Постанова 4875 № 922/4593/25

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2026 року м. Харків Справа № 922/4593/25 Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Тарасова І.В., суддя Крестьянінов О.О. , суддя Попков Д.О. розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський комбінат гофрокартону" (вх.№498Х/2) та апеляційну скаргу відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю Імекс Макс (вх.№434Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 20.02.2026 у справі №922/4593/25 (повний текст рішення складено та підписано 20.02.2026 суддею Калантай М.В. у приміщенні Господарського суду Харківської області) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський комбінат гофрокартону", м. Харків, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Імекс Макс", м. Харків, про стягнення 168 715,60 грн,- ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Харківський комбінат гофрокартону" звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Імекс Макс" про стягнення 168715,60 грн заборгованості за договором від 15.07.2025 № 15.07/25, з яких: 149253,12 грн основного боргу з оплати вартості поставленого товару та нараховані на нього 2095,96 грн інфляційних втрат та 17366,52 грн пені. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на здійснення ним на виконання умов договору від 15.07.2025 № 15.07/25 поставки товару за видатковою накладною від 05.08.2025 № 502 та товарно-транспортною накладною від 05.08.2025 № Р502 на суму 179253,12 грн, строк оплати якого згідно з п. 5.2. Договору закінчився на 30-й день з дати поставки товару, здійснення відповідачем часткової оплати вартості цього товару за платіжними дорученнями від 26.11.25 № 2927 на суму 20000 грн та від 12.12.2025 № 2983 на суму 10 000 грн, виникнення внаслідок цього у відповідача заборгованості з оплати решти вартості товару на суму 149253,12 грн, що відповідно до ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України є підставою для нарахування на відповідну суму простроченого грошового зобов`язання інфляційних втрат в сумі 2095,96 грн за період прострочення з серпня 2025 року по листопад 2025 року, а також на підставі п. 7.2. Договору пені в сумі 17366,52 грн за період прострочення з 05.08.2025 по 19.12.2025. Рішенням Господарського суду Харківської області від 20.02.2026 у справі №922/4593/25 позов задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Імекс Макс" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський комбінат гофрокартону" 107484,12 грн основного боргу, 12895,03 грн пені, 2095,96 грн інфляційного збільшення, 1758,48 грн судового збору. В іншій частині позову відмовлено. Рішення обґрунтовано з тих, зокрема, підстав, що наявною у справі видатковою накладною №502 від 05.08.2025, підписаною представниками обох сторін та скріпленою їх печатками, підтверджується здійснення позивачем відповідачу на виконання умов договору від 15.07.2025 № 15.07/25 поставки товару на суму 179253,12 грн, який останній, з огляду на умови п.5.2 Договору, був зобов`язаний оплатити не пізніше 04.09.2025, у той час як наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями: від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн, від 26.11.25 № 2927 на суму 20000 грн, від 12.12.2025 № 2983 на суму 10 000 грн, а також доданою до позовної заяви банківською випискою по рахунку позивача за період з 05.08.2025 до 19.12.2025 підтверджується здійснення відповідачем часткової оплати товару на загальну суму 71 769 грн, а не на 30 000 грн, як на це помилково послався позивач, внаслідок неврахування ним платежу за платіжним дорученням від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн, наявність у зв`язку з цим у відповідача простроченої заборгованості з оплати товару за Договором на суму 107484,12 грн, що відповідно до ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України та п. 7.2. Договору є підставою для нарахування на відповідне прострочене грошове зобов`язання інфляційних втрат та пені. Разом з цим суд зазначив, що позивачем було неправильно визначену дату початку прострочення, оскільки позивач здійснив нарахування, починаючи з дати поставки товару (05.08.2025), а згідно з п.5.2 Договору відповідач повинен був оплатити поставлений товар протягом 30 (тридцять) календарних днів з дати поставки товару, тобто не пізніше 04.09.2025 (включно), а отже, прострочення оплати розпочалося з 05.09.2025 та окрім цього необхідно враховувати й те, що відповідач здійснював часткові оплати на суми 41769 грн. (03.10.2025), 20000 грн. (26.11.2025) та 10000 грн. (12.12.2025), у зв`язку з цим, здійснивши відповідний перерахунок, суд дійшов висновку, що правомірним є нарахування пені за період прострочення 05.09.2025-19.12.2025 