Постанова 4855 № 320/44262/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/44262/24 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Кушнова А.О., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Файдюка В.В., при секретарі: Литвин С.В., за участю: третьої особи: ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги ОСОБА_2 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2024 року про відмову у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Служби у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа ОСОБА_1 про визнання протиправним рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2024 року відмовлено у відкритті провадження по даній справі. Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції (за текстом апеляційної скарги). Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, третю особи, яка з`явилася у призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 просила суд: - визнати протиправним наказ від 29.03.2024 нерозбірливого номеру, виданий Службою у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про тимчасове влаштування малолітнього ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в сім`ї громадянина України ОСОБА_1 , за адресою проживання останнього: квартира АДРЕСА_1 ; - зобов`язати Службу у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації повернути малолітнього ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) біологічній і законній матері - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ). Так, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що спірні правовідносини між позивачем та відповідачем не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Також, суд першої інстанції зазначив, що оскільки розгляд цього спору перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду, підстав для роз`яснення позивачеві до суду якої юрисдикції належить його вирішення немає. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з такою позицією суду першої інстанції, зважаючи на наступне. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. В основу визначення підвідомчості покладено три критерії: суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірного правовідношення. Відповідно частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. При цьому, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Публічно-правовий спір має свою особливість суб`єктного складу - участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати з публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб`єкта владних повноважень. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Великою Палатою Верховного Суду сформовано правовий висновок у постанові від 13 червня 2018 року (справа № 819/362/16), що публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року (справа № 826/27224/15) під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, особа, звертаючись до суду із позовною заявою, повинна чітко зазначити дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що порушили її право, та повинна вказати спосіб захисту свого порушеного права. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, предметом розгляду в даній справі є правомірність наказу Служби у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 29.03.2024 про тимчасове влаштування малолітнього ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в сім`ї громадянина України ОСОБА_1 за адресою проживання останнього: квартира АДРЕСА_1 . Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_2 , посилаючись на положення статей 153 Сімейного кодексу України, статей 12, 15 Закону України «Про охорону дитинства», статті 9 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.12.1991 звернулась до Київського окружного адміністративного суду стосовно захисту свого права на безперешкодне спілкування із її малолітньою дитиною та права на участь у її вихованні. В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що є біологічною та законної матір`ю малолітньої дитини - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). 24.03.2024 позивачка звернулася до свого товариша, третьої особи у справі - ОСОБА_1 , із проханням посидіти із її малолітнім сином ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), у зв`язку із необхідністю відвідати лікаря-стоматолога. Як зазначає позивачка, 25.03.2024 ОСОБА_1 дитину не віддав ОСОБА_2 29.03.2024 Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації видала спірний наказ щодо тимчасового влаштування малолітнього сина позивачки в сім`ї ОСОБА_1 . Станом на дату звернення до суду малолітній син залишається в сім`ї третьої особи, а відповідач рішення щодо долі дитини не приймає, звернення і заяви позивачки не розглядає. Не погоджуючись з наказом наказом Служби у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 29.03.2024 про тимчасове влаштування малолітнього ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в сім`ї громадянина України ОСОБА_1 за адресою проживання останнього: квартира АДРЕСА_1 , позивачка звернулась з даним позовом до адміністративного суду. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Згідно статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов`язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу до суду, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява №4451/70, пункти 28- 36). У пунктах 30- 32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пункт 36). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, пункт 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, пункт 132). Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених статтею 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини»(Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, пункт 45). Відповідно до статті 1 Сімейного кодексу України цей Кодекс визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім`ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов`язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім`ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку. Згідно з частиною першою статті 2 Сімейного кодексу України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання. Відповідно до частин другої, п`ятої статті 150 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї. Статтею 153 Сімейного кодексу України установлено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Згідно з частиною п`ятою статті 155 Сімейного кодексу України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Отже, зміст суб`єктивного права, про порушення якого стверджується в позовній заяві, доводи, висловлені на підтвердження вказаних обставин, свідчать про звернення позивача до суду з метою захисту своїх сімейних прав, а не прав у сфері публічно-правових відносин. Згідно з частиною першою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Згідно з пунктом 8 частини другої статті 18 Сімейного кодексу України одним із способів захисту сімейних прав та інтересів є визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що враховуючи суть та предмет спірних правовідносин, їх суб`єктний склад, вони не відносяться до юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку цивільного судочинства. Таким чином, по суті спір, за вирішенням якого до суду звернулася позивачка, не стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, а стосується поновлення прав позивача у сфері сімейних прав і за правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17, вбачається наступне: «з установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи з приводу захисту сімейних прав та інтересів позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства». Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, зокрема, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Відповідно до частини 6 наведеної статті, у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи. Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства», слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки розгляд цього спору перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду, підстав для роз`яснення позивачеві до суду якої юрисдикції належить його вирішення немає. Натомість, позивачка не позбавлена права на захист свої прав, в порядку цивільного судочинства, за правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, з визначенням іншого способу захисту порушених прав дитини - ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , як законної матері. Отже, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що спірні правовідносини не пов`язані з публічними, а випливають з цивільних правовідносин та носять приватно-правовий характер. Щодо інших доводів апелянта, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції порушень норм процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин по справі дана вірно, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки вона не містить обґрунтувань, які могли б бути підставами для скасування ухвали суду першої інстанції. Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Керуючись ст.ст. 170, 308, 310, 316, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2024 року про відмову у відкритті провадження - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак В.В. Файдюк Повний текст виготовлено 11.06.2026 року