Постанова ККС ВС № 344/4525/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 червня 2026 року м. Київ справа № 344/4525/20 провадження № 51-497км26 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , у режимі відеоконференції: захисника ОСОБА_6 , розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019090010002065 за обвинуваченням ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народженого та зареєстрованого у АДРЕСА_1 , жителя АДРЕСА_2 , раніше не судимого, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 Кримінального кодексу України (далі - КК), за касаційною скаргою захисника ОСОБА_6 на вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2025 року та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 02 грудня 2025 року. Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини Вироком Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2025 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, та призначено йому покарання у виді штрафу в розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 грн. На підставі ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК останнього звільнено від призначеного покарання та його відбування. Відповідно до вироку ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 382 КК, за таких обставин. Господарським судом Івано-Франківської області в справі № 909/353/17 06 червня 2017 року ухвалено рішення про стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_8 99151,83 грн, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року. 20 червня 2017 року у справі № 909/353/17 Господарським судом Івано-Франківської області видано наказ про примусове виконання рішення №

615. Головним державним виконавцем Івано-Франківського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 від 11 жовтня 2017 року. Копію постанови про відкриття виконавчого провадження було відправлено за місцем реєстрації ОСОБА_7 . Крім того, 11 жовтня 2017 року головним державним виконавцем накладено арешти на грошові кошти на рахунках ОСОБА_7 в АТ «Райффайзен Банк Аваль» та всіх інших відкритих рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови по арешт коштів боржника. Однак, ОСОБА_7 , діючи умисно, достовірно знаючи про обов`язковість виконання рішення Господарського суду Івано-Франківської області у справі № 909/353/17 і маючи реальну можливість щодо його виконання, 15 листопада 2017 року відкрив у відділенні № 47/08 ПАТ АБ «Укргазбанк», що по вул. Мельника, 11-А в м. Івано-Франківськ, новий рахунок № НОМЕР_2, у період часу з 22 листопада 2017 року по 29 грудня 2017 року проводив по вказаному рахунку господарські операції в гривнях на загальну суму по дебету 376645 грн та по кредиту 376925,72 грн. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 грудня 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишено без задоволення, а вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2025 року - без змін. Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі захисник порушує питання про перегляд вироку та ухвали у зв`язку з істотним порушенням вимог процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до незаконного засудження ОСОБА_7 . Вважає, що оскаржені судові рішення необхідно скасувати, а кримінальне провадження закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК. За доводами про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність йдеться про відсутність об`єктивної та суб`єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК. Обґрунтовуючи доводи про відсутність складу злочину захисник вказує, що у період з листопада по грудень 2017 року (період, коли вчинялись інкриміновані дії) у Господарському суді Івано-Франківської області розглядалася справа № 909/711/17 за позовом ФОП ОСОБА_7 до ФОП ОСОБА_8 про визнання недійсним договору оренди, який був правовою підставою для нарахування та стягнення грошових коштів, а також для видачі судового наказу №

615. Таким чином, на момент здійснення виконавчих дій тривав судовий розгляд щодо дійсності правочину, з якого виникли відповідні зобов`язання. Захист стверджує, що перспектива можливого задоволення відповідного позову була б підставою до виключення необхідності сплати коштів на користь ФОП ОСОБА_8 , що у свою чергу виключає умисел ОСОБА_7 на умисне невиконання відповідного рішення суду. Поведінка засудженого у період розгляду судом господарського спору не може бути розцінена як ухилення від виконання судового рішення, не містить ознак цього кримінально-караного діяння. Проте, суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки вказаним обставинам, що призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Захисник звертає увагу, що обов`язок виконання