Постанова КГС ВС № 922/3171/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2026 року м. Київ cправа № 922/3171/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А., за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В., розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНТЕЗ-21» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 31.03.2026 (головуючий - Слободін М. М., судді: Гребенюк Н. В., Шутенко І. А.) і рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2026 (суддя Мужичук Ю. Ю.) у справі за позовом керівника Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНТЕЗ-21» про усунення перешкоди на користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом скасування державної реєстрації (за участю прокурора - Колодяжна А.В.) Історія справи Обставини справи, встановлені судами

1. Харківська міська рада (далі - Рада, позивач) рішенням від 23.12.2011 № 555/11 надала ТОВ "ВОСТОК - "МТ" в оренду строком до 01.11.2016 земельну ділянку загальною площею 0,7414 га кадастровий номер 6310138200:02:003:0023 по АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка) для експлуатації та обслуговування козлового крану та залізничної колії. Зазначене рішення Ради щодо надання в оренду земельної ділянки не виконано, договір земельної ділянки між Радою та ТОВ "ВОСТОК - "МТ" укладений не був.

2. За договорами купівлі-продажу від 10.02.2014 №10/02/14 та від 11.02.2014 №11/02/14 ТОВ "ВОСТОК-"МТ" відчужило на користь Фізичної особи-підприємця Габібулаєва Нізаютдіна Дадашевича (далі - ФОП Габібулаєв Н.Д.) бетонне покриття площею 1000 кв.м, залізничну колію довжиною 172 м, козловий кран ЗРМЗМ-20-32 1977 року випуску, що розташовані на земельній ділянці (надалі - бетонне покриття, залізнична колія, козловий кран). 3. 18.12.2018 ФОП Габібулаєв Н.Д. зареєстрував в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на нежитлову будівлю літера "АЯ-1" площею 1263,9 кв м по АДРЕСА_1 (далі - спірна нежитлова будівля). Державну реєстрацію зазначеного об`єкта державний реєстратор провів на підставі довідки та технічного паспорту, виданих 07.12.2018 ТОВ "АМРА ГРУП". 4. 01.04.2019 ФОП Габібулаєв Н.Д. за двома договорами купівлі-продажу відчужив залізничну колію, козловий кран та бетонне покриття на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНТЕЗ-21» (далі - ТОВ «СІНТЕЗ-21», відповідач).

5. У цей же день Габібулаєв Н. Д. за двома договорами дарування подарував ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ) відповідно 60/100 та 40/100 часток у праві власності на спірну нежитлову будівлю. 01.04.2019 ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на спірну нежитлову будівлю.

6. За актом приймання-передачі від 16.05.2019 ОСОБА_2 внесла спірну нежитлову будівлю до статутного фонду ТОВ "СІНТЕЗ-21", за яким проведено державну реєстрацію права власності на це майно. 22.05.2019 ОСОБА_2 відчужила належну їй частку у статутному капіталі ТОВ "СІНТЕЗ-21" на користь ОСОБА_3

7. Рада листом від 28.02.2025 № 1601/0/225-25 повідомила про те, що стосовно спірної нежитлової будівлі нею не приймались будь-які рішення про надання будь-яким фізичним чи юридичним особам дозволу на розробку проєкту землеустрою, затвердження проєкту землеустрою, надання у користування або у власність земельної ділянки.

8. Відповідно до листа ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 14.02.2025 № 10-20-9,1-649/0/19-25 не обліковуються правовстановлюючі документи на право власності або користування на земельну ділянку за Габібулаєвим Н.Д., ОСОБА_2 , ТОВ «СІНТЕЗ-21». Узагальнений зміст позовних вимог та підстав позову

9. Керівник Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Ради до ТОВ «СІНТЕЗ-21» про: (1) скасування державної реєстрації права власності ТОВ «СІНТЕЗ-21» на спірну нежитлову будівлю; (2) визнання за Радою права власності на самочинно збудовану спірну нежитлову будівлю; (3) зобов`язання ТОВ «СІНТЕЗ-21» передати Раді спірну будівлю за актом приймання-передачі.

