Ухвала КЦС ВС № 725/6548/25

УХВАЛА Іменем України 04 червня 2026 року м. Київ справа № 725/6548/25 провадження № 61-6645ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. вирішуючи питання про відкриття провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, ВСТАНОВИВ: У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 тапросив суд розірвати між ними шлюб та встановити факт самостійного виховання ним малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позов мотивував тим, що з липня 2020 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, у шлюбі у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказував на те, що спільне подружнє життя з відповідачкою не склалося. Шлюб фактично припинив своє існування у зв`язку з втратою взаєморозуміння, поваги та довіри. Між ними постійно виникають конфлікти, що унеможливлює подальше спільне проживання. Сім`ї вже тривалий час не існує, сторони проживають окремо з січня 2024 року. Вважав, що подальше збереження шлюбу неможливе і є таким, що суперечить інтересам сторін. Спільний син сторін ОСОБА_3 проживає разом з батьком та перебуває на його самостійному вихованні та утриманні, що підтверджується заявами свідків та іншими доказами, які додані до позовної заяви. Встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини необхідно йому для належного захисту прав та інтересів малолітнього сина та прав самого позивача у відносинах з третіми особами. У інший спосіб, окрім як звернення до суду із відповідним позовом, підтвердити такий факт неможливо. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням від 10 жовтня 2025 року Чернівецький районний суд міста Чернівців позов задовольнив. Розірвав шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 08 липня 2020 року Київським міським відділом державної реєстрації шлюбів Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис №

681. Встановив факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Встановлюючи факт самостійного виховання та утримання батьком дитини, місцевий суд виходив із того, що в умовах дії режиму воєнного стану цей факт може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється. Вважав, що наданими суду доказами доведено, що у зв`язку із окремим проживанням матері від чоловіка та сина, його вихованням та утриманням займається батько самостійно. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою від 17 березня 2026 року Чернівецький апеляційний суд скаргу ІНФОРМАЦІЯ_4 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_4 ) задовольнив. Заочне рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 10 жовтня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , скасував та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги. Змінив розподіл судових витрат. Стягнув з ОСОБА_1 в дохід держави недоплачений за подання позовної заяви судовий збір у сумі 1 211,20 грн. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_4 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1 453,44 грн. Постанову мотивував тим, що місцевий суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ним дитини, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і суд не встановив обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини. Апеляційний суд важав, що встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше. Колегія суддів зауважила, що зібрані у справі докази не свідчать про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання сина разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні сина. У цьому випадку суд критично оцінив показання свідків, які незважаючи на вік дитини (на час розгляду справи у суді першої інстанції дитині було 1 рік 8 місяців), категорично стверджували про тривале невиконання матір`ю батьківських обов`язків. Апеляційний суд зазначив, що позивач фактично намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби). Узагальнені доводи касаційної скарги 25 квітня 2026 року ОСОБА_1 за допомогою засобів поштового зв`язкузвернувся з касаційною скаргою та просив скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 березня 2026 року та залишити в силі рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від10 жовтня 2025 року. Підставою касаційного оскарження зазначив пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3; постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09, від 18 березня 2020 року у справі № 2207/622/2012 року, від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15, від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19. Процесуальні передумови вирішення судом питання про відмову у відкритті касаційного провадження Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій (частина третя статті 3 ЦПК України). Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). За приписами частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Дослідивши матеріали касаційної скарги та зміст оскарженого судового рішення Верховний Суд дійшов висновку, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм права, на що послався заявник. Встановлені судами обставини Із липня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується наявним в матеріалах справи оригіналом свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 . ІНФОРМАЦІЯ_7 у сторін народився син ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 . Згідно з актом від 14 липня 2025 року № 362 та довідкою від 14 липня 2025 року Приватного підприємства «Житлосервіс» ОСОБА_1 разом з сином ОСОБА_3 із січня 2025 року проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до декларації № 0001-6Т2Т-5210 ОСОБА_1 , який діє як законний представник ОСОБА_3 , уклав договір про надання первинної медичної допомоги із лікарем-педіатром Комунального некомерційного підприємства «Міська дитяча поліклініка» ОСОБА_4 . На підтвердження наявності доходу ОСОБА_1 надав відомості з державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утримання податків за період з першого кварталу 2024 року до першого кварталу 2025 року. На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 06 січня 2026 року Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування у заяві від 17 березня 2026 року повідомив про неможливість надання обґрунтованого висновку про розв`язання спору між сторонами щодо їх участі у вихованні дитини, оскільки здобути необхідні для цього дані не вбачається за можливе, так як за адресою: АДРЕСА_1 , проживає мати позивача ОСОБА_5 . Визначити фактичне місце проживання ОСОБА_1 не вдалося.

Позиція Верховного Суду Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_4 у спірних правовідносинах На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Такий висновок висловив Верховний Суд у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23). Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи. Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24). ІНФОРМАЦІЯ_4 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов`язків у зв`язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини військовозобов`язаною особою чоловічої статті в умовах воєнного стану є безумовною підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок та військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII). Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер. Указом від 24 лютого 2022 року№ 69/2022 Президент України оголосив проведення загальної мобілізації. Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) та Закону № 2232-XII, зокрема: - пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України; - абзац шостий пункту 2 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладений у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, висловленими у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24. Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. У цьому випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою у зв`язку з пред`явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. Такий висновок Верховний Суд висловив у постановах від 22 січня 2025 року у справа № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25). Пункт 1 Положенням про ІНФОРМАЦІЯ_8, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі - Положення № 154), визначає, що ІНФОРМАЦІЯ_8 є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. ІНФОРМАЦІЯ_8 утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах. При цьому до завдань покладених на ІНФОРМАЦІЯ_8 віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154). Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина вирішує питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_4 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави. Щодо вирішення спору по суті Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 51 Конституції України визначає, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Відповідно до частини дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Частина перша статті 121 СК України передбачає, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Стаття 141 СК встановлює рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Згідно з частиною другою статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу (стаття 15 СК України). Відповідно до частини четвертої статті 15 СК України невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки СК України чітко встановлює, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не передбачає підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом (частина перша статті 152 СК України). Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейне законодавство не передбачає підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Аналогічний висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22. Стаття 180 СК України встановлює обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Закон не обмежує батьків дитини у визначенні способів виконання ними обов`язку утримувати дитину та надає можливість врегулювати це питання за їх спільною домовленістю (частина перша статті 181 СК України). Вказаний підхід закріплений і в інших нормах СК України, відповідно до яких: за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частина друга статті 181 СК України); батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом (частина перша статті 189 СК України). Отже, свобода розсуду батьків у цьому питанні не є необмеженою та підпорядковується припису частини першої статті 9 СК України за змістом якого подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. Апеляційний суд виснував, що домовленість про покладення обов`язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків за відсутності для цього об`єктивних підстав суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин. Виключення з цього правила (у частині обов`язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття) передбачено зокрема положеннями статті 188 СК України (наявність доходу у дитини, який надає змогу повністю забезпечити її потреби та перевищує дохід кожного з батьків), статті 190 СК України (укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно). Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). У цій справі суди встановили, що малолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з батьком, який його самостійно виховує та утримує. Верховний Суд у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23), від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вкотре наголосив, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Суд апеляційної інстанції вважав помилковим висновок місцевого суду про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ним дитини, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і суд не встановив обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини. Апеляційний суд зазначив, що встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше. Колегія суддів апеляційного суду зауважила, що зібрані у справі докази не свідчать про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання сина разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні сина. У цьому випадку суд критично оцінив показання свідків, які незважаючи на вік дитини (на час розгляду справи у суді першої інстанції дитині було 1 рік 8 місяців), категорично стверджували про тривале невиконання матір`ю батьківських обов`язків. У цій справі апеляційний суд наголосив, що сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини, на що неодноразово звертав увагу в своїй практиці Верховний Суд (постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25), від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25). Суд апеляційної інстанції вважав, що позивач фактично намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби). Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3; постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09, від 18 березня 2020 року у справі № 2207/622/2012 року, від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15, від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, Верховний Суд зазначає таке. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19). Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16). Посилання заявника на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у зазначених ним постанові Великої Палати Верховного Суду та постановах Верховного Суду не є подібними з правовідносинами у цій справі. Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженого рішення суду апеляційної інстанції свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до такого висновку. З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтвердилася. Таким чином, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, апеляційний суд під час вирішення справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді:С. Ю. Мартєв С. О. Карпенко І. М. Фаловська