в сумі 12895,03грн, а інфляційних - 2 544,97 грн, а тому вимога про стягнення пені підлягає частковому задоволенню - в розмірі 12895,03 грн, в задоволенні іншої частини даної вимоги слід відмовити, а вимога про стягнення інфляційних втрат, виходячи з неможливості виходу за межі позовних вимог (ч.2 ст.237 ГПК України) підлягає задоволенню в розмірі, що визначений позивачем - 2095,96грн. При цьому суд відмовив у задоволенні клопотання відповідача про зменшення розміру нарахованої пені на 90%, пославшись на недоведеність відповідачем наявності виняткових обставин, які відповідно до ч.3 статті 551 Цивільного кодексу України надають суду право на зменшення неустойки, зокрема, суд зазначив, що відповідачем не доведено факту знаходження підприємства у тяжкому фінансовому стані або виникнення інших суттєвих негативних наслідків для інтересів відповідача у зв`язку із сплатою пені в установленому Договором розмірі, а доводи відповідача про те, що заборгованість не була сплачена через невиконання зобов`язань його контрагентами жодними доказами не доведені, його посилання на обставини існування воєнного стану, постійних повітряних тривог, аварійних та планових відключень електроенергії, порушення логістичних зв`язків та загального погіршення платіжної дисципліни на ринку носять загальний характер для всіх учасників господарських правовідносин в Україні та в однаковій мірі стосуються як відповідача, так і позивача. При цьому суд зазначив, що обставини щодо невірного обчислення позивачем суми заборгованості за Договором були враховані судом при вирішенні спору як в частині основного боргу, так і щодо сум пені та інфляційного збільшення, що призвело до часткового задоволення позову. Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Харківський комбінат гофрокартону" подало на зазначене рішення до Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на нез`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність викладених в рішенні висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, просить це рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається, зокрема, на те, що суд першої інстанції безпідставно зазначив про неврахування позивачем при визначенні суми боргу з оплати вартості товару, поставленого відповідно до умов договору від 15.07.2025 № 15.07/25 за видатковою накладною від 05.08.2025 № 502, здійсненої відповідачем часткової оплати за платіжним дорученням від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн, оскільки судом не враховано, що зазначений платіж підлягав зарахуванню в рахунок заборгованості з оплати раніш поставленої за цим Договором партії товару за видатковою накладною від 30.07.2025 № 490 на суму 41769 грн, що підтверджується даними доданої до позовної заяви виписки по рахунку за період з 05.08.2025 по 19.12.2025. До апеляційної скарги позивачем додано копію видаткової накладної від 30.07.2025 № 490 та товарно-транспортної накладної від 30.07.2025 № Р490, а також копії інших видаткових накладних та товарно-транспортних накладних, за якими, за твердженням позивача, товар було оплачено за даними доданої до позовної заяви банківської виписки, а саме: копії видаткових накладних від 06.10.2025 № № 650,651, від 21.07.2025 № 467 та копії товарно-транспортних накладних від 21.07.2025 № 467, від 06.10.2025 №№ Р650,Р651. При цьому позивач зазначив, що дані документи не подавались до позову та не надавались суду першої інстанції, оскільки не стосуються предмету спору і зобов`язання відповідача з оплати відповідних партій товару останнім виконано, але даними видаткової накладної від 30.07.2025 № 490 та товарно-транспортної накладної від 30.07.2025 № Р490 підтверджується введення відповідачем суду першої інстанції в оману щодо обставин здійснення ним оплати за платіжним дорученням від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн на оплату товару, поставленого не за вказаними накладними, а за видатковою накладною від 05.08.2025 №

502. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.03.2025 для розгляду справи № 922/4593/25 було сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Тарасова І.В., суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 16.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський комбінат гофрокартону" та ухвалено здійснити її розгляд без повідомлення учасників справи. Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Імекс Макс" також подав на зазначене рішення до Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить це рішення скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається на те, що при ухваленні осаржуваного рішення господарський суд першої інстанції не надав належної оцінки викладеним відповідачем у клопотанні про зменшення пені винятковим обставинам, які відповідно до ч. 3 статі 551 Цивільного кодексу України є підставою для зменшення заявленої до стягнення неустойки, зокрема, не взяв до уваги ступінь виконання основного зобов`язання у спірних правовідносинах, поважність причин його несвоєчасного виконання відповідачем, поведінку останнього, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання відповідного договірного зобов`язання. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 13.04.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Імекс Макс (вх.№434Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 20.02.2026 у справі №922/4593/25, ухвалено здійснити її розгляд без повідомлення учасників справи та об`єднано в одне апеляційне провадження для сумісного розгляду апеляційні скарги позивача та відповідача на вказане рішення. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.05.2026, у зв`язку з відпустками судді Білоусової Я.О. та судді Лакізи В.В. для розгляду справи № 922/4593/25 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Тарасова І.В., суддя Крестьянінов О.О., суддя Попков Д.О. 31.03.2026 відповідач через підсистему «Електронний суд» подав відзив на апеляційну скаргу позивача(вх.№ 3655), в якому просить залишити її без задоволення. 03.04.2026 позивач через підсистему «Електронний суд» подав відповідь на відзив відповідача на апеляційну скаргу (вх. № 3778), в якій позивач виклав заперечення проти доводів відзиву на апеляційну скаргу. 23.04.2026 позивач через підсистему «Електронний суд» подав відзив на апеляційну скаргу відповідача (вх.№ 4594), в якому просить залишити її без задоволення. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційних скарг, відзивів на них, відповіді позивача на відзив відповідача на апеляційну скаргу, з`ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах, встановлених статтею 269 ГПК України, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, зважаючи на таке. 15 липня 2025 року між відповідачем, як Покупцем, та позивачем, як Постачальником, укладено договір поставки № 15.07/25 (надалі - Договір), за умовами якого Постачальник зобов`язується виготовити і передати, а Покупець прийняти і оплатити картонно-паперову продукцію (надалі - Товар) на умовах, передбачених цим Договором. Згідно з п. п. 3.6, 3.7 Договору право власності на Товар та ризик випадкового знищення або пошкодження Товару переходить від Постачальника до Покупця з дати поставки Товару. Продукція поставлена за видатковими накладними, що оформленні між сторонами протягом строку дії Договору, вважається такою, що поставлена на підставі та в межах даного Договору, навіть при відсутності посилання, невірного посилання на даний Договір, в самих видаткових накладних. Відповідно до п.п.4.1, 4.3 Договору поставка Товару здійснюється за цінами, які визначені відповідно до умов поставки, зазначених в Заявках і включають в себе всі податки, збори та інші обов`язкові платежі, а також вартість тари, упаковки, маркування та інші витрати Постачальника пов`язані з постачанням Товару. Загальна сума Договору визначається як сумарна вартість Товару, поставка якого здійснюється відповідно до доданих до неї Заявок. Сторони погодили в п.5.2 Договору, що оплата за поставлений Товар буде проводитися наступним чином: у термін 30 (тридцять) календарних днів, які обчислюється з дати поставки Товару та надання документів, зазначених в п. 6.3 цього Договору (рахунку на оплату Товару, товарно-транспортної накладної, видаткової накладної, сертифікату якості виробника). На виконання умов Договору позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 179253,12грн, що підтверджується наявною у справі видатковою накладною №502 від 05.08.2025, підписаною представниками обох сторін та скріпленою їх печатками. Відповідач отримання даного товару у своєму відзиві не заперечує. Отже, з огляду на умови п.5.2 Договору відповідач був зобов`язаний оплатити отриманий від позивача товар не пізніше 04.09.2025. Звертаючись до суду з позовом у даній справі, позивач стверджує, що відповідач за отриманий товар розрахувався лише частково, сплативши лише 30000грн., а саме: 20000 грн. за платіжним доручення №2927 від 26.11.2025, а також 10000грн. за платіжним дорученням №2983 від 12.12.2025, на підтвердження чого надав банківську виписку по рахунку позивача за період з 05.08.2025 по 19.12.2025. У зв`язку з цим, позивач просить стягнути з відповідача 149253,12грн. основного боргу як різницю між вартістю поставленого товару за видатковою накладною від 05.08.2025 № 502 та сумами оплат за платіжними дорученнями (179253,12грн. - 30000грн.), а також нараховані на вказану суму простроченого грошового зобов`язання на підставі ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України 2095,96 грн інфляційних втрат за період з серпня 2025 по листопад 2025 та 17366,52 грн. пені на підставі п. 7.2 Договору за період прострочення з 05.08.2025 по 19.12.2025. Між тим відповідач у відзиві на позовну заяву наявність заборгованості у вказаному позивачем розмірі заперечив, посилаючись на те, що 03.10.2025 ним було здійснено безготівковий переказ коштів за Договором поставки №15.07/25 від 15.07.2025 у розмірі 41769,00 грн, який позивачем не враховано при визначенні суми основного боргу. На підтвердження даної обставини відповідачем надано копію платіжної інструкції у національній валюті №2663 від 03.10.2025 з призначенням платежу "Сплата за ящики згідно договору №15.07/25 від 15.07.2025 у т.ч. ПДВ 20% - 6961.50 грн." Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на наступні мотиви. Статею 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Згідно з положеннями статей 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то вонопідлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Отже, двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов`язок передати у власність покупця товар належної якості і водночас набуває права вимагати його оплати, а покупець зі свого боку набуває права вимагати від постачальника передачі цього товару та зобов`язаний здійснити оплату. Статтями 13 та 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено обов`язок кожної сторони довести ті обставини, які мають значення для справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Разом з цим, частиною 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, в той час як частиною 4 цієї статті встановлено заборону суду збирати докази , що стосуються предмету спору з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтею 91 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Відповідно до статті 78 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17. Суд акцентує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин. З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбаченихстаттею 86 ГПК Українищодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності. Частинами першою, другою, четвертою статті 269 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Суд зауважує, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд. Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є компетенцією виключно національних судів першої та апеляційної інстанцій. Проте зважаючи на прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію; господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Відповідно до статті 9 цього Закону, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис, аналог власноручного підпису або підпис, прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Наявними у матеріалах справи первинними документами, а саме: підписаною сторонами без зауважень та скріпленою їх печатками видатковою накладною від 05.08.2025 № 502, а та кож товарно-транспортною накладною від 05.08.2025 № Р502 підтверджується здійснення позивачем на виконання умов договору від 15.07.2025 № 15.07/25 поставки товару відповідачу вартістю 179253,12 грн. При цьому дата поставки підтверджується датою складання відповідних первинних документів, якими зафіксовано відповідну господарську операцію - в даному випадку 05.08.2025. З огляду на умови п.5.2 Договору відповідач повинен був оплатити вказаний товар протягом 30 днів з дати поставки, тобто не пізніше 04.09.2025 Разом з цим, наявними у матеріалах справи копіями платіжних доручень: від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн, від 26.11.25 № 2927 на суму 20000 грн, від 12.12.2025 № 2983 на суму 10 000 грн, в яких у реквізиті щодо призначення платежу зазначено: "оплата за ящики згідно з договором від 15.07.2025 № 15.07/25", а також доданою до позовної заяви банківською випискою по рахунку позивача за період з 05.08.2025 до 19.12.2025, в якій зазначено відомості про здійснення відповідних платежів за вказаними платіжними документами, підтверджується здійснення відповідачем часткової оплати поставленого за видатковою накладною від 08.05.2025 № 502 товару на загальну суму 71769 грн, а не на 30 000 грн, як на це помилково послався позивач, оскільки він не врахував платіж за платіжним дорученням від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн, який, серед іншого, зазначено у наданій ним самим до позовної заяви банківській виписці по рахунку. З огляду на наведене у відповідача наявна прострочена заборгованість з оплати товару, поставленого позивачем на виконання умов Договору за видатковою накладною від 05.08.2025 № 502, на суму 107484,12 грн Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги позивача щодо того, що суд першої