Постанова Житомирський апеляційний суд № 295/6344/25

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 295/6344/25 Головуючий у 1-й інст. Воробйова Т. А. Категорія 84 Доповідач Панкеєва В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 червня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого судді Панкеєвої В.А., суддів Галацевич О.М., Григорусь Н.Й., за участю секретаря Добровольської В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 295/6344/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області, Орган опіки і піклування Виконавчого комітету Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області, про визначення місця проживання дітей, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Лук`янець Олени Олександрівни на ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 09 лютого 2026 року, постановлену під головуванням судді Воробйової Т.А. у м. Житомирі, встановив: У травні 2025 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визначити місце проживання малолітніх дітей - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком - ОСОБА_1 до досягнення дітьми 14-ти річного віку. Посилався на те, що протягом останніх 6-ти місяців сімейне життя між ним та відповідачкою погіршилося, так як вона почала регулярно програвати грошові кошти в азартні ігри, за дітьми не дивилася, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення сімейних відносин. Кожен з них має різні погляди на життя та сім`ю. Наразі як подружжя не ведуть спільного господарства, відсутні спільні інтереси, взаєморозуміння, мають окремий бюджет, живуть окремо один від одного; діти проживають з позивачем й знаходяться на його утримання. Він повністю опікується інтересами і потребами дітей, піклується про них, займається вихованням, слідкує за розвитком та здоров`ям дітей. Ніколи не перешкоджав і не має наміру у подальшому перешкоджати спілкуванню матері з дітьми. Психологічно син та дочка не готові проживати разом з матір`ю, оскільки вихованням сина та доньки здебільшого займався позивач і у дітей з батьком тісний зв`язок "батька і дитини". Крім того, діти при розмові з ними бажають проживати з батьком, а позивач відповідально ставиться до виконання своїх батьківських обов`язків, повністю забезпечує зростання та розвиток сина та дочки у комфортній та спокійній обстановці. 28.01.2026 від представника відповідача ОСОБА_6 до суду надійшло клопотання про закриття провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України у зв`язку з непідсудністю даного спору судам України. Клопотання про закриття провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України обґрунтоване тим, що згідно з довідкою від 15.01.2026 №SA-EW-VIII.5345.386.2026 ОСОБА_7 з 11.04.2019 отримала постійне місце проживання в Республіці Польща (pobyt staly). Відповідно до довідок № № SA-EW-VIII.5345.389.2026, SA-EW-VIII.5345.390.2026 від 15.01.2026 ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з 11.04.2019 також отримали постійне місце проживання в Республіці Польща (pobyt staly). Також, згідно з вказаними довідками та копіями паспортів громадян Республіки Польща ОСОБА_7 , ОСОБА_9 та ОСОБА_8 з 2018 року проживають на території Республіки Польща і з 2023 року є її громадянами. Діти мають сталі соціальні зв`язки в Республіці Польща, відвідують школу. Постійним та звичним місцем проживання дітей є Республіка Польща, де вони проживають останні 7,5 років на постійній основі. З даним позовом про визначенням місця проживання дітей з ним позивач звернувся до суду 14.05.2025, тобто після набуття дітьми права на постійне проживання на території Республіки Польща та громадянства цієї країни. Представник відповідача вказує, що враховуючи норми Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, Конвенції про права дитини, Закону України "Про міжнародне приватне право", статті 497 ЦПК України даний спір про визначення місця проживання дітей, які постійно проживають за кордоном, не підсудний національним судам України. Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 09 лютого 2026 року клопотання представника ОСОБА_2 , адвоката Козира В.К., задоволено. Провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області, Орган опіки і піклування Виконавчого комітету Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області, про визначення місця проживання дітей - закрито. Заходи забезпечення позову, вжиті постановою Житомирського апеляційного суду від 15.09.2025 - скасовано. Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Лук`янець О.