Постанова 4857 № 380/22674/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/22674/24 пров. № А/857/38255/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Гінди О.М., суддів Заверухи О.Б., Мандзія О.П., розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2025 року (головуючий суддя: Андрусів У.Б., місце ухвалення - м. Львів) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, - встановив: ОСОБА_1 , 06.11.2024 звернувся з позовом до військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), у якому просив суд: визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) щодо відмови у виїзді з України ОСОБА_1 ; визнати нечинним Рішення про відмову в перетині державного кордону України від 11.10.2024, видане начальником 1 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_1 лейтенантом ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , серія та номер документу, що дає право на перетин державного кордону України: НОМЕР_2 ; зобов`язати у подальшому здійснювати прикордонний контроль та пропуск через державний кордон України ОСОБА_1 при наявності одного з документів, зазначених у ст. 2 Закону України № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» та військово-облікового документа на підставі ч. 6 ст. 22 Закону України № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» на час дії воєнного стану на території України, без зобов`язання надавати інші документи, що не передбачені Законами України, ухваленими Верховною Радою України та чинними на момент перетинання державного кордону України, та незалежно від наявності чи відсутності будь-якої інформації про ОСОБА_1 в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів чи в інформаційній системі «Оберіг». На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 11.10.2024 прибув до Міжнародного пункту контролю «Львів» з метою перетину державного кордону України. Проте начальником 1 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України з причини відсутності документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон. Позивач не погоджується із вказаним рішенням та вважає його протиправним, оскільки ним були надані усі документи, що підтверджують право на виїзд за кордон в умовах воєнного стану. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2025 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення від 11.10.2024 про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України, прийняте начальником 1 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_1 лейтенантом ОСОБА_2 . У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 судові витрати у вигляді сплаченого судового збору, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, у сумі 605 (шістсот п`ять) гривень 60 копійок. Не погодившись з прийнятим рішенням, військова частина НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення в частині задоволених поовних вимог та прийняти в цій частині нове, яким у задоволенні адміністративного позову в цій частині відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану. Вказує, що відомості щодо позивача у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів на момент відмови позивачеві у перетині державного кордону були відсутні. В Єдиному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів відсутня інформація щодо виключення з військового обліку позивача. При цьому, позивачем не надано докази наявності інших альтернативних відомостей, з яких можна встановити інформацію щодо військово-облікових даних позивача. Разом з тим, відсутнє рішення ВЛК, про визнання позивача непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку, у формі постанови. Також військова частина вважає за необхідне зазначити, що оскаржуване рішення про відмову у перетині державного кордону позивачу є актом індивідуальної дії на виконання владних управлінських функцій, яке стосується прав або інтересів позивача та дія якого вичерпується його виконанням. Відповідно слід дійти висновку що, скасування чи не скасування вказаного акту індивідуальної дії у судовому порядку не захищає прав та інтересів позивача, оскільки оскаржуване рішення вичерпало свою дію. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких мотивів. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_2 . Згідно із записом 16 військового квитка серії НОМЕР_3 03.04.2014 ВЛК при ІНФОРМАЦІЯ_5 позивач визнаний непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку ст. 30а гр. ІІІ. Запис зроблено військовим комісаром ІНФОРМАЦІЯ_6 та засвідчений печаткою. Позивач, 11.10.2024 прибув до Міжнародного пункту контролю «Львів» з метою перетину державного кордону України. Для підтвердження підстав для перетину державного кордону України, позивачем надано: паспорт громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_2 , військовий квиток серії НОМЕР_3 . Начальником 1 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення від 11.10.2024 про відмову ОСОБА_3 в перетинанні державного кордону України з причини відсутності підстав для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України № 57 (зі змінами та доповненнями). Не погоджуючись з поведінкою уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону щодо відмови у перетинанні державного кордону України, позивач звернувся до суду з позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач був виключений з військового обліку у 2014 році, він не належить до жодної із категорій осіб зазначених у ч. 9 ст. 1 Закону України № 2232-ХІІ, а тому до нього не застосовується обмеження у праві виїзду за межі території України. Оскільки предметом спору є акт індивідуальної дії, яким позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону (виїзді за кордон), то позовні вимоги немайнового характеру слід задовольнити частково у такий належний спосіб: визнати протиправним та скасувати рішення від 11.10.2024 про відмову позивачу в перетинанні державного кордону України, прийняте начальником 1 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_1 лейтенантом ОСОБА_2 . В задоволенні решту позовних вимог відмовлено. Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки, позивачем не оскаржується в апеляційному порядку судове рішення суду першої інстанції, а тому, предметом розгляду в суді апеляційної інстанції, у відповідності до вимог ч. 1 ст. 308 КАС України, є законність і обґрунтованість судового рішення суду у частині задоволення позову. Суд апеляційної інстанції погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав. Згідно з ч. 1 ст. 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбаченістаттями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України «Про правовий режим воєнного стану» № 389-VІІІ від 12.05.2015 (далі - Закон № 389). Згідно з ст. 1 Закону № 389, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Пунктом 1 Указу Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 Про введення воєнного стану в Україні, затвердженого Законом України № 2102-IX від 24.02.2022, введено в Україні воєнний стан із 05 год 30 хв 24.02.2022 строком на 30 діб. Відповідно до п. 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану, тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону №

389. У подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався та діяв на момент виникнення спірних правовідносин. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-XII від 21.10.1993 (далі - Закон № 3543), в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів. Системний аналіз наведених вище норм, дає суду підстави для висновку, що право особи на вільний перетин державного кордону України, тобто вільне залишення території України, може бути обмежено в умовах воєнного стану. Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. З вказаного можна зробити висновок про те, що станом на час виникнення спірних у цій справі відносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством. Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України «Про прикордонний контроль» № 1710-VI від 05.11.2009 (далі Закон № 1710-VI). Відповідно до частини першої, другої ст. 2 Закону України «Про прикордонний контроль», прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів. Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон. Згідно з ч. 3 ст. 6 Закону № 1710-VI пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні. Згідно з частиною 1 ст. 14 Закону № 1710-VI іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України, відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт. Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону (ч. 2 ст. 14 Закону № 1710-VI). Згідно зі ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну. Частиною 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» встановлено підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України. Право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв`язку з яким таке обмеження встановлюється. Вищевказані підстави для тимчасового обмеження громадян у виїзді за межі території України є загальними та застосовуються за відсутності особливих правових режимів, які вводяться в дію указом Президента України та затверджуються Верховною Радою України. Загальний порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (далі - Правила № 57). Пунктом 12 Правил № 57 передбачено, що для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень. Паспортні та підтверджуючі документи громадян, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону з метою встановлення їх дійсності та належності громадянину, який їх пред`являє. У ході перевірки документів під час виїзду з України з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон. Так, згідно з п. 2 Правил № 57 у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. Згідно з п. 2-6 правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Статтею 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-ХІІ (далі - Закон № 3543-ХІІ) визначені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Згідно з вимогами Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років. За правилами ч. 9 ст. 1 Закону № 2232-XII щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: 1) допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; 2) призовники - особи, приписані до призовних дільниць; 3) військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; 4) військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; 5) резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період. Суд висновує, що належність громадянина України до тієї чи іншої категорії полягає у наявності у нього певної групи прав та обов`язків, тобто перебування у відповідному правовому статусі допризовника, призовника, військовослужбовця, військовозобов`язаного чи резервіста. Постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1487 затверджено Порядок організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов`язаних (далі - порядок №1487). Відповідно до п. 2 порядку № 1487 військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави. Він полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо: фіксації, накопичення та аналізу наявних людських мобілізаційних ресурсів за військово-обліковими ознаками; здійснення заходів із забезпечення виконання встановлених правил військового обліку призовниками, військовозобов`язаними та резервістами; подання відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов`язаних та резервістів до органів ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів. За правилами п. 20 порядку № 1487 військовий облік ведеться на підставі даних паспорта громадянина України та військово-облікових документів. Частиною 6 ст. 22 Закону № 3543-ХІІ унормовано, що у період проведення мобілізації (крім цільової) громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ та пред`являти його за вимогою уповноваженого представника територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейського, а також представника Державної прикордонної служби України у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України. Суд установив, що для перетинання державного кордону України позивач подав уповноваженій особі відповідача, серед іншого, військово-обліковий документ військовий квиток, у якому зроблено відмітку про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку. За приписами ч. 6 ст. 37 Закону № 2232-XII (у редакції, чинній на момент внесення відповідного запису до військового