згаданого рішення суду господарської юрисдикції в силу приписів Законів України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», «Про виконавче провадження» покладено на спеціально створені органи виконавчої служби, про що вже було зазначено в ухвалі Івано-Франківського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року, який скасував попередній вирок міського суду від 02 жовтня 2023 року в цій справі. Крім того, суди визнали ОСОБА_7 винуватим усупереч практиці Верховного Суду, яка відображена в постановах від 12 лютого 2020 року (справа № 659/1012/18) та від 26 березня 2025 року (справа № 746/448/21) щодо аналогічних правовідносин. Щодо процесуальних порушень, то захист вказує, що ні місцевий, ні апеляційний суд не здійснили належної оцінки доводів сторони захисту про те, що протокол тимчасового доступу до речей і документів від 18 березня 2020 року здобуто поза межами строку дії відповідної ухвали слідчого судді, не врахували правозастосовної позиції Верховного Суду в постанові від 26 січня 2022 року у справі № 264/6171/18, не погоджується з мотивами апеляційного суду з цього питання. Також указує, що суди залишили поза увагою доводи сторони захисту з приводу того, що події, які досліджувалися у цьому кримінальному провадженні, вже були предметом досудового розслідування у іншому кримінальному провадженні № 12018090010001102 за ч. 1 ст. 382 КК від 20 березня 2018 року, яке завершено 20 березня 2019 року його закриттям за відповідною постановою слідчого. Вказує, що сторона захисту у межах досудового розслідування кримінального провадження № 12019090010002065 за ч. 1 ст. 382 КК від 18 червня 2019 року подавала клопотання про закриття провадження на підставі ч. 4 ст. 284 КПК, однак у його задоволенні було відмовлено. Водночас ст. 61 Конституції України закріплено заборону подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду, а ст. 4 Протоколу № 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплює заборону «подвійного кримінального переслідування». У справі «Сергій Золотухін проти росії» (Sergey Zolotukhin v. russia) (заява № 14939/03, ECHR 2009) ЄСПЛ щодо тлумачення принципу ne bis in idem дійшов висновку, що ст. 4 Протоколу № 7 Конвенції слід розуміти як заборону кримінального переслідування або судового розгляду у справі щодо другого «правопорушення», якщо вони витікають з ідентичних, або по суті одних і тих самих фактів (п. 82). Таким чином, в цій справі допущено так зване подвійне кримінальне переслідування особи, яке прямо суперечить конституційним основам та міжнародним нормам, які регулюють відповідний інститут відповідальності. Суди фактично проігнорували докази, які підтверджують завершення кримінального переслідування особи за тими самими обставинами. Захисник стверджує, що рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК, оскільки суд повною мірою не перевірив доводів апеляційної скарги, не дав на них вичерпних відповідей, не навів підстав, з яких скаргу визнав необґрунтованою. Позиції учасників судового провадження У судовому засіданні захисник підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити. Прокурор заперечила проти задоволення касаційної скарги захисника, просила оскаржені судові рішення залишити без зміни. Інших учасників судового провадження було повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило. Мотиви Суду Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників провадження, перевіривши матеріали справи та доводи, викладені в касаційній скарзі, Суд дійшов висновку, що подану захисником касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, з огляду на таке. Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів попередніх інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Відповідно до ст. 438 КПК підставами скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого. Положеннями ст. 412 КПК визначено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо за наявності підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі його не було закрито. За правилами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Згідно з ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом. У разі визнання особи винуватою, в мотивувальній частині вироку зазначаються, серед іншого, формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, докази на підтвердження встановлених судом обставин (ч. 3 ст. 374 КПК). Об`єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 382 КК, полягає в одному з таких, альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як умисне невиконання вироку, ухвали, постанови, рішення суду або перешкоджання їх виконанню. Склад злочину є формальним, його об`єктивна сторона вичерпується