Постанова 4818 № 629/1384/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Справа № 629/1384/20 Головуючий суддя І інстанції Харабадзе К.Ш. Провадження № 22-ц/818/3347/26 Суддя доповідач Яцина В.Б. Категорія: Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2026 року м. Харків. Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Яцини В.Б. суддів колегії Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю., за участю секретаря судового засідання Шевцової К.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коваленка Миколи Васильовича на ухвалу Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 24 лютого 2026 року, по цивільній справі № 629/1384/20, за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 вересня 2020 року по цивільній справі № 629/1384/20 за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Харківводоканал» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, в с т а н о в и в: 24 грудня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про перегляд рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16.09.2020 за виключними обставинами. Заява мотивована тим, що рішенням суду в задоволенні позовних вимог відмовлено через пропуск строків звернення до суду, встановлених ч. 1 ст. 233 КЗпП України, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 12.03.2021. 11 грудня 2025 року Конституційний Суд України (КСУ) рішенням № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024(337/24) ухвалив визнати неконституційною частину 1 статті 233 КЗпП України, яка встановлювала тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення зарплати та інших виплат, оскільки це обмежує конституційні права працівників. Враховуючи наявність рішення Конституційного Суду України, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними) ч. 1 ст. 233 КЗпП, якою керувався суд під час ухвалення рішення у цій справі, та положення якої були покладені в основу оскаржуваного рішення у справі, у позивача є гарантоване законом право звернутися до Лозівського міськрайонного суду Харківської області із заявою про перегляд рішення за виключними обставинами. ОСОБА_1 просив суд рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16.09.2020 переглянути, скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити всі позовні вимоги, що викладені в позовній заяві від 26 березня 2020 року, замінивши первісного відповідача Комунальне підприємство «Харківводоканал» на правонаступника Комунальне підприємство «Харківські теплові мережі». Стягнути з Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» середній заробіток за час затримки виконання рішення суду з 09.02.2018 р. по 16.10.2019 р. включно, в розмірі 116 252,70 грн., моральну шкоду в розмірі 20 000,00 грн., витрати на правничу допомогу, витрати на судовий збір в розмірі 1 362,52 грн. Ухвалою Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 24 лютого 2026 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 вересня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Харківводоканал» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду. Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 вересня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Харківводоканал» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду залишено в силі. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Коваленко Микола Васильович подав апеляційну скаргу, у якій просить ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Вказав, що резолютивна частина Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025 сформульована як визнання неконституційним положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Отже, для цілей пункту 1 частини третьої статті 423 ЦПК України визначальним є факт того, що під час ухвалення рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16.09.2020 суд застосував саме зазначене положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України як правову підставу для відмови в позові, тобто застосував нормативний припис, який згодом визнано неконституційним. Посилання суду першої інстанції на те, що зміни до статті 233 КЗпП України були внесені Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ, не спростовує наявності виключної обставини та не виключає можливості перегляду, оскільки предметом оцінки в межах статей 423424 ЦПК України є не «час виникнення правовідносин» і не формальне співставлення редакцій норми, а встановлення причинно-наслідкового зв`язку між застосуванням судом у конкретній справі відповідного нормативного припису та ухваленням судового рішення, яке стало наслідком такого застосування. Перегляд за виключними обставинами є спеціальною процесуальною процедурою, спрямованою на усунення наслідків застосування неконституційної норми у вже вирішеній справі, а тому зводити цю процедуру до загальних міркувань про дію закону в часі є помилковим. Зауважує, що оскільки відносини є триваючими до них підлягали застосуванню також положення ч.1 ст. 233 КЗпП в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 1 липня 2022 року № 2352-IX. Відповідно до ч. 2 Закону України Про правотворчу діяльність норми нормативно-правового акта поширюються на суспільні відносини, що виникли до дня набрання ним чинності та продовжують існувати на день набрання ним чинності, з дня набрання чинності цим нормативно-правовим актом. Таким чином, суд дійшов до хибного висновку, що перегляд за виключними обставинами неможливий через те, що на момент звернення Позивача та винесення рішення діяла інша редакція КЗпП та що правовідносини, які виникли до прийняття Закону України від 1.07.2022 року № 2352-IX, і до ухвалення 11.12.2025 рішення Конституційним Судом України, припинилися. Разом з тим, суд першої інстанції послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.11.2020, однак неправильно застосував її висновки. ВП ВС зазначала, що