Ухвала КЦС ВС № 725/8710/25

УХВАЛА 21 травня 2026 року м. Київ справа № 725/8710/25 провадження № 61-6451ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю заінтересованої особи - Служби у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення, ВСТАНОВИВ: У вересні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , за участю заінтересованої особи - Служби у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що з серпня 2000 року з ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі, у якому народились дві дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначив, що його стосунки із дружиною погіршились, що призвело до втрати почуття любові, взаємної поваги, постійних конфліктів та непорозумінь, тому спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, а також інтересам дитини, а шлюб необхідно розірвати. Спільні із відповідачкою діти більше шести місяців проживають із батьком, який їх самостійно виховує та матеріально утримує. У зв`язку із чим вважає, що встановлення факту самостійного виховання та утримання ним дітей необхідне для отримання соціальних пільг та захисту прав та інтересів дітей. Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівці від 03 листопада 2025 року позов задоволено. Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який зареєстровано 28 серпня 2000 року Ржавинецькою сільською радою Заставнівського району Чернівецької області України, актовий запис №12 розірвано. Визначено місце проживання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за місцем проживання батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Встановлено факт, що має юридичне значення, а саме факт того, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , самостійно виховує та утримує малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Постановою Чернівецького апеляційного суду від 05 березня 2026 року Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_4 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 03 листопада 2025 року в частині розірвання шлюбу закрито. Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_4 задоволено частково. Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 03 листопада 2025 року в частині визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_2 малолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Змінено розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 02 квітня 2026 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_2 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю заінтересованої особи - Служби у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення (провадження № 61-3846ск26). У травні 2026 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 березня 2026 року, в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання, залишити в силі рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 03 листопада 2025 року в цій частині. Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 та Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8). Як визначено у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами першою, другою, п`ятою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами попередніх інстанцій встановлено, що з серпня 2000 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_5 у них народилася дочка ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_6 - дочка ОСОБА_4 . 01 серпня 2025 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріально округу Чернівецької області Литвинчук О. В. Позивач зазначив про те, що більше шести місяців спільні малолітні діти проживають разом із ним у будинку та перебувають на його самостійному вихованні та утриманні. Під час розгляду справи у місцевому суді ОСОБА_1 позов та обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, визнала у повному обсязі. На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 11 лютого 2026 року Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування у поданій через підсистему «Електронний суд» заяві від 04 березня 2026 року повідомив про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки в даному випадку спір відсутній, що зокрема підтверджується наявним в матеріалах справи договором щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 01 серпня 2025 року. Рішення мотивував тим, що збереження шлюбу можливе на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, тобто на тому, що є моральною основою шлюбу, а позивач не має намір зберігати шлюб з відповідачкою. Приймаючи до уваги пояснення сторін та свідків, суд вважав, що причини, які спонукають позивача наполягати на розірванні шлюбу є обґрунтованими і подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б їх інтересам. Суд встановив, що позивач виховує своїх дітей, турбується про їх стан здоров`я, навчання, загальний розвиток, про що стверджують і свідки у своїх поясненнях. Позивач має можливість забезпечувати себе та утримувати своїх дітей в належних умовах для життя. Виходив з того, що сторони досягли взаємної згоди щодо визначення місця проживання дітей, участі батьків у їх вихованні, що підтверджується нотаріально посвідченим договором між батьками від 01 серпня 2025 року. Отже, питання визначення місця проживання дітей вирішено в добровільному порядку. У питанні встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дітей місцевий суд застосував аналогію закону щодо визначення поняття «одинокої матері», в зв`язку із чим прийшов до висновку, що для набуття статусу «одинока матір», «одинокий батько», необхідні два факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір`ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини. Суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_4 , визнав висновок місцевого суду про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним малолітніх дітей необґрунтованим, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 не бажає спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дітей. При цьому колегія суддів апеляційного суду врахувала, що встановлення факту перебування малолітніх дітей на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше. Колегія суддів зауважила, що договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького нотаріально округу Чернівецької області Литвинчук О. В., не свідчить про те, що відповідачка відмовилася від утримання та виховання своїх дітей, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дітей разом з батьком, що сторони не заперечили. Однак ці докази ніяк не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дітей. Вважала, що позивач не надав доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, відмови матері у наданні згоди на виїзд дітей із батьком за кордон України, що, в свою чергу, порушувало б права батька та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач. Частина перша статті 4 ЦПК України передбачає право кожного у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 51 Конституції України визначає, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Відповідно до частини дев`ятої статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Частина перша статті 121 СК України передбачає, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Стаття 141 СК встановлює рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначає, що мати та батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. На підставі частини другої статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами. За матеріалами цієї справи спільна дочка сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не досягла десяти років, а тому за правилом визначеним частиною першої статті 160 СК України місце її проживання дитини визначається за згодою батьків. У свою чергу місце проживання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за правилом частини другої статті 160 СК України визначається за згодою батьків та самої дитини. За змістом частини першої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. З огляду на статтю 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Частина четверта статті 15 СК України визначає, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Із настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки Сімейний кодекс України чітко встановив, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Сімейний кодекс України не передбачає підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Частина перша статті 152 СК України встановлює, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейне законодавство не передбачає підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22. Стаття 180 СК України встановила обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Закон не обмежує батьків дитини у визначенні способів виконання ними обов`язку утримувати дитину та надає можливість врегулювати це питання за їх спільною домовленістю (частина перша статті 181 СК України). Цей підхід закріплений і в інших нормах СК України, відповідно до яких: за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частина друга статті 181 СК України); батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом (частина перша статті 189 СК України). Отже, свобода розсуду батьків у цьому питанні не є необмеженою та підпорядковується припису частини першої статті 9 СК України за змістом якого подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. Суд апеляційної інстанції вважав, що домовленість про покладення обов`язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків, як і визнання відповідачкою позову у частині самостійного виховання та утримання батьком дитини за відсутності для цього об`єктивних підстав суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин. Виключення з цього правила (у частині обов`язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття) передбачено зокрема положеннями статті 188 СК України (наявність доходу у дитини, який надає змогу повністю забезпечити її потреби та перевищує дохід кожного з батьків), статті 190 СК України (укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно). Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Звертаючись на захист своїх прав позивач зокрема заявив вимоги про: визначення місця проживання дітей разом із батьком; встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей. У частині позову щодо визначення місця проживання дітей разом із батьком, в мотивувальній частині цієї постанови апеляційний суд вже звертав увагу на те, що стаття 160 СК України закріплює право батьків на визначення місця проживання дитини, що може бути реалізовано за згодою батьків. У свою чергу стаття 161 СК України врегульовує особливості вирішення спору між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, що відбувається у випадку якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина. Такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. У цій справі суди встановили, що малолітні доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживають разом із батьком, мати не заперечувала щодо визначення місця проживання дітей разом із батьком, між сторонами укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, з якого вбачається, що сторони визначили місце проживання дітей разом із батьком. Такі дії сторін узгоджуються з положеннями статті 160 СК України, яка закріплює право батьків на визначення місця проживання дитини за згодою батьків. Суд апеляційної інстанції акцентував увагу на тому, що спір щодо місця проживання дітей ініціював батько, з яким діти фактично проживали на підставі спільної домовленості із матір`ю і продовжують проживати. Мати дітей не вимагала і не вимагає зміни місця їх проживання. У даному випадку право позивача жодним чином не порушується. Апеляційний суд вважав, що позов про визначення місця проживання дітей поєднаний з вимогою про визначення участі сторін у їх вихованні у цій справі фактично пред`явлений з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Дійшов висновку, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби). Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений у постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 725/8710/25 (провадження № 61-17583св23). У цій постанові Верховний Суд наголосив, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Суд апеляційної інстанцій дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним малолітніх дітей, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 не бажає спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дітей. Апеляційний суд врахував, що встановлення факту перебування малолітніх дітей на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше. З огляду на встановлені обставини 01 серпня 2025 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей. Проаналізувавши умови цього договору, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сторони обумовили здійснення саме спільних прав та обов`язків щодо виховання дітей. Цей договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своїх дітей, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дітей разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дітей. Вказав, що позивач не надав доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, відмови матері у наданні згоди на виїзд дітей із батьком за кордон України, що, в свою чергу, порушувало б права батька та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач. Сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини, на що неодноразово звертав увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. зокрема постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25), від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25). Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 та постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, Верховний Суд зазначає таке. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19). Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16). У постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Факт, про встановлення якого просить заявник не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності підстав для задоволення заяви про встановлення юридичного факту, оскільки заявник не довів, що мати дитини не здійснює прав та не виконує обов`язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога, викладена у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою. Разом з тим суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_5 у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні». У справі № 201/5972/22 розглядалася заява фізичної особи, за участю заінтересованих осіб: ІНФОРМАЦІЯ_7 , фізичної особи 2, про встановлення факту самостійного виховання дитини. У постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 Верховний Суд зазначив, що «Відмова суду першої інстанції мотивована тим, що обраний заявницею спосіб захисту, не відповідає інтересам дитини, оскільки за такою заявою, фактично усувається участь органу опіки та піклування, яка була б обов`язковою у разі пред`явлення позов щодо участі одного з батьків у вихованні дитини або про позбавлення батьківських прав. Апеляційний суд змінив мотиви відмови в задоволенні заяви ОСОБА_6 , вказавши, що факт, який просить встановити заявниця, не породжує юридичних наслідків, тобто від його встановлення особисті права ОСОБА_6 як військовослужбовця не зміняться та не припиняться. Факт, який просить встановити заявниця, за своєю суттю зводиться до визнання судом (документування) тієї обставини, що мати виконує свої материнські обов`язки щодо своєї рідної доньки, тоді як законодавством не передбачено окремого встановлення такого факту. Такі висновки судів Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки вони суперечать редакції статті 26 Закону № 2232-XII, чинної на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, яка передбачає, що під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин військовослужбовці, які, зокрема, самостійно виховують та утримує дитину за рішенням суду. Тобто під час розгляду справи суд зобов`язаний залучити до участі в справі всіх зацікавлених осіб, якими є орган опіки та піклування, та встановити, чи здійснює один з батьків самостійне виховання та утримання дитини, з урахуванням того, що саме окреме провадження наділяє суд можливістю активної участі щодо встановлення обставин». У справі № 127/3622/24 розглядалася заявою заява фізичної особи, за участю заінтересованих осіб: Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України, фізичної особи 2, про встановлення факту самостійного виховання дитини. Отже, вбачається, що правовідносини у вищезазначених справах не є подібними з правовідносинами у цій справі (№ 725/8710/25). Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженого рішення суду апеляційної інстанції свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суди попередніх інстанцій розглянули справу відповідно до такого висновку. З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтвердилася. Отже, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, суди під час вирішення справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Частиною шостою статті 394 ЦПК України визначено, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). На підставі викладеного Верховний Суд дійшов висновку про наявність передбачених пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України підстав для визнання касаційної скарги необґрунтованою та відмови у відкритті касаційного провадження, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків. Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю заінтересованої особи - Служби у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення, відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: Р. А. Лідовець І. Ю. Гулейков Д. Д. Луспеник