О. подала апеляційну скаргу, у якій просить її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що ухвала є незаконною, необґрунтованою, постановленою з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без повного і всебічного з`ясування обставин справи. Зокрема, апелянт вказує, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про наявність іноземного елемента у спірних правовідносинах та, як наслідок, неправомірно закрив провадження у справі. На момент відкриття провадження у справі підсудність була визначена правильно та відповідала вимогам статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право", оскільки відповідач є громадянкою України та має зареєстроване місце проживання на території України. Відповідно до вказаної норми підсудність визначається саме на момент відкриття провадження у справі та не змінюється у подальшому незалежно від зміни обставин. Апелянт також зазначає, що суд першої інстанції не врахував положення статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", відповідно до яких суди України розглядають справи, якщо відповідач має місце проживання на території України або інший тісний зв`язок із Україною, що у даній справі підтверджується матеріалами справи. Окремо звертає увагу на те, що відповідно до пункту 2 статті 77 вказаного Закону підсудність судам України є виключною у справах, що виникають із правовідносин між батьками і дітьми, за умови проживання сторін на території України. При цьому, на думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно ототожнив факт можливого перебування відповідача та дітей за кордоном із втратою ними місця проживання в Україні, що не підтверджено належними доказами. Крім того, апелянт зазначає, що наявні в матеріалах справи відомості свідчать лише про можливу реєстрацію або тимчасове перебування відповідача та дітей за межами України, що не виключає їх постійного зв`язку з Україною, а отже не може бути підставою для висновку про відсутність юрисдикції судів України. Суд першої інстанції не врахував принцип єдиного громадянства, відповідно до якого особа, яка має громадянство України, у правовідносинах з Україною визнається виключно громадянином України незалежно від наявності у неї громадянства іншої держави. У зв`язку з цим відповідач та діти повинні розглядатися саме як громадяни України, що виключає застосування підходу щодо наявності іноземного елемента у даній справі. Суд першої інстанції фактично не дослідив належним чином обставини справи, не надав оцінки доказам щодо місця проживання сторін та дітей, а також не перевірив доводи сторін у їх сукупності, що свідчить про неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи. На думку апелянта, закриття провадження у справі у даному випадку призвело до безпідставного обмеження його права на судовий захист, гарантованого статтею 4 ЦПК України, а також суперечить завданню цивільного судочинства. Спір у даній справі стосується прав та інтересів неповнолітніх дітей, а тому суд повинен був врахувати принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, однак цього зроблено не було. Ухвалами Житомирського апеляційного суду від 18 та 19 березня 2026 року відкрито провадження у справі та справу призначено до розгляду на 12:00 год. 16 квітня 2026 року. 07 квітня 2026 року представник відповідачки - адвокат Козир В.К. подав відзив, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу - без змін. З доводами апеляційної скарги сторона відповідачки непогоджується, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права. Відповідачка хоча й є громадянкою України, однак не має зареєстрованого місця проживання та майна на території України; зазначена адреса є лише останнім місцем її реєстрації та вказувалась формально при поданні документів через систему "Електронний суд". Матеріалами справи підтверджено, що відповідачка та діти з 2019 року постійно проживають у Республіці Польща, що підтверджується офіційними довідками, документами навчального закладу та поясненнями органу опіки. При цьому сам позивач визнає проживання як дітей, так і своє - на території Польщі. Отже, спір має іноземний елемент, а виключна підсудність судам України (ст.77 Закону України "Про міжнародне приватне право") відсутня, оскільки сторони та діти не проживають в Україні. Відповідно до положень Гаазької конвенції 1996 року юрисдикція у справах щодо дітей визначається за місцем їх звичайного проживання, яким у даному випадку є Республіка Польща. Таким чином, спір не підлягає розгляду судами України, а тому суд першої інстанції обґрунтовано закрив провадження на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України. Посилання апелянта на практику Верховного Суду є помилковими та не підтверджують його позицію. Сторони та представники третіх осіб в судове засідання не з`явилися, хоча про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином та вчасно. Представники третіх осіб подали до суду клопотання про розгляд справи без їх участі. За приписами ст.372 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Представник