квитка) виключенню з військового обліку у районних (міських) військових комісаріатах (військовозобов`язаних Служби безпеки України у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України) підлягають громадяни України, які: 1) призвані чи прийняті на військову службу або направлені для проходження альтернативної (невійськової) служби; 2) проходять військову службу (навчання) у вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів; 3) визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку; 4) досягли граничного віку перебування в запасі; 5) припинили громадянство України; 6) були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину; 7) направлені для відбування покарання до установ виконання покарань або до яких застосовано примусові заходи медичного характеру; 8) не отримали до 40-річного віку військово-облікової або спорідненої з нею спеціальності; 9) померли. Така підстава для виключення з військового обліку, як визнання непридатним до військової служби, передбачена й у редакції ч. 6 ст. 37 Закону України № 2232-XII чинній на момент спроби здійснити позивачем перетин кордону. Суд установив, що позивач визнаний непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку на підставі с. 30 а гр ІІІ Розкладу хвороб. Вказане підтверджено записами у військовому квитку серії НОМЕР_3 у розділі особливі відмітки. За правилами п. 1, 2 Положення про військовий квиток офіцера запасу, затвердженого Указом Президента України від 25.05.1994 № 2673/94 (далі положення № 2673/94, чинне на момент внесення запису до військового квитка позивача про виключення з військового обліку), військовий квиток є документом, що визначає належність його власника до офіцерського складу та військового обов`язку. Військові квитки видають районні (міські) військові комісаріати офіцерам Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Цивільної оборони України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України, Державної спеціальної служби транспорту під час первинної постановки на військовий облік офіцерів запасу Збройних Сил України, а також відповідні органи Служби безпеки України офіцерам Служби безпеки України, Управління державної охорони України, які зараховані у запас Служби безпеки України. Схожі за змістом положення передбачалися у Положенні про військовий квиток осіб рядового, сержантського і старшинського складу, затвердженого указом Президента України від 30.12.2016 № 582/2016 (чинне на момент виникнення спірних правовідносин). Військовий квиток осіб рядового, сержантського і старшинського складу в розумінні зазначеного вище Положення є документом, що посвідчує особу військовослужбовця (військовозобов`язаного, резервіста) та визначає належність його власника до виконання військового обов`язку. Згідно із записом 16 військового квитка серії НОМЕР_3 03.04.2014 ВЛК при ІНФОРМАЦІЯ_5 позивач визнаний непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку. Запис зроблено військовим комісаром ІНФОРМАЦІЯ_6 та засвідчений печаткою. З урахуванням того, що позивач виключений з обліку у 2014 році та підтверджуючих документів про взяття його на облік повторно немає, він не належить до жодної із зазначених у ч. 9 ст. 1 Закону № 2232-XII категорій осіб. В умовах воєнного стану документальне підтвердження належності до категорії громадян України, щодо яких не застосовуються обмеження у праві виїзду за межі території України, це відповідні документи, які свідчать про звільнення від призову на військову службу під час мобілізації, виключення з військового обліку, зокрема у розглядуваній справі таким документом є військовий квиток. Суд зауважує, що після виключення з військового обліку особа перестає бути військовозобов`язаним, а тому на неї не поширюються закони про військовий обов`язок та військову службу, така особа не підлягає призову на військову службу під час мобілізації на особливий період. Ураховуючи викладене, позивач не може вважатися військовозобов`язаним громадянином України у розумінні Закону № 2232-XII, тобто не має статусу військовозобов`язаного. Натомість, відповідач не врахував наведені обставини та протиправно прийняв рішення про відмову позивачу в перетинанні державного кордону України від 11.10.2024. Суд зазначає, що системне тлумачення положень Указу Президента від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України № 389-VIII свідчить, що військове командування (Генеральний штаб Збройних Сил України, ІНФОРМАЦІЯ_7 , командування видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управління оперативних командувань, командири військових з`єднань, частини Збройних Сил України, Державна прикордонна служба України, Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національна гвардія України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) уповноважене запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян. У зв`язку з цим, суд акцентує увагу на тому, що відповідач не надав доказів існування станом на момент виникнення спірних правовідносин встановлених згідно з п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону № 389-VIII військовим командуванням (зокрема Державною прикордонною службою України) у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, обмежень у виїзді закордон громадян України, які не є військовозобов`язаними (також не є резервістами чи військовослужбовцями). Натомість, у позивача при спробі перетнути державний кордон України були законні підстави на перетин державного кордону України у зв`язку з відсутністю нормативної заборони на виїзд за кордон громадянина України, який не є військовозобов`язаним. Таким чином, апеляційна скарга апелянта не спростовує правильність доводів, яким мотивовано судове рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судом доказів та не дає підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими. Суд апеляційної інстанції, також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. За наведених обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд постановив: апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2025 року у справі № 380/22674/24 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. М. Гінда судді О. Б. Заверуха О. П. Мандзій