Постанова КГС ВС № 917/1003/24(917/730/25)

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2026 року м. Київ cправа № 917/1003/24(917/730/25) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Огородніка К.М.- головуючого, Пєскова В.Г., Погребняка В.Я., за участю секретаря судового засідання Сулім А.М., за участю представників: ПП "БВК Компанія" - Заматова Р.В., розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Приватного підприємства "БВК Компанія" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.03.2026 та рішення Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026 у справі № 917/1003/24(917/730/25) за позовом Приватного підприємства "БВК Компанія" до:

1. Селянського (фермерського) господарства "Греков",

2. ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним в межах справи про банкрутство № 917/1003/24 за заявою Приватного підприємства "БВК Компанія" до Селянського (фермерського) господарства "Греков" про відкриття провадження у справі про банкрутство. ВСТАНОВИВ: Приватне підприємство "БВК Компанія" (далі - ПП "БВК Компанія") звернулося до суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство Селянського (фермерського) господарства "Греков" (далі - СФГ "Греков", боржник) зв`язку із наявною та непогашеною заборгованістю. Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 10.09.2024 відкрито провадження у справі про банкрутство СФГ "Греков", визнано грошові вимоги ПП "БВК Компанія" до боржника в сумі 2 993 683,22 грн заборгованості та 30 280,00 грн судового збору; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, введено процедуру розпорядження майном боржника, розпорядником майна боржника призначено арбітражного керуючого Бурцеву Ірину Юріївну. ПП "БВК Компанія" (позивач) звернулося до суду з позовом до СФГ "Греков" (відповідач1) та ОСОБА_1 (відповідач 2) про визнання недійсним договору позики від 10.01.2023. Позов обґрунтований наявністю ознак фраудаторності оспорюваного правочину, оскільки він укладений між пов`язаними особами, у період існування у боржника непогашеної заборгованості перед кредиторами, з метою штучного збільшення кредиторської заборгованості. Встановлені судами фактичні обставини Між СФГ "Греков" (позичальник) та ОСОБА_1 (позикодавець) 10.01.2023 укладеного договір позики. Згідно з пунктами 1, 2 договору позикодавець зобов`язується передати у власність відповідача1, а відповідач 1 зобов`язується прийняти у власність грошові кошти в сумі 6 000 000,00 грн готівкою частинами, розмір яких протягом одного робочого дня не може перевищувати 50 000,00 грн. Згідно з пунктом 3 договору позикодавець зобов`язаний виконати свій обов`язок щодо передачі у власність позивальника грошових коштів, визначених в пункті 1 договору строком до 15.08.2023. СФГ "Греков" було отримано відповідно до умов договору позики грошові кошти в сумі 6000000,00 грн в обумовлений строк в повному обсязі, що підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів №1-120, виданих за період з 10.01.2023 до 14.08.2023 включно, підписаним сторонами актом звірки взаємних розрахунків за період 01.01.2023 -15.08.2023, оборотно-сальдовою відомістю по рахунку 6851 за 01.01.2023 -15.08.2023. СФГ "Греков" кошти до 15.08.2024 (як передбачено договором) не повернув, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернувся до Чутівського районного суду Полтавської області з позовом про стягнення даної заборгованості. Рішенням Чутівського районного суду Полтавської області від 15.10.2024 у справі №550/1098/24 позовна заява задоволена повністю. На підставі вищевказаного рішення суду ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Полтавської області про визнання кредиторських вимог до СФГ "Греков" в розмірі 6 000 000 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції Рішенням Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 23.03.2026, у позові відмовлено повністю. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку про відсутність в матеріалах справи беззаперечних, належних та допустимих доказів на підтвердження доводів, які викладені в позові. Оспорюваний договір містить в собі всі істотні умови, а наявні в матеріалах справи докази підтверджують дійсність даного правочину. Суди зазначили, що первинні документи містять вичерпну інформацію про відповідну господарську операцію, що дозволяє точно та однозначно її ідентифікувати, і такі документи є належними і беззаперечними доказами в справі. Суди вказали, що викладені в позовній заяві аргументи є припущенням позивача та не відповідають нормам статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги ПП "БВК Компанія" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.03.2026, в якій просить суд скасувати оскаржувані судові рішення; ухвалите нове рішення, яким визнати недійсним договір позики від 10.01.2023. Підставами касаційного оскарження зазначено обставини, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України. За доводами касаційної скарги, суди допустили фундаментальні порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а саме: - порушили принцип змагальності та об`єктивності (статтю 13 ГПК України); - проігнорували підвищений стандарт доказування у справах про банкрутство; - проігнорували сукупність об`єктивних факторів, які свідчать про фіктивність договору позики - відсутність оригіналів первинних документів, невідповідність суми позики (6 млн грн) офіційним доходам позикодавця; - не застосували частину другу статті 42 КУПБ (недійсність правочинів, укладених із заінтересованою особою), незважаючи на доведену пов`язаність сторін та створення нового ТОВ "Греков" для переведення активів після відкриття провадження у справі про банкрутство. Скаржник вказує про невірне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень статей 202, 207, 1046, 1047 ЦК України, без врахування висновків, викладених у постанов Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №464/3790/16-ц щодо обов`язкового при вирішенні спорів щодо договорів позики дослідження не лише формальних ознаки правочину, але й усіх обставин його укладення, мету, економічний зміст та поведінку сторін; від 16.01.2019 у справі №464/3790/16-ц щодо необхідності при дослідженні боргової розписки чи договору позики виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа. Крім того зазначає, що існують обґрунтовані підстави вважати, що розгляд справи в суді апеляційної інстанції відбувся з істотним порушенням норм процесуального права, зокрема вимог щодо розгляду справи законним складом суду, з посиланням на те, що організація відеоконференції була здійснена таким чином, що представник позивача був позбавлений можливості об`єктивно бачити склад суду. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи Інші учасники справи своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористались, відповідні відзиви не подали.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Предметом касаційного перегляду у цій справі є питання дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при розгляді позовних вимог про визнання недійсними оспорюваного договору позики на підставі спеціальної підстави, передбаченої статтею 42 КУзПБ (укладення правочину у підозрілий період із заінтересованою особою), а також із застосуванням загальних засад цивільного законодавства щодо недопустимості зловживання правом та принципу добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частин третьої, шостої статті 13, статей 203, 215 ЦК України). Верховний Суд звертає увагу, що за приписами статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин, не встановлює нових фактичних обставин та не здійснює переоцінку доказів. Верховний Суд зауважує, що інститут визнання недійсними правочинів боржника у справі про банкрутство врегульований статтею 42 КУзПБ. Відповідно до частини першої статті 42 КУзПБ господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, поданою в порядку, визначеному статтею 7 цього Кодексу, може визнати недійсними правочини або спростувати майнові дії, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив іншій особі або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог. Згідно з частиною другою статті 42 КУзПБ правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування. Системний аналіз частин першої та другої цієї норми дозволяє дійти висновку, що законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються тоді коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство. Отже, господарські суди попередніх інстанцій цілком обґрунтовано зазначили, що підставою недійсності оспорюваного договору, крім спеціальних вимог - статті 42 КУзПБ, можуть бути і загальні норми ЦК України чи інших законів. За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України). Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Верховний Суд звертає увагу на необхідність застосування категорій стандартів доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно він не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц. Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відмінну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Зміст цієї статті свідчить, що нею на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. У даному питанні слід звернути увагу на судову практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Предметом доказування у справі, що розглядається, є фраудаторність правочину, тобто вчинення його між заінтересованими особами без наміру створення реальних правових наслідків, з метою штучного формування кредиторської заборгованості. За таких обставин вирішального значення набуває не формальна наявність документів, а встановлення реальності господарської операції та дійсного руху активів. Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що факт отримання відповідачем, який перебуває в процедурі банкрутства, грошових коштів за договором позики у розмірі 6 000 000 грн в обумовлений строк в повному обсязі, підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів №1-120, виданих за період з 10.01.2023 до 14.08.2023 включно (120 штук), підписаним сторонами актом звірки взаємних розрахунків за період 01.01.2023 - 15.08.2023, оборотно-сальдовою відомістю по рахунку 6851 за 01.01.2023 -15.08.2023. При цьому суди фактично визнали, що зазначені документи містять усі необхідні реквізити, відображають зміст господарських операцій та дають можливість однозначно ідентифікувати рух грошових коштів. Колегія суддів в повній мірі не може погодитися з таким висновком судів попередніх інстанції з огляду на неповне з`ясування обставин щодо реальності здійснення господарської операції, без врахування інших обставин справи, норм права, які необхідно застосувати до спірних відносин, висновків Верховного Суду щодо підвищеного стандарту доказування, оцінки акту звірки і оборотно-сальдових відомостей як доказів в справі. Суд першої і другої інстанції, розглядаючи спір, проігнорували принцип підвищеного стандарту доказування, який підлягає застосуванню у справах про банкрутство, що прямо випливає з правових висновків Верховний Суд, викладених у постанові від 01.03.2023 у справі № 902/221/22. Зокрема, суд не врахував, що за наявності обґрунтованих сумнівів у реальності заборгованості, сам лише договір позики та похідні від нього документи не можуть вважатися достатніми доказами існування грошового зобов`язання, а кредитор зобов`язаний довести реальність передачі коштів, джерела їх походження та фактичне виконання правочину. З матеріалів справи вбачається, що позивач, стверджуючи про наявність обґрунтованих сумніві відносно реальності укладення і виконання оспорюваного договору позики на значну суму, для об`єктивності встановлення обставин справи, звернувся до суду першої інстанції з клопотання про витребування у відповідачів копій і оригіналів документів. Ухвалами від 17.06.2025 та від 22.07.2025 суд двічі витребував у відповідачів копії і оригінали: договору позики від 10.01.2025, укладеного - між ОСОБА_1 та СФГ "Греков", квитанції СФГ "Греков" до прибуткових касових ордерів №№ 1-200, акти звірок взаємних рахунків, журнал реєстрації прибуткових і видаткових касових документів, в якому відображено надходження готівки від ОСОБА_1 , касову книгу, в якій відображені готівка, яка надійшла від ОСОБА_1 , прибутково-касові ордери, в яких зафіксовано отримання готівки від ОСОБА_1 , касові ордери про здавання готівки отриманої від ОСОБА_1 до банку, оборотно-сальдові відомості по рахунку НОМЕР_1 за період 01.01.2023 - 15.08.2024. ОСОБА_1 та СФГ "Греков" вимоги ухвал від 17.06.2025 та від 22.07.2025 не виконали, витребувані документи не надали. На переконання колегії суддів, відсутність в матеріалах справи витребуваних судом документів, які підприємство має оформлювати та/або вести при розрахунках готівкою у відповідності до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 29.12.2017 № 148, та які є підставою для підтвердження факту передачі готівкових коштів, у даному випадку, у розмірі 6 млн. грн, свідчить про передчасність висновків судів про доведення відповідачами реальності спірних господарських операцій за укладеним договором позики в готівковій формі і його виконання. Суди попередніх інстанцій не надали належну оцінку пасивній процесуальній поведінці відповідачів, при винесені рішення, яка проявилася у невиконанні обов`язку щодо подання витребуваних судом доказів та відсутності належних дій, спрямованих на підтвердження реальності спірних господарських операцій, що призвело до неповного з`ясування обставин справи. Зазначивши, що за оскаржуваним договором позики наявні первинні документи, які містять вичерпну інформацію про відповідну господарську операцію, що дозволяє точно та однозначно її ідентифікувати, і такі документи є належними і беззаперечними доказами, суди попередніх інстанцій не вказали, на підставі яких саме конкретних, наявних в матеріалах справи доказах вони сформували цей висновок. Крім того, суди відхиливши доводи позивача про відсутність у позикодавця коштів для позики у підтвердження чого надано відомості з податкової про доходи ОСОБА_1 , зазначили, що вони не відображають повний обсяг інформації у зв`язку з чим не підтверджують беззаперечно відсутність коштів. Разом з тим, зі змісту судових рішень вбачається, що суди не проаналізували ні зміст аргументів позивача, ні надані ГУ ДПС у Полтавській області (на виконання ухвали суду від 17.06.2025) відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела/суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку та військового збору за період з січня 2023 року по грудень 2024 року по гр. ОСОБА_1 . Тобто, обмежившись загальним твердженням про те, що відомості з податкового органу не відображають повного обсягу доходів фізичної особи, суд не навів жодних мотивів, чому саме такі дані є неповними у конкретних правовідносинах, не зазначив, які саме доходи могли залишитися поза обліком, а також не встановив жодних обставин, які б свідчили про фінансову спроможність відповідача-2 ОСОБА_1 надати боржнику суму позики у 6 млн. грн у відповідний період. Водночас, відповідно до сталих правових висновків Верховного Суду щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України, саме на кредитора покладається обов`язок доведення реальності надання позики, у тому числі шляхом підтвердження джерел походження коштів. За таких обставин суд мав не формально відхиляти доводи позивача, а надати їм належну правову оцінку, зіставити надані докази, перевірити наявність чи відсутність інших джерел доходів та мотивовано викласти свої висновки. Судами також не було перевірено доводи позивача щодо пов`язаності сторін оспорюваного договору, оскільки не погодившись з таким аргументом, суд не навів жодних мотивів, з яких саме підстав подані позивачем докази не підтверджують наявність ознак заінтересованості у розумінні статті 1 КУПБ, не здійснив їх аналіз та не спростував наведених аргументів по суті. Колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду, яка у постанові від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 зазначила, що укладання фраудаторних правочинів є характерним для боржників у процедурах банкрутства, позаяк неплатоспроможність боржника означає ситуацію, коли не вистачає коштів для задоволення всіх вимог кредиторів і, діючи недобросовісно, боржник намагається створити переваги для задоволення вимог "дружнього" кредитора на шкоду іншим своїм кредиторам, порушивши встановлену законом черговість або пропорційність задоволення вимог окремого класу кредиторів. У справі № 916/379/23 (постанова від 18.12.2024) Велика Палата Верховного Суду наголосила, що остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі, виходячи із встановлених обставин. Враховуючи наведене у цій справі, колегія суддів дійшла висновку, що суди не в повній мірі дослідили договір позики, укладений між відповідачами, один з яких перебуває в процедурі банкрутства, не з`ясували наявність/відсутність в договорі ознак фраудаторного правочину та його вчинення між пов`язаними особами на шкоду кредиторам, задля штучного нарощування обсягу наявної кредиторської заборгованості та унеможливлення виконання грошових зобов`язань перед кредиторами, та не оцінили дії сторін договору крізь призму справедливості, розумності, добросовісності. Колегія суддів зауважує, що судова практика щодо кваліфікації фраудаторних правочинів у процедурах банкрутства та щодо застосування статті 42 КУзПБ у поєднанні із загальними засадами цивільного законодавства також сформована Верховним Судом, зокрема у постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24.11.2021 у справі №905/2030/19 (905/2445/19), правові висновки в якій є усталеними та у подальшому неодноразово підтримані цим Судом у інших справах, у яких, зокрема сформульовано критерії оцінки добросовісності поведінки боржника, моменту вчинення правочину, характеру відносин з контрагентом та наслідків для кредиторів, і які підлягають застосуванню з урахуванням конкретних фактичних обставин спору. У зв`язку із наведеним, є підстави констатувати, що суди попередніх інстанцій у порушення вимог процесуального закону та сталої практики Верховного Суду, усунулись від фактичного з`ясування обставин, на які посилалось ПП "БВК Компанія" упродовж всього розгляду справи, не перевірили у належний спосіб дійсні мотиви укладення боржником оспорюваного договору, наявні в матеріалах справи докази на підтвердження реальності укладеного договору позики на значну суму, обмежившись формальною наявністю матеріалах справи копій документів, що свідчить про неповне з`ясування обставин справи. Крім того, на переконання колегії суддів, суди безпідставно послалися на презумпцію правомірності правочину, передбачену статтею 204 ЦК України, як на підставу для відмови у позові про визнання недійсним правочину, не врахувавши, що така презумпція не є абсолютною та підлягає спростуванню належними доказами. З наведених мотивів Верховний Суд вважає, що неповне з`ясування фактичних даних справи, формальний підхід до оцінки доказів свідчить про передчасність висновків про відмову в задоволенні позовних вимог. Відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Оскаржені судові рішення у цій справі вимогам законності не відповідають, оскільки судами попередніх інстанцій допущено неповне з`ясування обставин та недотримання визначеного законом порядку оцінки доказів. У судових рішеннях не наведено аналізу доказів у їх сукупності, відсутні мотиви відхилення аргументів позивача, а також не встановлено, з яких саме причин суд вважає ті чи інші обставини недоведеними. За таких обставин, колегія суддів вважає частково обґрунтованими підстави касаційного оскарження та погоджується з тими доводами скаржника, які відповідають висновкам суду, наведеним у мотивувальній частині цієї постанови. Зважаючи на положення статті 300 ГПК України, у Верховного Суду відсутня процесуальна можливість з`ясувати дійсні обставини справи, що перешкоджає ухвалити нове рішення у справі та, відповідно, є підставою для скасування оскаржуваних постанови та рішення судів попередніх інстанцій і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи касаційної скарги щодо розгляду апеляційним судом справи з можливим порушенням складу суду (неможливість ідентифікувати суддів під час відеоконференції) колегією суддів не розглядаються. В судовому засіданні представник скаржника відмовився від вказаних доводів, зазначив, що з отриманого відеозапису встановлено відсутність заявлених порушень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Частиною третьою статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Враховуючи, що за результатами касаційного перегляду Судом було встановлено порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що в свою чергу унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно врахувати викладене та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Судові витрати Оскільки справа передається на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не здійснюється. Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "БВК Компанія" задовольнити частково.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.03.2026 та рішення Господарського суду Полтавської області від 10.02.2026 у справі №917/1003/24(917/730/25) скасувати.

3. Справу №917/1003/24(917/730/25) передати на новий розгляд до Господарського суду Полтавської області. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Огороднік К. М. Судді Пєсков В. Г. Погребняк В.Я.