Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/22578/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2026 р.Справа № 520/22578/25 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Любчич Л.В., Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. , за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду та в режимі відео конференції адміністративну справу за апеляційною скаргою Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.11.2025, головуючий суддя І інстанції: Полях Н.А., суддів Сліденко А.В., Лук`яненко М.О., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 20.11.25 по справі № 520/22578/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія з управління активами "Спагія" до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку про визнання протиправною та скасування постанови, ВСТАНОВИВ: До Харківського окружного адміністративного суду звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю Компанії з управління активами «Спагія» (надалі позивач, ТОВ КУА «Спагія») з адміністративним позовом до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (надалі - відповідач, НКЦПФР, апелянт), в якому просив суд: - визнати протиправною та скасувати постанову НКЦПФР від 24 липня 2025р. про застосування заходів впливу контрольного характеру, якою до позивача застосований основний захід впливу контрольного характеру у вигляді припинення дії ліцензії на провадження професійної діяльності на ринку капіталу, а саме діяльності з управління активами інституційних інвесторів серія АД № 034347 від 08.05.2012. 20 листопада 2025 року Харківський окружний адміністративний суд ухвалив рішення, яким позов ТОВ КУА «Спагія» задовольнив. Визнав протиправною та скасував постанову НКЦПФР від 24 липня 2025 р. про застосування заходів впливу контрольного характеру, якою до ТОВ КУА «Спагія» застосований основний захід впливу контрольного характеру у вигляді припинення дії ліцензії на провадження професійної діяльності на ринку капіталу, а саме діяльності з управління активами інституційних інвесторів серія АД № 034347 від 08.05.2012. Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань на користь ТОВ КУА «Спагія» суму судового збору у розмірі 3028,00 грн. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення суду у цій частині та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування вимог апеляційної скарги, з посиланням на ст. 74, 75 Закону №3480-IV наполягав на тому, що професійний учасник не може відокремитись від фізичної особи, яка набула істотну участь у цьому професійному учаснику, оскільки ця особа буде відображена в структурі власності професійного учасника. Стверджує, що при визначенні заходу впливу контрольного характеру, які підлягають застосуванню за наслідками встановлення вчинення порушення профільного законодавства, уповноваженими на розгляд справ взято до уваги обставини, визначені частиною двадцять третьою статті 37 Закону України «Про державне регулювання ринків капіталу та організованих товарних ринків». У відношенні Позивача на протязі 10 років застосовано 11 санкцій (9 штрафних санкцій та 2 санкції у вигляді попередження), всі ці обставини, з урахуванням дискреційних повноважень, враховані уповноваженими на розгляд під час застосування заходу впливу контрольного характеру у вигляді припинення дії ліцензії. Вважає, що суд першої інстанції вийшов за межі перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень та передрав на себе повноваження останнього. Також стверджує, що суд першої інстанції безпідставно розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження. Наполягає на тому, що адміністративна справа №520/22578/25 мала розглядатися за правилами загального позовного провадження через її складність, яка полягала у значному обсязі доказів, які необхідно було дослідити з урахуванням думок сторін. Відповідач надав відзив, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Вказує на безпідставність доводів апеляційної скарги. Згідно з положеннями ч. 3 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судовим розглядом були встановлені наступні обставини. ТОВ КУА «Спагія» (код ЄДРПОУ 32947491) є професійним учасником ринку капіталу, має ліцензію на провадження діяльності з управління активами інституційних інвесторів серії АД № 034347, видану рішенням НКЦПФР від 26.04.2012 № 368, безстроково з 09.05.2012. 01.07.2021 НКЦПФР стосовно позивача прийнято розпорядження № 105-ДП-КУА про усунення порушень, яким, зокрема, вимагалось привести структуру власності у відповідність до ліцензійних умов. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 14.09.2021 у справі № 917/839/21 було затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_1 та ТОВ «УФТ», відповідно до якої у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 набув корпоративні права у розмірі 99,878 % статутного капіталу ТОВ «КУА Спатія». Таким чином, набуття частки відбулося без наміру, тобто на підставі рішення суду. Листом від 11.10.2021 ОСОБА_1 , діючи відповідно до пункту 9 розділу І Порядку № 394, повідомив Комісію про набуття частки без наміру та про намір її відчуження у строк до 31.07.2022. Листом № 26 від 29.12.2021 (вх. № 68 від 04.01.2022) ТОВ КУА «Спагія» повідомило Комісію про зміни у складі учасників, надавши схему структури власності, з якої вбачається, що частка ОСОБА_1 зменшена до 20,8 %. 14.12.2021 відповідні зміни зареєстровано у Єдиному державному реєстрі. Позивач неодноразово звертався до потенційних покупців частки для виконання обов`язку з її відчуження, однак, як зазначено у позовній заяві, через початок повномасштабних бойових дій у м. Харкові з лютого 2022 року, що підтверджується офіційними повідомленнями Торгово-промислової палати України, фактична реалізація цього наміру була унеможливлена у зв`язку з настанням форс-мажорних обставин. 04.04.2024 уповноваженими особами НКЦПФР винесено розпорядження №351-КУА/ПІФ про усунення порушень законодавства на ринках капіталу, яким товариству визначено обов`язок до 04.07.2024 забезпечити прозорість структури власності та/або погодження набуття істотної участі або її відчуження, а також письмово поінформувати Комісію про виконання розпорядження. 