безоплатно передавати квартиру у власність відповідачки, а ОСОБА_2 не мала наміру приймати її у власність, володіти, користуватися чи розпоряджатися нею. Договір дарування був укладений лише з метою збереження майна від можливого звернення стягнення у зв`язку з фінансовими труднощами, які виникли у нього та його дружини. Між сторонами існувала усна домовленість про повернення права власності на квартиру після врегулювання фінансових проблем. Після укладення договору відповідачка у квартирі не проживала, у фактичне володіння та користування нею не вступила, а комунальні платежі продовжував сплачувати позивач. У зв`язку із наведеним, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Боднарчук О.І., зареєстрований у реєстрі за №266 та застосувати до спірних правовідносин правові наслідки недійсності правочину. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 січня 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Братівник І.В. просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Вказує, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки 28 липня 2022 року між ОСОБА_1 та його сестрою ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, однак сторони не мали наміру створювати правові наслідки, передбачені цим договором. Спірний правочин був укладений лише з метою збереження майна від можливого звернення стягнення у зв`язку з фінансовими труднощами, а тому має ознаки фіктивного та фраудаторного правочину. Зазначає, що після укладення договору ОСОБА_2 у фактичне володіння та користування квартирою не вступила, у ній не проживала, а комунальні платежі продовжували сплачувати ОСОБА_1 разом із дружиною. Ці обставини підтверджують відсутність реального наміру передати квартиру у власність відповідачки. Крім цього, ОСОБА_2 визнавала заявлені позовні вимоги, однак суд першої інстанції ухвалою від 24 листопада 2025 року відмовив у прийнятті її заяви про визнання позову. Вважає, що цим суд безпідставно обмежив відповідачку у реалізації процесуального права на подання пояснень щодо суті спору та не врахував обставини, які визнавалися сторонами. Зазначає, що суд першої інстанції не встановив обставин, які б свідчили про порушення прав чи інтересів третіх осіб унаслідок визнання відповідачкою позову, та залишив поза увагою відсутність у сторін вільного волевиявлення і реального наміру настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Заслухавши пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Братівника І.В., який доводи апеляційної скарги підтримав, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Обставини справи. 28 липня 2022 року між ОСОБА_1 як дарувальником та ОСОБА_2 як обдаровуваною укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Боднарчук О.І. За умовами вказаного договору ОСОБА_1 безоплатно передав у власність ОСОБА_2 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Зі змісту договору дарування встановлено, що спірна квартира належала ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності з дружиною ОСОБА_3 та була відчужена за її згодою, про що нотаріусу подано відповідну заяву, справжність підпису на якій засвідчено 28 липня 2022 року. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права. За змістом частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема шляхом визнання правочину недійсним. Водночас частиною третьою статті 16 ЦК України передбачено, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність. Згідно із частинами другою-четвертою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частин першої, третьої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частиною першою статті 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно із частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною чи сторонами вимог, установлених частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. За частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона, дарувальник, передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні, обдаровуваному, безоплатно майно, дарунок, у власність. Відповідно до частини першої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц зазначила, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства, зокрема пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, та недопустимості зловживання правом, передбаченої частиною третьою статті 13 ЦК України, а також послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, зокрема статтю 234 або статтю 228 ЦК України. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду погодилася з підходом, за яким договір дарування нерухомого майна, укладений між близькими родичами з метою приховання такого майна від конфіскації чи звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу, може бути визнаний недійсним, оскільки його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена договором дарування. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 лютого 2026 року у справі №910/6654/24 конкретизувала підхід до оспорювання фраудаторних правочинів та зазначила, що фраудаторним може бути правочин, який вчинений боржником на шкоду кредитору та спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника. Належною нормативною підставою для кваліфікації такого правочину є загальні засади цивільного законодавства, зокрема пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України, та положення статті 13 ЦК України щодо недопустимості зловживання правом. Із наведених висновків Верховного Суду випливає, що фіктивний правочин та фраудаторний правочин не є тотожними правовими конструкціями, однак їх може поєднувати недобросовісна мета сторін. При цьому, правова конструкція фраудаторного правочину спрямована на захист прав кредитора або іншої заінтересованої особи, права якої порушені виведенням майна боржника, а не на надання судового захисту самому боржнику, який був стороною такого правочину та обґрунтовує позов власною недобросовісною поведінкою. Звертаючись до суду, ОСОБА_1 сам зазначав, що спірний договір дарування був укладений не з метою реального безоплатного передання квартири у власність відповідачки, а з метою збереження майна у зв`язку з фінансовими труднощами та можливими борговими зобов`язаннями. Тобто, ОСОБА_1 фактично обґрунтовував позов тим, що цивільно-правовий договір дарування був використаний ним та ОСОБА_2 не відповідно до його правової мети, а для досягнення іншого результату виведення майна з власності позивача з метою уникнення можливого звернення стягнення на це майно. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 просить надати йому судовий захист на підставі обставин, які свідчать про його власну недобросовісну поведінку та зловживання цивільними правами. Саме по собі право особи на звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним не означає обов`язку суду надати такій особі захист у разі, якщо підставою заявлених вимог є обставини, що свідчать про недобросовісне здійснення нею цивільних прав. Цивільне судочинство спрямоване на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів, а не на усунення негативних наслідків правочину, який сторона свідомо вчинила з метою, що не відповідає засадам добросовісності. Колегія суддів враховує, що у цій справі позов заявлений не кредитором, не особою, права якої порушені внаслідок можливого виведення майна, а самим дарувальником, який був стороною договору та який прямо посилається на укладення цього договору з метою збереження майна від боргових зобов`язань. За таких обставин, задоволення позову фактично означало б надання судового захисту поведінці, яка за твердженням самого позивача була спрямована на використання договору дарування не за його правовою природою, а для досягнення іншої, недобросовісної мети. Доводи апеляційної скарги про те, що спірний договір має ознаки фіктивного та фраудаторного правочину, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Навпаки, ці доводи підтверджують, що позивач визнає відсутність реальної мети дарування та використання правочину для приховування майна від можливого звернення стягнення. Однак, такі обставини не можуть бути підставою для задоволення позову саме за вимогою особи, яка сама брала участь у відповідній правовій конструкції та діяла з недобросовісною метою. Посилання у апеляційній скарзі на те, що після укладення договору ОСОБА_2 у фактичне володіння та користування квартирою не вступила, у ній не проживала, а комунальні платежі продовжував сплачувати ОСОБА_1 , також не є підставою для скасування рішення суду. Такі обставини можуть свідчити про фактичну поведінку сторін після укладення договору та про відсутність реального наміру виконувати його відповідно до правової природи договору дарування, однак вони не змінюють правової оцінки поведінки позивача, який сам пов`язує укладення договору з метою уникнення можливих майнових наслідків. Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у прийнятті заяви ОСОБА_2 про визнання позову. Визнання позову відповідачем не є безумовною підставою для його задоволення, оскільки суд зобов`язаний перевірити, чи не суперечить таке визнання закону та чи не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. За обставин цієї справи прийняття визнання позову фактично призвело б до досягнення сторонами правового результату, який ґрунтується на їхніх узгоджених діях щодо використання договору дарування з іншою метою, ніж передбачена законом для такого виду договору. Колегія суддів також враховує, що за наявності дійсного та добровільного волевиявлення відповідачки щодо повернення спірної квартири позивачу сторони не позбавлені можливості врегулювати це питання шляхом укладення нового правочину відповідно до вимог закону. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не встановив порушення прав чи інтересів третіх осіб унаслідок визнання відповідачкою позову, не спростовують правильності оскаржуваного рішення. Відмова у задоволенні позову в цій справі обумовлена не лише можливим порушенням прав інших осіб, а насамперед тим, що заявлені вимоги ґрунтуються на обставинах, які свідчать про недобросовісне здійснення позивачем цивільних прав і зловживання правом, що відповідно до Доводи апеляційної скарги про відсутність у сторін реального наміру настання правових наслідків, передбачених договором дарування, також не дають підстав для скасування рішення суду першої інстанції. Ці доводи за своїм змістом підтверджують, що сторони використовували договір дарування не для реального безоплатного передання майна у власність іншої особи, а для досягнення іншої мети збереження майна від можливого звернення стягнення. Отже, суд першої інстанції правильно виходив із того, що ОСОБА_1 , укладаючи спірний договір дарування та посилаючись на його укладення з метою збереження майна від боргових зобов`язань, діяв недобросовісно, а тому підстав для захисту його права шляхом визнання договору недійсним немає. Відповідно до статті 375 ЦПК України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на наведене, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Братівника І.В. слід залишити без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 січня 2026 року без змін. На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 141, 367, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Братівника Ігоря Васильовича залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 січня 2026 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 23 червня 2026 року. Головуюча Хома М.В. Судді Гірський Б.О. Храпак Н.М.