Постанова КЦС ВС № 234/7479/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2026 року м. Київ справа № 234/7479/21 провадження № 61-13098св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Сердюка В. В., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - акціонерне товариство «Альфа-Банк», яке змінило найменування на акціонерне товариство «Сенс Банк»; відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Краматорського міського суду Донецької області від 11 листопада 2021 року у складі судді Романенко К. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 рокуу складі колегії суддів: Новікової Г. В., Гапонова А. В., Никифоряка Л. П. ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В червні 2021 року акціонерне товариство «Альфа Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), яке змінило найменування на акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заявамотивована тим, що 26 червня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту № 153/3-15 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 59 500 доларів США зі сплатою 11,5 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 15 червня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 26 червня 2007 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 153/5-15, за умовами якого поручитель зобов`язався відповідати солідарно з позичальником перед банком за виконання в повному обсязі зобов`язань за Кредитним договором. Внаслідок реорганізації з 15 жовтня 2019 року правонаступником усього майна, майнових прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк» є АТ «Альфа-Банк». Позичальник не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого станом на 14 квітня 2021 року в нього утворилася заборгованість за Кредитним договором в розмірі 37 445,59 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 21 389,85 доларів США; заборгованість за відсотками - 16 055,74 доларів США. Враховуючи викладене,АТ «Альфа-Банк» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вищевказану заборгованість та судові витрати. Короткий зміст рішень суду першої інстанції Заочним рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 11 листопада 2021 року позов АТ «Альфа Банк» задоволено. Стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Альфа Банк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 37 445,59 доларів США. Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Альфа Банк» витрати зі сплати судового збору в сумі по 7 867,95 грн з кожного відповідача. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за Кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Краматорського міського суду Донецької області від 11 листопада 2021 року змінено в частині розміру стягнутої з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованості за Кредитним договором із «37 445,59 доларів США» на «23 548,80 доларів США» та в частині стягнутого судового збору з «7 867,95 грн» на «590,10 грн». Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, щоОСОБА_1 не був присутнім під час ухвалення оскаржуваного заочного рішення, а про розгляд справи повідомлявся шляхом розміщення оголошення на офіційному сайті Судової влади України, матеріали справи не містять відомостей про те, що він отримував судові повістки, всі конверти, направлені на його адресу, повертались до суду з відміткою АТ «Укрпошта» «адресат відсутній за вказаною адресою». Враховуючи наведене суд апеляційної інстанції вважав за доцільне прийняти до розгляду заяву ОСОБА_1 про застосування позовної давності. Оскільки за умовами Кредитного договору відповідач мав виконувати зобов`язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів не пізніше 15 числа кожного місяця впродовж строку кредитування, то перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування. Банк звернувся до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості, кінцевий термін погашення якої 15 червня 2022 року, достроково - 09 червня 2021 року (що передбачено умовами договору), у зв`язку із невиконанням позичальником своїх обов`язків щодо погашення чергового платежу за кредитом у жовтні 2012 року. Разом з цим, суд апеляційної інстанції врахував пункт 12 «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), період дії в Україні карантину, внаслідок чого дійшов висновку про те, що пропущеною слід вважати позовну давність лише за вимогами щодо стягнення щомісячних платежів, що виникли до 12 березня 2017 року. Виходячи з викладеного, апеляційний суд вважав, що з урахуванням позовної давності на користь баку у солідарному порядку із відповідачів підлягає стягненню заборгованість за Кредитним договором у загальному розмірі 23 548,80 доларів США, з яких заборгованість за кредитом - 21 120 доларів США та заборгованість за відсотками з розрахунку встановленої договором ставки 11,5% - 2 428,8 доларів США. Короткий зміст вимог касаційної скарги 22 жовтня 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду через підсистему Електронний суд касаційну скаргу на заочне рішення Краматорського міського суду Донецької області від 11 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц, у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 361/6751/16. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дніпровського районного суду Дніпропетровської області, оскільки рішенням Вищої Ради Правосуддя від 25 липня 2023 року № 747/0/15-23змінено територіальну підсудність судових справ Краматорського міського суду Донецької області. 12 січня 2026 року справа № 234/7479/21 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2026 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що згідно з пунктом 4.5 Кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.8 (сплата процентів), 3.3.9 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив та відповідно позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення коштів. Відповідно до розрахунку заборгованості за Кредитним договором, наданим позивачем, останній платіж було здійснено 28 травня 2014 року, тому за визначенням пункту 4.5 цього договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 27 липня 2014 року. Оскільки строк виконання основного зобов`язання було змінено на 27 липня 2014 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 20 травня 2021 року, тобто зі спливом позовної давності. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Романченко О. М. подав до Верховного Суду через підсистему Електронний суд відзив, за змістом якого підтримав доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та вважав, що наявні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та передачі справи до суду першої інстанції на новий розгляд. Фактичні обставини справи 26 червня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 59 500 доларів США зі сплатою 11,5 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 15 червня 2022 року (по 330 доларів США кожного місяця). З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 26 червня 2007 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 153/5-15, за умовами якого поручитель зобов`язався відповідати солідарно з позичальником перед банком за виконання в повному обсязі зобов`язань за Кредитним договором. ОСОБА_1 не виконував належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком банку станом на 14 квітня 2021 року складала 37 445,59 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 21 389,85 доларів США; заборгованість за відсотками - 16 055,74 доларів США. Апеляційний суд звернув увагу на те, що у розрахунку заборгованості вказано, що банком нараховувались відсотки за користування кредитом у розмірі 13%, а не 11,5% як зазначено у Кредитному договорі, а тому дійшов висновку про те, що заборгованість у цій частині підлягає перерахунку за відсотковою ставкою, погодженою сторонами. Крім того, апеляційний суд вважав за доцільне прийняти до розгляду заяву ОСОБА_1 про застосування позовної давності, заявлену разом із апеляційною скаргою, оскільки він не брав участі у розгляді справи у суді першої інстанції та не міг скористатись своїм правом на звернення до суду із такою заявою. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою-п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України). Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанцій виходив з того, що ОСОБА_1 не виконував належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів на користь банку заборгованості, яка згідно з розрахунком банку станом на 14 квітня 2021 року складає 37 445,59 доларів США. В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідно до розрахунку заборгованості за Кредитним договором, наданим позивачем, останній платіж було здійснено 28 травня 2014 року, тому за визначенням пункту 4.5 цього договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 27 липня 2014 року. Оскільки строк виконання основного зобов`язання було змінено на 27 липня 2014 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 20 травня 2021 року, тобто зі спливом позовної давності. У справі, яка переглядається, в пункті 1.1 Кредитного договору сторони погодили графік сплати 11,5% процентів річних та порядок погашення суми основної заборгованості щомісячними платежами до 15 числа кожного місяця (перший платіж в сумі 430 доларів США до 15 липня 2007 року, а останній - в сумі 330 доларів США до 15 червня 2022 року). Згідно з пунктами 3.3.8, 3.3.9, 3Кредитного договору позичальник зобов`язався своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1 цього договору, а також достроково повернути кредит, погасити нараховані проценти та сплатити можливі штрафні санкції у випадках, визначених пунктами 2.6.3, 3.2.3, 4.4, 4.5, 5.4 цього договору. В пункті 4.5 Кредитного договору зазначено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених підпунктами 3.3.8, 3.3.9 цього договору, протягом більше, ніж 60 (шістдесят) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). В постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, на яку послався заявник в касаційній скарзі, викладено правовий висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц, на яку також послався заявник в касаційній скарзі, якщо сторони договору визнали безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання саме виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, то така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України. За правилом пункту 4.5. статті 4 договору кредиту у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених підпунктами 3.3.7, 3.3.8. цього договору, протягом більше, ніж 60 (шістдесят) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штрафи, пеню). Тобто сторони самостійно врегулювали у договорі питання дострокового повернення кредиту - зміну строку виконання основного зобов`язання. Жодна зі сторін не заперечувала проти такої умови договору, а після його укладення - не зверталася до суду з вимогою про визнання її недійсною з підстав невідповідності правилам Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно, Верховний Суд виходить з чинності наведеної умови та дійсності укладеного договору як в цілому, так й у складі усіх умов щодо підстав виникнення зобов`язання з дострокового повернення кредиту у повному обсязі. Правові висновки щодо аналогічного змісту пункту 4.5 кредитного договору викладено також у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 361/6751/16, на яку послався заявник в касаційній скарзі та в якій зазначено, що з аналізу змісту пункту 4.5 кредитного договору випливає, що безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання є виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, так як у такому повідомленні банк не вимагає дострокового виконання зобов`язань. Виходячи з наведеного, у разі прострочення виконання позичальником своїх зобов`язань відбувається автоматична зміна строку виконання основного зобов`язання та така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України. Отже, якщо сторони договору визнали безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання саме виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, то така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України. У справі, яка переглядається, умовами Кредитного договору встановлено як строк дії договору (до 15 червня 2022 року року), так і строки виконання позичальником зобов`язань із щомісячним внесенням платежів. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Тобто поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). За змістом частини третьої статті 254 ЦК України строк виконання кожного щомісячного зобов`язання спливає у відповідне число останнього місяця строку. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Оскільки в договорі встановлені окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання, зокрема прострочення виконання відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. Не внесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. Таким чином, встановлення строку кредитування в договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України в постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. В оскаржуваному судовому рішенні апеляційний суд не дав правової оцінки і не з`ясував, чи був змінений строк виконання основного зобов`язання з огляду на те, що пунктом 4.5 Кредитного договору передбачено обов`язок позичальника погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню) у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.8, 3.3.9 цього договору, протягом більш ніж 60 (шістдесят) календарних днів. Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, не з`ясував питання про обґрунтованість нарахування позивачем розміру заборгованості за Кредитним договором в разі зміни строку виконання основного зобов`язання згідно з вищенаведеними умовами цього договору, не встановив періоду нарахованих процентів за користування кредитними коштами, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про часткове задоволення позову. Також суд апеляційної інстанції не спростував належним чином доводів відповідача щодо пропуску банком позовної давності. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України в постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16. В цій справі суд апеляційної інстанції не встановив і не зазначив в оскаржуваному судовому рішенні, коли розпочався перебіг позовної давності за вимогами банку, не перевірив, чи вчиняв боржник дії, внаслідок яких відбулося переривання позовної давності. Зазначене має важливе значення для визначення початку перебігу позовної давності та наявності чи відсутності підстав вважати його таким, що перервався. Враховуючи викладене, доводи заявника про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц, у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 361/6751/16, тобто заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є обґрунтованими. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти російської федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»). В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій. Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Сердюк В. В. Шипович