рішення КСУ має значення передусім для майбутніх справ, проте не виключала можливості перегляду у випадках, прямо передбачених процесуальним законом. Саме таким випадком є п. 1 ч. 3 ст. 423 ЦПК України. Крім цього, у самому рішенні КСУ вказано: Конституційний Суд України враховує свою юридичну позицію, викладену в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4- рп/2012, згідно з якою невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Конституційний Суд України вважає цю юридичну позицію застосовною mutatis mutandis у цьому конституційному провадженні. Отже, порушення зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат означає незавершене правопорушення, а таке, що триває. Звертає також увагу апеляційного суду, що статті 8, 21, 24 Конституції України гарантують рівність та ефективний судовий захист. Залишення в силі рішення, ухваленого на підставі норми, яка визнана неконституційною, порушує: принцип правової визначеності, принцип справедливості, право на ефективний судовий захист. Заперечення суду першої інстанції про те, що середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України) не є основною чи додатковою заробітною платою, а отже нібито не належить до сфери оплати праці та підпадає під тримісячний строк звернення, є юридично помилковим і таким, що ґрунтується на підміні правових категорій. При розгляді заяви про перегляд рішення суду за виключними обставинами, суд першої інстанції змішав поняття структура заробітної плати у вузькому сенсі із поняттям інші належні працівникові виплати / спір щодо оплати праці як об`єкта трудового судового захисту. Навіть якщо розглядати середній заробіток за ст. 236 КЗпП як спеціальний вид відповідальності роботодавця, це не заперечує того, що відповідна сума є належною працівникові грошовою виплатою з трудових правовідносин, спрямованою на компенсацію втраченої оплати праці через протиправну поведінку роботодавця, і тому має оцінюватися саме в площині гарантій у сфері оплати праці. Правова природа цієї виплати вже неодноразово була предметом розгляду Верховного Суду. Зокрема, Верховний Суд у постановах від 18.08.2022 у справі №560/7496/20, від 04.08.2022 у справі №380/6129/20, від 11.07.2023 у справі №440/5726/22, від 01.02.2024 у справі №580/4249/20 сформулював послідовну правову позицію, відповідно до якої середній заробіток за час вимушеного прогулу (ч. 2 ст.235 КЗпП України) та середній заробіток у разі затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі (ст. 236 КЗпП України) мають однакову природу, оскільки обидва інститути гарантують працівникові оплату праці за час, протягом якого він з вини роботодавця не працював: у першому випадку у зв`язку з незаконним звільненням, у другому у зв`язку з незаконною затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі. Ця теза безпосередньо спростовує висновок суду першої інстанції про відокремлення ст. 236 КЗпП від сфери оплати праці та виключає можливість штучного зменшення рівня судового захисту працівника шляхом формального перекваліфікування виплати як такої, що начебто не стосується оплати праці. Більш того, Верховний Суд у постанові від 19.02.2026 у справі №280/5052/23 (п. 59, п. 60) прямо зазначив, що вимога про стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі є спором щодо оплати праці. Отже, наведений судом першої інстанції аргумент про не входження до структури заробітної плати не може бути використаний як юридична підстава для звуження прав працівника на ефективний судовий захист та для застосування до таких вимог тримісячного строку звернення за логікою, яка суперечить висновкам Верховного Суду. Суд першої інстанції фактично відійшов від обов`язкової для врахування правової позиції касаційної інстанції та підмінив кваліфікацію спору (спір щодо оплати праці) описом бухгалтерської категорії (структура заробітної плати), що є методологічно неправильним. Додатково звертаємо увагу, що за змістом наведених судом висновків (які відображені у тезах, аналогічних пунктам 59-60), уже встановлено: середній заробіток за ст. 236 КЗпП України прирівнюється за природою до середнього заробітку за час вимушеного прогулу; у свою чергу Велика Палата Верховного Суду вказувала, що середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати як заробітна плата, а спір про його стягнення є трудовим спором, пов`язаним із недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. За такої правової рамки висновок суду першої інстанції про те, що ст. 236 КЗпП не є оплатою праці, є внутрішньо суперечливим і не витримує перевірки на відповідність єдності судової практики. Таким чином, оскільки вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі є спором щодо оплати праці, висновок суду про застосування до неї тримісячного строку як до вимоги про оплату праці є помилковим, а право позивача на звернення до суду не може вважатися втраченим. Посилання суду на тримісячний строк як на самостійну підставу для відмови є юридично необґрунтованим, а висновок про неможливість перегляду за виключними обставинами помилковим, оскільки він побудований на неправильній кваліфікації предмета вимоги та ігноруванні актуальної позиції Верховного Суду, зокрема постанови від 19.02.2026 у справі №280/5052/23. Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції від учасників справи не надходило. Заслухавши суддю-доповідача та дослідивши матеріали цивільної справи у визначених ст. 367 ЦПК України межах, перевіривши доводи скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам оскаржене рішення суду відповідає. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16.09.2020 в задоволенні позову ОСОБА_1 до КП «Харківводоканал» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду було відмовлено (а.