Постанова 4803 № 175/14114/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4813/26 Справа № 175/14114/24 Суддя у 1-й інстанції - Білоусова О.М. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Городничої В.С., суддів: Петешенкової М.Ю., Макарова М.О., за участю секретаря судового засідання Глущенко О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Патика Андрій Володимирович, на рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2026 року у складі судді Білоусова О.М. у цивільній справі № 175/14114/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу з припиненням речового права, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою, пред`явленою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та із залученням ухвалою суду від 13 січня 2026 року третьою особою у справі ОСОБА_4 , на предмет визнання недійсним договору купівлі-продажу від 25 квітня 2024 року земельної ділянки площею 0,0640 га, кадастровий номер: 1221481500:01:025:0312 за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Л.Д., реєстровий №1257, укладений між ОСОБА_2 , що діяв в інтересах ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 , з припиненням речових прав ОСОБА_3 на вказаний об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2923179612214); визнання недійсним земельної ділянки договір купівлі-продажу від 18 квітня 2024 року площею 0,0800 га, кадастровий номер: 1221481500:01:025:0308 за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Л.Д., реєстровий №1175, укладений між ОСОБА_2 , що діяв в інтересах ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 , з припиненням речових прав ОСОБА_3 на вказаний об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2919935412214). В обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер спадкодавець ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після його смерті відкрилася спадщина. 03 вересня 2024 року приватним нотаріусом ДМНО Златовою Н.А. було зареєстровано спадкову справу №72921310. Спадкова справа була зареєстрована за заявою доньки спадкодавця ОСОБА_1 . За зверненням останньої до приватного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, нотаріусом з`ясовано, що за спадкодавцем зареєстровано право власності на певну кількість нерухомого майна, в тому числі на незавершений будівництвом садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , але земельна ділянка, на якій стоїть даний об`єкт нерухомості на праві власності, як і інші земельні ділянки, що належали спадкодавцеві, належать іншим особам. Під час перевірки даних з відповідних державних реєстрів стало відомо, що 18 квітня 2024 року та 25 квітня 2024 року приватним нотаріусом ДМНО Фаст Л.Д. було посвідчено зазначені спірні договори купівлі-продажу на дві земельні ділянки 115,116, які належали ОСОБА_5 , відповідно до яких ОСОБА_2 , діючи як представник та в інтересах ОСОБА_5 , продав ОСОБА_3 зазначені земельні ділянки площею 0,0800 га, кадастровий номер: 1221481500:01:025:0308 та площею 0,0640 га, кадастровий номер: 1221481500:01:025:0312 за адресою: Дніпропетровська область, Дніпровський район, Новоолександрівська сільська рада, садове товариство Майорка. Позивач зазначає, що з вищевказаних договорів купівлі-продажу земельних ділянок встановлюється, що спірні земельні ділянки були відчужені на підставі довіреності, посвідченої 11 квітня 2024 року приватним нотаріусом ДМНО Фаст Л.Д., реєстровий №1081. Дана довіреність була видана спадкодавцем (продавцем) ОСОБА_5 на ім`я представника продавця ОСОБА_2 , відповідно до умов якої спадкодавець (продавець) уповноважив представника продавця розпоряджатися (продати, або подарувати дружині представника продавця), на умовах, та за ціну на власний розсуд представника належним йому майном. Позивач відзначає, що представник продавця ОСОБА_2 мав усе перелічене в довіреності майно продати або подарувати виключно його дружині, як представника продавця, що і було ним вчинено, як від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах та в інтересах іншої особи, представником якої від одночасно є. Отже, представник продавця земельних ділянок, який діяв на підставі довіреності виданої спадкодавцем, продавши їх своїй дружині - дружині представника продавця, тим самим набув право спільної сумісної власності на дані земельні ділянки. Разом з цим, спадкодавець помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто, через три місяці з моменту укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу (18 та 25 квітня 2024 року), а тому спадкодавець фактично не встиг вказані правочини оспорити або схвалити факти їх укладення своїм представником, оскільки фізично, як особа похилого віку (82 роки), не міг і не встиг це усвідомити та зробити. Даний факт підтверджується записом в довіреності, де вказано, що довіреність була підписана спадкодавцем на дому через похилий його вік. Позивач вважає, що вищевказані договори купівлі-продажу земельних ділянок є недійсними, оскільки, всупереч вимог ч.3 ст. 238 ЦК