Постанова КЦС ВС № 518/201/14-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2026 року м. Київ справа № 518/201/14 провадження № 61-6996св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Воробйової І. А., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах, та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3 , відповідачі за первісним позовом:Ширяївська селищна рада Ширяївського району Одеської області, Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , Ширяївської селищної ради Ширяївського району Одеської області, Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про визнання незаконними рішень і недійсними свідоцтва про право власності та державного акта на земельну ділянку, визнання права власності на житловий будинок та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним за касаційною скаргою адвоката Короя Івана Дмитровича як представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2020 року у складі судді Желяскова О. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2025 року у складі колегії суддів: Карташова О. Ю., Коновалової В. А., Кострицького В. В., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 , у якому з урахуванням уточнень просила суд: 1) визнати недійсним і скасувати рішення від 01 жовтня 1993 року 15-ї сесії № 26 1-го скликання Мар`янівської сільської ради Ширяївського району Одеської області про передачу безоплатно в порядку приватизації у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,25 га на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); 2) визнати незаконним і скасувати рішення Мар`янівської сільської ради Ширяївського району Одеської області від 28 жовтня 2004 року № 51, яким вирішено оформити право приватної власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та видати їй свідоцтво про право приватної власності на цей будинок, яке підлягає реєстрації та внесенню в Реєстр прав власності на нерухоме майно; 3) визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1 , видане ОСОБА_4 виконкомом Мар`янівської сільської ради 18 січня 2005 року, щодо її права приватної власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 , зареєстроване 18 січня 2005 року Ширяївським державними комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації» за номером запису 126 в книзі 14 та в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 9588983; 4) визнати за ОСОБА_5 , ОСОБА_2 за кожним право на 1/3 частку у праві приватної власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 ; 5) визнати недійсним і скасувати виданий ОСОБА_4 1 липня 2009 року Мар`янівською сільською радою і відділом Держкомзему у Ширяївському районі Одеської області державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 5125482500:02:001:0006, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010953700429; 6) встановити факт прийняття ОСОБА_6 у період з 07 листопада 1992 року до 07 травня 1993 року спадщини свого діда ОСОБА_7 за заповітом. Як на обґрунтування заявлених вимог позивач посилалася на те, що з 1971 року у будинку на АДРЕСА_1 проживала сім`я голови господарства ОСОБА_7 , 1898 року народження, до складу сім`ї входили його дружина - ОСОБА_8 , 1904 року народження, син - ОСОБА_9 , 1946 року народження, невістка - ОСОБА_4 , 1946 року народження, і онук - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Станом на 15 квітня 1991 року у складі господарства було двоє осіб: ОСОБА_7 і ОСОБА_6 , кожен з яких набув право на рівну частку по 1/2 частки на спільне майно двору у вигляді будинку. ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . За життя ОСОБА_7 склав заповіт на онука - ОСОБА_6 . 01 лютого 1997 року позивач і ОСОБА_6 зареєстрували шлюб. У шлюбі у них народилося двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Сім`я проживала на АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_6 помер. Після смерті чоловіка позивач випадково виявила заповіт, складений на його користь. За її твердженням, на той час між нею і ОСОБА_4 існував конфлікт щодо права користування будинком, унаслідок чого вона разом із дітьми залишила місце проживання та переїхала до іншого житла. ОСОБА_6 як спадкоємець за заповітом, та як єдиний спадкоємець за законом першої черги після смерті ОСОБА_7 набув право на спадщину свого діда у вигляді права власності на 1/2 частку будинку, оскільки він прийняв цю спадщину шляхом фактичного вступу у володіння цим майно, тому що проживав разом зі спадкодавцем безпосередньо до його смерті та взяв його майно у вигляді предметів домашньої обстановки та вжитку. З урахуванням належної йому частки як члена колгоспного двору та успадкованої частки він набув право власності на весь будинок. Отже, після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина на спірний будинок, а із спадкоємців за законом першої черги були його дружина, діти і ОСОБА_4 (його мати). Інформації про прийняття ОСОБА_4 