позивача апеляційну скаргу підтримала в повному обсязі. Представник відповідача заперечив щодо задоволення апеляційної скарги. Вислухавши пояснення представників сторін та перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Суд першої інстанції, задовольняючи клопотання про закриття провадження у справі, дійшов висновку, що сторони та їх малолітні діти, визначення місця проживання яких є предметом спору у даній справі, проживають у Республіці Польща, відповідач та діти є громадянами іноземної держави з 2023 року та мають сталі зв`язки за місцем свого проживання у Республіці Польща, а тому такі вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства України, а належать до юрисдикції компетентних органів Республіки Польща. З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів з огляду на таке. Судом установлено, і учасниками справи не заперечується, що сторони у справі є батьками - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.8-8 зв. т.1). Згідно з довідкою від 15.01.2026 №SA-EW-VIII.5345.386.2026 ОСОБА_7 з 11.04.2019 постійно проживає в Республіці Польща, м.Люблін (а.с.215 зв. т.1). З довідки про реєстрацію постійного місця проживання від 15.01.2026 №EL/ZS/5 вбачається, що ОСОБА_7 15.01.2026 зареєстрована на постійне проживання за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з 11.04.2019 постійно проживають в Республіці Польща, м.Люблін, що підтверджується довідками від 15.01.2026 №SA-EW-VIII.5345.389.2026 та №SA-EW-VIII.5345.390.2026 (а.с.216 зв.-217 т.1). Згідно з посвідченнями особи Республіки Польща, які видані 30.01.2023, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 є громадянами Республіки Польща (а.с.54-57 т.1). ОСОБА_9 навчається в початковій школі №58 м.Люблін, що підтверджується довідкою навчального закладу від 16.05.2025 (а.с.42 зв. т.1). Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 року № 2709-IV (далі - Закон № 2709-IV) цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, підсудність судам України справ з іноземним елементом. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону № 2709-IV іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою. Враховуючи, що відповідач у справі громадянка України ОСОБА_2 разом з дітьми постійно проживає за межами України, отримала паспорт громадянина іноземної країни тому спір у справі, що переглядається, ускладнений іноземним елементом. Отже, у справі підлягає вирішенню питання про визначення юрисдикції національного суду держави. Підсудність (тут і далі йдеться про юрисдикцію національних судів) судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (стаття 75 Закону № 2709-IV). Відповідно до статті 66 Закону № 2709-IV права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини. Підсудність судам України є виключною у справах з іноземним елементом, якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні (пункт 2 частини першої статті 77 Закону № 2709-IV). Судом встановлено, що спір у справі, яка переглядається, стосується правовідносин між дітьми та батьками, водночас, одна із сторін (мати) з малолітніми дітьми проживає за межами України, що виключає безумовну підсудність цього спору судам України за правилами статей 75, 77 Закону № 2709-IV, оскільки на момент відкриття провадження (травень 2025 року) у справі відповідач вже постійно не проживала на території України. Водночас відповідно до статті 9 Конституції України, Закону № 2709-IV, частини другої статті 3 ЦПК України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. Юрисдикція цього спору має визначатися в першу чергу не правилами національного цивільного процесу, а правилами відповідних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Статтею 497 ЦПК України передбачено, що підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом може бути визначено за угодою сторін. Україна, згідно із Законом "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей" від 11 січня 2006 року № 3303-IV, є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року), а також згідно із Законом "Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей" від 14 вересня 2006 року № 136-V учасницею Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (далі - Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року). Під час визначення юрисдикції цього спору також підлягають застосуванню Гаазькі конвенції 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей та 1996 року про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, які регулюють питання міжнародної підсудності таких спорів й визначають, органи якої держави мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи та майна дитини. Відповідно до статті 29 Гаазької конвенції 1980 року ця Конвенція не перешкоджає ніякій особі, установі або