України, представник продавця уклав оспорювані договори на підставі довіреності спадкодавця у своїх інтересах. За наслідком вчинення оспорюваних правочинів спадкодавець, як чоловік похилого віку, добровільно та у власних інтересах погодився б продати/подарувати за будь-яку ціну дружині своєї довіреної особи свої земельні ділянки, на одній з яких також розташована незавершена будівництвом будівля, яка була придбана в 2007 році, за значно більші в доларовому визначенні кошти, що свідчить про укладення представником продавця правочинів, які мають негативні наслідки для довірителя. Позивач вважає свої майнові спадкові права порушеними, які належить відновити по суду шляхом визнання договорів купівлі-продажу недійсними із застосування принципу реституції недійсності таких договорів. Рішенням Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу - відмовлено (а.с. 87-92 Том ІІ). Рішення суду мотивовано недоведеністю факту того, що договори купівлі-продажу були укладені внаслідок зловмисної домовленості відповідачів та в своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Суд першої інстанції вважав, що, хоча ОСОБА_2 і вчинив правочин на користь своєї дружини, тобто в інтересах сім`ї, проте, ОСОБА_2 , будучи представником ОСОБА_5 , під час вчинення спірних правочинів діяв в межах виданої йому довіреності, оскільки у довіреності були чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Нотаріальне посвідчення 18 квітня 2024 року та від 25 квітня 2024 року між ОСОБА_5 , в особі його представника ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договорів купівлі-продажу земельних ділянок, було здійснено відповідно до вимог ЦКУкраїни, ЗУ«Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року. При цьому під час нотаріального посвідчення довіреності, а також договорів купівлі-продажу нотаріусом було перевірено на відповідність чинному законодавству вчинюваних сторонами правочинів та встановлено дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, встановлена дійсна реальна вартість відчужуваного нерухомого майна. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 у лютому 2026 року через свого представника адвоката Патику А.В. в системі Електронний суд подала апеляційну скаргу (а.с. 93-98 Том ІІ), посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, відсутність всебічного та повного дослідження матеріалів справи. Просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, обґрунтовуючи це тим, що судом першої інстанції не взято до уваги той факт, що ОСОБА_6 , будучи представником за довіреністю продавця земельних ділянок ОСОБА_5 , продав спірні земельні ділянки своїй дружині, тобто, в силу ст. 60 СК України, набув право власності нарівні із своєю дружиною, як спільне майно подружжя, що вчинено не в інтересах ОСОБА_5 , а в своїх особистих, що є недопустимим. Також скаржник відзначає, що судом першої інстанції помилково застосовані положення ст. 232 та 238 ЦК України, що є взаємовиключним та не може застосовуватися одночасно до спірних правовідносин, оскільки ОСОБА_2 , як представник продавця за договорами купівлі-продажу, вчинив спірні правочини саме в своїх інтересах та інтересах своєї сім`ї, що регулюється положеннями ст. 238 ЦК України, тоді як суд першої інстанції фактично застосував положення ст 232 ЦК України, наголосивши на зловмисності домовленостей відповідачів. У березні 2026 року ОСОБА_2 через свого представника адвоката Зайцеву О.О., скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначив, що судом першої інстанції вірно не застосовано положення ст. 238 ЦК України, оскільки правочини було вчинено ОСОБА_2 на підставі довіреності ОСОБА_5 , який своєю волею надав такі права довіреній особі з чітко визначеними умовами та складом учасників. Спірні правочини вчинено ОСОБА_2 саме в інтересах ОСОБА_5 , що позивачем не спростовано. За дослідженням судом першої інстанції письмових пояснень ОСОБА_4 , яка проживала разом із ОСОБА_5 , та підтвердила, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 були певні домовленості такого характеру, суд першої інстанції застосував саме положення ст. 232 ЦК України та встановив відсутність зловмисних дій ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Також відповідач наголошує, що оспорювані договори не мають ознак недійсності, позивачем не доведено завдання шкоди ОСОБА_5 , як власнику майна, як і не надано доказів відсутності волі останнього на надання довіреності ОСОБА_6 саме з такими умовами, уникнути яких ОСОБА_6 не міг. Разом з цим відповідач та його представник зазначили, що 02 грудня 2024 року між відповідачами укладений шлюбний договір, де вони встановили особливий режим майна, набутого у шлюбі, що узгоджується з ч.2 ст. 97 СК України, де сторони можуть домовитись про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 СК України та вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. У відповідності до п.2.1 цього договору правовий режим особистої власності на майно, набуте за час шлюбу, встановлюється