вчиненням хоча б одного з зазначених у законі діянь і саме з цього моменту злочин є закінченим. В цьому провадженні орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, у формі умисного невиконання рішення суду господарської юрисдикції, що набрало законної сили, і місцевий суд визнав його винуватим за таким обвинуваченням. З висновками місцевого суду погодився суд апеляційної інстанції. Натомість висновки судів попередніх інстанцій Верховний Суд вважає помилковими. У ст. 129-1 Конституції України закріплено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Водночас сама по собі бездіяльність щодо добровільної сплати боржником певної грошової суми на виконання рішення господарського суду про її стягнення з останнього автоматично не свідчить про наявність підстав до його притягнення до кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення про стягнення з останнього певної суми за невиконання договору у сфері господарської діяльності. За усталеною судовою практикою Верховного Суду, на яку обґрунтовано посилається захисник, визначення у диспозиції ч. 1 ст. 382 КК таких форм виявлення протиправної поведінки, як «невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду» та «перешкоджання їх виконанню», вказує на необхідність у кожному конкретному випадку звертатися як до тексту певного вироку, рішення, ухвали чи постанови суду, так і до норм законодавства, які визначають порядок їх виконання. Верховний Суд, зокрема у постанові від 12 лютого 2020 року (справа № 659/1012/18), вже зазначав, що суд має виходити зі змісту судового рішення, умисне невиконання якого ставилось обвинуваченому за провину, та зобов`язаний дати обґрунтовану відповідь на питання: яка саме вимога (зобов`язального чи заборонного характеру) міститься в цьому рішенні, чи адресована вона саме обвинуваченому як зобов`язаному суб`єкту, чи належить виконання рішення до обов`язку обвинуваченого як боржника у зобов`язанні, яке добровільно не виконане, що й обумовило похідне звернення кредитора з відповідним позовом до суду, чи наявні в його діях ознаки невиконання судового рішення в розумінні ч. 1 ст. 382 КК з огляду на визначений судом або встановлений законом спосіб виконання відповідного судового припису. У разі встановлення відсутності самого обов`язку вчиняти певні дії (утримуватись від їх вчинення) питання про наявність реальної можливості їх вчинити вирішувати немає сенсу, оскільки дослідження такої можливості в цьому разі перебуває поза межами доказування в кримінальному провадженні. В цій справі має вагоме значення, проте залишилось поза увагою судів попередніх інстанцій, що ні в рішенні Господарського суду Івано-Франківської області від 06 червня 2017 року, ні в Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК), ні в Законах України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», «Про виконавче провадження», ні в іншому нормативному регулюванні відповідних правовідносин не йдеться про визначення порядку та встановлення строку щодо добровільної сплати грошової суми, стягнути яку з фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 ухвалив господарський суд. При цьому, згідно з ч. 1 ст. 115 ГПК в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Після набрання судовим рішенням законної сили наказ видається за заявою стягувачу чи прокурору, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, або надсилається стягувачу рекомендованим чи цінним листом (ч. 1 ст. 116 ГПК в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Відповідно до ст. 326 ГПК (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, чинній з 15 грудня 2017 року) судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Частиною 1 ст. 327 ГПК (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) передбачено, що виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Зміст правового регулювання щодо виконання рішення суду господарської юрисдикції та встановлений законом спосіб виконання судового припису про стягнення з фізичної особи-підприємця на користь фізичної особи-підприємця грошової суми унеможливлюють саме твердження про кримінальну протиправність поведінки фізичної особи-підприємця, що виявляться в бездіяльності зі сплати в добровільному порядку відповідної суми, яка не обмежена аби якими строками, умовами чи обставинами. За нормами господарського процесуальногозакону виконання рішення господарського суду про стягнення грошової суми через невиконання умов господарського договору провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом, у порядку, встановленому законодавством про виконавче провадження. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» сторони у процесі виконання рішення відповідно до процесуального законодавства мають право укласти мирову угоду, що затверджується (визнається) судом, який видав виконавчий документ у відповідних справах. Проте, право укласти мирову угоду не дорівнює обов`язку добровільно виконати судове рішення суду господарської юрисдикції про стягнення коштів із суб`єкта господарської діяльності у зв`язку із невиконанням останнім умов господарського договору, зокрема, оренди. Обов`язковість виконання судового рішення про стягнення грошової суми не дає підстав ставити перспективу його виконання в залежність від волевиявлення боржника, оскільки протилежне нівелювало б значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів в порядку, визначеному в нормах ГПК та Закону України «Про виконавче провадження». Отже, законодавство чітко визначає спосіб виконання судових рішень господарських судів в справах про стягнення сум із суб`єктів господарської діяльності, постановлених в позовних провадженнях, де про добровільне виконання таких рішень як етап чи окрему складову їх виконання, зокрема в Розділі VII ПОРЯДОК ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА МАЙНО БОРЖНИКА Закону України «Про виконавче провадження», не йдеться. Рішення про стягнення грошової суми з фізичної особи-підприємця не може бути визнано таким, що покладає на останнього вимогу зобов`язального характеру. У разі задоволення позовної вимоги про стягнення з фізичної особи-підприємця на користь іншої фізичної особи-підприємця певної грошової суми, суд стягує таку суму на користь позивача, а не зобов`язує відповідача її сплатити. Такий висновок узгоджується із правозастосовним підходом Великої Палати Верховного Суду у п. 144 постанови від 14 листопада 2018 року (справа № 183/1617/16, провадження № 14-208 цс18). Щодо юридичної оцінки дій ОСОБА_7 необхідно виходити зі припису резолютивної частини судового рішення, умисне невиконання якого ставилося йому у провину, а саме з того, що останньому не адресовано його виконання. Спосіб виконання, визначений у рішенні Господарського суду Івано-Франківської області від 06 червня 2017 року у справі № 909/353/17, - стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_8 99151,83 грн. адресований органам виконавчої служби, які й забезпечують виконання такого рішення суду господарської юрисдикції в порядку, визначеному у законодавстві. ОСОБА_7 є не адресатом судового припису, на якого покладений певний обов`язок із його виконання, а боржником щодо якого таке виконання здійснюється спеціально уповноваженим суб`єктом і за встановленим в спеціальному законі порядком. Наведене узгоджується із правозастосовними позиціями Верховного Суду в постановах від 12 лютого 2020 року (справа № 659/1012/18, провадження № 51-3927км19), від 26 березня 2025 року (справа № 746/448/21, провадження № 51295км25), від 30 березня 2026 року (справа № 177/973/21, провадження № 51-106км26). Вказані правозастосовні підходи щодо сутнісної складової форм виявлення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 КК: (1) умисне невиконання судового рішення та (2) умисне перешкоджання його виконанню, в тому ж їх значенні і змісті застосовано об`єднаною палатою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду в справі № 214/43/19 (провадження № 51-1650кмо21). Обставини, на яких ґрунтувалося обвинувачення в тій справі, що була розглянута об`єднаною палатою, полягали у тому, що особа після відкриття виконавчого провадження не надала виконавцю декларацію про доходи та майно боржника і відкрила новий рахунок у банку за наявності арешту, накладеного на інші рахунки. Об`єднана палата виходила із того, що всі ці дії охоплюються поняттям «перешкоджання виконанню судового рішення», водночас відзначила, що сама по собі відсутність дій боржника, спрямованих на виконання судового рішення щодо майнового стягнення, не свідчить про «умисне його невиконання» в значенні ст. 382 КК, що вказана норма вимагає вузького тлумачення кримінального закону та доведення стороною обвинувачення обов`язку виконати рішення у встановлений судом спосіб. Отже, висновки судів попередніх інстанцій, за якими відкриття ОСОБА_7 нового банківського рахунку, після накладення арешту на існуючі рахунки, отримали юридичну оцінку як «невиконання судового рішення», Верховний Суд вважає безпідставними і вкотре наголошує, як і в постанові від 10 грудня 2019 року (справа № 701/340/17, провадження № 51-4502км19), що відкриття нових рахунків у банках чи інших фінансових установах через накладений виконавцем арешт на кошти боржника є «перешкоджанням виконанню судового рішення» в розумінні ч. 1 ст. 382 КК. Натомість у формулюванні обвинувачення, висунутого ОСОБА_7 , не йдеться про «перешкоджання