Ухвала ККС ВС № 708/1511/24

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2026 року м. Київ Справа № 708/1511/24 Провадження № 51-1700ск26 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Чигиринського районного суду Черкаської області від 23 травня 2025 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 04 березня 2026 року щодо ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Звижень Бродівського району Львівської області, громадянина України, зареєстрованого та фактично проживаючого у АДРЕСА_1 , раніше не судимого, засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України. Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини Вироком Чигиринського районного суду Черкаської області від 23 травня 2025 року ОСОБА_4 засуджено за ст. 336 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. Згідно з вироком суду ОСОБА_4 визнаний винуватим та засуджений за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період за таких обставин. 24 вересня 2024 року військовозобов`язаному ОСОБА_4 , який відповідно до довідки військово-лікарської комісії № б/н від 24 вересня 2024 року визнаний придатним до військової служби й не має підстав для відстрочки, будучи належним чином, у встановленому законом порядку повідомленим працівниками ІНФОРМАЦІЯ_2 про призов, а також про кримінальну відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, що запроваджений Указом Президента України від 24 лютого 2022 року за № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та затверджений Верховною Радою України, та який в подальшому продовжений Указом Президента України № 469/2024 від 23 липня 2024 року на 90 діб, ознайомленим із вимогами ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-ХІІ, працівниками ІНФОРМАЦІЯ_2 було повідомлено про необхідність явитися 24 вересня 2024 року о 20:00 до призивної дільниці ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправки на мобілізацію і подальшого проходження військової служби у ЗСУ. Однак ОСОБА_4 без поважних причин, діючи умисно, з метою ухилення від призову за мобілізацією, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, відмовився від підписання та отримання вказаної вище повістки, датованої 24 вересня 2024 року на 20:00, з метою подальшого уникнення мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_2 і подальшого проходження військової служби у ЗСУ й таким чином ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 04 березня 2026 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_5 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_4 залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без зміни. Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить оскаржувані рішення скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. В обґрунтування вимог указує, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність у його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, оскільки фактичні обставини кримінального провадження не підтверджують наявності у нього прямого умислу на ухилення від призову під час мобілізації. Вказує, що повістка про необхідність явки 24 вересня 2024 року о 20:00 була вручена йому після спливу зазначеного у ній часу, а саме близько 20:39-20:40 год, що, на його думку, виключає можливість вчинення кримінального правопорушення, пов`язаного з неявкою за викликом. Засуджений стверджує, що суди не надали належної оцінки його показанням щодо часу вручення повістки, а також не врахували факт його перебування у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_3 у той час, на який він нібито викликався. На переконання ОСОБА_4 , повістка на відправку є недопустимим доказом, оскільки на момент її вручення строк її дії вже минув, а тому вона не могла породжувати для нього будь-яких правових обов`язків. Також засуджений зазначає, що йому фактично не пропонувалося відбути до військової частини для проходження служби, а тому відсутні підстави вважати, що він ухилився від призову за мобілізацією. На думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій не забезпечили всебічного, повного та неупередженого дослідження обставин кримінального провадження, не встановили усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, не надали належної оцінки доказам сторони захисту. Вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у повторному допиті свідків та повторному дослідженні доказів, незважаючи на відповідні клопотання сторони захисту, чим порушив вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України. Крім того, засуджений зазначає, що суд апеляційної інстанції не усунув порушень, допущених судом першої інстанції, й формально погодився з його висновками. Також у касаційній скарзі вказується, що у підсистемі «Електронний суд» відсутні технічні записи окремих