с.146-155 т.1). Відповідно до змісту рішення суду підставою для відмови в задоволені позову, є те, що позивачем пропущений строк звернення до суду, встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України. Постановою Харківського апеляційного суду від 12.03.2021 рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16.09.2020 залишено без змін, апеляційний суд погодився з підставами відмови у задоволенні позову суду першої інстанції щодо пропуску строку звернення до суду, встановленого ч. 1 ст. 233 КЗпП України (а.с.200-205 т.1). Рішенням Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат № 1-7/2024 (337/24) від 11.12.2025, визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. У резолютивній частині рішення зазначено, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Рішенням КСУ у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 150 Конституції України, а також ч. 2 ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14.12.2000 (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення КСУ мають пряму дію. Аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення КСУ. Така позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 4819/49/19 від 18.11.2020. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20) зазначила, що аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак, продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення КСУ. Тобто, рішення КСУ поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас, чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення. Встановлена КСУ неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням. Крім того, за подібних обставин, встановлена Конституційний Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передовсім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, встановленої остаточним судовим рішенням у справі. Вказана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 07.07.2023 у справі № 818/1793/18. У рішенні Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-7/2024(337/24) відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення. Натомість у резолютивній частині цього рішення чітко вказано про те, що ч. 1 ст. 233 КЗпП України втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. При цьому суд звертає увагу на те, що в даній справі за конституційним поданням Верховний Суд звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність частині третій статті 22, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України (конституційність) частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - Кодекс), згідно з якою „працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Конституційний Суд України аналізував мету внесення Законом № 2352 змін до статті 233 Кодексу, і враховував, що проєкт Закону України про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин (реєстр. № 7251) (далі - Законопроєкт), ухвалений як Закон № 2352, не передбачав жодних змін до оспорюваних приписів Кодексу. Відповідно, Пояснювальна записка до Законопроєкту не містила обґрунтування скорочення строків звернення працівника до суду у трудових спорах щодо оплати праці, у ній зазначено лише, що «прийняття Верховною Радою України Закону України „Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану № 2136-IX дозволило частково вирішити найбільш нагальні питання щодо подолання гострих воєнних викликів, які постали перед роботодавцями в частині організації трудових відносин та забезпечення трудових прав працівників»; „разом з тим на сьогодні залишаються невирішеними ряд проблем, а також зберігаються старі законодавчі прогалини, пов`язані з неефективною організацією трудових відносин як під час воєнного стану, так і за мирних умов. Під час підготовки Законопроєкту до другого читання (1 липня 2022 року) змінено його назву на таку: ,,Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин, а також запропоновано назву та частини першу, другу статті 233 Кодексу викласти в новій редакції. Зміни до статті 233 КЗпП України, про які йдеться в рішенні КСУ, були внесені Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 1 липня 2022 року № 2352-IX , в той час як справа за позовом ОСОБА_1 була розглянута з ухваленням рішення 16.09.2020. На момент прийняття вказаного рішення від 16.09.2020 суд застосував чинні норми в редакції Закону на час виникнення правовідносин. І правовідносини, які виникли до прийняття Закону України від 1.07.2022 року № 2352-IX, і до ухвалення 11.12.2025 рішення Конституційним Судом України, припинилися. Це означає, що дія рішення Конституційного Суду України не може поширюватися на вказані правовідносини. Крім того, у справі за конституційним поданням Верховний Суд стверджував, що законодавець, „обмеживши право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, не надавши при цьому працівникові гарантій розгляду судом питання про поновлення строку на звернення до суду, знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб`єктами звернення із заявою про стягнення заборгованості із заробітної плати, чим допустив звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм заробітної плати без обмеження будь-яким строком та обмежив їхнє право на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права особи на судовий захист. Конституційний Суд України в рішенні вказав, що законодавство України не передбачає кінцевого строку існування обов`язку роботодавця щодо виплати заробітної плати за виконану працівником роботу та інших належних працівникові виплат (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до чинного законодавства, зокрема в разі звільнення), а також не встановлює граничної часової межі, за якою припиняється суб`єктивне право працівника на отримання невиплачених сум заробітної плати. Право працівника на судовий захист у сфері оплати праці не залежить від факту нарахування йому відповідних грошових виплат, тому в разі порушення законодавства про оплату праці працівник зберігає право звернутися