з дати реєстрації шлюбу з 27 грудня 2019 року. Відповідач відзначає, що спірні земельні ділянки зареєстровані за ОСОБА_3 , тому вона і є одноосібним власником такого майна, у відповідності до умов шлюбного договору та це майно не є спільним сумісним майном подружжя. Відповідач зазначає, що доводи скарги, як і доводи позову не містять мотивів, які саме права позивача є порушеними та в чому саме полягає таке порушення, натомість, наведені мотиви в позові та скарги це є спроба позивача заволодіти майном, яке наколи їй не належало, не перебувало у неї в користуванні чи володінні та про наявність якого вона дізналась від нотаріуса. Наголошує ще і на тому, що на момент смерті ОСОБА_5 спірні земельні ділянки вже не знаходились у його власності, а тому і не увійшли до складу спадщини. З цього, на думку відповідача, належить дійти висновку, що порушення прав позивача з боку відповідачів не відбулось. Відповідач наголошує, що доводи скарги не спростовують правомірних висновків суду першої інстанції, а тому просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 та залишити рішення суду першої інстанції без змін (а.с.114-121 Том ІІ). У березні 2026 року ОСОБА_3 , скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , де зазначила, що право власності на спірні земельні ділянки вона набула правомірно, набула статусу добросовісного набувача, спірне майно є її особистою власністю за шлюбним договором. Також наголосила на тому, що судом першої інстанції правомірно застосовано положення ст. 232 ЦК України та всебічно та об`єктивно досліджено усі обставини справи та письмові докази, що є підставою для залишення судового рішення без змін та відмови у задоволенні вимог скарги ОСОБА_1 (а.с.141-143 Том ІІ). Інші учасники у справі своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, не скористалися та відзиву на апеляційну скаргу не подавали, але, в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду скасувати з ухваленням нового про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , з наступних підстав. Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору. Докази мають бути належними, допустимими, достовірними. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України). Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_7 народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 11 січня 1979 року, актовий запис №87. Батьками записані ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Згідно наданого у копії свідоцтва про одруження серії НОМЕР_2 від 20 листопада 1999 року, ОСОБА_8 та ОСОБА_7 одружились 20 листопада 1999 року, актовий запис №530. Прізвища чоловіка та дружини після одруження ОСОБА_9 та ОСОБА_9 відповідно. Відповідно до наданого у копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 від 21 січня 2002 року, шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 розірвано 21 січня 2002 року, актовий запис №13. Згідно наданого у копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 від 16 червня 2017 року, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 уклали шлюб 16 червня 2017 року, актовий запис №515. Прізвища чоловіка та дружини після державної реєстрації шлюбу ОСОБА_13 та ОСОБА_13 відповідно. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі №72921310 наданим приватним нотаріусом ДМНО Златовою Н.А. Спадкова справа була зареєстрована за заявою доньки спадкодавця ОСОБА_1 . Відповідно до довіреності від 11 квітня 2024 року, посвідченої приватним нотаріусом ДМНО Фаст Л.Д., реєстровий №1081, вбачається, що згідно умов даної довіреності ОСОБА_5 уповноважив ОСОБА_2 розпоряджатися (продати, або подарувати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_5 ), на умовах, та за ціну на власний розсуд представника належним мені майном - незавершеним будівництвом садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельною ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельною ділянкою площею 0,0370 га, кадастровий номер: 1221481500:01:026:0075 за адресою: АДРЕСА_2 ; земельною ділянкою площею 0,0800 га, кадастровий номер: 1221481500:01:025:0308 за адресою: АДРЕСА_1 ; земельною ділянкою площею 0,0400 га, кадастровий номер: 1221481500:01:026:0076 за адресою: АДРЕСА_3 . Також судом першої інстанції встановлено, що на підставі вищевказаної довіреності від 11 квітня 2024 року було посвідчено договори купівлі продажу земельних ділянок, а саме: -18 квітня 2024 року приватним нотаріусом ДМНО Фаст Л.Д. було посвідчено договір купівлі продажу земельної ділянки, реєстровий №1175, відповідно до якого ОСОБА_2 (далі Представник «Продавця»), діючи як представник та в інтересах ОСОБА_5 (далі «Продавець»), продав ОСОБА_3 (далі «Покупець») земельну ділянку площею 0,0800 га, кадастровий номер: 1221481500:01:025:0308 за адресою: АДРЕСА_1 ; - 25 квітня 2024 року приватним нотаріусом ДМНО Фаст Л.