інстанції безпідставно зазначив про неврахування позивачем при визначенні суми боргу з оплати вартості товару, поставленого відповідно до умов договору від 15.07.2025 № 15.07/25 за видатковою накладною від 05.08.2025 № 502, здійсненої відповідачем часткової оплати за платіжним дорученням від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн, оскільки, на думку позивача, зазначений платіж підлягав зарахуванню в рахунок заборгованості з оплати раніш поставленої за цим Договором партії товару за видатковою накладною від 30.07.2025 № 490 на суму 41769 грн, що на його думку підтверджується даними доданої до позовної заяви виписки по рахунку за період з 05.08.2025 по 19.12.2025. Колегія суддів зазначає, що протягом всього часу розгляду справи в суді першої інстанції позивач не посилався на те, що платіж за платіжним дорученням від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн здійснено відповідачем на погашення заборгованості з оплати товару, поставленого за видатковою накладною від 30.07.2025 № 490 та вказану накладну суду не надавав, незважаючи на те, що відповідач у відзиві на позов в обґрунтування своїх заперечень послався на неврахування позивачем вказаного платежу при визначенні суми основного боргу з оплати товару, поставленого саме за спірною видатковою накладною від 05.08.2025 № 502, а відповідно до наявної у матеріалах справи квитанції № 5615653 відзив було доставлено до електронного кабінету позивача 12.01.2026 о 22:47, тоді як рішення суду було ухвалено більш ніж через місяць 20.02.2026, а тому у позивача було достатньо часу для викладення своїх пояснень, міркувань та аргументів щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень, шляхом подання в порядку статті 166 Господарського процесуального кодексу України відповіді на відзив на позов із поданням відповідних доказів та порушенням питання про поновлення строку на їх подання в порядку ч. 4 статті 80 цього Кодексу. Разом з цим, вказана обставина, на яку послався позивач в апеляційній скарзі, щодо того, що оплата за платіжним дорученням від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн здійснена відповідачем на погашення заборгованості з оплати товару, поставленого за видатковою накладною від 30.07.2025 № 490 не вбачається з наданих суду першої інстанції доказів. Так, у наданій позивачем до позовної заяви банківській виписці у відомостях щодо призначення платежу за платіжним документом від 03.10.2025 № 2663 зазначено сплату за ящики згідно з договором від 15.07.2025 № 15.07/25, тобто не міститься будь-яких відомостей щодо того, що така оплата здійснена за видатковою накладною від 30.07.2025 № 490, яку, як зазначено вище, позивач не надавав до матеріалів справи суду першої інстанції, так само і в наданому відповідачем до відзиву на позов платіжному дорученні від 03.10.2025 № 2663 зазначено аналогічні відомості щодо призначення платежу. При цьому вказані відомості щодо призначення платежу відповідають відомостям видаткової накладної від 05.08.2025 № 502 щодо договору, на підставі якого здійснено поставку та щодо виду товару -ящиків, що з урахуванням принципу змагальності сторін та стандарту вірогідності, за відсутності висловлених позивачем у встановленому порядку заперечень із наданням доказів в їх обґрунтування надавало суду першої інстанції достатньо підстав для врахування відповідного платіжного документу в якості доказу часткової оплати саме за спірною видатковою накладною від 05.08.2025 №

502. Натомість, відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до положень статті 80 Господарського процесуального кодексу України, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Отже, за загальним правилом, усі докази в обґрунтування своїх вимог та заперечень мають бути подані учасниками справи до суду першої інстанції, а до суду апеляційної інстанції додаткові докази подаються у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Як зазначалось вище, до апеляційної скарги позивачем додано копію видаткової накладної від 30.07.2025 № 490 та товарно-транспортної накладної від 30.07.2025 № Р490, а також копії інших видаткових накладних та товарно-транспортних накладних, за якими, за твердженням позивача, товар було оплачено відповідно до даних доданої до позовної заяви банківської виписки, а саме: копії видаткових накладних від 06.10.2025 № № 650,651, від 21.07.2025 № 467 та копії товарно-транспортних накладних від 21.07.2025 № 467, від 06.10.2025 №№ Р650,Р651. При цьому позивач зазначив, що дані документи не подавались до позову та не надавались суду першої інстанції, оскільки не стосуються предмету спору і зобов`язання відповідача з оплати відповідних партій товару останнім виконано, але даними видаткової накладної від 30.07.2025 № 490 та товарно-транспортної накладної від 30.07.2025 № Р490 підтверджується введення відповідачем суду першої інстанції в оману щодо обставин здійснення ним оплати за платіжним дорученням від 03.10.2025 № 2663 на суму 41769 грн товару, поставленого не за вказаними накладними, а за видатковою накладною від 05.08.2025 №