10. Прокурор посилається на зведення на земельній ділянці комунальної власності об`єкта нерухомості без отримання речових прав на землю та без відповідних погоджувальних та дозвільних документів на будівництво. Отже, реєстрація права власності за відповідачем здійснена на самочинно збудований об`єкт нерухомого майна, який розташований на земельній ділянці комунальної власності, яка у користування для будівництва такого об`єкта не передавалась. Зазначені дії порушують право Ради як власника земельної ділянки на користування та розпорядження нею, тому існує необхідність усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом скасування незаконної державної реєстрації речових прав на самовільно збудоване майно та визнання за власником землі права власності на самочинно збудований об`єкт відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Узагальнений зміст та обґрунтування оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

11. Господарський суд Харківської області рішенням від 14.01.2026, яке залишив без змін Східний апеляційний господарський суд постановою від 31.10.2026, позов задовольнив частково. Визнав за Радою право власності на спірну нежитлову будівлю та зобов`язав відповідача передати Раді цю будівлю шляхом укладення акта приймання-передачі. В іншій частині позову відмовив з підстав обрання прокурором неефективного способу захисту прав територіальної громади.

12. У частині задоволення позову суди зазначили, що спірний об`єкт нерухомості є самочинно збудованим, оскільки під його будівництво не була відведена земельна ділянка, дозвіл на проведення будівельних робіт не надавався, а особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набула права власності на нього. Державна реєстрація права власності за ТОВ «СІНТЕЗ-21» на самочинно збудований об`єкт нерухомого майна проведена незаконно, за відсутності у відповідача правовстановлюючих документів на це майно. Розташування на земельній ділянці самочинного будівництва порушує право Ради як власника земельної ділянки на користування та розпорядження нею, тому існує необхідність усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом визнання за Радою права власності на спірну нежитлову будівлю відповідно до частини 5 статті 376 ЦК України, що є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Касаційна скарга

13. Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, ухвалити нове рішення про відмову в позові. Аргументи учасників справи Узагальнені доводи касаційної скарги

14. Суд апеляційної інстанції застосував частину 5 статті 376 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду в постановах від 15.02.2018 у справі № 910/5702/17, від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 щодо: (1) оцінки добросовісності набувача, (2) змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо принципу пропорційності втручання у право власності та (3) способів захисту у спорах щодо самочинного будівництва. Відповідач вказує, що не здійснював будівництво спірного об`єкта нерухомості, а набув право власності від особи, за якою це майно було зареєстроване у встановленому законом порядку, що не викликало сумнівів у незаконності такої реєстрації, а отже відповідач є добросовісним набувачем спірного майна. Оскільки добросовісний набувач нерухомості може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр), то апеляційний суд не мав права обмежитися абстрактним посиланням на можливість окремого позову про компенсацію, не встановивши ані наявності у відповідача такого права, ані реальності та ефективності такого способу відновлення балансу між інтересами територіальної громади та правами відповідача.

15. Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування частин 5, 6 статті 376 ЦК України у подібних правовідносинах, коли позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно заявлений власником землі не до забудовника, а до останнього набувача зареєстрованого об`єкта нерухомого майна, який одночасно є власником інших об`єктів, розташованих на земельній ділянці.

16. Суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали оцінку доводам відповідача щодо належності йому бетонного покриття, козлового крану та залізничної колії, розташованих на земельній ділянці, а також щодо технічного звіту з інженерно-геодезичних робіт як доказу для встановлення розташування будівлі та бетонного покриття. Позиція прокурора у відзиві на касаційну скаргу

17. Вважає доводи касаційної скарги безпідставними і такими, що ґрунтуються на нерелевантних правових висновках Верховного Суду, погоджується з наведеними в оскаржуваних судових рішеннях мотивами та висновками судів по суті спору. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Позиція Верховного Суду

18. Задовольняючи позов прокурора, суди обох інстанцій встановили, що спірна нежитлова будівля є самочинно збудованим об`єктом нерухомості, оскільки під його будівництво не була відведена земельна ділянка комунальної власності, дозвіл на проведення будівельних робіт не надавався. Особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набула права власності на нього. Реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки) є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Тож правовий режим спірного майна не змінила державна реєстрація права власності, проведена спочатку за рядом фізичних осіб, а потім за відповідачем. З огляду на принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди вимога про визнання права власності на спірну нежитлову будівлю відповідно до частини 5 статті 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

19. Заперечуючи висновки судів попередніх інстанцій, відповідач звертається до таких аргументів: - суди не встановили, чи є відповідач добросовісним володільцем спірної нежитлової будівлі, який при набутті майна у власність покладався на відомості Реєстру; не дотримались встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції критерію пропорційності втручання у право власності відповідача (охоплюється підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України); - позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно заявлений власником землі до відповідача, який не здійснював самочинне будівництво, а набув спірне майно за правочином; відтак суди безпідставно поклали на відповідача негативні наслідки самочинного будівництва не з`ясувавши, чи може така особа претендувати на компенсацію (охоплюється підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України); - суди не дослідили зібрані у справі докази (охоплюється підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України).

20. Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою у цій частині на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

21. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

22. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

23. При цьому, на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

24. Слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

25. Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

26. Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

27. Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

28. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України покладається на скаржника.

29. Так, у справі №910/5702/17 розглядався позов прокурора про зобов`язання відповідача повернути територіальній громаді земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель і споруд з тих підстав, що підприємство незаконно користується самовільно зайнятою земельною ділянкою, на якій розміщено самочинно збудований об`єкт нерухомості, а тому таку земельну ділянку необхідно повернути територіальній громаді на підставі положень статті 212 Земельного кодексу України.

30. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК, скаржник в касаційній скарзі лише цитує окремий абзац тесту мотивувальної частини постанови суду касаційної інстанції у наведеній справі, проте не зазначає конкретних аргументів щодо неправильного застосування судом у справі, що переглядається, конкретних норм права та не викладає суті допущених судом порушень.

31. У справах № 910/5808/20 та № 925/1351/19 розглядалися подані у межах справи про банкрутство позови ліквідаторів про витребування майна банкрутів з чужого незаконного володіння на підставі статей 387, 388 ЦК України.

32. Натомість у справі, що переглядається, вирішувався зовсім інший спір - про визнання за власником земельної ділянки права власності на об`єкт самочинного будівництва на підставі положень частини 5 статті 376 ЦК України.

33. У цій частині суд касаційної інстанції вважає доцільним звернути увагу скаржника на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц вказала, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ та з огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин справ, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.

34. Колегія суддів зазначає, що правовідносини у наведених скаржником справах та у справі, в якій подано касаційну скаргу, не можуть вважатися подібними (вказані скаржником справи не є релевантними справі, яка переглядається). Вказані скаржником постанови прийнято судом касаційної інстанції з огляду на іншу фактично-доказову базу, за інших обставин, встановлених у справах, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів, у залежності від яких (обставин і доказів) суд ухвалив відповідне рішення. Доводи скаржника про неврахування висновків Верховного Суду зводяться лише до неправильного розуміння цих висновків, до їх трактування скаржником на власну користь та до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи.

35. Скаржник належним чином не обґрунтував і не довів того, як викладений в постановах Верховного Суду у наведених справах загальний висновок щодо застосування критеріїв втручання у право на мирне володіння майном та оцінки добросовісності набувача майна за віндикаційним позовом може вплинути чи спростувати висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову у справі, що переглядається.

36. Беручи до уваги наведене, Верховний Суд констатує, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилається відповідач, стосуються правовідносин, які очевидно не є подібними з правовідносинами у даній справі, що розглядається.

37. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника про те, що суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

38. Ще однією підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункт 3 частини 2статті 287 ГПК України, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частин 5, 6 статті 376 ЦК України у правовідносинах, де позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно заявлений власником землі не до забудовника, а до останнього набувача зареєстрованого об`єкта нерухомого майна.

39. Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі та судову практику Верховного Суду щодо питання застосування наведеної норми права, колегія суддів зазначає, що висновок щодо визначення належного відповідача за позовом власника земельної ділянки про знесення об`єкта самочинного будівництва Верховний Суд виклав у постанові від 17.12.2025 у справі №908/2388/21, в якій виснував таке.

40. На об`єкт самочинного будівництва не виникає право власності як на нерухому річ (згідно із частиною 2 статті 376 ЦК України особа, яка здійснила самочинне будівництво, не набуває права власності на нього). Зміна правового режиму самочинного будівництва може бути здійснена виключно на підставі рішення суду в порядку, встановленому статтею 376 ЦК України.

41. Частиною 4 статті 376 ЦК України встановлено, що якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Зазначена норма покладає обов`язок щодо знесення об`єкта самочинного будівництва на особу, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво. Такою є особа, яка має юридичні права на об`єкт самочинного будівництва. До визнання права власності на об`єкт самочинного будівництва судом в порядку, встановленому статтею 376 ЦК України, статус об`єкта самочинного будівництва не змінюється.

42. Відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач).

43. Відтак належним відповідачем за позовом власника землі про знесення об`єкта самочинного будівництва є не забудовник, а саме останній набувач такого об`єкта, який зареєстрував за собою право власності на самочинне будівництво.

44. Процесуальний статус останнього набувача прав на об`єкт самочинного будівництва як відповідача надає такій особі можливість використовувати всі передбачені процесуальним законом засоби для захисту своїх прав та інтересів. Останній набувач не позбавлений можливості звернутися з вимогою про відшкодування збитків до особи, в якої придбав об`єкт самочинного будівництва.

45. Верховний Суд зазначає, що висновок Великої Палати Верховного Суду у наведеній справі є релевантним і до спірних правовідносин, оскільки власник земельної ділянки, права якого порушені самочинним будівництвом, має право обрати один із передбачених статтею 376 ЦК України способів захисту - вимогу про знесення самочинно збудованого нерухомого майна або вимогу про визнання права власності на таке майно. Вибір власником землі одного з передбачених цією нормою права способу захисту не впливає на визначення належного відповідача у спорі щодо самочинного будівництва.

46. Отже, наразі існує висновок Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах наведеної скаржником норми права і здійснене судами попередніх інстанцій у справі № 922/3171/25 правозастосування з огляду на встановлені у цій справі фактичні обставини такому висновку відповідає.

47. Щодо оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287, з посиланням на пункт 1 частини 3 статті 310 ГПК України, що судами попередніх інстанцій не досліджено зібрані у справі докази, Верховний Суд зазначає таке.

48. Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

49. Зокрема, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

50. Тобто, процесуальний закон пов`язує право суду касаційної інстанції скасувати судове рішення з підстав не дослідження зібраних у справі доказів за обов`язкової умови попереднього встановлення обґрунтованості підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

51. З урахуванням того, що підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердились, а підставою касаційного оскарження відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України згідно з доводами касаційної скарги стало саме не дослідження судом зібраних у справі доказів, то підстави для задоволення касаційної скарги і скасування постановлених у справі судових рішень згідно з пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України - відсутні. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

52. З огляду на те, що наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, колегія суддів на підставі пунктів 4, 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою у частині зазначених підстав касаційного оскарження.

53. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

54. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

55. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову, в зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень. Розподіл судових витрат

56. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 296, 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНТЕЗ-21» з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНТЕЗ-21» з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 31.03.2026 і рішення Господарського суду Харківської області від 14.01.2026 у справі № 922/3171/25 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Міщенко І. С. Судді Берднік І. С. Зуєв В. А.