спадщини після смерті сина немає, а тому вона не набула права власності на будинок у порядку спадкування. Однак рішенням Мар`янівської сільської ради від 28 жовтня 2004 року за ОСОБА_4 формлено право приватної власності на спірний житловий будинок, а 18 січня 2005 року на підставі цього рішення їй видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Під час оформлення права власності за ОСОБА_4 на спірне нерухоме майно не був врахований заповіт ОСОБА_7 . Крім того, відповідно до законодавства, чинного на момент відкриття спадщини, право на земельну ділянку мало переходити разом із правом власності на житловий будинок. Водночас земельну ділянку, на якій розташований спірний будинок, рішенням Мар`янівської сільської ради від 1 жовтня 1993 року передано у приватну власність ОСОБА_4 і 01 липня 2009 року їй видано державний акт на право власності на земельну ділянку. У березні 2019 року ОСОБА_3 звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , в якому просила визнати недійсним заповіт від 20 листопада 1989 року, посвідчений головою виконкому Мар`янівської селищної ради, реєстровий номер

27. Як на обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_3 вказувала на те, що в оспорюваному заповіті не зазначено обов`язкових його реквізитів, таких як час укладення, немає підпису заповідача після рукописного тексту розпорядження, а підпис на звороті свідчить лише про роз`яснення ОСОБА_7 змісту статей ЦК УРСР. Також у заповіті не зазначено дату народження, родинні відносини спадкоємця. Крім того, заповіт посвідчено неуповноваженою особою - головою виконавчого комітету, який не мав повноважень на здійснення нотаріальних дій. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Ананьївський районний суд Одеської області рішенням від 22 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 задовольнив частково. Визнав незаконним і скасував рішення 15-ї сесії 1-го скликання Мар`янівської сільської ради Ширяївського району Одеської області від 01 жовтня 1993 року № 26 в частині передачі безоплатно в порядку приватизації у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,25 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Визнав незаконним і скасував рішення Мар`янівської сільської ради Ширяївського району Одеської області від 28 жовтня 2004 року № 51 про оформлення права приватної власності на житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, на АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та видачу їй свідоцтва про право приватної власності на цей будинок. Визнав недійсним і скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , видане виконавчим комітетом Мар`янівської сільської ради Ширяївського району Одеської області 18 січня 2005 року ОСОБА_4 щодо її права приватної власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 , зареєстроване 18 січня 2005 року Ширяївським державним комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації» за номером запису 126 в книзі 14 та в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 9588983. Визнав недійсним і скасував виданий ОСОБА_4 01 липня 2009 року Мар`янівською сільською радою і відділом Держкомзему у Ширяївському районі Одеської області акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 118573 щодо права власності на земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), з кадастровим номером 5125482500:02:001:0006, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010953700429. В решті позову відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_3 задовольнив. Визнав недійсним заповіт від імені ОСОБА_7 , посвідчений 20 листопада 1989 року головою виконкому Мар`янівської сільської ради, реєстровий номер

27. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що перебіг позовної давності для позовних вимог ОСОБА_1 має обраховуватись з моменту, коли вона дізналася про майно, яке входить до складу спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_6 , а саме з лютого 2014 року. Власниками майна колишнього колгоспного двору з 15 квітня 1991 року стали ОСОБА_7 та його онук - ОСОБА_6 у рівних частках. Єдиним членом колгоспного двору сім`ї ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) залишився його онук ОСОБА_6 . В разі смерті члена колгоспного двору спадкоємство в майні двору не відкривалося, та його майно відповідно до статті 120 ЦК УРСР стало належати членам колгоспного двору, які залишились в його складі, тобто ОСОБА_6 одноособово. Заповіт ОСОБА_7 від 20 листопада 1989 року посвідчений не уповноваженою на те особою - головою виконавчого комітету Мар`янівської сільської ради ОСОБА_10 . За таких обставин заповіт не відповідає вимогам статті 541 ЦК УРСР і є недійсним. ОСОБА_4 як дружина померлого ОСОБА_9 не входила до кола спадкоємців ОСОБА_7 . Спадкоємцями ОСОБА_7 були онуки ОСОБА_7 , а саме ОСОБА_6 і ОСОБА_11 . ОСОБА_6 вступив у володіння та розпорядження спадковим