502. Однак, судова колегія зазначає, що положення статті 269 Господарського процесуального кодексу України передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як "винятковість випадку" та "причини, що об`єктивно не залежать від особи", і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі №909/722/14. Крім того, відповідно до висновку щодо застосування приписів статей 80, 269 Господарського процесуального кодексу України, викладеного Верховним Судом, зокрема, у постановах від 06.02.2019 у справі №916/3130/17 та від 18.06.2020 у справі №909/965/16, від 26.02.2019 у справі №913/632/17, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи. При цьому, за імперативним приписом частини четвертої статті 13 вказаного Кодексу, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій. Принцип рівності сторін у процесі у розумінні "справедливого балансу" між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони. Прийняття судом апеляційної інстанції додатково поданих доказів без урахування наведених вище критеріїв у вирішенні питання про прийняття судом апеляційної інстанції таких доказів матиме наслідком порушення приписів статті 269 Господарського процесуального кодексу України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність. Як зазначено вище, позивач мав обов`язок і можливість, належним чином користуючись своїми процесуальними правами, подати усі докази суду першої інстанції, зокрема разом з позовною заявою, а на спростування доводів відзиву на позов, який він отримав більш ніж за місяць до ухвалення оскаржуваного рішення - у відповіді на відзив на позов, із заявленням в порядку ч. 4 ст. 80 Господарського процессуального кодексу України клопотання про поновлення строку на їх подання, але всупереч зазначеним вимогам ч. 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України подав додаткові докази суду апеляційної інстанції, не надавши доказів та не навівши доводів щодо неможливості подання таких доказів суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього, а тому колегія суддів не приймає вказані докази. Отже господарський суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заявлена позивачем сума основного боргу підтверджується частково, а саме в розмірі 107484,12 грн. За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 22.09.2020 у справі № 918/631/19, від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц. Отже, зобов`язання з оплати вартості поставленого товару є грошовим. Відповідно до ч. 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Оскільки, як було наведено вище, з огляду на умови п. 5.2 Договору відповідач зобов`язаний був сплатити вартість поставленного йому позивачем за видатковою накладною від 05.08.2025 № 502 товару до 04.09.2025, але він оплатив вказаний товар лише частково та вже після закінчення встановленого Договором строку його оплати, він є боржником, який допустив прострочення виконання відповідного грошового зобов`язання Згідно зі статтею 611 Цивільного кодексу України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Видами забезпечення виконання зобов`язання за змістом положень частини першої статті 546 ЦК є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, а частиною другою цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання. Згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені. Пунктом 7.2 Договору встановлено, що у випадку порушення більше ніж на 5 (п`ять) календарних днів строку оплати Товару, Покупець сплачує пеню в розмірі 1% від суми заборгованості за кожен банківський день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період нарахування пені. Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що інфляційні втрати та 3% річних не є штрафними санкціями, зокрема, неустойкою (штрафу пені), вказані нарахування на суму боргу входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодуванні його матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.02.2018 у справі №922/4544/16, від 26.04.2018 у справі №910/11857/17, від 16.10.2018 у справі №910/19094/17, від 06.11.2018 у справі №910/9947/15, від 19.06.2019 № 903/2718/16-ц, від 29.01.2019 у справі №910/11249/17, від 19.02.2019 у справі №910/7086/17, від 10.09.2019 у справі №920/792/18, від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц від 18.03.2020 № 902/417/18. Отже, нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафними санкціями, а входять до складу грошового зобов`язання. Подібний за змістом правовий висновок викладений в постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18, Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №910/4590/19, Верховного Суду від 23.03.2023 у справі №920/505/22. З огляду на наведене, господарський суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав відповідно до ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України та п. 7.2. Договору для нарахування на відповідне прострочене грошове зобов`язання інфляційних втрат та пені. Разом з цим суд правомірно зазначив, що позивачем було неправильно визначену дату початку прострочення, оскільки позивач здійснив нарахування, починаючи з дати поставки товару (05.08.2025), а згідно з п.5.2 Договору відповідач повинен був оплатити поставлений товар протягом 30 (тридцять) календарних днів з дати поставки товару, тобто не пізніше 04.09.2025 (включно), а отже, прострочення оплати розпочалося з 05.09.2025 та окрім цього необхідно враховувати й те, що відповідач здійснював часткові оплати на суми 41769 грн. (03.10.2025), 20000 грн. (26.11.2025) та 10000 грн. (12.12.2025), у зв`язку з цим, здійснивши відповідний перерахунок, суд дійшов правильного висновку, що обґрунтованим є нарахування пені за період прострочення 05.09.2025-19.12.2025 в сумі 12895,03грн, а інфляційних - 2 544,97грн, а тому вимога про стягнення пені підлягає частковому задоволенню - в розмірі 12895,03грн, в задоволенні іншої частини даної вимоги слід відмовити, а вимога про інфляційних втрат, виходячи із встановленої ч.2 ст.237 ГПК України заборони суду виходу за межі позовних вимог підлягає задоволенню в розмірі, що визначений позивачем - 2095,96грн. Також суд правомірно відмовив в задоволенні заяви про зменшення розміру заявленої до стягнення пені, пославшись на недоведеність відповідачем виняткових обставин, які в силу положень ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України є підставою для зменшення судом розміру неустойки. Згідно з частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов`язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них. Саме таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 15.02.2018 у справі 67/1346/15-ц. Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. Господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов`язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника. При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності. Зі змісту наведених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо. При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки. Отже, вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (аналогічна позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2019 у справі № 916/2268/18 та від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18). При цьому, слід зазначити, що чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій. Відповідно, таке питання вирішується господарським судом згідно зі статтею 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Разом з цим, приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним з завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов`язань, при цьому вона має обов`язковий для учасників правовідносин характер. Водночас, висновок суду щодо необхідності зменшення розміру неустойки , яка підлягає стягненню з відповідача, повинен ґрунтуватися, крім викладеного, також на загальних засадах цивільного законодавства, якими є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені ст.551 ЦК України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін справи з урахуванням встановлених обставин справи та не допустити фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав. Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 904/4067/18. Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов`язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість. Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов`язання. Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Відповідно до частини третьої статті 13, частини першої статті 76, частини першої статті 78, частини першої статті 79 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Отже, відповідно до наведених норм процесуального права, якими врегульовано процес доказування, заявник повинен довести наявність виняткових обставин в якості підстав для зменшення пені. В даному випадку відповідач в обґрунтування наявності виняткових обставин для зменшення заявленої до стягнення пені послався на те, що він не ухилявся від виконання своїх грошових зобов`язань, здійснивши часткові оплати вартості поставленого товару ще до моменту, на який позивач посилається як на період повної несплати, у