до суду про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат. Суд зазначає, що зазначене питання вже вирішувалося Верховним Судом. Визначаючи природу середнього заробітку у разі затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України), Верховний Суд у постановах від 18.08.2022 у справі №560/7496/20, від 04.08.2022 у справі № 380/6129/20, від 11.07.2023 у справі № 440/5726/22, від 01.02.2024 у справі № 580/4249/20, зазначив, що середній заробіток за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України) та середній заробіток у разі затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України) мають однакову природу, адже обидві статті гарантують працівникові оплату праці за час, протягом якого він з вини роботодавця не працював: у першому випадку - у зв`язку з незаконним звільненням, у другому - із зволіканням виконання рішення суду про поновлення на роботі. Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19 зазначила, що середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою. Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. Таким чином, вимога про стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі є спором щодо оплати праці. Однак у даному випадку не вирішувалось питання простягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі, а заявник просив переглянути рішення суду від 08.02.2018, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог через пропуск строків звернення до суду, встановлених ч. 1 ст. 233 КЗпП України, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 12.03.2021. У зв`язку з тим, що 11 грудня 2025 року Конституційний Суд України (КСУ) рішенням № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024(337/24) ухвалив визнати неконституційною частину 1 статті 233 КЗпП України, яка встановлювала тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення зарплати та інших виплат, оскільки це обмежує конституційні права працівників. Наявність рішення КСУ не змінює правового регулювання спірних правовідносин та не доводить факту допущення судом помилки під час розв`язання спору. На час виникнення спірних правовідносин та на час ухвалення рішення судом закон був чинним та підлягав застосуванню. Отже, встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передовсім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, встановленої остаточним судовим рішенням у справі (10 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18430/18, адміністративне провадження № К/990/30047/22 (ЄДРСРУ № 110772314). Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16.09.2020 в задоволенні позову ОСОБА_1 до КП «Харківводоканал» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду відмовлено (а.с.146-155 т.1). Постановою Харківського апеляційного суду від 12.03.2021 рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16.09.2020 залишено без змін, апеляційний суд погодився з підставами відмови у задоволенні позову суду першої інстанції щодо пропуску строку звернення до суду, встановленого ч. 1 ст. 233 КЗпП України (а.с.200-205 т.1). Крім того, колегія суддів звертає увагу на два важливих аспекти цієї справи. 1.Рішенням КС України від 11.12.2025 № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024 9337/24) було визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Вказана обмежувальна норма утратила чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто 11.12.2025, а отже спірні правовідносини виникли до цієї дати. 2.Частиною другою статті 152 Конституції України установлено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. 3.Вказане рішення КС України відповідно до вказаної норми ч. 2 ст. 152 КС України на спірні правовідносини може вплинути, лише якщо вони мають триваючий характер, що надає заявникам правову можливість на звернення до суду з новим позовом. Отже, у даному випадку таке рішення має лише перспективне значення, ним визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням у справі, res judicata (лат. вирішена справа) (див. з цього приводу правові висновки у аналогічній процесуальній ситуації у постанові КАС від 26 вересня 2023 року у справі № №360/445/21, постанова ОП КАС від 21 грудня 2022 року у справі № 140/2217/19) . 4.Із змісту імперативних приписів пункту 1 частини третьої статті 423 ЦПК України слідує, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи може бути підставою для перегляду рішення за виключними обставинами виключно, якщо рішення суду ще не виконане. У випадку цієї справи, рішення не може вважатися невиконаним у контексті вказаних приписів пункту 1 частини третьої статті 423 ЦПК України, оскільки у даній справі рішення суду, шо набрало законної сили, яким у задоволенні позову відмовлено та яке внаслідок цього не передбачає примусового виконання (сталою та послідовною позиція Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо аналогічної оцінки, як виключної обставини, рішень Конституційного Суду України, якої дотримується Верховний Суд, зокрема у постановах від 25.07.2019 у справі № 804/3790/17, від 23.12.2020 у справі № 825/3135/15-а, від 28.10.2020 у справі № 823/2372/17, від 26 вересня 2023 року у справі № №360/445/21). Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні заяви про перегляд рішення за виключними обставинами. Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення спору, а тому відповідно до ст. 375 ЦПК України підстави для скасування ухвали суду першої інстанції відсутні. Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції постановив : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коваленка Миколи Васильовича залишити без задоволення. Ухвалу Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 24 лютого 2026 року-залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складений 16 червня 2026 року. Головуючий В.Б.Яцина. Судді колегії Ю.М.Мальований. О.Ю.Тичкова.