органу, що заявляє про порушення прав піклування або доступу відповідно до положень статей 3 або 21, прямо звернутися до судових або адміністративних органів будь-якої Договірної держави, на підставі положень цієї Конвенції або на іншій основі. Гаазька конвенція 1980 року продовжує застосовуватися до відносин між договірними державами Гаазької конвенції 1996 року, які є також учасниками Гаазької конвенції 1980 року. Визначення, яке із правил підвідомчості спору підлягає застосуванню, залежить від встановлених фактичних обставин, зокрема, місця постійного проживання дитини, його зміни чи ненабуття такого місця дитиною. Першим кроком під час з`ясування питання юрисдикції цього спору є оцінка умов, визначених в статті 5 Гаазької конвенції 1996 року. Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини. З урахуванням статті 7 зазначеної Конвенції у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи держави нового звичайного місця проживання. Стаття 5 Гаазької конвенції 1996 року містить загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини. Поняття "місце постійного проживання" не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин. Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі. Верховний Суд констатував, що звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі (постанова ВС від 17 серпня 2022 року, справа № 613/1185/19). За наведених обставин у цій категорії справ суди, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, зобов`язані визначати юрисдикцію розгляду судом України спору про повернення дитини відповідно до правил Гаазької конвенції 1980 року та Гаазької конвенції 1996 року. Позивач у такій категорії справ, звертаючись до суду з позовом, зобов`язаний довести, доказами, що підтверджують навчання дитини, отримання медичної допомоги та реалізацію стосовно неї інших соціальних послуг на території цієї держави. Наступним кроком під час вирішення питання про юрисдикції цього спору є зважування умов, визначених у статті 7 Гаазької конвенції 1996 року. Також під час вирішення питання щодо юрисдикції суди повинні належним чином застосувати до спірних відносин правила статті 7 Гаазької конвенції 1996 року. Відповідно до частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримання дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримання, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та а) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживе в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі. Для застосування пункту "b" частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року потрібно встановити такі обставини: 1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; 2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; 3) дитина адаптувалася до нового середовища. Ці умови частково відображають положення статті 12 Гаазької конвенції 1980 року про те, що після сплину річного терміну, судовий або адміністративний орган видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. У разі встановлення обставин у сукупності (діти проживають в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дітей; діти адаптувалася до нового середовища) за правилом пункту "b" частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року припиняється юрисдикція суду Договірної Держави попереднього звичайного місця проживання дітей з вирішення цього спору у зв`язку з набуттям ними нового постійного (звичайного для дітей) місця проживання. У цій категорії справ юрисдикція з вирішення такого спору слідує за місцем постійного проживання дітей, а тому якщо місце постійного проживання дітей переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору. Правила щодо юрисдикції, закріплені у Гаазькій конвенції 1996 року, запроваджено загальний підхід до визначення юрисдикції, який забезпечує визначеність для сторін, і може, таким чином, сприяти недопущенню спроб пошуку "зручного суду" через міжнародне викрадення дітей. Правило статті 5 Гаазької конвенції 1996 року визначає місце постійного проживання дитини як первинну підставу для визначення юрисдикції, сприяє зверненню батьків до влади з питань опіки, доступу/контактів і переміщення в тих Договірних Державах, де їх дитина живе, замість її вивезення до інших юрисдикцій для вирішення таких питань. Тож у разі встановлення умов, передбачених у статті 7 Гаазької конвенції 1996 року, обґрунтованим є висновок, що юрисдикція українського суду на вирішення цього спору припинилася до звернення позивача до національного суду України з цим позовом, що матиме своїм наслідком закриття провадження у справі. Залежно від встановлення певних обставин справи, зокрема постійного місця проживання дітей, суд має застосувати одне із правил, визначених Гаазькою конвенцією 1996 року, про юрисдикцію спору. Юрисдикція спору ґрунтується на прив`язці постійного місця проживання дитини та вирішується у кожному конкретному спорі залежно від встановлених фактичних обставин справи. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Компетенційна складова цього поняття пов`язана із наявністю юрисдикції для розгляду справ і правильним використанням судами функціональних повноважень за результатами розгляду справи. Серед питань, які має суд вирішити на стадії відкриття провадження у справі, є визначення того, чи є повноважним національний суд України для розгляду та вирішення спору, а у разі помилкового відкриття провадження у справі з порушенням правил про юрисдикцію спору - закрити таке судове провадження у зв`язку з тим, що він не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства національними судами України. Верховний Суд у постанові від 18 вересня 2023 року, справа №545/2247/18, відступив від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 01 червня 2020 року у справі № 345/2844/16-ц, та зазначила, що "за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а у разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України". Як видно з матеріалів справи, позов у справі, що переглядається, подано до суду 14 травня 2025 року, а малолітні діти позивача разом з матір`ю з 11.04.2019 постійно проживають на території Республіки Польща, мають там сталі соціальні, побутові та сімейні зв`язки, діти інтегровані у середовище Польщі, з 2023 року є громадянами Республіки Польща, що свідчить про набуття ними звичайного місця проживання саме у цій державі. Колегією суддів встановлено умови, передбачені статтею 7 Гаазької конвенції 1996 року, а тому юрисдикція українського суду на вирішення цього спору припинилася до звернення позивача ОСОБА_1 до національного суду України. Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав належну правову оцінку зібраним доказам, характер спірних правовідносин, які є такими, що ускладнені іноземним елементом, а також дійшов обґрунтованого висновку про відсутність юрисдикції судів України щодо розгляду цього спору. Такий висновок відповідає як положенням Закону України "Про міжнародне приватне право", так і міжнародним договорам України, які мають пріоритет у регулюванні відповідних правовідносин. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що малолітні діти мають звичайне місце проживання з 2019 року на території Республіки Польща, де вони проживають тривалий час, навчаються, мають сталі соціальні та сімейні зв`язки, що свідчить про їх інтеграцію у відповідне соціальне середовище. Відтак юрисдикція щодо вирішення даного спору про визначення місця проживання дітей належить компетентним органам держави їх звичайного місця проживання. Доводи апеляційної скарги про те, що підсудність справи судам України визначається станом на момент відкриття провадження та не підлягає зміні, є помилковими, оскільки не враховують спеціальні правила міжнародних договорів, які підлягають пріоритетному застосуванню, а також характер спірних правовідносин, безпосередньо пов`язаних із правами та інтересами дітей. Посилання апелянта на положення статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" є вибірковими та не враховують системного застосування норм цього Закону у взаємозв`язку з положеннями Гаазької конвенції 1996 року, яка прямо встановлює пріоритет юрисдикції держави звичайного місця проживання дитини. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що звернення з таким позовом до суду України за відсутності у нього юрисдикції фактично спрямоване на обрання більш зручної юрисдикції, що є несумісним із принципом правової визначеності та суперечить завданню цивільного судочинства. Посилання апелянта на наявність громадянства України у сторін не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки визначальним критерієм для встановлення юрисдикції у справах цієї категорії є саме звичайне місце проживання дітей, а не формальна належність до громадянства. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з правовими висновками суду та не містять посилань на такі порушення норм матеріального чи процесуального права, які могли б бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали. Згідно зі ст.375 ЦПК України апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм матеріального та процесуального права, є законною і обґрунтованою, а тому підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд ухвалив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лук`янець Олени Олександрівни залишити без задоволення. Ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 09 лютого 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий В.А. Панкеєва Судді О.М. Галацевич Н.Й. Григорусь Повне судове рішення складено 18 червня 2026 року.