Постанова Північний апеляційний господарський суд № 910/14010/25

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "01" червня 2026 р. Справа№ 910/14010/25 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Євсікова О.О. суддів: Алданової С.О. Корсака В.А. за участю: секретаря судового засідання: Лукінчук І.А., представників сторін: від позивача: Овчаренко М.О.; від відповідача-1: не з`явились; від відповідача-2: Ярошенко Д.В.; від третьої особи: не з`явились; розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Максіс лімітед» на рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2025 (повний текст складено 29.12.2025) у справі № 910/14010/25 (суддя Спичак О.М.) за позовом приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Овчаренка Миколи Олександровича до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Віндор Плюс», 2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Максіс лімітед», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Квадрат-Про», про визнання правочину недійсним та скасування запису, в с т а н о в и в : Короткий зміст і підстави вимог, що розглядаються. У листопаді 2025 року приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Овчаренко Микола Олександрович (далі - виконавець) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою, у якій просив: визнати недійсним з моменту укладення акт прийому-передачі 31/100 частки, що відповідає 40 м кв. від загальної площі 129 м кв. приміщення 421, РНОНМ 3508080000, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Щербаківського Данила, будинок 52 (нежиле приміщення №56 - номер за технічним паспортом - №421), укладений 17.02.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Віндор Плюс» (далі - ТОВ «Віндор Плюс»), код 32558401, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Максіс лімітед» (далі - ТОВ «Максіс лімітед»), код 39810796, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колесниченко М.О. (далі - нотаріус), зареєстрований в реєстрі 20.02.2023, номер відомостей про речове право: 49358280, у зв`язку з його фраудаторністю; скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 49358280 від 20.02.2023), який внесений на підставі акта прийому-передачі №825, 826 від 17.02.2023. На обґрунтування заявлених вимог виконавець зазначив, що у нього на виконанні перебуває зведене виконавче провадження №79163862, до складу якого входять: виконавче провадження 75424692 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/18872/23 від 24.06.2024 про стягнення з ТОВ «Віндор Плюс» на користь ТОВ «Квадрат-Про» 27 939,40 грн витрат зі сплати судового збору; виконавче провадження 75425244 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/18872/23 від 16.09.2025 про стягнення з ТОВ «Віндор Плюс» на користь ТОВ «Квадрат-Про» грошових коштів в сумі 3 117 695,00 грн. Постановами №75424692 від 01.07.2024 та №75425244 від 04.11.2025 виконавець Овчаренко М.О. наклав арешт на грошові кошти, що містяться на усіх рахунках боржника, в усіх філіях, відділеннях, регіональних управліннях в банківських установах. Позивач вказує на те, що згідно з відповіддю Державної податкової служби України боржник на день відкриття виконавчого провадження мав відкриті рахунки в наступних банківських установах: АТ «КБ Приватбанк», АТ «Укрсиббанк» та «АТ «Райффайзен Банк». Також до зазначених банків виконавець спрямував платіжні інструкції з примусового списання грошових коштів, які повернулись без виконання у зв`язку з відсутністю коштів на рахунках боржника. Пізніше рахунки в АТ «Райффайзен Банк», та АТ «КБ «Приватбанк» було закрито. Виконавець повідомляє, що на дату подання ним цього позову грошові кошти на рахунках боржника для виконання рішення Господарського суду міста Києва у справі №910/18872/23 відсутні. Виконавець зазначив, що у ході зведеного виконавчого провадження ВП №79163862 вчиняв дії, спрямовані на виявлення майна боржника, на яке може бути звернено стягнення, за результатом чого встановив відсутність у боржника майна (згідно з наданою МВС України відповіддю за боржником не зареєстровані транспорті засоби; згідно з інформацією з Державного земельного кадастру за боржником не зареєстровані земельні ділянки; згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у боржника відсутнє нерухоме майно, а наявні записи про іпотеку неактуальні). Крім того, виконавець направляв виклики керівнику боржника, які залишились проігнорованими; виїжджав за юридичною адресою боржника, в результаті чого встановив, що боржник за юридичною адресою не знаходиться. Виконавець відзначив, що у виконавчому провадженні боржник - ТОВ «Віндор Плюс» - не вчинив жодних дій на погашення боргу, не виконав його (виконавця) вимоги, не подав інформацію і документи про доходи та майно боржника, у т. ч. про майно, яким він спільно володіє з іншими особами, інформацію про рахунки у банках чи інших фінансових установах та про кошти, розміщені на них, про майно, що перебуває в заставі (іпотеці) або в інших осіб, чи про кошти та майно, належні йому від інших осіб, за формою, встановленою Міністерством юстиції України. Виконавець зазначив, що фактично рішення Господарського суду міста Києва у справі №910/18872/23 на день подання позову невиконане. Але, як йому (виконавцю) стало відомо, 17.02.2023 боржник ТОВ «Віндор Плюс» на підставі акта прийому-передачі, серія та номер: 825, 826, посвідчений 17.02.2023 нотаріусом Колесниченко М.О, здійснив відчуження (шляхом передачі до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед») належного на праві приватної власності нерухомого майна. Згідно з вказаним актом ТОВ «Віндор Плюс» передало до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед» 31/100 частки, що відповідає 40 кв. м від загальної площі 129 кв. м приміщення 421, РНОНМ 3508080000, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Щербаківського Данила, буд. 52 (нежиле приміщення №56 - номер за технічним паспортом - №421). На підставі зазначеного акта прийому-передачі нерухомого майна та згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень номер 66548619 нотаріус Колесниченко М.О. зареєстрував за ТОВ «Максіс лімітед» право власності на 31/100 частки нежилого приміщення №56 - номер за технічним паспортом - №421 (номер відомостей про речове право: 49358280). За доводами виконавця цей правочин - акт прийому-передачі, серія та номер: 825, 826, посвідчений 17.02.2023 нотаріусом Колесниченко М.О., підлягає визнанню недійсним у судовому порядку, оскільки є фраудаторним правочином. Виконавець вважає, що ТОВ «Віндор Плюс» передало ТОВ «Максіс лімітед» нерухоме майно з метою ухилення від виконання зобов`язань за договором купівлі-продажу (предмет спору у справі №910/18872/23). Дії відповідачів, за доводами позивача, є недобросовісними та спрямовані на виведення майна ТОВ «Віндор Плюс» з-під стягнення, адже, враховуючи наявність спору між ТОВ «Віндор Плюс» та ТОВ «Квадрат-Про», керівництво ТОВ «Віндор Плюс» чітко усвідомлювало факт того, що на належне йому нерухоме майно рано чи пізно може бути звернуто стягнення в рахунок погашення заборгованості, чим порушило майнові інтереси стягувача - ТОВ «Квадрат-Про». Позиції учасників справи. ТОВ «Максіс лімітед» надало відзив на позовну заяву, в якому проти заявлених вимог заперечило, просило відмовити у їх задоволенні. ТОВ «Максіс лімітед» зазначає, що виконавець не має жодних господарських відносин із відповідачами у даній справі. Відповідач зауважує на тому, що зі змісту позовної заяви вбачається, що вона мотивована тим, що акт про передачу об`єкта нерухомості до статутного капіталу нібито має фраудаторний характер та має бути визнаний недійсним через нібито наявність недобросовісних дій ТОВ «Віндор Плюс», які, на думку виконавця, полягають в ухиленні від виконання грошового зобов`язання. За доводами ТОВ «Максіс лімітед», у позивача як фізичної особи існує цивільний інтерес щодо об`єкта нерухомості, переданого ТОВ «Віндор Плюс» у статутний капітал ТОВ «Максіс лімітед». Відповідач вважає, що ця справа є справою у спорі щодо права власності на майно; при цьому позивач не навів жодної норми права, яка прямо передбачала би вирішення такого спору судом господарської юрисдикції. За доводами ТОВ «Максіс лімітед», 17.02.2023 ТОВ «Віндор Плюс» з метою формування статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед» передало до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед» 31/100 частину нежитлового приміщення, що відповідає 40 кв. м від загальної площі 129,4 кв. м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Щербаківського Данила, буд. 52, приміщення

421. В обмін на цей внесок ТОВ «Віндор Плюс» отримало частку у статутному капіталі ТОВ «Максіс лімітед» в розмірі 3,7% від статутного капіталу, який після вступу ТОВ «Віндор Плюс» до ТОВ «Максіс лімітед» складав 5 449 080,89 грн, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Тоюто відчуження частки у праві власності на вказане вище приміщення відбулось на платній основі, оскільки внаслідок такої передачі ТОВ «Віндор Плюс» набув корпоративних прав у ТОВ «Максіс лімітед». Вказані корпоративні права були активом ТОВ «Віндор Плюс» та на нього могло бути звернено стягнення в порядку приписів ст. 22 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». А отже акт приймання-передачі частини нерухомого майна до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед» є реальним та правомірним правочином, зобов`язання за яким є припиненими у зв`язку із їх фактичним виконанням та досягнення правового результату. Відповідач наголосив на тому, що на момент укладення оспорюваного правочину майно не перебувало ані під арештом, ані під забороною відчуження. ТОВ «Віндор Плюс» не мало жодних законодавчо встановлених заборон на внесення майна до статутного капіталу, а ТОВ «Максіс лімітед» не було обізнане про наявність будь-яких судових спорів між ТОВ «Віндор Плюс» та ТОВ «Квадрат-Про» і жодних доказів такої обізнаності позивач не надав. Щодо посилань позивача на розгляд Господарським судом міста Києва справи №910/18056/21 станом на дату передачі об`єкта нерухомості до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед» відповідач зазначив, що у зазначеній справі судами першої та апеляційної інстанцій було повністю відмовлено у задоволенні позовних вимог ТОВ «Квадрат-Про». Відповідач наголошує на тому, що матеріали справи не містять доказів умисного вжиття ТОВ «Максіс лімітед» або ТОВ «Віндор Плюс» дій з метою ухилення від виконання рішення суду у справі № 910/18872/23, якої навіть не існувало на дату укладання акта приймання-передачі приміщення. ТОВ «Максіс Лімітед» вважає, що за наведених вище підстав позовні вимоги в частині визнання недійсним акта приймання-передачі від 17.02.2023 нерухомого майна, належного ТОВ «Віндор Плюс», до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед» з підстав недобросовісності та зловживання правом (фраудаторний правочин) не можуть бути задоволені. Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття. Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.12.2025 позов задоволено повністю. Визнано недійсним з моменту укладення акт прийому-передачі нерухомого майна до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед», укладений 17.02.2023 між ТОВ «Віндор Плюс» та ТОВ «Максіс лімітед», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колесниченком М.О., зареєстрований в реєстрі за №№ 825,

826. Скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Колесниченка М.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 66548649 від 24.02.2023, номер відомостей про речове право: 49358280, дата державної реєстрації: 20.02.2023, прийняте на підставі акта прийому-передачі №№ 825, 826 від 17.02.2023. Стягнуто з ТОВ «Віндор Плюс» на користь приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Овчаренка М.О. 2 422,40 грн судового збору. Стягнуто з ТОВ «Максіс лімітед» на користь приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Овчаренка М.О. 2 422,40 грн судового збору. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів. Не погодившись з рішенням Господарського суду міста Києва від 24.12.2025, ТОВ «Максіс лімітед» звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити повністю у задоволенні позовних вимог приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Овчаренка М.О. Скаржник вважає оскаржуване рішення незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню з огляду на таке: спір у даній справі не підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки позивачем є фізична особа, яка не має статусу суб`єкта господарювання (приватний виконавець); позивачем (приватним виконавцем) не доведено, у чому саме полягає його особистий охоронюваний законом інтерес, а також яким чином сторони оспорюваного правочину порушили його особисті права; визнаючи акт приймання-передачі приміщення недійсним з підстав його нібито фраудаторності, суд не надав належної оцінки обставинам, зокрема, тому, що на дату укладення відповідного акта у ТОВ «Віндор Плюс» було відсутнє грошове зобов`язання, а також не встановив усіх необхідних ознак фраудаторного правочину, а саме: чи було майно відчужене за заниженою вартістю пов`язаними між собою особами та чи є поведінка посадових осіб ТОВ «Максіс лімітед» недобросовісною. Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті. Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.01.2026 сформовано колегію у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Корсак В.А., Демидова А.М. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/14010/25 та відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV ГПК України, за апеляційною скаргою ТОВ «Максіс лімітед» на рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2025 до надходження матеріалів справи №910/14010/25. 12.02.2026 матеріали справи №910/14010/26 надійшли до Північного апеляційного господарського суду. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.02.2026 справа №910/14010/25 передана на розгляд колегії у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Алданова С.О., Корсак В.А. (у зв`язку з відпусткою судді Демидової А.М.). Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.02.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ «Максіс лімітед» на рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2025 у справі №910/14010/26. Розгляд справи призначено на 23.03.2026. Запропоновано учасникам справи надати відзив на апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня вручення копії даної ухвали. Роз`яснено апелянту право подати до суду відповідь на відзив протягом десяти днів з дня вручення йому відзиву на апеляційну скаргу. У судовому засіданні 23.03.2026 суд протокольно оголосив перерву у розгляді справи до 11.05.2026, про що повідомив учасників справи відповідною ухвалою. У судовому засіданні 11.05.2026 суд протокольно оголосив перерву у розгляді справи до 01.06.2026, про що повідомив учасників справи відповідною ухвалою. Позиції учасників справи. Виконавець Овчаренко М.О. надав відзив на апеляційну скаргу, у якому проти доводів та вимог ТОВ «Максіс лімітед» заперечує, наводить власні доводи на їх спростування, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін як законне та обґрунтоване. Також виконавець Овчаренко М.О. надав додаткові пояснення з питань, які порушувалися у засіданнях суду апеляційної інстанції 23.03.2026 та 11.05.2026. ТОВ «Максіс лімітед» надало додаткові пояснення, у яких повідомило, що ТОВ «Віндор Плюс» реалізувало частку у статутному капіталі ТОВ «Максіс лімітед» ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 24.02.2023, що підтверджується актом приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ «Максіс лімітед», а також рішенням єдиного учасника №24/02/23 ТОВ «Віндор Плюс». Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції. Статтею 269 ГПК України встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4). У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 5). Згідно з ч. 1 ст. 271 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Обставини справи, встановлені судом першої інстанції, перевірені та додатково встановлені апеляційним господарським судом. 17.02.2023 ТОВ «Віндор Плюс» на підставі акта прийому-передачі (серія та номер: 825, 826, посвідчений 17.02.2023 нотаріусом Колесниченком М.О.) здійснило відчуження (шляхом передачі до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед») належного йому на праві приватної власності нерухомого майна. Так, згідно з цим актом, складеним між ТОВ «Віндор Плюс» та ТОВ «Максіс лімітед», ТОВ «Віндор Плюс» передало до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед» 31/100 частки, що відповідає 40 кв. м від загальної площі 129 кв. м приміщення 421, РНОНМ 3508080000, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Щербаківського Данила, буд. 52 (нежиле приміщення №56 - номер за технічним паспортом - №421). На підставі зазначеного акта прийому-передачі нерухомого майна та згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень номер: 66548619 нотаріус Колесниченко М.О. зареєстрував за ТОВ «Максіс лімітед» право власності на 31/100 частки нежилого приміщення №56 - номер за технічним паспортом - №421 (номер відомостей про речове право: 49358280). 17.02.2023 ТОВ «Віндор Плюс» після передачі за актом прийому-передачі нерухомого майна 31/100 частки приміщення 421, РНОНМ 3508080000, стало учасником ТОВ «Максіс лімітед». 01.03.2023 ТОВ «Віндор Плюс» вийшло зі складу учасників ТОВ «Максіс лімітед», залишивши майно (31/100 частки приміщення 421, РНОНМ 3508080000) на балансі ТОВ «Максіс лімітед». У грудні 2023 року ТОВ «Квадрат-Про» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою, у якій просило зобов`язати ТОВ «Віндор Плюс» передати йому (ТОВ «Квадрат-Про») недоотриману частину нежитлового приміщення площею 53,9 кв. м за укладеним ним з ТОВ «Віндор Плюс» договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 (договір зареєстрований за №133) за адресою: м. Київ, Шевченківський р-н, вул. Щербаківського Данила,

52. Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.05.2024 у справі №910/18872/23 позов ТОВ «Квадрат-Про» було задоволено повністю. Зобов`язано ТОВ «Віндор Плюс» передати ТОВ «Квадрат-Про» недоотриману частину нежитлового приміщення площею у розмірі 53,9 кв. м за договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 (договір зареєстрований за №133) за адресою: м. Київ, Шевченківський р-н, вул. Щербаківського Данила,

52. Стягнуто з ТОВ «Віндор Плюс» 27 939,40 грн витрат зі сплати судового збору. Зазначеним рішенням встановлено, що 01.02.2012 ТОВ «Квадрат-Про» (покупець) та ТОВ «Віндор Плюс» (продавець) уклали договір купівлі-продажу нежилого приміщення (посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юрченко І.Г., зареєстрований у реєстрі за №133, за умовами п. 1 якого ТОВ «Віндор Плюс» передає у власність, а ТОВ «Квадрат-Про» приймає і зобов`язується оплатити на нижче викладених умовах нежиле приміщення №1 (в літ. А) (групи приміщень № 416) загальною площею 137,00 кв. м, що знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Щербакова, будинок 52 (далі - Об`єкт нерухомого майна). 01.02.2012 за актом №1 приймання-передачі нежитлового приміщення ТОВ «Віндор Плюс» передало, а ТОВ «Квадрат-Про» отримало Об`єкт нерухомого майна. В процесі експлуатації Об`єкта нерухомого майна ТОВ «Квадрат-Про» виявило невідповідність фактичної площі зазначеного приміщення тій площі, яка зазначена у договорі купівлі-продажу. Відповідно до інформаційної довідки ТОВ «НДЦ «Архбудекспертиза» №21/08/20-2 від 20.08.2021 після проведення технічної інвентаризації Об`єкта нерухомого майна загальна площа фактично становить 83,1 кв. м. ТОВ «Квадрат-Про» звернулося до ТОВ «Віндор Плюс» з вимогою про усунення порушень - про передачу частини приміщення за договором купівлі-продажу площею 54,4 кв. м або про відшкодування вартості за ринковою ціною. На вказаний лист ТОВ «Віндор Плюс» надало відповідь №26-10/17-1 від 26.10.2017, у якій повідомило про те, що звернеться до Управителя ФФБ для пояснення причин такої різниці та повернення коштів. ТОВ «Квадрат-Про» звернулося до керівника ТОВ «Фінансова компанія «Нерухомість-Інвест» із запитом №б/н від 08.08.2023 про надання належним чином завіреної копії поверхового плану будинку, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Щербаківського Данила, буд. 52 (літ. А), з плануванням поверху, на якому знаходиться група нежитлових приміщень №

416. Проте такий запит залишений без виконання. Відповідно до висновку судового експерта за результатами проведення оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи від 22.09.2021 №776/09/2021: - «площа досліджуваної групи приміщень № 416 за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вул. Щербаківського Данила, 52, станом на дату проведення дослідження становить 83,1 кв. м, а за договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 (зареєстрований в реєстрі під № 133) становить 137,00 кв. м»; - «на дату проведення дослідження площа групи приміщень № 416 на 53,9 кв. м (137-83,1) менша ніж зазначено в договорі купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 (зареєстрований в реєстрі під № 133)»; - «вартість недоотриманої площі ТОВ «Квадрат-Про» за договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 за адресою: м. Київ, вул. Щербакова, буд. 52, укладеним із ТОВ «Віндор Плюс», в розмірі 53,9 кв. м, становить: 2 041 560 грн». 24.06.2024 Господарський суд міста Києва видав відповідні накази на виконання рішення від 20.05.2024 у справі №910/18872/23, зокрема, щодо зобов`язання ТОВ «Віндор Плюс» передати ТОВ «Квадрат-Про» недоотриману частину нежитлового приміщення площею у розмірі 53,9 кв. м за договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 (договір зареєстрований за №133) за адресою: м. Київ, Шевченківський р-н, вул. Щербаківського Данила, 52. 01.07.2024 виконавець Овчаренко М.О. своєю постановою відкрив виконавче провадження ВП№75424692 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 у справі №910/18872/23 про стягнення з ТОВ «Віндор Плюс» судового збору. Також 01.07.2024 виконавець Овчаренко М.О. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження ВП№75425244 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 у справі №910/18872/23 про зобов`язання вчинити дії. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 змінено спосіб виконання рішення Господарського суду м. Києва від 20.05.2024 у справі №910/18872/23 в частині зобов`язання ТОВ «Віндор Плюс» вчинити дії на такий - стягнути з ТОВ «Віндор Плюс» на користь ТОВ «Квадрат-Про» грошові кошти в сумі 3 117 695,00 грн. 16.09.2025 Господарський суд міста Києва видав відповідний наказ. Постановою від 22.09.2025 виконавець Овчаренко М.О. змінив реєстраційні дії щодо виконавчого провадження ВП№75425244 в частині способу виконання судового рішення. В цей же день 22.09.2025 виконавець Овчаренко М.О. своєю постановою ВП№75424692 об`єднав виконавче провадження ВП№75424692 та виконавче провадження ВП№75425244 у зведене виконавче провадження ВП№79163862. Отже, на виконанні у виконавця Овчаренка М.О. перебуває зведене виконавче провадження ВП№79163862, до складу якого входять: 1) виконавче провадження ВП№75424692 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 у справі №910/18872/23 про стягнення з ТОВ «Віндор Плюс» судового збору; 2) виконавче провадження ВП№75425244 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 16.09.2025 у справі №910/18872/23 про стягнення з ТОВ «Віндор Плюс» на користь ТОВ «Квадрат-Про» грошових коштів в сумі 3 117 695,00 грн. Джерела права та мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови. Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Недійсність правочину як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/ припинення прав взагалі). У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів встановлені ст. 215, 216 ЦК України, ст. 207, 208 ГК України. Зокрема, згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України). Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Частинами 1-5 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5). Тлумачення ч. 1 ст. 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах. Тлумачення статей 215, 216 Цивільного кодексу України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину. Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав. Отже, за змістом ст. 15, 16, 215 ЦК України кожна особа має право на захист, в тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та може виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб. Отже, договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Суд встановив, що з позовом у справі, що розглядається, звернувся виконавець, на виконанні якого перебуває зведене виконавче провадження з виконання рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2024 у справі №910/18872/23, та просить визнати недійсним укладений між відповідачами правочин, який вважає фраудаторним. Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55); обов`язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частини перша, друга статті 129-1). Конституційний Суд України послідовно наголошує у своїх рішеннях на зобов`язанні держави забезпечувати конституційні права і свободи: - «конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі» (абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012); - «держава, виконуючи свій головний обов`язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини» (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016). Конституційний Суд України неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 15 травня 2018 року № 2-р (ІІ)/2019). З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов`язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§ 43 рішення у справі «Shmalko. Ukraine» від 20.07.2004, § 84 рішення у справі «Fuklev v. Ukraine» від 07.06.2005, § 64 рішення у справі «Apostol.» від 28.11.2006, §§ 46, 51, 54 рішення у справі «Yuriy v. Ukraine» від 15.10.2009). На продовженні існування зазначеної проблеми наголошувалось, зокрема, і у справі "Burmych and others v. Ukraine" від 12.10.2017, де Європейський суд з прав людини наголосив, що ці справи були розпочаті внаслідок тієї самої системної проблеми, встановленої у згаданому пілотному рішенні у справі "Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine" (пункти 83-88), а саме низки порушень в українській правовій системі, які перешкоджають виконанню остаточних рішень, що призводить до системної проблеми невиконання або тривалого виконання рішень національних судів у поєднанні з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо таких порушень (§143). Тривале, протягом багатьох років, невиконання Україною рішення у справі "Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine" унеможливило вирішення системної проблеми невиконання рішень національних судів, спровокувавши тим самим подальше подання великої кількості заяв, які піднімають питання, аналогічні тим, що розглядаються у цій справі (§148). Таким чином, визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність. Відповідно до положень частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним. В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними правочинами. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам. Порядок вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, спрямований на розв`язання суто процесуальних суперечок та здійснення судового контролю за ключовими аспектами виконавчого провадження, при цьому спір, що існував між боржником та стягувачем, вже вирішений судовим рішенням, що виконується. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 у справі №2-591/11 виснувала, що відповідно до положень ч. 4 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження» укладення протягом строку, зазначеного в частині 3 цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним (пункт 46 постанови). Водночас частиною 3 статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» врегульовано, що державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа. Банки, небанківські надавачі платіжних послуг, емітенти електронних грошей у разі відкриття або закриття рахунка / електронного гаманця фізичній або юридичній особі, внесеній до Єдиного реєстру боржників, у тому числі через відокремлені підрозділи банку, небанківських надавачів платіжних послуг, емітентів електронних грошей, зобов`язані у день відкриття або закриття рахунка / електронного гаманця повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця. Порядок надання такої інформації та форма повідомлення встановлюються Національним банком України за погодженням із Міністерством юстиції України. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов`язаний прийняти рішення про накладення арешту на майно та/або на кошти / електронні гроші, що знаходяться на рахунках / електронних гаманцях боржника в банках, небанківських надавачах платіжних послуг, емітентах електронних грошей, у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав. Тобто за змістом частини 4 статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» якщо після звернення особи до виконавця за вчиненням дій щодо майна, що належить боржнику, має місце укладення правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Фактично в даному випадку законодавець за певних умов презюмує фраудаторність такого правочину та можливість захисту в судовому порядку прав стягувача. Частиною 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. В аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду із позовною заявою про оспорювання фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення. Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорювання фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від Держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням ст. 3, 8, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України. Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду у згаданій вище постанові зазначила, що обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Закон України «Про виконавче провадження» покладає на компетентні органи, уповноважені Державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від Держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу. Отже, за змістом Закону України «Про виконавче провадження» та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11 виконавець (у т. ч. приватний) за певних умов фактично наділений правом на звернення до суду з позовом про порушене права стягувача, посилаючись на п. 4 ст. 42 ЦПК України, яким передбачено, що у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Аналогічна норма міститься і в ч. 3 ст. 41 ГПК України, згідно з якою у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Питання участі у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, врегульоване ст. 53 ГПК України:

1. У випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.

2. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб.

3. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

4. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

5. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

6. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, звертаючись з позовом про відшкодування шкоди (збитків) у порядку статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», діє від імені та в інтересах неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а у разі припинення неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», як юридичної особи - в інтересах кредиторів, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення ліквідації банку. Отже, виходячи з аналізу цієї статті, особа має право звертатися до суду в інтересах інших осіб виключно у випадках, встановлених законом, а також з урахуванням процесуальних особливостей, передбачених для окремих суб`єктів (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, прокурора, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб тощо). Водночас зміст юридичної конструкції «право звертатися до суду в інтересах інших осіб» означає, що: 1) у певної особи існує право або порушений інтерес; 2) іншій особі законом надано право звертатися до суду в її інтересах. Тобто у разі подання позову позивачем є саме особа, у якої існує порушене право або інтерес, а не та особа, яка звертається до суду з таким позовом, що і підлягає відображенню у відповідних процесуальних документах, впливає на обсяг процесуальних прав та обов`язків та порядок їх реалізації. Зазначене цілком відповідає правовим висновкам, які містяться у п. 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11. Частинами 1-4 статті 55 ГПК України передбачено, що органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною 2 цієї статті. Органи та особи, які відповідно до цього Кодексу мають право звертатися до суду в інтересах осіб, за винятком осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах юридичної особи у спорах про відшкодування збитків, заподіяних її посадовою особою, не мають права укладати мирову угоду. Відмова органів та осіб, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна позовних вимог не позбавляє особу, на захист прав та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі. Якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (власниками), учасником (учасниками), акціонером (акціонерами) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави. Саме тому зазначення особи, в інтересах якої уповноважена особа звертається до суду, є не просто формальністю, а обов`язком, який безпосередньо впливає як на обсяг її повноважень, так процесуальні права, обмеження, поінформованість такої особи щодо ініційованих процесів, реалізацію передбачених законодавством повноважень щодо розгляду справи, відмови від позову, підтримання позовних вимог тощо. Посилання на покладення Законом України «Про виконавче провадження» обов`язку ініціювання будь-якого наступного судового процесу, з метою виконання попереднього судового рішення, на компетентні органи не може нівелювати процесуального права особи, в інтересах якої здійснюється звернення до суду, бути обізнаною про наявність такої справи, вчиняти передбачені законом процесуальні дії, в т. ч. з метою попередження ризиків настання наслідків, пов`язаних з вчиненням або невчиненням процесуальних дій, і, найголовніше, така особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку та у відповідному процесуальному статусі. Як вбачається зі статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», визначені органи та особи, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів. Так, примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках на приватних виконавців. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Конституцією України, Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими актами. У правових відносинах, які існують у цій справі, приватний виконавець є суб`єктом владних повноважень та на нього поширюються правила статті 19 Конституції України. Згідно з цими приписами органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому, звертаючись до суду в інтересах стягувача з позовом про визнання недійсними правочинів, приватний виконавець повинен діяти у межах наданих йому законом повноважень, зокрема, і з підтвердженням належної правової підстави щодо можливості даного звернення. Разом з тим, у Законі України «Про виконавче провадження» не визначені: 1) порядок звернення державного / приватного виконавця до суду щодо визнання недійсними правочинів здійснених до моменту відкриття виконавчого провадження; 2) можливість виконавця оскаржувати судові рішення у справах у яких не був учасником не тільки він, а і особа в інтересах, якої він виступає; 3) процесуальні повноваження та обмеження виконавця, який виступає в інтересах особи; 4) можливість виконавця визнавати недійсними правочини, які вчинені поза періодом існування виконавчого провадження. У постанові від 03.04.2024 у справі №917/97/23 Верховний Суд зазначив: « 6.42. Отже, підсумовуючи вищевикладене та відповідаючи на питання, поставлені в пункті 6.3 цієї постанови, Суд доходить таких висновків: 1) виконавець, в тому числі приватний, має право представляти інтереси стягувача у спірних правовідносинах виключно в порядку встановленому господарським процесуальним законодавством із зазначенням стягувача у відповідному процесуальному статусі; 2) у справі, що розглядається, Приватний виконавець, хоча і стверджує, що діє в інтересах Третьої особи, однак виступає у самостійному процесуальному статусі в якості Позивача із визначеними ним предметом та підставами позову; 3) з урахуванням самостійного статусу Приватного виконавця суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про відсутність у нього повноважень на звернення до суду з даним позовом, залишення позову без розгляду та скасування рішення суду першої інстанції». З огляду на наведене, враховуючи зміст Закону України «Про виконавче провадження», постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11, постанови Верховного Суду від 03.04.2024 у справі №917/97/23, виконавець (в т.ч. приватний) за певних умов наділений правом на звернення до суду з позовом про порушене права стягувача, посилаючись на ч. 3 ст. 41 ГПК України, де зазначено, що у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Наведений висновок суду узгоджується також із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 10.09.2025 у справі №367/252/24. Таким чином, враховуючи встановлені у справі обставини та характер спірних правовідносин між сторонами, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення виконавця Овчаренка М.О. позовом у цій справі. Наведеним спростовуються відповідні доводи апеляційної скарги. Доводи апелянта про те, що спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, спростовуються як наведеним вище, так і характером спірних правовідносин, їх суб`єктним складом та предметом спору, які вказують на те, що спір підлягає вирішенню судом господарської юрисдикції. Суд встановив, що 01.02.2012 ТОВ «Віндор Плюс» (продавець) та ТОВ «Квадрат-Про» (покупець) уклали договір купівлі-продажу нежилого приміщення, за умовами якого ТОВ «Віндор Плюс» як продавець зобов`язалося передати у власність ТОВ «Квадрат-Про» як покупця нежиле приміщення №1 (в літ. А) (групи приміщень № 416) загальною площею 137,00 кв. м, що знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Щербакова, буд.

52. В цей же день сторони договору від 01.02.2012 склали акт №1 приймання-передачі нежитлового приміщення про те, що ТОВ «Віндор Плюс» передало, а ТОВ «Квадрат-Про» отримало Об`єкт нерухомого майна. В подальшому ТОВ «Квадрат-Про» з`ясувало, що ТОВ «Віндор Плюс» передало йому об`єкт нерухомого майна загальна площа якого фактично становить 83,1 кв. м, тобто менше, ніж це обумовлено договором від 01.02.2012. ТОВ «Віндор Плюс» у відповідь на звернення ТОВ «Квадрат-Про» з вимогою про усунення відповідних порушень листом від 26.10.2017 №26-10/17-1 повідомило про те, що звернеться до Управителя ФФБ для пояснення причин такої різниці та повернення коштів. Про невідповідність фактично переданого ТОВ «Віндор Плюс» ТОВ «Квадрат-Про» об`єкта нерухомості вказано у Висновку судового експерта за результатами проведення оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи від 22.09.2021 №776/09/2021, згідно з яким площа досліджуваної групи приміщень №416 за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вулиця Щербаківського Данила, 52, станом на дату проведення дослідження становить 83,1 кв.м, а за договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 (зареєстрований в реєстрі під № 133) становить 137,00 кв. м; на дату проведення дослідження площа групи приміщень №416 на 53,9 кв. м (137-83,1) менша, ніж зазначено в договорі купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 (зареєстрований в реєстрі під № 133); вартість недоотриманої площі Товариства з обмеженою відповідальністю «Квадрат-Про» за договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 за адресою: м. Київ, вул. Щербакова, буд. 52, укладеним із ТОВ «Віндор Плюс», в розмірі 53,9 кв. м, становить 2 041 560 грн. Зазначені обставини встановлені судом у справі №910/18872/23, яким позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Квадрат-Про» задоволені у повному обсязі, та в силу положень ч. 4 ст. 75 ГПК України не потребують доказування при вирішенні даного спору. Суд зазначає, що дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України). У постанові Верховного Суду від 15.09.2021 у справі №606/1636/18 зроблено висновок, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин. Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору. У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах. Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів. У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України. У постанові Верховного Суду від 02.10.2024 у справі №372/3733/22 зазначено, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника). Суд звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст.3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 Цивільного кодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 Цивільного кодексу України. Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 03.03.2020 у справі №910/7976/17, від 03.03.2020 у справі №904/7905/16, від 04.08.2020 у справі №04/14-10/5026/2337/2011. Разом з вище зазначеним, відповідно до правових висновків, викладених судовою палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 24.11.2021 у справі №905/2030/19 (905/2445/19), фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин 3, 6 ст. 13 Цивільного кодексу України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину лише на підставі ст. 234 Цивільного кодексу України. У такому разі звернення з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника. Критеріями для кваліфікації договору, як фраудаторного, є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору. Адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника (аналогічний висновок наведений у постанові Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №405/1820/17 та у постанові Верховного Суду від 14.07.2020 у справі №754/2450/18). Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.10.2020 у справі №755/17944/18 цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі №747/306/19. Встановлені у справі обставини свідчать, що обов`язок передати ТОВ «Квадрат-Про» приміщення загальною площею 137,00 кв. м виник у ТОВ «Віндор Плюс» ще у 2012 році після укладення Договору купівлі-продажу від 01.02.2012. Листом №26-10/17-1 від 26.10.2017 ТОВ «Віндор Плюс» підтвердило свою обізнаність щодо наявного спору між ТОВ «Віндор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Квадрат-Про» стосовно проданого нежилого приміщення. У листі ТОВ «Віндор Плюс» зазначило: «…Товариство з обмеженою відповідальністю «Віндор Плюс» звернеться до Управителя ФФБ для пояснення причин такої різниці в площах та з вимогою повернення коштів, у зв`язку з невідповідністю площі вказаної в Договорі та новому технічному паспорті. Після повернення різниці Товариству з обмеженою відповідальністю «Віндор Плюс», дані кошти будуть перераховані Товариству з обмеженою відповідальністю «Квадрат-Про». Зазначене встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 20.05.2024 у справі №910/18872/23. Також на розгляді Господарського суді міста Києва перебувала справа №910/18056/21 за позовом ТОВ «Квадрат-Про» до ТОВ «Віндор Плюс» про стягнення грошових коштів в розмірі 2 041 560,00 грн. Позовні вимоги були мотивовані неналежним виконанням відповідачем його зобов`язань за договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 01.02.2012 в частині передачі позивачу як покупцю за договором обумовленої в договорі площі нежилого приміщення. Позивач зазначав, що в договорі сторони обумовили передачу 137,00 кв. м нежилого приміщення, проте, за твердженням позивача, фактично йому було передано 83,1 кв. м. Незалежно від результатів розгляду справу №910/18056/21, рішення у якій було ухвалене 01.11.2022, суд констатує, що ТОВ «Віндор Плюс» як відповідач у названій справі було обізнано про існування між сторонами спору щодо площ переданих приміщень. Саме під час перегляду рішення суду у справі №910/18056/21 в суді апеляційної інстанції (приміщення передані 17.02.2023, хоча апеляційне провадження відкрито 23.01.2023, а постанова судом апеляційної інстанції прийнята 28.06.2023) ТОВ «Віндор Плюс» передало до статутного капіталу спірні приміщення ТОВ «Максіс лімітед». Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що встановлені фактичні обставини справи та подані сторонами докази, враховуючи принцип змагальності та стандарт доказування «вірогідність доказів», свідчать про те, що відчуження спірного майна ТОВ «Віндор Плюс» на користь ТОВ «Максіс лімітед» (шляхом його внесення до статутного капіталу) є недобросовісною поведінкою боржника, зловживанням своїми цивільними правами, спрямованими на завдання шкоди іншим особам (ТОВ «Квадрат-Про», покупець за договором від 01.02.2012, стягувач за судовим рішенням від 20.05.2024 у справі №910/18872/23), оскільки відчуження майна ТОВ «Віндор Плюс» (яке крім цього було предметом договору від 01.02.2012 та предметом спору у справі №910/18872/23) відбулося з метою уникнення звернення стягнення на майно ТОВ «Віндор Плюс» як боржника. Вказаний висновок суду ґрунтується на тому, що: 1) відчуження спірного майна відбулось після виникнення обов`язку передати його ТОВ «Квадрат-Про» (обов`язок передати виник при підписанні договору купівлі-продажу, а рішення судів лише підтверджують невиконання ТОВ «Віндор Плюс» такого обов`язку, а не вказують на виникнення строку виконання зобов`язання); 2) після відчуження майна у боржника (ТОВ «Віндор Плюс») відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором (ТОВ «Квадрат-Про»); 3) 17.02.2023 за актом прийому-передачі нерухомого майна ТОВ «Віндор Плюс» відповідач 1 передав до статутного капіталу ТОВ «Максіс лімітед» спірне майно, ставши таким чином учасником ТОВ «Максіс лімітед», а вже 01.03.2023 ТОВ «Віндор Плюс» вийшло зі складу учасників ТОВ «Максіс лімітед», залишивши спірне майно на балансі ТОВ «Максіс лімітед». При цьому суд зазначає, що згідно з частинами першою-четвертою статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша). Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частина друга). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (частина третя). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта). Акт приймання-передачі майна до складу статутного фонду є правочином, який в свою чергу підтверджує волевиявлення сторін, а також має юридичні наслідки - факт набуття та припинення права власності на нерухоме майно. Отже, двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін зазначеного двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків, а тому оскарження правочину, оформленого актом (у розумінні статті 202 ЦК України), є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні статті 16 ЦК України. За наведених підстав апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення вимог виконавця Овчаренка М.О. про визнання недійсним з моменту укладення акта прийому-передачі 31/100 частки, що відповідає 40 кв. м від загальної площі 129 кв. м приміщення 421, РНОНМ 3508080000, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Щербаківського Данила, буд. 52 (нежиле приміщення №56 - номер за технічним паспортом - №421), укладеного 17.02.2023 між ТОВ «Віндор Плюс» та ТОВ «Максіс лімітед», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колесниченком М.О. Щодо вимоги виконавця скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 49358280 від 20.02.2023), який внесений на підставі Акту прийому-передачі №825, 826 від 17.02.2023. Суд зазначає, що в даному випадку належним та ефективним способом захисту є скасування рішення державного реєстратора (а не запису). Оскільки позивач у вказаній прохальній частині позовної заяви також просить скасувати і рішення державного реєстратора, суд дійшов висновку задовольнити вказані позовні вимоги у повному обсязі, оскільки позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення. Хоч ТОВ «Максіс лімітед» і оскаржує рішення у цій справі повністю, однак в апеляційній скарзі не наводить доводів на спростування висновків суду першої інстанції в частині, що стосується вимоги виконавця скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 49358280 від 20.02.2023), який внесений на підставі Акта прийому-передачі №825, 826 від 17.02.2023. Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги. Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010). Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006). Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 276 ГПК України). Судові витрати. У зв`язку з відсутністю підстав для задоволення апеляційної скарги витрати за її подання відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на апелянта. Керуючись ст. 74, 129, 269, 275-277, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд У Х В А Л И В :

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Максіс лімітед» на рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2025 у справі №910/14010/25 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2025 у справі №910/14010/25 залишити без змін.

3. Судові витрати, пов`язані з поданням апеляційної скарги, покласти на скаржника.

4. Справу повернути до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст. 287 - 289 ГПК України. Повний текст постанови складено 11.06.2026. Головуючий суддя О.О. Євсіков Судді С.О. Алданова В.А. Корсак