виконанню судового рішення», відповідна форма виявлення кримінального правопорушення, передбачена ч. 1 ст. 382 КК, не була інкримінована ОСОБА_7 в порядку ст. 291 КПК, серед яких і приписи п. 5 ч. 2 цієї статті. Верховний Суд неодноразово зазначав, що фабула обвинувачення, яка є фактичною моделлю вчиненого правопорушення, відображає у відповідному процесуальному документі зовнішнє виявлення фактичних ознак кримінального правопорушення. В свою чергу формулювання обвинувачення повинно містити всі ознаки складу кримінального правопорушення, що і уособлює собою його кваліфікацію. У разі наявності підстав, передбачених ч. 3 ст. 337 КПК, суд зобов`язаний змінити правову кваліфікацію кримінального правопорушення, однак, межі повноважень суду також окреслені згаданою нормою, за якою зміна правової кваліфікації допускається лише на покращення становища обвинуваченого. Відповідно до ч. 2 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції вправі дати іншу правову оцінку фактичним обставинам, установленим під час кримінального провадження, якщо дійде висновку про неправильну їх юридичну кваліфікацію судом нижчого рівня, за умови, що таким рішенням не погіршується правове становище обвинуваченого. Водночас цей суд має зважати на обмеження, встановлені ст. 337 вказаного Кодексу. В розумінні ч. 3 ст. 337 КПК зміна формулювання обвинувачення з «невиконання судового рішення» на «перешкоджання виконанню судового рішення» в контексті приписів ч. 1 ст. 382 КК аж ніяк не може бути сприйнята як зміна правової кваліфікації, що покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження. При цьому, прокурор не вважав за необхідне змінити висунуте обвинувачення і не скористався повноваженнями щодо його зміни в порядку статей 338, 339 КПК під час судового розгляду, який з урахуванням скасування попереднього вироку ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року в цій справі здійснювався двічі. Водночас відповідно до ст. 440 КПК суд касаційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження. На підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається в разі, якщо встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення. Саме така обставина, як підстава для закриття кримінального провадження, встановлена судом касаційної інстанції в цьому кримінальному провадженні. При цьому, змінити формулювання обвинувачення з «невиконання судового рішення» на «перешкоджання його виконанню» Верховний Суд не може, адже в такому разі всупереч приписам ст. 337 КПК вийде за межі висунутого обвинувачення і поза межі, визначені ст. 433 КПК. Враховуючи наведене, постановлені щодо ОСОБА_7 судові рішення підлягають скасуванню із закриттям кримінального провадження у зв`язку з тим, що встановлено відсутність у діянні останнього складу інкримінованого кримінального правопорушення. При цьому, Верховний Суд відхиляє посилання захисника на порушення принципу подвійного переслідування, які не знайшли підтвердження за матеріалами справи. Постановою слідчого від 20 березня 2019 року за п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК закрито кримінальне провадження № 12018090010001102, яке здійснювалось за ч. 1 ст. 382 КК з приводу інших фактичних обставин, пов`язаних із припущенням про вчинення кримінального правопорушення через невиконання судових рішень в іншій господарській справі № 909/445/17 про стягнення з ФОП ОСОБА_7 129535,78 грн на підставі наказу № 633, виданого на виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2017 року. Отже, в кримінальному провадженні № 12018090010001102 не було прийнято рішень щодо притягнення ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності, які виключають провадження в цій справі. З урахуванням вищенаведеного Верховний Суд не розглядає інші, викладені в касаційній скарзі доводи захисника ОСОБА_6 , оскільки їх оцінка не вплине на підстави, з яких кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 підлягає закриттю, і за їх оцінкою в аспекті реалізації приписів ст. 436 КПК не може бути ухвалено інше рішення. Отже, касаційну скаргу захисника необхідно задовольнити частково. Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 440, 441, 442 КПК, Верховний Суд ухвалив: Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 задовольнити частково. Вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2025 року та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 02 грудня 2025 року щодо ОСОБА_7 скасувати, а кримінальне провадження за ч. 1 ст. 382 КК закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з відсутністю в діянні останнього складу інкримінованого кримінального правопорушення. Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3