той час як прострочення виконання грошового зобов`язання у спірних правовідносинах мало об`єктивний, а не навмисний характер та було зумовлене затримкою надходження коштів від контрагентів ТОВ "Імекс Макс", яким відповідач, у свою чергу, поставив товар у межах власної господарської діяльності, і таким чином, відповідач фактично опинився у ситуації касового розриву, який виник не з його вини, а внаслідок несвоєчасного виконання зобов`язань третіми особами. Крім того, відповідач посилається на те, що він здійснює активну господарську діяльність попри перебування в умовах воєнного стану, постійних повітряних тривог, аварійних та планових відключень електроенергії, порушення логістичних зв`язків та загального погіршення платіжної дисципліни на ринку і вказані обставини є загальновідомими та об`єктивно впливають на фінансово-господарську діяльність суб`єктів підприємництва, що не може ігноруватися судом при вирішенні питання про застосування штрафних санкцій. Також відповідач вказує на те, що нарахована позивачем пеня є явно неспівмірною наслідкам порушення зобов`язання, оскільки значна частина боргу була фактично сплачена, а сам позивач не довів наявності істотних негативних майнових наслідків, завданих йому внаслідок прострочення. При цьому розмір заявленої пені сформовано на підставі помилково визначеної суми основного боргу, що додатково свідчить про її необґрунтованість. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності у даному випадку виняткових обставин для зменшення заявленої до стягнення суми неустойки з огляду на те, що її розмір очевидно не є таким, що не відповідає обсягу та характеру правопорушення, оскільки розмір пені складає лише 11,9 % від суми основного боргу та 7,2% від вартості поставленого за спірною видатковою накладною товару, часткова сплата якої відбулась зі значним простроченням, і всі платежі були здійснені вже після встановленого строку, їх загальний розмір склав лише 40% вартості поставленого товару, і відповідач не надав будь-яких доказів, що таке прострочення обумовлене об`єктивними причинами, у той час, як обов`язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання (аналогічний висновок міститься у п. 23 постанови Верховного Суду від 24.05.2022 у справі № 910/10675/21), а згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19 на іншого учасника(позивача) не покладено обов`язок з доведення спричинення йому матеріальної або іншої шкоди внаслідок несвоєчасного виконання зобов`язання. В постанові від 14.07.2021 у справі № 916/878/20 Верховний Суд виклав висновок щодо того, що при стягненні неустойки шкода кредитору презюмується і компенсується за рахунок неустойки, яка за положеннями ч. 1 статті 550 Цивільного кодексу України має саме штрафний, а не заліковий характер. Як правомірно зазначив суд першої інстанції, відповідачем не доведено факту знаходження підприємства у тяжкому фінансовому стані або виникнення інших суттєвих негативних наслідків для інтересів відповідача у зв`язку із сплатою пені в установленому Договором розмірі, а доводи відповідача про те, що заборгованість не була сплачена через невиконання зобов`язань його контрагентами жодними доказами не доведені, його посилання на обставини існування воєнного стану, постійних повітряних тривог, аварійних та планових відключень електроенергії, порушення логістичних зв`язків та загального погіршення платіжної дисципліни на ринку носять загальний характер для всіх учасників господарських правовідносин в Україні та в однаковій мірі стосуються як відповідача, так і позивача. При цьому обставини щодо невірного обчислення позивачем суми заборгованості за Договором були враховані судом при вирішенні спору як в частині основного боргу, так і щодо сум пені та інфляційного збільшення, що призвело до часткового задоволення позову. З огляду на викладене, доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження, а оскаржуване рішення ухвалено при дотриманні норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - залишенню без змін. Оскільки за результатами апеляційного перегляду справи апеляційні скарги позивача та відповідача підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати скаржників на сплату судового збору за подання апеляційних скарг залишаються за ними. Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1 статті 275, статтями 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський комбінат гофрокартону залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Імекс Макс залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Харківської області від 20.02.2026 у справі №922/4593/25 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий суддя І.В. Тарасова Суддя О.О. Крестьянінов Суддя Д.О. Попков