Постанова Львівський апеляційний суд № 462/7433/24

Справа № 462/7433/24 Головуючий у 1 інстанції: Ліуш А.І. Провадження № 22-ц/811/4006/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Копняк С. М., суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В., секретар судового засідання Федчун Н. С., з участю представника позивачки адвоката Репака В. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 жовтня 2025 року (повний текст рішення складено 04 листопада 2025 року), у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання, визнання права власності, скасування обтяження, ВСТАНОВИВ: у вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулася в суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просила: - розірвати договір довічного утримання від 02 листопада 2004 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Кутельмах Оленою Федорівною (далі державний нотаріус Кутельмах О. Ф.), зареєстрований в реєстрі за № 3-1878; - застосувати наслідки розірвання договору довічного утримання від 02 листопада 2004 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченого державним нотаріусом Кутельмах О. Ф., зареєстрованого в реєстрі за № 3-1878, визнавши за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,5 кв. м., житловою площею 28,1 кв. м.; - скасувати обтяження, зокрема, заборону на відчуження нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 41,5 кв. м., житловою площею 28,1 кв. м., накладену державним нотаріусом Кутельмах О. Ф. за договором довічного утримання від 02 листопада 2004 року, зареєстрованого в реєстрі за № 3-1878, реєстраційний номер обтяження: 1437749, зареєстроване 04 листопада 2004 року реєстратором: Перша Львівська державна нотаріальна контора. Позов мотивований тим, що позивачка 02 листопада 2004 року разом з відповідачем, який є її сином, уклала договір довічного утримання. За умовами договору, позивачка передала у власність відповідачу належну їй на праві власності квартиру в АДРЕСА_2 , тоді як відповідач зобов`язувався надавати позивачці довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Вартість матеріального забезпечення, яке відповідач мав надавати їй становила 150 грн 00 коп. на місяць. В той же час, вказує, що відповідач не виконує своїх зобов`язань за договором довічного утримання, не надає матеріальну допомогу в розмірі 150 грн 00 коп., не надає харчування, не створює умов для нормальної життєдіяльності та задоволення необхідних потреб, не здійснює жодного догляду та не надає іншої необхідної допомоги. Зі слів позивачки з 2012 року відповідач на територію України жодного разу не приїжджав. Враховуючи вищевикладене, просила позов задовольнити. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 23 жовтня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання, визнання права власності, скасування обтяження відмовлено за безпідставністю. Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , подавши в листопаді 2025 року через систему «Електронний суд» апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , в якій просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 жовтня 2025 року, ухвалити нове про задоволення позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд при ухваленні рішення не врахував, що відповідач не надав доказів належного виконання ним своїх зобов`язань за договором довічного утримання, зокрема, документів, які би підтверджували виконання ним обов`язку зі щомісячного утримання позивачки. Отже, не ґрунтуються на фактичних матеріалах справи висновки суду, що сама позивачка відмовилась від отримання такої допомоги. Також відсутні докази того, що відповідач забезпечує позивачку продуктами харчування, здійснює за нею догляд, надає необхідну допомогу, з огляду на її похилий вік та стан здоров`я. Відтак, суд дійшов неправильного висновку про те, що оскільки відповідач продовжує спілкування з позивачкою через месенджер, він продовжує проявляти турботу та надає підтримку позивачці. Тому, така поведінка відповідача свідчить про істотне порушення ним умов договору довічного утримання, яке позбавляє позивачку того, на що вона розраховували при його укладенні. У цьому зв`язку, суд також не врахував покази свідків, які є послідовними, узгодженими між собою, відповідають письмовим доказам, наявним у матеріалах справи. Зазначає, що місцевий суд безпідставно поклав обов`язок доказування обставин неналежного виконання умов договору довічного утримання відповідачем на позивачку, адже це є процесуальним обов`язком саме відповідача. Вважає безпідставними мотиви суду, викладені в оскарженому рішенні про те, що договір довічного утримання, укладений між сторонами, може бути розірваний в позасудовому порядку, адже позивачкою обрано саме судовий спосіб захисту, що не заборонено законом. Також вважає неправильними висновки суду про те, що оскільки сторони не перебувають у конфлікті, між ними відсутній предмет спору, адже такі висновки не ґрунтуються на положеннях діючого законодавства, адже відсутній конфлікту між сторонами у справі не свідчить про відсутність предмету спору у такій. Апеляційна скарга містить клопотання про витребування доказів, а саме інформації щодо перетину державного кордону відповідачем у справі, оскільки її отримання є необхідним для повного з`ясування обставин справи та забезпечення принципу реалізації змагальності сторін. У клопотанні зазначає про те, що його подання на стадії апеляційного розгляду обумовлено тим, що залишилась невиконаною відповідна ухвалу суду першої інстанції, постановлена з цього питання. Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. В силу положень частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно пунктами 1 - 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам. Судом встановлено, що 02 листопада 2004 року ОСОБА_1 уклала із своїм сином, ОСОБА_3 договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом Другої львівської державної нотаріальної контори Кутельмах О. Ф., зареєстрований в реєстрі за № 3-1878. За умовами договору позивачка передала у власність відповідачу належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , що складається із двох кімнат житловою площею 28.10 кв. м. та кухні, загальною площею 41, 5 кв. м. Згідно пункті 6 та 7 договору довічного утримання ОСОБА_3 зобов`язався надавати ОСОБА_1 довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Вартість матеріального забезпечення, яке мав надавати позивачці відповідач, становить 150 грн в місяць. Згідно пункту 9 Договору ОСОБА_3 зобов`язався у разі смерті ОСОБА_1 її поховати. Із Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно убачається, що за ОСОБА_3 30 листопада 2004 року зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі цього договору. Окрім того, на вказану квартиру 04.11.2004 накладено заборону на нерухоме майно на підставі Договору довічного утримання від 01.11.2004. Із поданих позивачкою документів вбачається, що вона є людиною похилого віку, їй виповнилося 90 років. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до пункту 8 самого договору, розірвання за взаємною згодою сторін не потребує звернення до суду, оскільки сторони мають право самостійно врегулювати це питання шляхом підписання відповідної угоди. Судом зазначено, що представником позивачки не наведено жодних доказів того, що відповідач ухилявся від оформлення такої згоди чи створював будь-які перешкоди для її досягнення. Також суд вважав, що оскільки сторони, за свідченнями свідків, не перебувають у конфлікті щодо цього питання, а тому відсутні будь-які об`єктивні підстави для судового розірвання договору. Окрім того, суд зробив висновок, що відсутність певних переказів чи інших проявів допомоги з боку відповідача не може розцінюватися як невиконання умов договору, адже сама позивачка не виявляла бажання отримувати таку допомогу. Однак, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може погодитися, виходячи з такого. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до статтей 525, 526, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається. Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання. Згідно статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність жилий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Згідно з частиною першою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. За правилами статті 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Згідно зі статтею 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини; на вимогу набувача. Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача. Згідно частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У відповідності до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Верховний Суд у постанові від 13 травня 2021 року в справі №752/818/17 та від 24 червня 2021 року в справі № 644/1566/19 зазначив, що істотними умовами договору довічного утримання є: забезпечення відчужувача житлом шляхом збереження права безоплатного проживання у відчужуваному житловому будинку, здійснення догляду та надання необхідної допомоги, надання побутових послуг. Відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину у судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов, при цьому саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України повинен надати суду докази відсутності тих обставин, на які посилається позивач. Такі висновки щодо застосування положень статей 755, 756 ЦК України узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 28 березня 2018 року в справі № 509/513/16-ц, від 29 серпня 2018 року в справі № 755/1226/17-ц та від 6 травня 2020 року в справі № 755/1750/19. Відтак, колегія суддів вважає, що саме на відповідача, як набувача відчуженого за договором довічного утримання нерухомого майна, покладено обов`язок доведення належного виконання договірних зобов`язань за договором довічного утримання. Так, в матеріалах справи відсутні належні докази, які б підтверджували факт надання відповідачем позивачці щомісячної грошової допомоги у розмірі 150 грн до часу звернення позивачки до суду з позовом про розірвання договору довічного утримання, зокрема, платіжних документів, розписок, банківських квитанцій чи інших доказів, що свідчили б про виконання ним обов`язку зі щомісячного утримання позивачки. Також відповідачем не надано доказів забезпечення ОСОБА_1 продуктами харчування, здійснення за нею догляду, надання іншої необхідної їй допомоги. Крім того, позивачкою обґрунтовано зазначено, що відповідач не забезпечує її продуктами харчування, не здійснює за нею догляд та не надає допомоги, необхідної з огляду на її похилий вік та стан здоров`я. Вказані обставини підтверджуються показаннями свідків, які були допитані у судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що поведінка відповідача свідчить про істотне порушення ним умов договору, яке позбавляє позивачку того, на що вона обґрунтовано розраховувала при його укладенні, а саме, на стабільне матеріальне забезпечення, догляд та сторонню допомогу у зв`язку з віком і станом здоров`я. Ненадання відповідачем доказів виконання своїх обов`язків за договором, у поєднанні з підтвердженням свідками факту відсутності будь-якої допомоги з його боку, свідчить про невиконання ним умов договору довічного утримання у розумінні статті 755 ЦК України. З огляду на це, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що відсутність певних переказів чи інших проявів допомоги з боку відповідача не може розцінюватися як невиконання умов договору. Згідно частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Разом з тим, колегія суддів вважає помилковими посилання суду на пункт 8 договору довічного утримання, згідно якого розірвання за взаємною згодою сторін не потребує звернення до суду. Так, у разі, якщо сторона не скористалася можливістю вирішити спір в позасудовому порядку, це не позбавляє її права звернутися до суду за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів. У постанові від 16 лютого 2021 року в справі № 910/2861/18 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, якщо сторона спору не скористалася процедурою його позасудового врегулювання, то це не позбавляє її права реалізувати своє суб`єктивне право на зміну чи припинення договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у частині другій статті 651 ЦК України (пункт 134). Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року в справі № 914/2649/17. Окрім того, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що відсутність відкритого конфлікту між сторонами свідчить про відсутність підстав для розірвання договору довічного утримання. Сам по собі факт відсутності неприязних відносин чи особистого конфлікту між сторонами не може свідчити про відсутність спору щодо належного виконання договірних зобов`язань. Предметом розгляду у даній справі є не особисті стосунки сторін, а питання виконання відповідачем обов`язків, передбачених договором довічного утримання, укладеним в обмін на передання йому у власність належної позивачці квартири. Спір про право виникає не лише тоді, коли сторони перебувають у відкритому конфлікті, а й тоді, коли між ними існують розбіжності щодо обсягу, характеру або належності виконання договірних зобов`язань. Договір довічного утримання має особливий характер, оскільки відчужувач передає набувачу право власності на цінне майно, натомість розраховуючи на отримання матеріального забезпечення та догляду протягом усього життя. Тому належне виконання набувачем своїх обов`язків є визначальною умовою існування такого договору. Відсутність між сторонами відкритих конфліктів або взаємних претензій побутового характеру не усуває обов`язку суду перевірити, чи дійсно відповідач належним чином виконує взяті на себе зобов`язання та чи досягається мета договору, заради якої позивачка відчужила належне їй житло. Отже, висновок суду про те, що відсутність конфлікту між сторонами виключає можливість розірвання договору, не ґрунтується на вимогах закону. Колегія суддів також не може погодитися з висновками суду про те, що оскільки сама позивачка не виявляла бажання отримувати таку допомогу, то відсутність проявів допомоги з боку відповідача не може розцінюватися як невиконання умов договору. У постанові Верховного Суду від 08 березня 2023 року в справі № 686/4839/21 зроблено висновок, що договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров`я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння), передусім має на меті отримання утримання, догляду і інших послуг, яких вона потребує внаслідок недієздатності. Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Відтак зобов`язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення набувачем передбачених договором дій. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов`язків. Звертаючись до суду із позовом у даній справі з метою захисту свого порушеного права у зв`язку із невиконанням відповідачем умов договору довічного утримання, позивачка вказувала про відсутність матеріальної допомоги, щомісячної грошової допомоги у розмірі 150 грн, продуктів харчування, які зобов`язаний був надавати її ОСОБА_3 . Також позивачка зазначала, що відповідач не створює умов для її нормальної життєдіяльності та задоволення її необхідних потреб, не здійснює за нею догляду та не надає їй іншої необхідної допомоги. Таким чином, немає підстав вважати, що позивачка не виявляла бажання отримувати таку допомогу. Водночас, у відповідача існував обов`язок виконувати належним чином умови договору довічного утримання незалежно від того, чи зверталася позивачка до нього з відповідними проханнями або вимогами. У вказаних спірних правовідносинах обов`язок доведення виконання умов договору довічного утримання лежить на відповідачу, який належними, допустимими та достовірними доказами повинен довести такі факти. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно поклав на позивачку обов`язок доказування невиконання відповідачем умов договору довічного утримання. З огляду на це, висновки суду про відсутність підстав для розірвання договору довічного утримання не відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на неповному дослідженні доказів, що є істотним порушенням норм матеріального і процесуального права . Натомість доводи та аргументи позивачки є достатньо обґрунтованими для задоволення її вимог, такі узгоджуються з фактичними обставинами справи та підтверджені доказами, що нею подані. Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). З огляду на викладене, враховуючи допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового про задоволення позову. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

УХВАЛИВ: апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником адвокатом Віталієм Валерійовичем задовольнити. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 жовтня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Розірвати договір довічного утримання від 02 листопада 2004 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Кутельмах Оленою Федорівною, зареєстрований в реєстрі за № 3-1878. Застосувати наслідки розірвання договору довічного утримання від 02 листопада 2004 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Кутельмах Оленою Федорівною, зареєстрований в реєстрі за № 3-1878, визнавши за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41, 5 кв. м., житловою площею 28, 1 кв. м. Скасувати обтяження (заборону) на відчуження нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 41, 5 кв. м., накладену державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Кутельмах Оленою Федорівною, за договором довічного утримання від 02 листопада 2004 року, зареєстрований в реєстрі за № 3-1879, реєстраційний номер обтяження: 1437749, зареєстроване 04.11.2004 реєстратором: Перша львівська державна нотаріальна контора. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий С.М. Копняк Судді: С.М. Бойко А.В. Ніткевич