Ухвала КАС ВС № 560/11293/25

УХВАЛА 22 червня 2026 року м. Київ справа №560/11293/25 адміністративне провадження № К/990/18923/26 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Єресько Л.О., суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М., перевіривши касаційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 вересня 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Старокостянтинівнафтопродукт» до Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, УСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю «Старокостянтинівнафтопродукт» (далі - ТОВ «Старокостянтинівнафтопродукт») звернулось до адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області (далі - ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), в якому просило: - визнати протиправною бездіяльність ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області щодо несвоєчасного виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14.06.2023 у справі № 904/985/23, яке набрало законної сили 15.12.2023; - стягнути з Держави в особі ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ТОВ «Старокостянтинівнафтопродукт» за період 15.02.2024 по 26.06.2025 інфляційні витрати у розмірі 23463,09 грн та 3 % річних у розмірі 5385,21 грн за прострочення виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14.06.2023 у справі № 904/985/23, яке набрало законної сили 15.12.2023 про стягнення з Державного бюджету України на користь ТОВ «Старокостянтинівнафтопродукт» 131798,53 грн в рахунок відшкодування шкоди, завданої Павлоградським районним відділом поліції Головного управління Національної поліції України в Дніпропетровській області. Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 15.09.2025, залишено без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 30.03.2026, адміністративний позов задоволено частково: - стягнуто з Держави в особі ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ТОВ «Старокостянтинівнафтопродукт» 3 % річних у розмірі 5385,21 грн за прострочення виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14.06.2023 у справі № 904/985/23, яке набрало законної сили 15.12.2023 про стягнення з Державного бюджету України на користь ТОВ «Старокостянтинівнафтопродукт» 131798,53 грн в рахунок відшкодування шкоди, завданої Павлоградським районним відділом поліції Головного управління Національної поліції України в Дніпропетровській області; - у задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Не погодившись із прийнятими рішеннями судів попередніх інстанцій, ДКСУ звернулася через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду (далі - Суд) із цією касаційною скаргою. Ухвалою Суду від 19.05.2026 касаційну скаргу залишено без руху з підстав недотримання вимог статті 330 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Заявникові надано строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судового рішення, з чітким посиланням на пункти частини четвертої статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України, обґрунтовуванням наявності у цій справі винятків, передбачених пунктами «а-г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, а також надання копій уточненої касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи; оригіналу документу про сплату судового збору у розмірі 4844,80 грн. Частиною одинадцять статті 251 КАС України передбачено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом із повідомленням про вручення. Згідно пункту 2 частини шостої статті 251 КАС України днем вручення судового рішення є день вручення судового рішення, за умови отримання відповідного повідомлення про його доставлення. Згідно з інформацією, наявною в комп`ютерній програмі «Діловодство спеціалізованого суду», електронний документ (ухвала суду про продовження процесуального строку від 19.05.2026) доставлена в Електронний кабінет ДКСУ 20.05.2026 о 02 год 24 хв, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа. 28.05.2026 від скаржника через підсистему «Електронний суд» до Суду на виконання вимог ухвали про залишення касаційної скарги без руху надійшла уточнена касаційна скарга. У зв`язку з перебуванням судді Єресько Л.О. у період з 11.06.2026 по 14.06.2026 у відрядженні (наказ в.о. голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03.06.2026 № 1859/0/6-26) та судді Загороднюка А.Г. з 15.06.2026 по 19.06.2026 у відпустці (наказ голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12.06.2026 № 1975/0/6-26) питання щодо відкриття касаційного провадження вирішується колегією суддів по закінченню відрядження та відпустки. За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Перевіривши відповідність вказаної касаційної скарги та доданих до неї документів вимогам статті 330 КАС України, суд виказу таке. Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом. Разом із цим, з 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 «Касаційне провадження», зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду. Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 03.07.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Водночас пунктом 2 частини 5 цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу. Скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та що справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу (підпункти «а» та «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України). Суд звертає увагу, що пункт 2 частини п`ятої статті 328 КАС України містить перелік виключних випадків, які допускають можливість касаційного перегляду судових рішень, ухвалених у справах незначної складності та/або таких, які розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження. Посилання на кожен з підпунктів пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України повинно бути належним чином обґрунтовано. Суд касаційної інстанції зауважує, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, Верховний Суд виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку й становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для їх формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування. Питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин. Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Вживання законодавцем слова «фундаментальне» несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Тому, колегією суддів не може бути взято до уваги посилання на існування обставин, визначених підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин. Стосовно «виняткового значення» справи для учасника справи, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі. Проте, в касаційній скарзі скаржник належних обґрунтувань не наводить. При цьому, скаржником не наведено обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак її суспільної важливості або виняткового значення, а також не виділено особливо рідкісних, унікальних вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору. Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики. Йдеться про реалізацію принципів верховенства права та правової визначеності, рівності перед законом і судом з метою гарантування розумної передбачуваності судового рішення. Суд враховує, що для кожної із сторін справа, в якій він є учасником має виняткове значення, оскільки спірні правовідносини, що склались, потребують судового втручання. Разом з тим, скаржник повинен довести, що спірні правовідносини є винятковими та такими, що без судового захисту можуть призвести до незворотних наслідків. Суд вважає не обґрунтованими твердження касатора, що справа має виняткове значення для нього, оскільки ним не наведено обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак виняткового значення, а також не виділено особливо рідкісних, унікальних вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору. Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа має виняткове значення для скаржника, зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики. Йдеться про реалізацію принципів верховенства права та правової визначеності, рівності перед законом і судом з метою гарантування розумної передбачуваності судового рішення. Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо. Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики. Суд зазначає, що касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв. У касаційній скарзі не наведено обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак її суспільної важливості, а також не виділено вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору. Суд звертає увагу, що пункт 2 частини п`ятої статті 328 КАС України містить перелік виключних випадків, які допускають можливість касаційного перегляду судових рішень, ухвалених у справах незначної складності та/або таких, які розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження. Посилання на кожен з підпунктів пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України повинно бути належним чином обґрунтовано. Умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції. Таким чином, подана касаційна скарга не містить належним чином обґрунтованих випадків, зазначених у пункті 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, які могли б слугувати підставою для відкриття касаційного провадження у справі незначної складності. Поряд із цим, зазначення у касаційній скарзі доводів щодо наявності підстав, передбачених у частині п`ятій статті 328 КАС України, не звільняє особу від обов`язку щодо належного обґрунтування підстав касаційного оскарження у взаємозв`язку із посиланням на частину четверту статті 328 КАС України та не є достатнім для відкриття касаційного провадження у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). Згідно з частиною четвертою статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник вказує на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, та зазначає, що апеляційний суд помилково (незаконно) стягнув з Держави в особі Казначейства за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку (тобто з Казначейства як самостійної юридичної особи) коштів у вигляді 3 % річних внаслідок тривалого виконання судового рішення про відшкодування шкоди Державою не врахувавши висновки, викладені: - у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16 про те, що необхідність зазначення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, процесуальний закон не встановлює, оскільки такі відомості за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення; - постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 12.07.2023 у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37) про те, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньоїкомпетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах; - постановах Верховного Суду від 25.09.2019 у справі № 607/5841/17, від 18.11.2020 у справі № 554/5980/18, від 15.06.2022 у справі № 398/2910/20, від 09.02.2022 у справі № 757/6203/21-ц, від 23.02.2022 у справі № 757/23994/20-ц, від 28.04.2022 у справі № 464/5200/19, від 25.01.2023 у справі №757/4091/20-ц, від 04.10.2023 у справі № 757/5351/21-ц, від 18.10.2023 у справі № 127/1407/22 про те, що Держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є держава Україна; - постанові Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 902/21/21 про те, що під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Грошові кошти не можуть примусово стягуватись з міністерства чи іншого державного органу, оскільки примусове стягнення коштів з міністерства чи іншого державного органу може призвести до неможливості виконання ними покладених на неї функцій, а відтак до розбалансування державної влади. Водночас суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини 4 статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду. Однак скаржник конкретно не визначає яку саме норму права судами попередніх інстанцій застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вищевказаних постановах Верховного Суду та не указує щодо застосування якої саме норми права у наведених постановах викладено висновок, який не врахований судами попередніх інстанції. Умовою перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 констатувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо оцінки подібності правовідносин на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Тож, суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, обставини, які формують зміст таких правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності самі по собі не формують подібності правовідносин, важливими факторами є також доводи і аргументи сторін, які складають межі судового розгляду справи. Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз`яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі). Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду на які посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваних рішень за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів. Обґрунтовуючи неурахування судами попередніх інстанції висновків Верховного Суду викладених у наведених вище справах, скаржник наполягає, що суди попередніх інстанцій, не застосували належним чином висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, а застосовуючи приписи статей 2, 176 ЦК України, мали підстави для відмови у стягненні коштів з Казначейства. Колегія суддів наголошує, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Висновки, викладені у постанові Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постанові Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи, а також з іншим змістом позовних вимог. У справі № 910/23967/16 спір стосувався стягнення з Державного бюджету України зайво сплаченого виконавчого збору в розмірі 2467967,79 грн. У справі № 5023/10655/11 Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання юрисдикційності спору, предметом якого є грошові вимоги позивача до відповідача з відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за період квітень - травень 2017 року, оскільки відповідач не перераховував грошові кошти на відшкодування пільгових пенсій за списком № 1, внаслідок чого за Державним підприємством «Завод ім. В. О. Малишева» утворилася заборгованість у сумі 630747,58 грн. У справі № 587/430/16-ц позовні вимоги стосувалися визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держземагентства у Сумській області № 18-5645/16-14-СГ від 24.12.2014 про надання дозволу ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 46 га. У справі № 607/5841/17 позов стосувався відшкодування заподіяної моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн. У справі № 902/21/21 Державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» позивалось до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення 1 787 414, 15 грн, з яких: 1 571 034,17 грн - основний борг, 121 590,84 грн - інфляційні нарахування та 94 789,14 грн - 3 % річних. Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування. Отже, касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України. На обґрунтування уточненої касаційної скарги як на підставу касаційного оскарження судових рішень скаржник посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», зокрема, в частині визначених цим законом строків виконання судового рішення та виплати компенсації за порушення таких строків, у співвідношенні з частиною другою статті 4, статтею 25 та пунктом 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, пунктами 3, 38 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 та частиною другою статті 19 Конституції України у випадках виконання Казначейством рішення суду про відшкодування шкоди Державою (стягнення коштів безпосередньо з Державного бюджету України), ухваленого відповідно до приписів статті 56 Конституції України, статей 1173, 1174, 1176 Цивільного кодексу України. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права. Зазначена скаржником норма права, щодо неправильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанцій у межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її позивачем/відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку автора касаційної скарги, неправильно. Оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, визначення норми (норм) права, що потребує висновку, а й підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду. Обґрунтовуючи необхідність формування висновку Верховного Суду скаржник доводить, що суди попередніх інстанцій, на його думку, помилково, тобто всупереч однозначному змісту приписів вищевказаних норм права, застосували їх, та дійшли необґрунтованих (хибних) висновків, що призвело до винесення незаконних рішень. Касатор вважає, що помилковість такого висновку пов`язана із тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу № 560/11293/25, не надали оцінку спірних правовідносин з точки зору приписів Закону про гарантії у співвідношенні з частиною другою статті 4, статтею 25 та пунктом 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України, пунктами 3, 38 Порядку № 845, частиною другою статті 19 Конституції України у випадках виконання Казначейством рішення суду про відшкодування шкоди Державою (стягнення коштів безпосередньо з Державного бюджету України), ухваленого відповідно до приписів статті 56 Конституції України, статей 1173, 1174, 1176 ЦК України. Разом з тим у цій справі суди попередніх інстанцій зауважили, що відповідно до статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (Казначейство), протягом трьох місяців не перерахувало кошти за рішенням суду про стягнення коштів, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. У цьому контексті варто зауважити, що Верховний Суд у постанові від 08.05.2018 у справі № 825/370/17 дійшов висновків, що стаття 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачає обов`язок нарахування центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу. Водночас доводи скаржника щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування зазначених правових норм та відповідно потреби у такому висновку не пов`язані з наявністю колізій, можливістю неоднозначного тлумачення, їх різним застосування судами, натомість по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України. Отже, саме по собі посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів необхідності формування такого висновку у спірних правовідносинах, не є підставою для відкриття касаційного провадження. Між тим зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України слідує, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанції, та/або переоцінювати їх. Обмеження переліку судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень. Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб. Отже, завдання Верховного Суду є не тільки і навіть не стільки вирішення конкретного спору. Суд повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосувати норму матеріального права, що була не однаково застосована судами з тією метою, щоб надалі спрямовувати судову практику в єдино правильне русло. Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України). Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. З аналізу доводів касаційної скарги слідує, що скаржник не продемонстрував наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду цієї справи. Таким чином, скаржником не виконано вимоги ухвали Суду від 19.05.2026 про залишення касаційної скарги без руху. Згідно з частиною другою статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу. У пункті 1 частини четвертої статті 169 КАС України визначено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк. За наведених обставин касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала. Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 169, 330, 332 Кодексу адміністративного судочинства України, УХВАЛИВ: Касаційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 вересня 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Старокостянтинівнафтопродукт» до Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - повернути скаржнику. Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами. Роз`яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк В.М. Соколов