09.04.2024 зазначене розпорядження направлено позивачу на офіційну електронну адресу та рекомендованим листом. 03.07.2024 позивач звернувся до НКЦПФР із клопотанням про продовження строку виконання розпорядження у зв`язку з дією обставин непереборної сили та неможливістю проведення зборів учасників. 08.07.2024 Комісія повідомила про відсутність підстав для продовження строку. 03.01.2025 позивачем подано до НКЦПФР оновлену довідку та схему структури власності, яка підтверджувала збереження тієї ж частки ОСОБА_1 20,8 %. 08.04.2025 Комісією винесено постанову про початок фіксації факту вчинення порушення та складено проект акта. 21.04.2025 позивач подав письмові заперечення до проекту акта, у яких зазначив, що набуття частки ОСОБА_1 відбулося без наміру, що підтверджується судовим рішенням, і що ТОВ КУА «Спагія» не має правових механізмів впливу на учасників. 29.04.2025 НКЦПФР складено акт про вчинення порушення профільного законодавства, у якому запропоновано застосувати фінансову санкцію (штраф) у розмірі 144 925,00 грн та додатковий захід: зобов`язання усунути порушення. 24.07.2025 уповноваженими особами Комісії було прийнято оскаржувану постанову, якою замість запропонованого штрафу застосовано основний захід впливу у вигляді припинення дії ліцензії на провадження діяльності з управління активами інституційних інвесторів серії АД № 034347 від 08.05.2012, виданої згідно з рішенням Комісії № 368 від 26.04.2012, із необмеженим строком дії з 09.05.2012. Вважаючи протиправним оскаржуване рішення, позивач звернувся до суду із даним позовом. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ КУА «Спагія» не мав права самостійно здійснити дії з приведення структури власності до вимог регулятора без участі власників істотної частки. Також суд першої інстанції виходив з непропорційності застосованого до позивача стягнення. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Отже, адміністративні суди при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень перевіряють їх, зокрема, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, та чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Відносини, що виникають у сфері здійснення державного регулювання ринків капіталу та організованих товарних ринків визначаються Законом України «Про державне регулювання ринків капіталу та організованих товарних ринків» від 30.10.1996 № 448/96-ВР (надалі - Закон № 448/96-ВР). Так, згідно з припасами частини першої статті 2 Закону № 448/96-ВР передбачено, що державне регулювання та нагляд за діяльністю на ринках капіталу та організованих товарних ринках (далі - державне регулювання та нагляд) здійснюють Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР) (далі - Комісія) та інші державні органи у межах повноважень, визначених законом. За вимогами частини другої статті 2 Закону № 448/96-ВР визначено, що завдання Комісії щодо державного регулювання та нагляду полягає у забезпеченні: 1) розвитку ринків капіталу та організованих товарних ринків, їх справедливості, прозорості та ефективності; 2) захисту прав та інтересів інвесторів; 3) зменшення системних ризиків для функціонування ринків капіталу. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 7 Закону № 448/96-ВР визначено, що Комісія відповідно до покладених на неї завдань у випадках і в межах, встановлених законом, встановлює порядок видачі, зупинення, відновлення дії та припинення дії ліцензій, передбачених статтею 4 цього Закону, а також приймає акти щодо видачі, зупинення, відновлення дії та припинення дії таких ліцензій. Приписами частини другої статті 37 Закону № 448/96-ВР передбачено, що Комісія за результатами здійснення нагляду, проведення інспекцій або розслідувань на ринках капіталу та організованих товарних ринках має право притягати до відповідальності осіб, винних у порушенні профільного законодавства. Частиною першою статті 49 Закону № 448/96-ВР визначено, що Комісія відповідно до вимог цього Закону з метою виконання завдань щодо державного регулювання та нагляду, передбачених частиною першою статті 2 цього Закону, у встановленому нею порядку може здійснювати заходи правозастосування, до яких належать коригувальні заходи, заходи раннього втручання та заходи впливу контрольного характеру. Так, згідно частини четвертої статті 49 Закону № 448/96-ВР заходи впливу контрольного характеру здійснюються Комісією за вчинення порушень профільного законодавства з урахуванням обставин, визначених частиною двадцять третьою статті 37 цього Закону. Такими заходами, серед іншого, є: 1) публічне попередження; 2) застосування фінансової санкції (штрафу); 3) припинення дії ліцензії на провадження діяльності на ринках капіталу та організованих товарних ринках. У відповідності до приписів частин п`ятої та шостої статті 49 Закону № 448/96-ВР закріплено, що основними заходами впливу контрольного характеру є заходи, передбачені пунктами 1 і 2 частини четвертої цієї статті, а заходи впливу контрольного характеру, передбачені пунктами 3-6 та 18 частини четвертої цієї статті, можуть застосовуватися як основні або додаткові заходи впливу контрольного характеру. Поряд з цим, відносини, що виникають під час вчинення правочинів щодо фінансових інструментів на ринках капіталу та під час провадження професійної діяльності на ринках капіталу і організованих товарних ринках врегульовані Законом України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки» від 23.02.2006 № 3480-IV (надалі - Закон № 3480-IV). Пунктом 14 частини першої статті 73 Закону № 3480-IV визначено, що Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку має право припинити дію виданої ліцензії на провадження певного виду діяльності на ринках капіталу та організованих товарних ринках у разі, якщо, зокрема професійний учасник ринків капіталу та організованих товарних ринків не виконав надіслане офіційним каналом зв`язку розпорядження Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку про усунення порушень законодавства про ринки капіталу та організовані товарні ринки (зокрема щодо порушення ліцензійних умов). Поряд з цим, за приписами підпункту 10 