Д. було посвідчено договір купівлі продажу земельної ділянки, реєстровий №1257, відповідно до якого ОСОБА_2 , (далі Представник «Продавця»), діючи як представник та в інтересах ОСОБА_5 (далі «Продавець»), продав ОСОБА_3 (далі «Покупець») земельну ділянку площею 0,0640 га, кадастровий номер: 1221481500:01:025:0312 за адресою: АДРЕСА_1 . Пунктами 12 спірних договорів вказано, що представник продавця довів до відома покупця, а покупець взяв до уваги той факт, що грошові кошти, які одержує Покупець за продаж нерухомого майна є спільною сумісною власністю подружжя, у зв`язку з цим другим з подружжя, дружиною продавця ОСОБА_4 надана згода на продаж нерухомого майна (підпис засвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Л.Д. 11 квітня 2024 року за реєстром №1080); цей договір укладається в інтересах сім`ї і має правові наслідки для кожного з подружжя. Пунктами 13 спірних договорів вказано, що покупець довела до відома представника Продавця, а представник Продавця взяв до уваги той факт, що грошові кошти, які Покупець витрачає на придбання нерухомого майна, є спільною сумісною власністю подружжя, у зв`язку з цим другим з подружжя, чоловіком Покупця ОСОБА_2 , надана згода на придбання нерухомого майна, підпис на якій засвідчено приватним нотаріусом ДМНО Фаст Л.Д. 18 квітня 2024 року за реєстром №1174; цей договір укладається в інтересах сім`ї і має правові наслідки для кожного з подружжя. З наданого стороною відповідачів у копії шлюбного договору від 02 грудня 2024 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Райською Т.М., реєстровий №4504 судом першої інстанції встановлено, що п. 2.1. договору передбачено, що правовий режим приватної власності на майно, набуте за час шлюбу, починаючи з дати реєстрації шлюбу: з 27 грудня 2019 року: 2.1.1. Все майно придбане та/або набуте Чоловіком або Дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане (набуте, зареєстроване). П. 2.1.2. Все майно, яке буде придбане та/або набуте Чоловіком або Дружиною після укладення даного договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане (набуте, зареєстроване). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав недоведеним наявність підстав для визнання спірних договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними, як і вважав недоведеними обставини зловмисних дій з боку відповідачів та що такі дії суперечили волі ОСОБА_5 , який особисто надав довіреність ОСОБА_6 , не оскаржуючи ані довіреності, ані спірних договорів. Суд першої інстанції вважав, що спірні догоори було вчинено у відповідності до діючого законодавства України, а в довіреності було чітко ОСОБА_5 визначені юридичні дії його довіреної особи ОСОБА_2 , який і діяв відповідно таких умов. При цьому суд першої інстанції не прийняв як докази шлюбний договір відповідачів, оскільки він укладений після подання позовної заяви та виникнення спору щодо дійсності укладених правочинів. Колегія суддів не погоджується ані з встановленими обставинами справи, ані з застосування норм матеріального права та висновком суду першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. При цьому визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України. Обов`язковою умовою задоволення позову про визнання правочину недійсним є встановлення судом факту порушення у зв`язку із його вчиненням прав чи охоронюваних законом інтересів позивача. Отже, зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися способом захисту свого права, який має відповідати встановленим законом і крім того, забезпечувати ефективний захист порушеного права. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Тобто, за змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Закон не обмежує коло осіб, які мають право вимагати визнання недійсним оспорюваного правочину лише сторонами. Ними можуть бути будь-які заінтересовані особи, права або охоронювані інтереси яких порушені таким правочином. За визнанням недійсним правочинів до суду звертаються не тільки сторони, а й інші особи, на стані яких негативно відбивається цей правочин, або які з інших причин зацікавлені в його недійсності. Позов особи, яка не була учасником правочину, про визнання недійсним оспорюваного правочину може бути задоволений лише в тому разі, якщо таким правочином порушено право цієї особи - не учасника правочину, і воно може бути відновлене шляхом повернення сторін цього правочину до первісного стану. Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка звертається з позовом про визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала; у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. Колегія суддів наголошує, що позивач ОСОБА_1 , хоча і не була учасником оскаржуваних правочинів, однак такими правочинами порушується реалізація її права цивільного, тобто, спадкове право на спадкування майна після смерті її батька ОСОБА_5 , якому за життя належали спірні земельні ділянки до вчинення спірних правочинів, а заперечення відповідача ОСОБА_2 щодо відсутності у позивача права на вимогу до відповідачів колегією суддів відкидаються, як безпідставні. Таким чином, у спірних правовідносинах позивач ОСОБА_1 є заінтересованою особою, яка, в силу вимог частини третьої статті 215 ЦК України, набула право на звернення до суду з цим позовом. Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно з частинами першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорів, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Таким чином колегія суддів відзначає, що довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто, з метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц та від 01 лютого 2023 року у справі №569/19674/19. Отже, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Колегія суддів наголошує, повністю погоджуючись із доводами скаржника, що необхідно врахувати положення статті 60 Сімейного кодексу України, де зазачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. За змістом цієї норми право на майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Статтею 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути: будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Отже, колегія суддів відзначає, що у спірних правовідносинах належить застосувати положення ст. 60 СК України, якою встановлюється презумпцію спільності майна подружжя, за якої частини чоловіка та дружини є рівними. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та Верховний Суд у постановах від 06 лютого 2019 року у справі № 154/3223/15, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц. Колегія суддів, приймаючи доводи скаржника щодо неврахування судом першої інстанції зазначених вище норм матеріального права, доходить висновку, що оспорювані договори купівлі-продажу укладено відповідачами не в інтересах ОСОБА_5 , а в особистих інтересах та інтересах сім`ї ОСОБА_14 , з метою набуття спільної сумісної власності, під час перебування їх у шлюбних відносинах, як це зазначено у спірних договорах, що підпадає під ознаки положення частини третьої статті 238 ЦК України, то є підстави для визнання таких договорів недійсними, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 01 лютого 2023 року у справі №569/19674/19. Так, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції помилково вважав, що позивач не надала суду будь-яких об`єктивних і переконливих доказів про те, що оспорювані договори купівлі-продажу було вчинено відповідачем ОСОБА_2 в особистих інтересах з метою набуття спільної сумісної власності. Також суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що факти укладення договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок, де в інтересах ОСОБА_5 , як продавця, на підставі довіреності діяв ОСОБА_2 , а покупцем була ОСОБА_3 - дружина представника, не можуть свідчити і не свідчать про те, що ці правочини укладено відповідачем в особистих інтересах з метою набуття земельних ділянок у спільну сумісну власність подружжя. Доводи скаржника про те, що надана ОСОБА_5 довіреність ОСОБА_2 на вчинення дій з переходу права власності на спірні земельні ділянки лише його дружині ОСОБА_3 , що свідчить про набуття таких земельних ділянок в інтересах сім`ї ОСОБА_14 , тоді як з боку продавця в якості представництва виступав ОСОБА_2 , свідчить про наявність підстав вважати набуття майна ОСОБА_14 як спільного сумісного майна подружжя, в силу ст. 60 СК України. Тобто, усупереч вимог частини третьої статті 238 ЦК України ОСОБА_2 уклав оспорювані договори на підставі довіреності з ОСОБА_3 виключно у своїх інтересах та в інтересах своєї сім`ї. І матеріали справи містять належні докази того, що оспорювані договори купівлі-продажу було вчинено відповідачами в особистих інтересах. Крім того, суд першої інстанції не врахував, що за наслідком вчинення оспорюваних правочинів ОСОБА_5 , як чоловік похилого віку (82 роки), добровільно та у власних інтересах погодився б продати своє майно за ціною, яку запропонували йому ОСОБА_14 , хоча доказів передачі грошових коштів у будь-якому розмірі колегією суддів не встановлено, що свідчить про укладення представником ОСОБА_5 правочинів, які мають негативні наслідки для довірителя. Водночас колегіяя суддів наголошує, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 , тобто через декілька місяців з моменту укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу (18 та 25 квітня 2024 року), а тому безпідставно вважати, що ОСОБА_5 вказані правочини не оспорював, тобто схвалив факти як надання довіреності з такими умовами, так і укладення правочинів своїм представником на підставі такої довіреності, оскільки фізично як особа похилого віку не міг це зробити. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (частини перша, друга статті 238 ЦК України). Колегія суддів, погоджуючись з доводами скаржника, зазначає про повну доведеність вимог позивача щодо порушення відповідачем ОСОБА_6 правил представництва, що передбачені ст. 238 ЦК України та що є підставою для визнання оскаржуваних правочинів недійсними, в силу ст. 215 ЦК України. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу). Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. Статтею 239 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє. Згідно зі статтею 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 05 квітня 2023 року, аналіз положень статей 216 та 388 ЦК України дає підстави для висновку, що якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред`являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом. У справі, яка переглядається, спірні земельні ділянки продані ОСОБА_2 , який діяв в інтересах ОСОБА_5 , на підставі довіреності від 11 квітня 2024 року, його дружині ОСОБА_3 , що унеможливлює витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, оскільки порушене право позивача підлягає захисту шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, а тому після визнання спірних правочинів недійсними в редакції цієї постанови належить до спірних правовідносин застосувати реституцію, що передбачено ст. 216 ЦК України, як про це і просив позивач. Так, загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, в частині першій якої вказано, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга статті 216 ЦК України). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя цієї ж статті). У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 644/7422/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією. При цьому ЦК України не пов`язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов`язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним. За змістом статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину, що встановлено у постановіВеликої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16. У подальшому, застосовуючи статтю 216 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 66-70 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 зробила висновки, які узгоджуються з наведеними вище висновками про застосування вказаної норми. Так, Велика Палата Верхового Суду вказала, що за змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo anteу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину, зокрема, основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України. Колегія суддів наголошує, що у справі, що переглядається, предметом позову є оскарження договорів купівлі-продажу земельних ділянок шляхом встановлення їх недійсності, щодо якого належить застосувати реституцію у порядку ст. 216 ЦК України, повернувши сторони правочинів до попереднього стану, тобто, до стану, що існувало до їх вчинення. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів доходить висновку, що спірні договори купівлі-продажу вчинені ОСОБА_2 , як представником власника ОСОБА_5 , виключно в інтересах своєї сім`ї, внаслідок чого майно за цими правочинами набуло правового режиму майна як спільна сумісна власність подружжя ОСОБА_14 , що перечить положення ст. 238 ЦК України та такі договори належить, на підставі ст. 215 ЦК України визнати недійсними, а в силу ст. 216 ЦК України застосувати реституцію до такої недійсності правочинів. За встановлених фактичних обставин, колегія суддів доходить висновку про те, що доводи скаржника знайшли своє підтвердження при розгляді апеляційної скарги, а позовні вимоги щодо порушення майнових прав позивача з боку відповідачів є обґрунтованими та доведеними, що є підставою для задоволення позовних вимог повністю. Доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає обґрунтованими та такими, що заслуговують на увагу, враховуючи, що питання, які зазначені в апеляційній скарзі судом першої інстанції вирішені не були. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм процесуального та матеріального права. За таких обставин, враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Патика Андрій Володимирович задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу з припиненням речового права задовольнити. Визнати договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0640 га, кадастровий номер 1221481500:01:025:0312, за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 25 квітня 2024 року між ОСОБА_2 , який діяв в інтересах ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Л.Д., реєстровий №1257 недійсним, повернувши фактичне та правове становище сторін договору, яке існувало до вчинення недійсного правочину (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2923179612214). Визнати договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0800 га, кадастровий номер 1221481500:01:025:0308, за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 18 квітня 2024 року між ОСОБА_2 , який діяв в інтересах ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Л.Д., реєстровий №1175 недійсним, повернувши фактичне та правове становище сторін договору, яке існувало до вчинення недійсного правочину (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2919935412214). Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Вступна та резолютивна частини постанови проголошені 02 червня 2026 року. Повний текст постанови складено 12 червня 2026 року. Головуючий: В.С. Городнича Судді: М.Ю.Петешенкова М.О. Макаров