судових засідань у суді першої інстанції, а також відсутня фіксація судового засідання в Черкаському апеляційному суді від 04 березня 2026 року, під час якого здійснювався апеляційний розгляд справи та вирішувалися клопотання сторони захисту, що у свою чергу є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону й відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК України є безумовною підставою для скасування судових рішень і призначення нового розгляду. Окрім цього, засуджений вважає призначене йому покарання надмірно суворим і таким, що не відповідає тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого. На обґрунтування своїх доводів посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували належним чином низку обставин, зокрема наявність у нього сім`ї та малолітнього сина, відсутність скарг за місцем проживання, його відношення до вчиненого правопорушення та наявність обставини, яка пом`якшує покарання, - щирого каяття. Мотиви суду Перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі, дослідивши додані до неї копії оскаржуваних судових рішень та інших документів, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з огляду на таке. Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає. За змістом статей 433, 438 КПК України суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, а тому перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також в частині невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції. Відповідно до змісту ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженим під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. На думку колегії суддів касаційного суду, оскаржувані судові рішення вказаним вимогам закону відповідають. Доводи касаційної скарги про відсутність у діях ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, у зв`язку з відсутністю прямого умислу на ухилення від призову під час мобілізації є необґрунтованими та спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень. Положеннями ст. 94 КПК України передбачено, що суд під час ухвалення відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку. Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинено і обвинувачений є винуватим у вчиненні цього правопорушення. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб`єктивну сторону. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту належних, допустимих та достовірних доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій. Місцевий суд дотримався указаних вище вимог і за встановлених фактичних обставин кримінального провадження дійшов обґрунтованого висновку про наявність у діянні ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України. Такий висновок суду зроблено з дотриманням вимог КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено, перевірено під час судового розгляду та оцінено відповідно до положень ст. 94 КПК України. Зокрема, диспозиція ст. 336 КК України передбачає кримінальну відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, тобто в тому числі й умисне невиконання військовозобов`язаним обов`язку з`явитися для відправки до військової частини після належного виклику та за відсутності передбачених законом підстав для відстрочки чи звільнення від служби. Місцевий суд встановив, що ОСОБА_4 був належним чином визнаний придатним до військової служби за результатами проходження військово-лікарської комісії, не мав права на відстрочку, перебував у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_3, усвідомлював мету свого перебування та характер подальших дій, пов`язаних із направленням для проходження військової служби під час мобілізації. Як убачається з досліджених судами доказів, після проходження ВЛК працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 було оголошено про необхідність отримання повістки на відправку та подальшу явку для проходження військової служби. Однак останній умисно відмовився від отримання повістки, про що було складено відповідні документи у присутності свідків та працівників поліції, а також здійснено відеофіксацію події за допомогою нагрудної бодікамери поліцейського. При цьому суд апеляційної інстанції у своїй ухвалі правильно звернув увагу на те, що ОСОБА_4 був доставлений 24 вересня 2024 року для проходження ВЛК, яку протягом дня пройшов. До моменту фіксації кримінального правопорушення засудженому працівниками ІНФОРМАЦІЯ_2 повідомлялось про необхідність з`явитися на відправку, вручалась відповідна повістка та забезпечувалась об`єктивна можливість у випадку її отримання бути присутнім 24 вересня 2024 року о 20:00 на призивній дільниці для відправки на мобілізацію. Крім того ОСОБА_4 роз`яснювались наслідки відмови від отримання такої повістки та нез`явлення за викликом. Згідно з поясненням начальника обліку мобілізаційної роботи заступника начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , адресованого начальнику ІНФОРМАЦІЯ_2 , у зв`язку з відмовою ОСОБА_4 від отримання повістки на відправку за викликом складено акт такої відмови, й станом на 19:43 24 вересня 2024 року викликано працівників поліції для фіксації правопорушення. Згідно з протоколом огляду диска із відеозаписом з бодікамери поліцейського, працівником поліції розпочалась фіксація відмови ОСОБА_4 від отримання повістки о 20:38 год того ж дня. З огляду на це апеляційний суд дійшов правильного висновку, що наведене спростовує посилання сторони захисту про вручення обвинуваченому повістки на 20:00 24 вересня 2024 року о 20:39 цього ж дня, оскільки протиправна поведінка ОСОБА_4 , яка становила об`єктивну сторону вчиненого ним правопорушення, передувала у часі моменту її фіксації та документування працівником поліції і будь-яким чином не перешкоджала з`явитися на відправку в означений в повістці час. Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_4 фактично перебував у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_3 у момент оформлення документів, знав про необхідність направлення до місця проходження служби та усвідомлював наслідки своєї відмови від отримання повістки. Тому доводи засудженого про те, що його перебування у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_3 нібито виключає можливість ухилення від призову, є безпідставними, оскільки сам факт фізичної присутності особи у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_3 не свідчить про виконання нею обов`язку щодо прибуття для відправки на військову службу. Також безпідставними є твердження ОСОБА_4 про недопустимість повістки як доказу через нібито сплив строку її дії на момент вручення. Зі змісту вироку вбачається, що повістка у кримінальному провадженні оцінювалась не окремо, а у сукупності з іншими доказами, зокрема показаннями свідків, письмовими матеріалами, відеозаписом з бодікамери працівника поліції, документами ІНФОРМАЦІЯ_3, які узгоджуються між собою та підтверджують факт свідомої відмови ОСОБА_4 від виконання обов`язків, пов`язаних з мобілізацією. Більше того, основну оцінку у цьому кримінальному провадженні суди надали не факту існування повістки як документа, а встановленим обставинам умисної відмови ОСОБА_4 від її отримання після проходження ВЛК та роз`яснення йому обов`язку щодо подальшої відправки для проходження військової служби. Як зазначено у вироку суду першої інстанції, під час дослідження судом вказаного відеозапису встановлено, що 24 вересня 2024 року ОСОБА_4 відмовився від отримання повістки на відправку. Наслідки відмови йому були роз`яснені. Крім того, суд врахував дані акту відмови від отримання повістки від 24 вересня 2024 року, складеного на підтвердження факту відмови ОСОБА_4 від отримання повістки на відправку з викликом до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_4 фактично не пропонувалося вибути до військової частини для проходження військової служби, а тому відсутні підстави вважати, що він ухилився від призову під час мобілізації, є також безпідставними та спростовуються встановленими судами фактичними обставинами кримінального провадження. Як установив суд першої інстанції, після проходження військово-лікарської комісії та визнання ОСОБА_4 придатним до військової служби працівниками ІНФОРМАЦІЯ_3 йому було повідомлено про необхідність подальшої відправки для проходження військової служби під час мобілізації та вручено повістку на відправку, однак від отримання якої останній умисно відмовився. Апеляційний суд, переглядаючи вирок за доводами апеляційної скарги, також зазначив, що після проходження ВЛК та оформлення відповідних документів ОСОБА_4 був повідомлений про необхідність подальшої відправки для проходження військової служби, однак без поважних причин, умисно, з метою ухилення від призову за мобілізацією відмовився від підписання та отримання повістки про таку явку з метою уникнення мобілізації та проходження військової служби у ЗСУ. Підстав вважати зазначені висновки судів попередніх інстанцій необґрунтованими колегією суддів Верховного Суду не встановлено. Твердження засудженого про те, що суди не забезпечили всебічного, повного та неупередженого дослідження обставин кримінального провадження, також не гуртуються на змісті оскаржених рішень. Відповідно до їх змісту суд першої інстанції безпосередньо дослідив надані сторонами докази, допитав свідків, перевірив доводи сторони захисту і надав оцінку кожному доказу з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку. У вироку місцевий суд навів мотиви, з яких відхилив доводи сторони захисту, зокрема щодо відсутності умислу, недопустимості повістки як доказу, часу її вручення, а також щодо відсутності факту ухилення від мобілізації. Апеляційний суд, переглядаючи вирок у межах доводів апеляційної скарги, перевірив доводи сторони захисту та мотивовано відхилив їх, зазначивши, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини кримінального провадження, правильно встановив фактичні обставини справи, належним чином оцінив досліджені докази та дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у повторному допиті свідків та повторному дослідженні доказів, чим порушив вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України, також є безпідставними. Відповідно до положень ч. 3 ст. 404 КПК України апеляційний суд зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, лише за умови, якщо вони були досліджені судом першої інстанції неповно або з порушеннями, а також у разі наявності клопотань учасників судового провадження за умови наведення відповідного обґрунтування необхідності такого дослідження. Як убачається зі змісту копії ухвали апеляційного суду, сторона захисту заявляла клопотання про повторний допит свідків та повторне дослідження окремих доказів, однак належним чином не обґрунтувала, які саме істотні суперечності містяться у досліджених доказах, які конкретно порушення були допущені судом першої інстанції під час їх дослідження та яким чином повторне дослідження могло вплинути на правильність встановлених судом фактичних обставин. Апеляційний суд, вирішуючи зазначені клопотання, перевірив наведені стороною захисту доводи та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для повторного дослідження доказів. Зокрема, в ухвалі апеляційного суду зазначено, що клопотання сторони захисту про повторний допит свідків та повторне дослідження доказів не містять належного обґрунтування неповноти чи неправильності дослідження доказів судом першої інстанції, а фактично зводяться до необхідності надання їм апеляційним судом іншої юридичної оцінки. Крім того, вирішення питання щодо доцільності задоволення клопотань учасників судового провадження належить до дискреційних повноважень суду, який, оцінюючи їх обґрунтованість та значення для встановлення обставин кримінального провадження, ухвалює відповідне процесуальне рішення. Сам по собі факт незгоди сторони захисту з оцінкою доказів судом першої інстанції не є безумовною підставою для їх повторного дослідження у суді апеляційної інстанції. Твердження засудженого про те, що апеляційний суд формально погодився з висновками суду першої інстанції і не усунув допущених порушень, також не є переконливими. Як убачається зі змісту копії ухвали апеляційного суду, суд апеляційної інстанції надав самостійну оцінку доводам апеляційної скарги, перевірив аргументи сторони захисту щодо відсутності у діях ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення, недопустимості окремих доказів, порядку вручення повістки, проходження ВЛК, достовірності показань свідків та дотримання вимог кримінального процесуального закону під час судового розгляду. Апеляційний суд не встановив обставин, які б свідчили про помилковість висновків суду першої інстанції. Доводи касаційної скарги про відсутність технічної фіксації окремих судових засідань у суді першої інстанції та судового засідання Черкаського апеляційного суду від 04 березня 2026 року є безпідставними та спростовуються матеріалами, які містяться в підсистемі ЄСІТС «Електронний суд». У касаційній скарзі засуджений зазначає, що в підсистемі ЄСІТС «Електронний суд» у кримінальному провадженні № 708/1511/24 відсутні технічні записи судових засідань Чигиринського районного суду Черкаської області від 27 грудня 2024 року, 06 та 14 січня 2025 року, 25 лютого 2025 року, 12 березня 2025 року та 02 квітня 2025 року, а також технічний запис судового засідання Черкаського апеляційного суду від 04 березня 2026 року, під час якого здійснювався апеляційний розгляд кримінального провадження. Однак такі твердження не відповідають дійсності. Як убачається з даних підсистеми ЄСІТС «Електронний суд», технічні записи судових засідань, у тому числі тих, на які посилається засуджений у касаційній скарзі, наявні в електронній справі, є доступними для прослуховування і перегляду, містять повну фіксацію перебігу відповідних судових засідань. Зокрема, у підсистемі ЄСІТС містяться технічні записи судових засідань суду першої інстанції від 27 грудня 2024 року, 06 січня 2025 року, 14 січня 2025 року, 25 лютого 2025 року та 02 квітня 2025 року, про нібито відсутність яких вказує засуджений. Крім того, в указаній підсистемі наявні технічні записи судових засідань від 06 та 30 січня 2025 року, 21 березня 2025 року, 14 квітня 2025 року, 07 та 22 травня 2025 року, а також технічний запис судового засідання Черкаського апеляційного суду від 04 березня 2026 року. Щодо посилань засудженого на відсутність технічного запису судового засідання від 12 березня 2025 року, то вони також не заслуговують на увагу. Із технічного запису судового засідання від 25 лютого 2025 року вбачається, що під час його проведення судом було оголошено перерву до 12:00 год 13 березня 2025 року. Відповідно, у підсистемі ЄСІТС міститься технічний запис судового засідання саме від 13 березня 2025 року, на якому після оголошеної перерви було продовжено судовий розгляд. Стосовно доводів засудженого щодо суворості призначеного йому покарання та безпідставного неврахування обставин, які пом`якшують покарання, та інших обставин, то вони, на думку колегії суддів, також є необґрунтованими. Відповідно до змісту ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. При цьому покарання має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Згідно з вимогами ст. 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових правопорушень. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу винного та обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому суд наділений дискреційними повноваженнями обрати винній особі вид і розмір заходу примусу у межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинене правопорушення. Місцевий суд, призначаючи ОСОБА_4 покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до положень ст. 12 КК України є нетяжким злочином; особливості й обставини вчинення злочину; форму вини (прямий умисел); відсутність обставин, що пом`якшують покарання та обставин, які обтяжують покарання; особу обвинуваченого, який раніше не судимий, не перебуває на обліку у лікаря нарколога та/або лікаря психіатра, одружений, має на утриманні малолітню дитину, за місцем проживання характеризується позитивно. Крім того, судом було взято до відома досудову доповідь органу пробації, у якій наведений висновок, що виправлення особи без позбавлення волі або обмеження волі на певний строк може становити середній рівень небезпеки для суспільства. За таких обставин, суд дійшов висновку про призначення покарання ОСОБА_4 у межах санкції ст. 336 КК України у виді позбавлення волі строком на 3 роки. На переконання місцевого суду, саме таке покарання буде необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень. Також у вироку наголошено на тому, що підстави для застосування положень ст. 75 КК України судом не встановлені, оскільки відмова ОСОБА_4 від захисту Батьківщини в умовах загальної мобілізації свідчить про підвищену суспільну небезпечність вчиненого ним діяння, що може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, що в умовах воєнного стану є неприпустимим. Такі висновки місцевого суду обґрунтовані визначеною законодавцем метою застосування покарання до обвинуваченої особи, яка полягає у запобіганні вчиненні нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами. Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_5 , яка за змістом і доводами здебільшого є аналогічною доводам касаційної скарги у відповідній частині, обґрунтовано спростував доводи апеляційної скарги і не знайшов підстав для пом`якшення ОСОБА_4 покарання. На переконання апеляційного суду, суд першої інстанції дотримався вимог закону, оскільки з урахуванням всіх встановлених під час судового розгляду обставин кримінального провадження, даних про особу засудженого дійшов обґрунтованого висновку про призначення засудженому реального покарання у виді позбавлення волі в мінімальному розмірі, передбаченому санкцією ст. 336 КК України. Апеляційний суд зазначив, що за встановлених судом першої інстанції обставин, призначене ОСОБА_4 покарання в мінімальних межах, передбачених санкцією ст. 336 КК України, є справедливим, таким, що відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, сприятиме виправленню засудженого, попередженню вчинення ним нових кримінальних правопорушень, справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Зауважено, що підстав для призначення ОСОБА_4 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, під час апеляційного розгляду не встановлено. Враховуючи це, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо призначеного ОСОБА_4 покарання та не вбачає підстав для його пом`якшення. Таким чином, оскільки з касаційної скарги засудженого, доданих до неї копій судових рішень та інших документів не убачається підстав для її задоволення, згідно з положеннями п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України у відкритті касаційного провадження потрібно відмовити. Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд постановив: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Чигиринського районного суду Черкаської області від 23 травня 2025 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 04 березня 2026 року. Ухвала є остаточною й оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3