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 22.02.2024 №3585-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про державне регулювання ринків капіталу та організаційних товарних ринків» та деяких інших актів України щодо вдосконалення державного регулювання на нагляду на ринках капіталу та організованих товарних ринках» визначено, що тимчасово, до 1 січня 2026 року, за невиконання або несвоєчасне виконання рішень, постанов та/або розпоряджень Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, розпоряджень та/або постанов уповноважених осіб Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку щодо усунення порушень законодавства про ринки капіталу та організовані товарні ринки, у системі накопичувального пенсійного забезпечення, законодавства про акціонерні товариства, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку може застосовувати до фізичних та юридичних осіб фінансові санкції (штрафи), а саме, у розмірі від п`яти до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Аналіз вказаних норм свідчить про те, що припинення дії ліцензії на провадження діяльності на ринках капіталу та організованих товарних ринках є одним і заходів впливу контрольного характеру, який застосовується Комісією за вчинення порушень профільного законодавства, зокрема, за невиконання розпорядження НКЦПФР про усунення порушень законодавства про ринки капіталу та організовані товарні ринки (зокрема щодо порушення ліцензійних умов). У той же час, тимчасово, до 1 січня 2026 року, за невиконання своїх розпоряджень, Комісія може застосувати фінансові санкції у вигляді штрафу у розмірі від п`яти до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто визначений альтернативний вид заходу контрольного характеру. Як встановлено колегією суддів із матеріалів справи, 04.04.2024 відповідачем було винесене розпорядження № 351-КУА/ПІФ про усунення порушень законодавства на ринках капіталу та організованих товарних ринках. Вказане Розпорядження було винесене, зокрема, у зв`язку з порушенням вимог абзацу 4 пункту 10 глави 1 розділу II Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку (ринку цінних паперів) - діяльності з управління активами інституційних інвесторів (діяльності з управління активами), затверджених рішенням Комісії від 23.07.2013 №1281 зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 12.09.2013 за №1576/24108 (чинних на дату вчинення правопорушення, далі - Ліцензійні умови №1281), а саме, інформація щодо структури власності заявника (ліцензіата) є непрозорою і такою, що не відповідає вимогам Ліцензійних умов в частині недотримання вимог абзацу 3 пункту 10 глави 1 розділу II щодо непогодження власниками з істотною участю набуття істотної участі у професійному учаснику ринків капіталу ТОВ» КУА «СПАГІЯ». 13.05.2022, рішенням НКЦПФР № 92 від 03.02.2022, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28.04.2022 за № 465/37801 (надалі Ліцензійні умови № 92) затверджені Ліцензійні умови провадження професійної діяльності на ринках капіталу - діяльності з управління активами інституційних інвесторів. Також цим рішенням передбачено, що Ліцензійні умови №1281 визнано такими, що втратили чинність. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції підтверджено, що позиція відповідача ґрунтується на положеннях Рішення НКЦПФР № 394 від 13.03.2012 «Про затвердження Порядку погодження наміру набуття або збільшення особою істотної участі у професійному учаснику фондового ринку» (надалі - Порядок № 394), яке передбачає, що у разі наміру набуття істотної участі у розмірі 10, 25, 50 і 75 відсотків статутного капіталу, необхідно отримувати погодження НКЦПФР, а учасник позивача ОСОБА_1 володіє 20,80 % статутного капіталу позивача без отримання відповідного погодження. Так, відповідно до п.9. розділу I Порядку № 394 особа, яка набула істотну участь у професійному учаснику фондового ринку без наміру, зокрема, у випадку рішення суду, має право подати до НКЦПФР пакет документів для отримання погодження або повідомлення про намір відчуження набутої без наміру частки. З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції підтверджено, що ОСОБА_1 частку у розмірі 99,878% статутного капіталу набув саме без наміру на підставі ухвали Господарського суду Харківської області від 14.09.2021 по справі № 917/839/21. Так, вказаною ухвалою було задоволено спільну заяву про затвердження мирової угоди, укладеної між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "УФТ" у справі №917/839/21 (вх. №21277 від 13.09.2021). Враховуючи, що у ТОВ "УФТ" відсутні будь-які інші активи, майно чи грошові кошти у розмірі, достатньому для задоволення вимог ОСОБА_1 , відповідач протягом 30 (тридцяти) робочих днів від дати набрання чинності ухвали суду про затвердження даної мирової угоди, передає за відповідним нотаріальним Актом приймання-передачі у власність позивача корпоративні права в Статутному капіталі TOB КУА «Спагія», а саме: частку в Статутному капіталі TOB КУА «Спагія» (код ЄДРПОУ 32947491) у розмірі 99,878% (дев`яносто дев`ять цілих вісімсот сімдесят вісім тисячних відсотка) Статутного капіталу, що у номінальному грошовому виразі складає 8 190 000,00 грн. (вісім мільйонів сто дев`яносто тисяч гривень). Сторони погодили, що ринкова та погоджена вартість вищезазначеної частки складає 1988100,00 грн (один мільйон дев`ятсот вісімдесят вісім тисяч сто гривень), що повністю відповідає розміру вимог Позивача та сумі позову по даній справі. Позивач відмовляється від позовних вимог до TOB «УФТ» щодо стягнення суми боргу у розмірі 1988100,00 грн. та судових витрат у розмірі 29821,50 грн. Сторони підтверджують, що майнові та немайнові претензії та вимоги Позивача та Відповідача повністю врегульовано внаслідок вирішення сторонами спору на підставі даної мирової угоди. Листом від 11.10.2021 ОСОБА_1 надав до НКЦПФР, відповідно до пункту 9 розділу I Порядку № 394, повідомлення про намір відчужити в строк до 31 липня 2022 року набуті без наміру корпоративні права (частку) в статутному капіталі професійного учасника ринків капіталу ТОВ «КУА «СПАГІЯ» (на підставі ухвали господарського суду Харківської області від 14.09.2021 по справі 917/839/21 та Акту приймання - передачі від 06.10.2021). Крім цього, Листом № 26 від 29.12.2021 (вх. № 68 від 04.1.2022) ТОВ «КУА «СПАГІЯ» повідомило про зміни у інформації про власників та пов`язаних осіб, надало схематичне зображення структури власності, відповідно до якої, зокрема, ОСОБА_1 зменшив частку у статутному капіталі ТОВ «КУА «СПАГІЯ» з 99,878 % до 20,8 % (державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу, зокрема, зміна складу засновників (учасників) - 14.12.2021). Позивач в адміністративному позові зазначив, що через перебування у м. Харкові, де зареєстровані позивач та ОСОБА_1 , з лютого 2022 р. в зоні бойових дій, склалась несприятлива безпекова ситуація, що негативно вплинуло на можливість подальших дії щодо продажу частки. Внаслідок настання форс-мажорних обставин всі подальші дії по продажу частки ОСОБА_1 були призупинені. Відповідно до пункту 2 розділу І Порядку № 394, заявник особа (юридична особа або фізична особа, резидент або нерезидент) або група осіб, яка(і) має(ють) намір набути або збільшити істотну участь у професійному учаснику фондового ринку та подала(и) заяву з відповідними документами для отримання нею(ими) письмового погодження Комісії такого наміру Тобто визначення поняття «заявник» дає підстави для висновку, що термін «заявник» стосується саме третьої особи, яка є потенційним власником частки у статутному капіталі професійного учасника, а не сам професійний учасник ринку капіталу. Отже, обов`язок ініціювати та забезпечити процедуру погодження істотної участі покладено виключно на особу, яка таку участь набуває. Крім того, згідно зі статтею 29 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» загальні збори учасників є вищим органом товариства, а тому саме рішення учасників є обов`язковими для виконавчого органу товариства. Позивач як юридична особа не наділений правом впливу на дії або бездіяльність учасників товариства, зокрема у частині відчуження або погодження належної учаснику частки. З огляду на це, колегія суддів вважає слушним висновок суду першої інстанції про те, що позивач не мав права самостійно здійснити дії з приведення структури власності до вимог регулятора без участі власників істотної частки. Вказане, у свою чергу, дає підстави для висновку про відсутність підстави вважати, що позивач вчинив будь-які винні дії чи бездіяльність, спрямовані на свідоме порушення законодавства про ринок капіталу. Стосовно посилання на приписи ст. 75 Закону №3480-IV, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до ст. 75 Закону №3480-IV юридична або фізична особа, яка набула участь у професійному учаснику ринків капіталу та організованих товарних ринків (крім банків) таким чином, що стала прямо та/або опосередковано, самостійно чи спільно з іншими особами володіти 10, 25, 50, 75 і більше відсотками статутного капіталу професійного учасника ринків капіталу та організованих товарних ринків чи правом голосу акцій (часток) у статутному капіталі професійного учасника ринків капіталу та організованих товарних ринків та/або незалежно від формального володіння почала справляти значний вплив на управління або діяльність професійного учасника ринків капіталу та організованих товарних ринків без отримання постанови Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку про погодження набуття участі, не має права голосу за такими акціями (частками) до моменту виконання вимог статті 74 цього Закону. Юридична або фізична особа, яка збільшила участь у професійному учаснику ринків капіталу та організованих товарних ринків (крім банків) таким чином, що стала прямо та/або опосередковано, самостійно чи спільно з іншими особами володіти 10, 25, 50, 75 і більше відсотками статутного капіталу професійного учасника ринків капіталу та організованих товарних ринків чи правом голосу акцій (часток) у статутному капіталі професійного учасника ринків капіталу та організованих товарних ринків та/або незалежно від формального володіння почала справляти значний вплив на управління або діяльність професійного учасника ринків капіталу та організованих товарних ринків без отримання постанови Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку про погодження збільшення участі, має право голосу лише за акціями (частками), що належали їй до такого збільшення. При цьому інші акції або частки у статутному капіталі такої юридичної особи не дають права голосу до моменту виконання вимог статті 74 цього Закону. Рішення загальних зборів, прийняті з використанням акцій (часток), що відповідно до частин першої та/або другої цієї статті не дають права голосу, та за умови невикористання яких рішення загальних зборів були б іншими, не мають юридичної сили. Отже, аналіз цієї норми у контексті спірних правовідносин дає підстави для висновку, що фізична особа, яка стала прямо та/або опосередковано володіти 10, 25, 50, 75 і більше відсотками статутного капіталу професійного учасника ринків капіталу без отримання постанови НКЦПФР про погодження набуття участі, не має права голосу за такими акціями (частками) до моменту виконання вимог статті 74 цього Закону. Тобто, наслідком володіння ОСОБА_1 20,8 % статутного капіталу ТОВ КУА «Спагія» є лише відсутність права голосу в ухваленні рішень ТОВ КУА «Спагія». Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на приписи ч. 2 ст. 3 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», відповідно до якої Товариство не відповідає за зобов`язаннями своїх учасників. Твердження апелянта про те, що професійний учасник не може відокремитись від фізичної особи, яка набула істотну участь у цьому професійному учаснику, оскільки ця особа буде відображена в структурі власності професійного учасника, з огляду на наведене вище є помилковим. Оскаржуваною постановою НКЦПФР від 24.07.2025 застосовані заходи впливу контрольного характеру, якою за невиконання розпорядження про усунення порушень законодавства про ринки капіталу та організовані товарні ринки, застосовано стосовно ТОВ КУА «СПАГІЯ» основний захід впливу контрольного характеру у вигляді припинення дії ліцензії на провадження професійної діяльності на ринках капіталу, а саме: діяльності з управління активами інституційних інвесторів (діяльність з управління активами) серії АД № 034347 від 08.05.2012, виданої згідно з Рішенням Комісії № 368 від 26.04.2012, із необмеженим строком дії з 09.05.2012. Надаючи оцінку доводам апелянта про правомірність застосування до позивача найтяжчої санкції, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до частини дев`ятої статті 37 Закону № 448/96-ВР рішення, які у процесі проведення розгляду справи про правопорушення має право приймати уповноважений на розгляд справ, оформлюються постановами, розпорядженнями та іншими документами відповідно до порядку розгляду. Згідно з частиною чотирнадцятою статті 37 Закону № 448/96-ВР під час проведення розгляду справи про правопорушення уповноважений (уповноважені) на розгляд справ виносить (виносять) постанови: 1) про зупинення проведення розгляду справи про правопорушення; 2) про відновлення проведення розгляду справи про правопорушення; 3) про завершення проведення розгляду справи про правопорушення; 4) про встановлення факту порушення профільного законодавства; 5) про застосування заходів впливу контрольного характеру; 6) про затвердження угоди про врегулювання або про відмову у затвердженні угоди про врегулювання; 7) інші постанови, визначені законодавством. Постанова про застосування заходів впливу контрольного характеру виноситься у разі встановлення складу порушення профільного законодавства та за умови, що не закінчилися строки давності, визначені частиною двадцять першою цієї статті (частини двадцять друга статті 37 Закону № 448/96-ВР). Частиною двадцять третьою статті 37 Закону № 448/96-ВР передбачено, що при визначенні заходів впливу контрольного характеру, які підлягають застосуванню за наслідками встановлення вчинення порушення профільного законодавства, уповноважений (уповноважені) на розгляд справ зобов`язаний (зобов`язані) взяти до уваги такі обставини: 1) тяжкість і тривалість порушення; 2) фінансовий стан порушника та прогнозовані наслідки для його фінансового стану, спричинені застосуванням до такого порушника фінансових санкцій (штрафів) за порушення профільного законодавства; 3) вигода (отриманий прибуток або збитки, яких вдалося уникнути), одержана порушником внаслідок вчинення порушення (якщо сума вигоди може бути визначена); 4) збитки третіх осіб, спричинені внаслідок вчинення порушення, якщо сума таких збитків може бути визначена; 5) інші порушення профільного законодавства, вчинені порушником протягом останніх 10 років, що передують дню винесення відповідної постанови; 6) умисність або необережність вчинення порушення; 7) співпраця порушника з Комісією; 8) заходи, вжиті порушником з метою запобігання повторному вчиненню порушення; 9) наслідки вчинення порушення для фінансової системи та/або системи організованих товарних ринків, зокрема виникнення системних ризиків для функціонування ринків капіталу внаслідок вчиненого порушення; 10) обставини, що відповідно до закону обтяжують відповідальність; 11) обставини, що пом`якшують відповідальність; 12) інші обставини, що мають значення для об`єктивного визначення заходів впливу контрольного характеру. У разі якщо порушником профільного законодавства є фінансова установа, нагляд за діяльністю якої здійснює Національний банк України, уповноважений (уповноважені) на розгляд справ також повинен (повинні) брати до уваги інформацію, отриману від Національного банку України, щодо діяльності зазначеного суб`єкта, зокрема про його фінансовий стан та прогнозовані для його діяльності наслідки, спричинені застосуванням фінансових санкцій (штрафів) за порушення профільного законодавства. Згідно з приписами частини двадцять шостої статті 37 Закону № 448/96-ВР постанови, передбачені пунктами 1-6 частини чотирнадцятої цієї статті (в тому числі і постанова про застосування заходів впливу контрольного характеру), повинні містити: 1) ідентифікаційні дані особи, щодо якої складено акт про правопорушення та/або з якою укладено угоду про врегулювання; 2) відповідні норми профільного законодавства, за порушення яких щодо особи складено акт про правопорушення та/або вчинення яких така особа визнала, уклавши угоду про врегулювання; 3) передбачені цією статтею підстави винесення постанови, обґрунтування та мотиви застосування таких підстав; 4) строки і порядок набрання постановою законної сили та її оскарження; 5) порядок отримання копій постанови; 6) інші відомості, визначені порядком розгляду. У разі винесення постанови, передбаченої пунктом 5 частини чотирнадцятої цієї статті, додатково зазначаються докази підтвердження вчинення порушення із зазначенням мотивів врахування доказів, що містяться у матеріалах справи, у разі неврахування окремих доказів - мотиви неврахування, а також заходи впливу контрольного характеру, призначені за кожне з порушень, що визнано доведеним, із зазначенням обставин, передбачених частиною двадцять третьою цієї статті, що були взяті до уваги при визначенні таких заходів впливу. З аналізу наведених приписів суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку, що НКЦПФР у постанові про застосування заходів впливу контрольного характеру зобов`язане, зокрема, навести обґрунтування та мотиви застосування відповідного заходу. Натомість, як встановлено зі змісту оскаржуваної постанови, вона не містить жодного обґрунтування чи мотивів за яких Комісією при визначення виду заходу впливу контрольного характеру взято до уваги обставини, зокрема: тяжкість і тривалість порушення; вигода (отриманий прибуток або збитки, яких вдалося уникнути), одержана порушником внаслідок вчинення порушення (якщо сума вигоди може бути визначена); збитки третіх осіб, спричинені внаслідок вчинення порушення, якщо сума таких збитків може бути визначена; інші порушення профільного законодавства, вчинені порушником протягом останніх 10 років, що передують дню винесення відповідної постанови; обставини, що відповідно до закону обтяжують відповідальність; обставини, що пом`якшують відповідальність; інші обставини, що мають значення для об`єктивного визначення заходів впливу контрольного характеру. Колегія суддів наголошує, що обсяг і зміст вмотивованості рішення суб`єкта владних повноважень, без сумніву, залежить від конкретних обставин, що були предметом дослідження, але в будь-якому випадку у рішенні повинно відображатися те, чим саме НКЦПФР керувалася, застосовуючи до позивача санкцію у вигляді припинення дії ліцензії на провадження професійної діяльності на ринку капіталу, а саме діяльності з управління активами інституційних інвесторів серія АД № 034347 від 08.05.2012. При цьому вмотивованість такого рішення суб`єкта владних повноважень набуває виняткового значення, зважаючи на правові наслідки такого рішення для особи. Згідно з частиною 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується принципом верховенства права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині 1 статті 6 КАС України. Елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170)). При цьому, суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішеннях у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (PincovdandPine v. The Czech Republic), «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), «Трго проти Хорватії» (Trgo v. Croatia) щодо застосування принципу «належного урядування», згідно якого державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Колегія суддів зауважує, що відсутність вмотивованого рішення суб`єкту владних повноважень не дозволяє дослідити питання його законності, обґрунтованості та відповідності вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України. Спірна постанова містить лише посилання на те, що апелянтом взято до уваги частину двадцять третю статті 37 Закону України «Про державне регулювання ринків капіталу та організованих товарних ринків». Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що ухвалюючи оскаржувану постанову, відповідачем не прийнято до уваги положень вищезазначених норм права та Комісією не наведено жодних аргументів щодо оцінки тяжкості порушення, його тривалості, наслідків для учасників ринку чи третіх осіб, наявності або відсутності умислу, співпраці позивача з регулятором, а також обставин, що пом`якшують відповідальність. Відсутність у постанові відповідних мотивів свідчить про порушення вимог частини двадцять шостої статті 37 Закону № 448/96-ВР, яка прямо зобов`язує уповноважений орган зазначати у таких рішеннях підстави, докази та обґрунтування вибору конкретного заходу впливу. Також суд першої інстанції слушно звернув увагу на те, що зміст постанови не містить аналізу принципу пропорційності, який повинен бути застосований під час визначення виду санкції. Зокрема, не з`ясовано, чи відповідає припинення дії ліцензії тяжкості порушення та його можливим наслідкам, чи не створює воно надмірного втручання у господарську діяльність позивача і чи не порушує баланс між метою державного регулювання та правами суб`єкта господарювання. Такі недоліки в оформленні та змісті постанови свідчать про її невідповідність критеріям обґрунтованості, вмотивованості та законності рішення суб`єкта владних повноважень, який повинен довести правомірність прийнятого рішення, у тому числі відповідність його положенням статті 37 Закону № 448/96-ВР. Невиконання цього обов`язку є підставою для визнання постанови протиправною. Колегія суддів відхиляє твердження апелянта про те, що при визначенні заходу впливу контрольного характеру, ним було враховано, що позивача на протязі 10 років застосовано 11 санкцій (9 штрафних санкцій та 2 санкції у вигляді попередження), всі ці обставини, з урахуванням дискреційних повноважень, враховані уповноваженими на розгляд під час застосування заходу впливу контрольного характеру у вигляді припинення дії ліцензії, оскільки вказані обставини не знайшли свого відображення у спірній постанові. Зазначені висновки узгоджуються з практикою Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.05.2019 по справі № 0940/1240/18, від 28.05.2020 у справі № 826/17201/17, від 17.12.2018 у справі № 509/4156/15-а тощо, зміст якої зводиться до того, що суб`єкт владних повноважень не може обґрунтовувати правомірність рішення, що оскаржується, іншими обставинами, ніж ті, що зазначені безпосередньо в документі, що оскаржується. За іншого підходу суб`єкт владних повноважень міг би самостійно та довільно змінювати (доповнювати) обґрунтування своїх дій (рішень) після їх вчинення (ухвалення), що не сумісне з принципами правової визначеності та належного урядування. У зв`язку з цим адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання» свого рішення). Суд першої інстанції слушно зауважив, що у проекті Акта про вчинення порушення профільного законодавства від 08.04.2025 та у Акті про вчинення порушення профільного законодавства від 29.04.2025 уповноваженими особами НКЦПФР було запропоновано застосувати основний захід впливу у вигляді фінансової санкції (штрафу) в сумі 144925,00 грн та додатковий захід зобов`язання усунути порушення. Однак під час ухвалення оскаржуваної постанови від 24.07.2025 НКЦПФР без будь-якого належного обґрунтування або пояснення причин зміни правової позиції відступила від попередніх висновків і застосувала до позивача більш суворий захід впливу припинення дії ліцензії. Колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що відсутність у постанові мотивів такого перегляду свідчить про порушення принципів передбачуваності, послідовності та обґрунтованості діяльності суб`єкта владних повноважень, що є складовими принципу верховенства права, а зміна виду санкції з менш обтяжливої на більш сувору без належного правового та фактичного обґрунтування є необґрунтованим. Покликання апелянта на те, що уповноважений на супроводження та уповноважений на розгляд це різні уповноважені особи НКЦПФР (тобто різні посадові особи одного й того ж самого держаного органу суб`єкта владних повноважень), кожен з яких наділений своїми повноваженнями відповідно до законодавства, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки вказане апелянтом не спростовує обов`язку саме НКЦПФР, як органу державної влади суб`єкта владних повноважень бути послідовними у здiйсненнi дискреційних повноважень, та належним чином обґрунтовувати рішення, особливо ті, які несуть негативні наслідки для заінтересованої особи. Також колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції слушно звернув увагу на підпункт 10 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 22.02.2024 №3585-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про державне регулювання ринків капіталу та організаційних товарних ринків» та деяких інших актів України щодо вдосконалення державного регулювання на нагляду на ринках капіталу та організованих товарних ринках» відповідно до якого, що тимчасово, до 1 січня 2026 року, за невиконання або несвоєчасне виконання рішень, постанов та/або розпоряджень Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, розпоряджень та/або постанов уповноважених осіб Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку щодо усунення порушень законодавства про ринки капіталу та організовані товарні ринки, у системі накопичувального пенсійного забезпечення, законодавства про акціонерні товариства, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку може застосовувати до фізичних та юридичних осіб фінансові санкції (штрафи), а саме, у розмірі від п`яти до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Тобто тимчасово, до 1 січня 2026 року, за невиконання своїх розпоряджень, Комісія може застосувати фінансові санкції у вигляді штрафу у розмірі від п`яти до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Відтак, на момент прийняття відповідачем оскаржуваної постанови був передбачений альтернативний вид заходу контрольного характеру за невиконання розпоряджень Комісії. У свою чергу, припинення дії ліцензії (раніше - анулювання ліцензії) є найсуворішою санкцією, тобто є одним із крайніх заходів впливу. А отже, застосування такого заходу вимагає від суб`єкта владних повноважень належного обґрунтування щодо тяжкості вчиненого суб`єктом господарювання порушення та з`ясування усіх причин та умов, що зумовили його вчинення. Так, у спірній постанові НКЦПФР не обґрунтувало неможливості застосування до позивача штрафу, визначеного підпункту 10 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 22.02.2024 №3585-ІХ. Твердження апелянта про те, що суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин приписи не застосовні до цих правовідносин приписи підпункту 10 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 22.02.2024 №3585-ІХ є безпідставними, оскільки суд першої інстанції вказав на можливість відповідача застосувати вказані приписи до позивача та відсутність у спірній постанові обґрунтування неможливості застосування до позивача більш м`якої міри відповідальності, ніж припинення дії ліцензії на провадження діяльності. Стосовно покликання на втручання у дискреційні повноваження, колегія суддів зазначає про таке. Згідно з положеннями рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Таким чином, дискреція це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Згідно з п. 7) ч. 1 ст. 2 Закону України «Про адміністративну процедуру» дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано. Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про адміністративну процедуру» здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов: 1) дискреційне повноваження передбачено законом; 2) дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом; 3) правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом; 4) вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. Разом з цим, у пункті 2.4 Рішення Конституційного Суду України від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016 йдеться про те, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), одним з елементів якого є правова визначеність приписів законів та інших нормативно-правових актів. За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці, неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини). Висновки Конституційного Суду України базуються на тому, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості в особи передбачати дії цих органів. У пункті 127 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 14 червня 2007 року у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» суд нагадав, що закон має бути сформульовано з достатнім ступенем передбачуваності, щоб надати громадянину можливість у розумній, залежно від обставин, мірі передбачити наслідки певної дії. Ступінь передбачуваності значною мірою залежить від змісту акта, який розглядається, сфери, яку він має охопити, кількості та статусу тих, кому його адресовано. До того ж у національному праві має бути засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади у сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці права необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та однозначно визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання. За практикою ЄСПЛ, надання правової дискреції органам влади у виді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права, і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети цього заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (див. рішення від 02 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України», від 02 серпня 1984 року у справі «Мелоун проти Сполученого Королівства»). Правовладдя вимагає, щоб будь-яка дискреція не була так необмеженою, щоб стати потенційно свавільною. Жодна дискреція не може бути юридично безмежною. Отже, реалізація суб`єктами владних повноважень дискреційний повноваженнями безумовно може бути предметом судової перевірки. Оскільки суд першої інстанції не змінював застосовану до позивача санкцію з припинення дії ліцензії на штраф, то відсутні підстави стверджувати про втручання суду у дискреційні повноваження, натомість суд першої інстанції, в межах наданих йому повноважень, перевірив правомірність та обґрунтованість застосування суб`єктом владних повноважень його дискреційних повноважень. За таких обставин, колегія суддів вказує на правильність твердження суду першої інстанції про те, що в оскаржуваній постанові, хоча і міститься посилання на конкретні правові норми, які надають право Комісії припиняти дію ліцензії за виявлене правопорушення (зокрема вказівка на пункт чотирнадцять статті 73 Закону №3480-IV), проте взагалі не розкриті фактичні підстави та мотиви, що зумовили Комісію застосувати відносно позивача найсуворіший вид відповідальності у вигляді припинення дії ліцензії. Підсумовуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про правильність висновків суду першої інстанції по суті спору. Стосовно доводів апелянта про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що виразилося у розгляді цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до ч.ч. 1-3, 5 ст. 12 КАС України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом. Згідно з ч. 6 ст. 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо: 1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище; 2) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 3) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 4) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію; 6) оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує: для юридичних осіб - ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 7) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження; 8) типові справи; 9) оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині; 10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження; 11) перебування іноземців або осіб без громадянства на території України. Відповідно до ч. 4 ст. 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу. Отже, у порядку загального провадження суд першої інстанції зобов`язаний розглянути справу лише у випадках, визначених у ч. 4 ст. 12 КАС України, зокрема, у спорах щодо оскарження індивідуальних актів Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 266-1 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності індивідуальних актів Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку, про затвердження пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку; 2) законності індивідуальних актів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про запровадження тимчасової адміністрації у банку, про початок процедури ліквідації банку, про затвердження плану врегулювання та будь-яких інших індивідуальних актів, прийнятих на його виконання, а також індивідуальних актів щодо призначення уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, делегування їм повноважень; 3) законності рішень Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку; 4) законності індивідуальних актів Міністерства фінансів України, прийнятих на виконання рішень Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку; 5) законності індивідуальних актів Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, прийнятих у процесі виведення неплатоспроможного банку з ринку. Оскільки ця справа стосується оскарження індивідуального акту Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, який не пов`язаний з прийняттям у процесі виведення неплатоспроможного банку з ринку, у суду першої інстанції був відсутній обов`язок розглядати цю справу у порядку загального позовного провадження. Відповідно до ч. 3 ст. 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Аналізуючи наведені положення процесуального закону у контексті доводів апелянта колегія суддів уважає, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС України). За відсутності імперативних вимог до порядку розгляду справи (спрощеного або загального) презюмується, що суд розглядає (усі) адміністративні справи за правилами спрощеного позовного провадження. Водночас з урахуванням вимог, встановлених у частині третій статті 257 КАС України, суд може прийняти рішення про розгляд певної справи (яку дозволено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження) за правилами загального позовного провадження. Крім того, виходячи із змісту частини другої статті 257 КАС України, за відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження. Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом, зокрема, в постановах від 22.07.2021 у справі № 460/6542/20, від 07.10.2021 у справі № 640/23517/20, від 30.06.2022 у справі № 640/27145/20, від 22.11.2022 у справі № 320/8522/20. Більш того, ч. 4 ст. 260 КАС України дає повноваження суду залишити заперечення відповідача проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - без задоволення. Посилання апелянта на те, що справа №520/22578/25 не відноситься до окремої категорії справ незначної складності, оскільки не підпадає під критерії, які визначені у статті 263 КАС України позбавлена сенсу з огляду на те, що приписами статті 263 КАС України визначені особливості розгляду окремих категорій справ незначної складності, які передбачають розгляд справ без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи, у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі, з наданням сторонам можливості подати лише позов та відзив. Натомість розгляд справ у спрощеному провадженні передбачає: більший строк розгляду, можливість розгляду справи як з викликом сторін так і без виклику, а також передбачає подання сторонами інших процесуальних документів, окрім позову та відзиву. Окремо колегія суддів зауважує, що право сторонам бути почутим надано судом першої інстанції у спосіб надання права подавати відповідні процесуальні документи, які представник НКЦПФР реалізувало у спосіб надання відзиву на позов. Правом подання заперечень, хоча суд першої інстанції робив відповідну пропозицію відповідачеві в ухвалі суду про відкриття провадження, апелянт не скористався. Твердження апелянта про складність справи, яка полягала у значному обсязі доказів, які необхідно було дослідити з урахуванням думок сторін, є безпідставною та спростовуються змістом та обсягом цієї справи. Також колегія суддів зауважує, що встановлений законодавцем обов`язок суду першої інстанції розглядати справи за участю НКЦПФР у колегіальному складі з трьох суддів також не свідчать про складність цієї категорії справ. За таких обставин, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду цієї справи, а тому у її задоволенні належить відмовити. Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року по справі № 520/22578/25 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Л.В. Любчич Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк