Постанова 4817 № 607/6129/25

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/6129/25Головуючий у 1-й інстанції Дзюбич В.Л. Провадження № 22-ц/817/25/26 Доповідач - Костів О.З. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 03 червня 2026 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Гірський Б. О., Хома М. В., з участю секретаря Дідух М.Є., представника апелянта ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу №607/6129/25 за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 серпня 2025 року, ухвалене суддею Дзюбичем В.Л., дати складення повного тексту не зазначено, за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат в зв`язку із несвоєчасним виконанням грошового зобов`язання, ВСТАНОВИВ: 25.03.2025 ТОВ «Кей-Колект» звернулося до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат в зв`язку із несвоєчасним виконанням грошового зобов`язання. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що 05.06.2006 між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту №11009120000, відповідно до умов якого Банк надав Позичальнику кредит в сумі 15000 дол. США, а Позичальник зобов`язувався прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит в порядку і на умовах, визначеному в даному договорі, в термін до 04.06.2013. Зобов`язання відповідача ОСОБА_4 було забезпечено договором поруки №1 від 05.06.2006, укладеним між поручителем ОСОБА_5 та АТ «УкрСиббанк». 12.12.2011 між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» було укладено договір факторингу, відповідно до якого, в тому числі, відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором №11009120000. Таким чином, ТОВ «Кей-Колект» набуло права грошової вимоги до ОСОБА_4 по договору кредиту та до ОСОБА_5 по договору поруки. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 умов кредитного договору, рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12.01.2012 по справі №2-9159/11 задоволено позовні вимоги ПАТ «Укрсиббанк» та вирішено стягнути солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 374926.22 грн. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18.11.2014 замінено сторону у виконавчому провадженні з ПАТ «УкрСиббанк» на ТОВ «Кей-Колект». На сьогоднішній день відповідачами рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12.01.2012 по справі № 2-9159/11 не виконано. У зв`язку із цим, позивач просив стягнути із відповідачів 3% річних та інфляційні втрати, нараховані на суму простроченого зобов`язання зі сплати заборгованості, визначеної рішенням суду від 12.01.2012 по справі №2-9159/11 за період з 02.04.2017 по 23.02.2022, яка становить 164753.51 гривень. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11.08.2025 в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ТОВ «Кей-Колект» подало на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Зокрема зазначає, що в даній справі основна вимога кредитора вже захищена судом, а саме рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12.01.2012 по справі №2-9159/11 задоволено позовні вимоги ПАТ «Укрсиббанк» та вирішено стягнути солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 374926.22 грн., а отже зобов`язання не можна вважати натуральним. Вказує, що вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 по справі №916/190/18, Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2024 справа №911/952/22, провадження № 12-79гс23). Зазначає, що можливість нарахування боржникові кредитором грошових сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, передбачених ст.625 ЦК України, після реалізації права на дострокове стягнення усієї суми кредиту, встановлена також постановою Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 по справі №127/15672/16-ц. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачі просять відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін, оскільки вважають його законним та обґрунтованим. Зокрема зазначають, що судом першої інстанції вірно встановлено, що зобов`язання є натуральним, а положення ст.625 ЦК України не підлягають застосуванню. Вважають, що суд першої інстанції правомірно керувався Постановою Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9463/15-ц, згідно з якою право кредитора на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, залежить від наявності у боржника чинного грошового зобов`язання, яке може бути захищене в судовому (примусовому) порядку. Сплив строку позовної давності за основним зобов`язанням трансформує його на натуральне зобов`язання. Сам факт, що існує рішення суду від 12.01.2012 про стягнення боргу, не означає, що строк позовної давності не застосовується до нових вимог, які виникли після того рішення (а саме: 3% річних та інфляційні втрати за період з 2017 року по 2022 рік). Вказують, що вимоги, передбачені статтею 625 ЦК України (інфляційні та 3% річних), не є самостійними вимогами. Вони є додатковими (акцесорними) до основного грошового зобов`язання. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9463/15-ц чітко зазначила, що право кредитора на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, залежить від наявності у боржника чинного грошового зобов`язання, яке може бути примусово стягнуте судом. Сплив строку позовної давності за основним зобов`язанням трансформує його на натуральне зобов`язання. Нарахування та стягнення інфляційних втрат і 3% річних на суму натурального зобов`язання є неможливим. Вказують, що позов у даній справі стосувався стягнення нових нарахувань (3% річних та інфляційних втрат) за період з квітня 2017 року по лютий 2022 року. Це новий період нарахування, який не був предметом розгляду суду у 2012 році. Строк позовної давності застосовується до кожної вимоги окремо: правова позиція, на яку посилається сам Скаржник (Постанова ВС від 06.03.2019 по справі №757/44680/15-ц) підтверджує, що стягнення за статтею 625 ЦК України обмежується останніми трьома роками, що передували поданню позову. Рішення суду від 2012 року захистило основну вимогу, яка виникла до 2012 року, а вимоги за період 2017-2022 років виникли значно пізніше. Позов щодо цих конкретних сум подано лише у березні 2025 року. В судовому засіданні представник апелянта просив апеляційну скаргу задовільнити з підстав, викладених у ній. Інші сторони, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, будь-яких заяв чи клопотань щодо відкладення розгляду справи чи її слухання у їх відсутності до суду апеляційної інстанції не надходили. У відповідності до вимог ст.ст.130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у відсутності інших сторін по справі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта, ознайомившись з матеріалами справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення. В судовому засіданні встановлено наступні обставини. 05.05.2006 між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту №11009120000, відповідно до умов якого Банк надав Позичальнику кредит в сумі 15000 дол. США, а Позичальник зобов`язувався прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит в порядку і на умовах, визначених в даному договорі, в термін з 05.06.2006 до 04.06.2013. Зобов`язання відповідача ОСОБА_4 було забезпечено договором поруки №1 від 05.06.2006, укладеним між поручителем ОСОБА_5 та АТ «УкрСиббанк». 21.12.2009 АКІБ «УкрСиббанк» змінило назву на ПАТ «УкрСиббанк». 12.12.2011 було укладено договір факторингу №1 про відступлення прав вимог, відповідно до умов якого ПАТ «УкрСиббанк» передає, а ТОВ «Кей-Колект» набуває право вимагати від боржника реального та належного виконання зобов`язань за кредитним договором від 05.06.2006 №11009120000. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 умов кредитного договору, рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12.01.2012 по справі №2-9159/11 задоволено позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» та вирішено стягнути солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 374926.22 грн. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області віл 18.11.2014 замінено сторону виконавчого провадження у справі № 2-9159/2011 про стягнення з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором, а саме замінено стягувача ПАТ «УкрСиббанк» правонаступником ТОВ «Кей-Колект». Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення вимог про стягнення з відповідачів 3% річних та інфляційних втрат, оскільки такі нараховані на задавнену вимогу без пред`явлення позову про стягнення задавненої вимоги. Колегія суддів погоджується з висновком суду про відмову у задоволенні позовних вимог, однак не погоджується з мотивами, з яких виходив суд першої інстанції. Згідно п.п.1-5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. За змістом статей 524, 533535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16.05.2018 у справі №686/21962/15 (провадження №14-16цс18). Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України). У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України. За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання. Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України). Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України). Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.91.2019 у справі №373/2054/16 (провадження № 14-446цс18). У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18). Згідно з постановою Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13.03.2023 у справі №554/9126/20 (провадження №61-13760сво21), задавненим зобов`язанням є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності. Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, існує рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12.01.2012 по справі №2-9159/11, яким задоволено позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» та вирішено стягнути солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 374926.22 грн. Таким чином, висновки суду першої інстанції про те, що вказана вимога є задавнена і 3% річних та інфляційних втрат були нараховані на задавнену вимогу є безпідставними. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11.02.2026 у справі №754/511/23, до розгляду якої ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 29.12.2025 було зупинено провадження у даній справі, погодилась з висновком, викладеним у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2020 у справі №904/6892/17 про те, що натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Як зазначалось вище, зобов`язання за кредитним договором захищене в судовому (примусовому) порядку рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12.01.2012 по справі № 2-9159/11, а тому апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що зобов`язання не можна вважати натуральним. Більше того, у відзиві на позов відповідачі не заперечували факту наявності відкритого виконавчого провадження, а лише не погоджувались із загальною сумою заборгованості, наводячи власноручний розрахунок, долучений до вказаного відзиву, посилаючись на розрахунки виконавчої служби. Що стосується доводів, викладених у відзиві на апеляційну скаргу про те, що позивачі пропустили строк позовної давності при зверненні з позовом про стягнення 3% річних і інфляційних витрат, оскільки вимоги пред`явлені за період 2017-2022 років, в той час як рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12.01.2012, а позов щодо цих конкретних сум подано лише у березні 2025 року, то колегія суддів вважає їх безпідставними, з огляду на наступне. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. До правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю в три роки. Порядок відліку позовної давності наведено в статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, та право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 в справі №127/15672/16-ц (провадження №14-254цс19). Щодо продовження строків давності на строк дії карантину, необхідно зазначити таке. Із 12.03.2020 на усій території України установлений карантин із подальшим продовженням відповідними постановами його строку до 30.06.2023 (пункт 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»). Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року). Однак суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина четверта статті 14 ЦК України). Пунктом 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону №540-ІХ передбачено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення (Закон України від 16.05.2020 №691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19»). Отже, на період дії карантину законодавець звільнив позичальника від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за прострочення платежів за кредитами (позиками), однак не звільнив від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, тому до спірних правовідносин застосовні положення про позовну давність та щодо її продовження на строк дії карантину. Тобто, строки давності щодо вимог про стягнення сум за статтею 625 ЦК України, які не спливли на момент набрання чинності Законом №540-ІХ (02.04.2020), продовжуються на строк дії такого карантину. Такі висновки щодо застосування Закону №540-ІХ викладені в пункті 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.09.2023 в справі №910/18489/20 (провадження № 12-46гс22), а також в постановах Верховного Суду від 07.09.2022 в справі №679/1136/21 (провадження №61-5238св22), від 16.11.2023 в справі №487/1342/21 (провадження № 61-4298св23), від 20.04.2023 в справі №728/1765/21 (провадження № 61-6640св22). У цій справі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12.01.2012 солідарними боржниками за вказаний у позові період не виконане, таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому в позивача право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникло за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Отже, на момент набрання чинності Законом №540-ІХ (02.04.2020) прострочені з 02.04.2017 платежі за кредитом перебувають у межах продовженої Законом №540-ІХ позовної давності. Згідно із Законом України від 15.03.2022 №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ), що набрав чинності 17.03.2022, Прикінцеві та перехідні положення ЦК України доповнено пунктом 18, за змістом якого в період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та в тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24.02.2022 за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). Закон №2120-ІХ виключив можливість нарахування сум за статтею 625 ЦК України з 24.02.2022, однак не змінив положення пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону №540-ІХ щодо продовження строку давності, зокрема за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих до 24.02.2022, на період дії карантину. Карантин на території України скасований з 30.06.2023 на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651, тому позивач, звернувшись до суду в червні 2023 року, в частині вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за період з 02.04.2017 до 23.02.2022 дотримався строків давності, які продовжувалися відповідно до Закону № 540-ІХ. Однак, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність позивачем суми заборгованості, яка існувала у період з 02.04.2017 по 23.02.2022 та на яку позивач нарахував 3% річних та інфляційних втрат. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Звертаючись до суду, позивач ТОВ «Кей-Колект» зазначив, що станом на день звернення з вказаним позовом, заборгованість за кредитним договором становила 260700.51 грн. На підтвердження даної суми до позовної заяви долучено Довідку від 13.03.2025 №13/03/2025/732674/1, видану директором ТОВ «Кей-Колект». Однак дана довідка є внутрішнім документом фінансової установи, яка діє у власних інтересах, а тому не може бути належним доказом підтвердження вказаної у ній заборгованості. Колегія суддів звертає увагу позивача на те, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно вказаної норми Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Крім того, у випадку наявності відкритого виконавчого провадження, належним доказом заборгованості за кредитним договором може бути довідка, видана ДВС. Однак, позивачем до позовної заяви не долучено ані первинних документів, ані довідки ДВС чи будь-яких інших належних та допустимих доказів на підтвердження заборгованості за кредитним договором саме в сумі 260700.51 грн, що позбавляє суд можливості перевірити правомірність нарахованих позивачем 3% річних та інфляційних витрат за період з 02.04.2017 по 23.02.2022 в сумі 164753.51 грн, які останній просить стягнути з відповідачів. Так, в матеріалах справи міститься долучена відповідачами довідка ДВС від 29.08.2022 №58944, згідно з якої за виконавчим провадженням №32768474 станом на 04.08.2022 загальна сума заборгованості становить 258560.41 грн, однак даний доказ суд до уваги не приймає, виходячи з наступного. Як вбачається з ухвали Тернопільського міськрайонного суду про відкриття провадження у справі від 31.03.2025, її розгляд ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомлення (викликом) сторін. Крім того, відповідачам надано 15-денний строк для подання відзиву на позов. Відповідно до ч.2 ст.279 ЦПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Частиною четвертою цієї статті передбачено, що перше судове засідання у справі проводиться не пізніше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. За клопотанням сторони суд може відкласти розгляд справи з метою надання додаткового часу для подання відповіді на відзив та (або) заперечення, якщо вони не подані до першого судового засідання з поважних причин. Згідно з ч.3 ст. 89 ЦПК України, відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Відповідно до ч.4 ст.83 ЦПК України, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Виходячи з наведеного вище, слід дійти висновку, що сторони у справі, зокрема відповідач, обмежений у строках подання доказів, які повинні бути подані з відзивом на позов, але не пізніше першого судового засідання, яке, відповідно до ухвали про відкриття провадження, призначене на 25.04.2025. Однак, довідка ДВС від 29.08.2022 №58944 долучена відповідачами до письмових пояснень 08.08.2025, тобто з порушенням передбачених процесуальним законом строків для подання доказів, і будь-яких клопотань щодо поновлення строків на їх подання відповідачами не заявлялось, у зв`язку з чим дану довідку ДВС суд до уваги не приймає. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та зміни мотивів рішення суду першої інстанції, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами наявність підстав для задоволення позовних вимог. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та задоволення позовних вимог. Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд апеляційної інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного вище, колегія суддів вважає за необхідне змінити рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11.08.2025, а апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задовольнити частково. Керуючись ст.ст.374, 375, 367, 376, 381, 382, 383, 384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» - задовольнити частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 серпня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови. В решті рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 серпня 2025 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 05 червня 2026 року. Головуючий Судді