майном свого діда ОСОБА_7 , а отже є таким, що прийняв спадщину. Рішення сільської ради про передання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки, про оформлення права власності на житловий будинок, свідоцтво про право власності на житловий будинок, державний акт на право власності на земельну ділянку суперечать Конституції України. Відмовляючи в задоволенні первісних вимог про визнання права власності по 1/3 частки за позивачами, суд першої інстанції виходив із ненадання доказів відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину. ГУ Держгеокадастру в Одеській області не є належним відповідачем у справі. Короткий зміст рішення апеляційного суду Одеський апеляційний суд постановою від 16 січня 2025 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 залишив без задоволення, а рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2020 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована законністю й обґрунтованістю рішення суду першої інстанції. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, адвокат Корой І. Д. як представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2025 року в частині відмови у задоволенні частини вимог первісного позову та задоволенні зустрічного позову і в цій частині ухвалити нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову відмовити повністю, первісні позовні вимоги задовольнити; в іншій частині оскаржуване судове рішення залишити без змін. Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: щодо наявності підстав для визнання судом права на спадщину на нерухоме майно на підставі частини першої статті 392 ЦК України за фактичних обставин, коли немає постанови нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно, яке відповідно до норм матеріального права належало на праві власності спадкодавцю, але було без законних на те підстав оформлене та зареєстроване на іншу особу, яка не має на нього законного права власності. Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Посвідчення оспорюваного заповіту головою виконавчого комітету ОСОБА_10 відповідає вимогам статті 541 ЦК УРСР і статті 3 Закону України «Про державний нотаріат», оскільки голова виконкому сільради уповноважений на вчинення нотаріальних дій за відсутності можливості їх вчинення іншою посадовою особою. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 зазначив, що законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Протилежна кваліфікація порушить принцип свободи заповіту. Виходячи із дійсності заповіту, є підстави для встановлення факту прийняття ОСОБА_6 спадщини після смерті діда ОСОБА_7 . ОСОБА_1 після смерті свого чоловіка ОСОБА_6 отримала 30 червня 2009 року свідоцтво про право на спадщину за законом щодо земельної ділянки. Однак оформити свідоцтво про право на спадкові права на житловий будинок позивачі не мають можливості, оскільки право власності на нього оформлене та зареєстроване за ОСОБА_4 . Сама по собі обставина щодо відсутності постанови нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину не свідчить про те, що у спадкоємця є реальна можливість оформлення спадщини в позасудовому порядку. У серпні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив адвоката Сінгаєвського А. О. як представника ОСОБА_3 , мотивований безпідставністю доводів касаційної скарги Спірне майно після смерті ОСОБА_7 успадкували ОСОБА_4 , її діти: ОСОБА_6 , ОСОБА_3 . Після смерті ОСОБА_4 її майно успадкувала ОСОБА_3 . З урахуванням наведеного позивачі можуть заявляти вимоги лише на 1/3 частки (по 1/9 на кожного) спірного майна. Позивач помилково вказує що спадкоємцями ОСОБА_6 є позивачі, однак спадкоємцями є дружина і двоє неповнолітніх дітей. Разом із тим спадщину прийняла лише дружина. Саме ці обставини є перешкодою для отримання свідоцтва про право на спадщину. На момент смерті ОСОБА_7 у спірному будинку проживали ОСОБА_4 з дітьми ОСОБА_9 і ОСОБА_3 , а тому вони успадкували спірне майно по 1/3 частки. Заповіт посвідчено неуповноваженою особою. Крім того, у заповіті не зазначено обов`язкових реквізитів, встановлені статтею 541 ЦК УРСР, зокрема, час укладення заповіту, заповіт не підписаний заповідачем після рукописного тексу розпорядження, дати народження, родинних відносин. Відмовляючи у задоволенні клопотання про застосування позовної давності, суди зазначили, що незнання про існування заповіту є поважною причиною пропуску строку звернення за спадщиною. Разом із тим взято до уваги твердження позивача про те, що вона знайшла заповіт у смітті. Суди не звернули уваги на те, що строки давності розпочались не для позивачів, а для ОСОБА_6 , і його смерть не поновлює строк для його спадкоємців. Просить застосувати позовну давність до первісних позовних вимог. У жовтні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив ГУ Держгеокадастру в Одеській області. Відзив мотивовано тим, що ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такої земельної ділянки. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 08 липня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Господарство ОСОБА_7 (будинок на АДРЕСА_1 ) у період з 1971 року до 1995 року підпадало під визначення колгоспного двору. Згідно з копіями сторінок погосподарської книги Мар`янівської сільської ради Ширяївського району Одеської області за 1971-1973 роки, 1974-1976 роки до складу колгоспного двору входили: ОСОБА_7 - голова господарства; ОСОБА_8 - дружина; ОСОБА_9 - син; ОСОБА_4 - невістка; ОСОБА_6 - онук. ОСОБА_9 і ОСОБА_4 мали дітей: сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , доньку ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . З копії сторінок з погосподарської книги за 1977-1979 роки, 1980-1982 роки, 1983-1985 роки, 1986-1990 рокивідомо, що до складу колгоспного двору входили: ОСОБА_7 - голова господарства; ОСОБА_8 - дружина. У 1989 році загинув ОСОБА_9 . ІНФОРМАЦІЯ_7 померла ОСОБА_8 . Згідно з копіями сторінок погосподарської книги за 1991-1995 роки до складу колгоспного двору входили: ОСОБА_7 , ОСОБА_6 . ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7 . За життя ОСОБА_7 20 листопада 1989 року склав заповіт, відповідно до якого все своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось та взагалі все, що буде йому належати на день його смерті, заповів ОСОБА_6 . Заповіт посвідчено головою виконавчого комітету Мар`янівської сільської ради Ширяївського району Одеської області ОСОБА_10 . Рішенням Мар`янівської сільської ради Ширяївського району Одеської області від 21 серпня 1985 року повноваження з вчинення нотаріальних дій було покладено на секретаря виконкому Мар`янівської сільської Ради народних депутатів товариша Кожемяченко Н. Д. (архівний витяг від 15 травня 2017 року № 60). У 1989 році розпоряджень щодо передачі повноважень секретаря виконкому Мар`янівської сільської ради ОСОБА_14 голові виконкому ОСОБА_10 на здійснення нотаріальних дій не приймалося (довідка Мар`янівської сільської ради Ширяївського району Одеської області від 9 грудня 2016 року № 1097. Відповідно до копії розпорядження Мар`янівської сільської ради від 17 листопада 1989 року № 16 повноваження секретаря виконавчого комітету Мар`янівської сільської ради на строк хвороби ОСОБА_14 з 17 листопада 1989 року було покладено на рахівника сільської ради - ОСОБА_15 . ОСОБА_6 з 01 вересня 1990 року був зарахований студентом першого курсу факультету фізичного виховання денної форми навчання Одеського державного педагогічного інституту ім. К. Д. Ушинського. ОСОБА_6 як студенту другого курсу факультету фізичного виховання денної форми навчання з 8 січня до 1 вересня 1992 року було надано академічну відпустку. 01 вересня 1992 року ОСОБА_6 повернувся з відпустки та приступив до занять. Згідно з наказом від 27 січня 1993 року 9-ст ОСОБА_6 було відраховано (копія архівної довідки державного закладу «Південноураїнський національний педагогічний університет імені К. Д.Ушинського» від 01 вересня 2016 року №1893/03). 10 червня 1993 року ОСОБА_6 був призваний до лав збройних сил (довідка ІНФОРМАЦІЯ_8 від 20 січня 2017 року № юр/240). 17 вересня 1994 року ОСОБА_6 звільнено в запас. Відповідно до копії трудової книжки ОСОБА_6 01 квітня 1992 року його було прийнято механізатором до КСП «Мар`янівське», де він працював до призову в лави збройних сил та після звільнення в запас. 01 лютого 1997 року ОСОБА_6 уклав шлюб з ОСОБА_16 . ОСОБА_6 і ОСОБА_1 до 2001 року проживали на АДРЕСА_1 , з 2001 року до 2008 року - на АДРЕСА_2 . ОСОБА_6 і ОСОБА_1 мають двоє дітей: дочку - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , сина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . 01 жовтня 1993 року Мар`янівська сільська рада рішенням 15-ї сесії 1-го скликання № 26 вирішила передати у власність ОСОБА_4 безоплатно в порядку приватизації земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 . 26 листопада 2009 року ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 118573, зареєстрований за № 010953700429, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) з кадастровим номером 5125482500:02:001:0005. 18 січня 2005 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 на підставі рішення виконкому Мар`янівської сільської ради від 28 жовтня 2004 року №

51. Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_5 повідомив, що за життя в його батька і бабусі були добрі стосунки. Його батьку було відомо, що все майно було на бабусі. Стосунки між матір`ю і бабусею були не дуже добрі. Коли свідок навчався в м. Одеса, мати повідомила, що буде звертатися до суду, оскільки вони не отримають спадок, а саме будинок та земельну ділянку. Як пояснила йому бабуся, батько знав, що вона є власницею майна, і допомагав оформити на неї документи та нічого не знав про наміри батька оскаржити щось. Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_17 зазначив, що він з ОСОБА_18 працювали разом, знайомі майже з дитинства. Після смерті діда у 1992 року ОСОБА_19 продовжив жити в його будинку. ОСОБА_19 навчався в м. Одесі та в 1992 році перебував в академічній відпустці. Влітку 1993 року ОСОБА_19 пішов до армії. Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_20 повідомив, що проживав з ОСОБА_18 у гуртожитку. В 1993 році ОСОБА_19 призвали до армії. ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_6 помер.

Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи та вимоги касаційної скарги свідчать, що судові рішення оскаржені лише в частині відмовлених вимог первісного позову та задоволенні зустрічного позову. Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Щодо вирішення зустрічного позову За обставинами цієї справи, 20 листопада 1989 року ОСОБА_7 склав заповіт, відповідно до якого заповів усе своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось та взагалі все, що буде йому належати на день його смерті, ОСОБА_6 . Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності (пункт 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України). Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначає законодавство, чинне на момент їхнього вчинення. Під час розгляду справи про визнання правочину недійсним суд його оцінює на предмет відповідності вимогам законодавства, чинного під час вчинення правочину. Отже, на правочин, вчинений до набрання чинності ЦК України, тобто до 01 січня 2004 року, поширюється законодавство, зокрема ЦК УРСР, чинне на момент вчинення цього правочину. Відповідно до частини першої статті 534 ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Відповідно до статті 541 ЦК УРСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 3 Закону УРСР «Про державний нотаріат» у населених пунктах, де немає державних нотаріальних контор, нотаріальні дії, передбачені Законом СРСР «Про державний нотаріат» та цим Законом, вчиняють виконавчі комітети міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Нотаріальні дії у виконавчих комітетах міських, селищних, сільських Рад народних депутатів вчиняють голова, заступник голови або секретар виконавчого Комітету, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів покладено вчинення нотаріальних дій. Відповідно до статті 45 ЦК УРСР недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. У статті 48 ЦК УРСР передбачено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. У цій справі суди встановили, що оспорюваний заповіт посвідчено головою виконавчого комітету Мар`янівської сільської ради - ОСОБА_10 Визнаючи заповіт недійсним, суди попередніх інстанції виходили з того, що він посвідчений не уповноваженою на це особою, оскільки немає рішення ради про надання голові сільської ради ОСОБА_10 повноважень на вчинення нотаріальних дій. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 зазначив, що право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Вирішуючи питання про дійсність заповіту у цій справі суди, не встановили порушення вимог закону щодо змісту заповіту, форми його вчинення чи вільного волевиявлення заповідача. Колегія суддів вважає, що сама по собі відсутність у матеріалах справи рішення ради про надання голові сільської ради повноважень на вчинення нотаріальних дій не є достатньою підставою для визнання заповіту недійсним з огляду на принцип свободи заповіту та необхідність забезпечення поваги до волевиявлення заповідача. Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення вимог зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту ОСОБА_7 від 20 листопада 1989 року. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Ураховуючи вищенаведене постановлені у справі судові рішення в частині задоволення зустрічного позову підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового про відмову у задоволенні зустрічного позову. Щодо відмови у задоволенні вимог первісного позову У цій справі спір виник щодо житлового будинку, який належав до колгоспного двору. Згідно зі статтею 120 ЦК УРСР колгоспний двір визначався як сімейно трудове об`єднання осіб, всі або частина яких були членами колгоспу, брали участь у суспільному виробництві колгоспу та спільно вели підсобне господарство. Майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності. За змістом частини другої статті 123 ЦК УРСР, розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5. У наступному - Вказівками по веденню господарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року № 5-24/26 та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року №

69. Колгоспний двір був припинений 15 квітня 1991 року, коли відповідно до постанови Верховної Ради Української РСР від 26 березня 1991 року № 885-XII був уведений в дію Закон України «Про власність». Право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору; розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Суди встановили, що власниками майна колишнього колгоспного двору з 15 квітня 1991 року стали ОСОБА_7 та його онук ОСОБА_6 у рівних частинах. ІНФОРМАЦІЯ_9 ОСОБА_7 помер. За час життя ОСОБА_7 склав заповіт, яким усе своє майно заповів ОСОБА_6 . Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про дійсність цього заповіту. Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Згідно з статтею 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР). Встановивши обставини справи, врахувавши періоди перебування ОСОБА_6 на навчанні, проходження строкової військової служби, роботи у колгоспі, а також пояснення свідків, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_6 вступив у володіння та розпорядження спадковим майном свого діда - ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , а отже, є таким, що прийняв спадщину. При цьому встановлення факту вступу у спадщину у мотивувальній частині судового рішення є достатнім і не потребує заявлення та вирішення судом окремої вимоги про встановлення такого факту, а тому відмова в позові в цій частині є правильною. За таких обставин ОСОБА_6 мав належати спірний житловий будинок як члену колгоспного двору (1/2 частки) та в порядку спадкування після смерті ОСОБА_7 (1/2 частки). Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 вказувала, що вона є спадкоємцем після смерті чоловіка ОСОБА_6 і прийняла спадщину у встановлений законом строк. Разом із тим, право власності на спірний будинок, а також на земельну ділянку, на якій розташований цей будинок, зареєстроване за ОСОБА_4 (правонаступником якої є ОСОБА_3 ). Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання права власності за позивачем на спірне майно, суди виходили із відсутності відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину. Однак такий висновок суду є помилковим, адже між сторонами існує спір щодо власності на спадкове майно, який підлягає розгляду лише судом, ураховуючи, що право власності на спірний будинок зареєстроване за ОСОБА_4 . Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним, і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Спадкування як перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України), є підставою для універсального правонаступництва у цивільних правовідносинах. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Суди встановили, що 01 жовтня 1993 року ОСОБА_4 набула право власності на земельну ділянку на підставі рішення Мар`янівської сільської ради та в листопаді 2009 року отримала державний акт. 18 січня 2005 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на підставі рішення виконкому Мар`янівської сільської ради від 28 жовтня 2004 року №

51. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Враховуючи викладене, можливо виснувати, що вимоги про визнання права власності є обґрунтованими. Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України). Позивачі заявили вимоги про визнання за ОСОБА_5 , ОСОБА_2 за кожним право на 1/3 частку у праві приватної власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 , а тому, враховуючи межі заявлених позовних вимог, Верховний Суд дійшов висновку про визнання за ОСОБА_5 і ОСОБА_2 за кожною права власності на 1/3 частку житлового будинку. Відповідач не оскаржує судові рішення в частині задоволення первісного позову про визнання недійсними і скасування рішень сільської ради, визнання недійсними правовстановлюючих документів на земельну ділянку і житловий будинок, а також у частині відмови у застосуванні позовної давності до первісних позовних вимог, а тому касаційний суд в цій частині рішення судів не переглядає. Крім того, Верховний Суд враховує принцип заборони повороту до гіршого, згідно з яким особа не може бути поставлена в гірше становище внаслідок своєї скарги порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що судові рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову про визнання права власності підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового про задоволення цих вимог. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу адвоката Короя Івана Дмитровича як представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2020 року і постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2025 року в частині задоволення зустрічного позову скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним відмовити. Рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2020 року і постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2025 року в частині відмови у задоволення первісних вимог про визнання права власності скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. Визнати за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за кожною право приватної власності на 1/3 частки житлового будинку на АДРЕСА_1 . Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді І. А. Воробйова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун