Постанова 4873 № 910/438/26

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "28" травня 2026 р. Справа№ 910/438/26 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Мальченко А.О. суддів: Шаратова Ю.А. Скрипки І.М. при секретарі судового засідання Линник А.М., розглянувши апеляційну скаргу Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича на рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 у справі № 910/438/26 (суддя О.В. Гумега) за позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича до Верховного Суду (відповідач 1) Держави України в особі Державної казначейської служби України (відповідач 2) про стягнення 3 000 029,00 грн, ВСТАНОВИВ: Фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича (далі також позивач, ФГ Бурки В.В.) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Верховного Суду (далі також відповідач-1), Держави Україна в особі Державної казначейської служби України (далі також відповідач-2) про стягнення з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на користь ФГ Бурки В.В. 3 000 029,00 грн, з яких: 29,00 грн матеріальної шкоди, 3 000 000,00 грн моральної шкоди. Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 у справі №910/438/26 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Рішення суду першої інстанції мотивоване нормами статей 8, 19, 40, 55, 56 Конституції України, пунктів 1, 17, Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215, статей 2, 11, 15, 16, 22, 23, 91, 170, 201, 1167, 1173, 1174, 1176 Цивільного кодексу України, статті 25 Бюджетного кодексу України, статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та фінансові компанії», статей 14, 45 ГПК України та висновками суду першої інстанції про те, що Державна казначейська служба України не є учасником спірних відносин, жодних прав та інтересів позивача не порушувала, жодної шкоди позивачеві не завдавала, а також недоведеністю позивачем обставин заподіяння йому шкоди діями Верховного Суду у цілому, або ж суддями цього суду поза межами розгляду справ за його участю. Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, Фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким стягнути з Держави України в особі Державної казначейської служби України на користь Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича кошти в сумі 3 000 029,00 грн та закрити провадження у справі в частині вимог до Верховного Суду, у зв`язку з тим, що даний спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Судом першої інстанції неправильно застосовано статтю 8 Конституції України, оскільки в оскаржуваному рішенні суду відсутній висновок про порушення чи ні прав позивача у справі. Судом першої інстанції неправильно застосовано статтю 40 Конституції України, а також статтю 55 Конституції України, оскільки суд першої інстанції не вказав норми закону, яка забороняє направляти або розглядати судам позовну заяву до Верховного Суду про стягнення шкоди в результаті протиправних дій суддів, що спричинило приниження честі, гідності, ділової репутації позивача у справі. Судом першої інстанції не дотримано вимог статті 56 Конституції України, нормами якої позивачу гарантовано право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконним рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Дане право наступає тільки у випадку незаконності рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень і дані обставини повинні спонукати органи державної влади, посадові і службові особи даних органів діяти тільки в межах своїх повноважень та не порушувати норми законів. За доводами позивача, з огляду на норму ст. 56 Конституції України, основною підставою відмови в задоволенні позову є законність дій відповідача Верховного Суду і враховуючи наявність ухвали Верховного Суду від 24.04.2023 у справі №461/5373/22, постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №910/16580/23, якою встановлено вину та незаконність дій судді Верховного Суду, суд першої інстанції зобов`язаний був захистити порушені права позивача та задовольнити позовну вимогу у повному обсязі, або ж вказати в оскаржуваному рішенні суду, що позивач позбавлений прав, гарантованих статтями 40, 56, 57 Конституції України. За доводами позивача, суд першої інстанції, застосувавши норми ст. 1167, 1173, 1176 ЦК України зобов`язаний був задовольнити позовні вимоги, оскільки ухвалою Верховного Суду від 24.04.2023 у справі №461/5373/22, постановою Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №910/16580/23 встановлено вину та незаконність дій судді Верховного Суду. Також, за доводами позивача, обґрунтованими посиланням на норму ст. 129-1 Конституції України, суд першої інстанції зобов`язаний був врахувати під час постановлення рішення такі рішення судів як: ухвала Господарського суду Львівської області від 08.11.2011 у справі №5015/6903/11, ухвала Господарського суду м. Києва від 10.11.2011 у справі №05-6- 61/415, ухвала Господарського суду Львівської області від 23.01.2012 у справі №5015/253/12, ухвала Вищого спеціалізованого суду України від 28.03.2012 у справі №6-1177св12, ухвала апеляційного суду Львівської області від 23.10.2014 у справі №454/1872/14, ухвала Господарського суду Львівської області від 18.03.2016 у справі №914/706/16, ухвала Господарського суду м. Києва від 08.04.2016 у справі №910/6350/16, ухвала Господарського суду м. Києва від 15.07.2016 у справі №910/12764/16, ухвала апеляційного суду Львівської області від 25.07.2016 у справі №454/1102/16, ухвала апеляційного суду Львівської області від 25.07.2016 у справі №461/3467/16, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.09.2017 у справі №454/815/16, ухвала Верховного Суду від 24.04.2023 у справі №461/5373/22. Також, судом мали бути враховані правові висновки, викладені у постанові Великої палати Верховного суду від 25.06.2019 у справі №904/1083/18, у постанові Верховного Суду України від 11.09.2013 у справі №6-48цс13, у постанові Верховного Суду від 27.05.2021 у справі №761/12945/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №910/16580/23. Також, суд першої інстанції на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК України зобов`язаний був закрити провадження у справі тому, що Верховний Суд, Держава України в особі Державної казначейської служби не є суб`єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарські повноваження щодо фермерського господарства. Водночас у апеляційній скарзі позивачем були заявлені клопотання. Так, у зв`язку з неоднозначним застосуванням судами по даній справі вимог ст.8, 40, 55, 56, 124 Конституції України, керуючись ст. 147, п.1 ст.150 Конституції України, ст. 17, 18 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Рішенням Європейського суду з прав людини від 07.10.2010 у справі «Богатова проти України» позивач просив суд звернутись до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення ст. 56 Конституції України, а саме: чи фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю Верховного Суду при розгляді касаційної скарги та чи може дане право бути обмежене, коли, на підставі яких норм Конституції України. Відповідно до Протоколу передачі судової справи (апеляційної скарги, заяви, картки додаткових матеріалів) раніше визначеному головуючому судді (судді-доповідачу) (складу суду) від 01.05.2026 апеляційну скаргу Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючої судді Мальченко А.О., суддів Шаратова Ю.А., Скрипки І.М. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича на рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 у справі № 910/438/26 та призначено її розгляд на 28.05.2026. Учасникам апеляційного провадження встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу до 22.05.2026. 11.05.2026 через підсистему «Електронний Суд» до Північного апеляційного господарського суду надійшов відзив, у якому відповідач-1 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду, - без змін. Вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та до них застосовано норми матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини сторін, зокрема ст. 1173, 1174, 1176 ЦК України. Ухвалюючи рішення, судом першої інстанції дотримано вимог ст. ст. 13, 74, 77, 80 ГПК України. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції правильно встановив відсутність порушень Державою в особі відповідача-2 цивільних прав позивача. Також, відповідач-1 просив розгляд справи №910/438/26 здійснювати без участі представника Верховного Суду. Відповідач-2 не скористався правом, наданим ст. 263 ГПК України та не подав відзиву на апеляційну скаргу. У судове засідання 28.05.2026 представники сторін не з`явились. Відповідно до ч. 1 ст. 216 ГПК України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених ч. 2 ст. 202 цього Кодексу. Частиною 2 цієї статті унормовано, якщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи, тривалість якої визначається відповідно до обставин, що її викликали, з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі. Згідно з ч. 2 ст. 202 ГПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження. Отже, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Враховуючи відсутність обставин, які унеможливлюють розгляд справи у судовому засіданні 28.05.2026, колегія суддів, врахувавши клопотання відповідач-1 про розгляд справи за його відсутності, дійшла висновку про можливість розгляду справи у цьому судовому засіданні за відсутності представників сторін. Відповідно до вимог ч.ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Вирішуючи клопотання скаржника, викладене в апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції зазначає таке. Відповідно до ч.ч. 2- 6 ст. 11 ГПК України, суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акту, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України. Оскільки порушені позивачем питання не підпадають під правове регулювання норми ч. 6 ст. 11 ГПК України і суд не наділений повноваженнями самостійного звернення до Конституційного Суду України, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення заявленого позивачем клопотання. Обговоривши доводи апеляційної скарги Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича, відзиву на апеляційну скаргу, дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права, судова колегія апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Як встановлено судом першої інстанції та підтвердилось під час апеляційного перегляду спору, 11.10.2022 представник Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича (далі ФГ Бурки В.В.) - ОСОБА_1 звернувся до Галицького районного суду м. Львова з позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, заподіяної незаконними діями посадових осіб органу державної влади. Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 у справі № 461/5373/22 відмовлено у відкритті провадження в справі за позовом представника ФГ Бурки В.В. Бурки Валерія Володимировича до Головного управління Національної поліції у Львівській області про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, заподіяної незаконними діями посадових осіб органу державної влади. Постановою Львівського апеляційного суду у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22 апеляційну скаргу ФГ Бурки В.В. залишено без задоволення, а ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 - без змін. 10.02.2023 ОСОБА_1 подав до Верховного Суду від імені ФГ Бурки В.В. касаційну скаргу на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Білоконь О.В. від 02.03.2023 у справі № 461/5373/22 повернуто касаційну скаргу ФГ Бурки В.В., подану та підписану ОСОБА_1 на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22. 15.03.2023 до Верховного Суду повторно подана касаційна скарга ФГ Бурки В.В., яка підписана Буркою Валерієм Володимировичем. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Краснощокова Є.В. від 28.03.2023 у справі № 461/5373/22 касаційну скаргу ФГ Бурки В.В., яка підписана Буркою Валерієм Володимировичем, на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ФГ Бурки В.В. до Головного управління Національної поліції у Львівській області про відшкодування майнової (матеріальної) та моральної шкоди, заподіяної незаконними діями посадових осіб органу державної влади постановлено вважати неподаною та повернути особі, яка подала касаційну скаргу. 07.04.2023 ФГ Бурки В.В. подано касаційну скаргу на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023. Разом з касаційною скаргою заявником подано клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2023 у справі № 461/5373/22 поновлено ФГ Бурки В.В. строк на касаційне оскарження ухвали Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023. Відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ФГ Бурки В.В. на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на неправомірність постановлення Верховним Судом у складі судді Касаційного цивільного суду у справі № 461/5373/22 ухвали від 02.03.2023 про повернення касаційної скарги ФГ Бурки В.В., поданої та підписаної ОСОБА_1 , на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22, особі, що її подала. Позивач стверджує, що в результаті таких незаконних дій Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду у справі № 461/5373/22, які полягали у незаконному позбавленні позивача прав, гарантованих ст. 8, 40, 55 Конституції України, та доступу до правосуддя, позивачу було завдано матеріальну шкоду, яка полягала в оплаті поштової кореспонденції для повторного направлення до Верховного Суду касаційної скарги на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22, і моральну шкоду, яка полягала у приниженні ділової репутації у зв`язку з порушенням прав, було порушено нормальні ділові зв`язки через неможливість продовження активної підприємницької діяльності для забезпечення діяльності фермерського господарства, порушено стосунки з оточуючими людьми, так як всі родичі та знайомі глузують, стверджуючи, що фермерське господарство не знає норм чинного законодавства, не веде свою діяльність в межах закону, адже кожне рішення суду, яким відмовлено позивачеві в задоволенні вимог фермерського господарства вказує на те, що вимоги фермерського господарства є незаконними. Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 3000000,00 грн, позивач зазначив, що ніякі Закони України не обмежують суми відшкодування за заподіяну моральну шкоду, позивач вважає, що вказана сума являється адекватною, враховуючи порушення норм Конституції України Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду, до повноважень якого входить фактичне гарантування виконання норм чинного законодавства та захист прав. Позивач зазначає, що грубе порушення норм ст. 8, 40, 55 Конституції України та норми ЦПК України з боку судді Касаційного цивільного суду, що підтверджується ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2023 у справі № 461/5373/22 та постановою Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №910/16580/23, це свідоме глузування працівника органів державної влади України тому, що судді Касаційного цивільного суду було відомо норми законодавства України, які регулюють порядок представництва в суді, але суддя Касаційного цивільного суду, зловживаючи своїм службовим становищем, незаконно позбавила позивача доступу до правосуддя шляхом безпідставного повернення касаційної скарги, в результаті чого позивач не зміг у короткі терміни захистити права, передбачені Конституцією України та ЦПК України. Посилаючись на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2023 у справі № 461/5373/22, позивач зазначив, що касаційну скаргу ФГ Бурки В.В. на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22, подану та підписану представником ФГ Бурки В.В. - Буркою Валерієм Володимировичем, було розглянуто по суті, тим самим підтверджено, що Бурка Валерій Володимирович, як представник ФГ Бурки В.В., має право підписувати та подавати дану касаційну скаргу. Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №910/16580/23 за позовом ФГ Бурки В.В. до держави в особі Державної казначейської служби України про стягнення 1000000,00 грн моральної шкоди, позивач вказав на висновок про застосування норми права, якого дійшла Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи тлумачення частини третьої статті 56 ГПК України, зазначивши, що формулювання вказаної норми «..дозволяє виснувати про те, через яких осіб можливе само-представництво юридичної особи, а також про те, що, окрім керівника і члена виконавчого органу, такими особами можуть бути також інші особи, уповноважені діяти від імені юридичної особи відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). Особа, через яку юридична особа діє на засадах самопредставництва, має підтвердити суду цей свій статус, зокрема шляхом подання документів, вказаних у частині третій статті 56 ГПК України (статут, положення, трудовий договір (контракт). Водночас, якщо відповідні відомості щодо особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи на засадах само-представництва, внесені до Єдиного державного реєстру, ці відомості є офіційним та достатнім підтвердженням того, що юридична особа діє в суді через певну особу на засадах само-представництва (з урахуванням відповідних обмежень повноважень, якщо такі є). Отже, за наявності інформації щодо такої особи в Єдиному державному реєстрі, у разі подання її суду, відсутності стосовно цього спору, про який повідомлено суду, підстави додатково підтверджувати ці повноваження документами, які за своїм змістом є тими, що визначені частиною третьою статті 56 ГПК України, - статутом, положенням, трудовим договором (контрактом) - відсутні, оскільки суд може покладатись на відомості з Реєстру як на достовірні..». Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач-1 вказував на те, що спір в частині вимог до суду не можна розглядати за правилами господарського судочинства та взагалі такий спір не підлягає судовому розгляду. Також, в порушення норм статті 1176 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), статей 13, 74, 77, 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), позивач не навів жодних фактичних обставин та не надав жодних доказів, які б свідчили про заподіяння йому Верховним Судом моральної та матеріальної шкоди, розмір її не обґрунтував. Відповідач-2, заперечуючи проти позовних вимог, зауважив на тому, що оскарження діяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається, а також, що позивач не надав жодних належних та допустимих доказів незаконності дій чи рішень суду, у позовній заяві не зазначено будь-яких чітких аргументів щодо фактичних підстав для відшкодування моральної шкоди, крім тверджень про її наявність, не обґрунтував вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначив фактів (обставин), за яких можна було б стверджувати про порушення прав позивача, порушення державою конкретних обов`язків, не надав доказів, якими б підтверджувався факт заподіяння йому моральних та фізичних страждань, наявності причинного зв`язку між шкодою та протиправним діяннями відповідача-1 та його вини в її заподіянні. Розглядаючи спір, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у повному обсязі, з чим погоджується колегія суддів апеляційного суду. Згідно з статтею 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Статтею 40 Конституції України встановлено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Згідно з статтею 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів є як відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні ділової репутації фізичної або юридичної особи. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Відповідно до статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Застосовуючи положення статей 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №925/1196/18 сформульовано також висновок про те, що статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Цими правовими нормами передбачено, зокрема, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Утім, цими нормами не заперечується обов`язкова наявність інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. А тому необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України (пункти 6.11-6.13 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду) . Протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою полягає в тому, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди. При цьому природа такого зв`язку має бути пряма, тобто дії відповідача мають завдавати шкоду позивачеві як «conditio sine qua non» («умова, без якої не може бути») (постанова Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 910/10501/19). Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, а також немайнова шкода, заподіяна юридичній особі, що полягає у втратах немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності. Отже, для настання цивільно-правової відповідальності відповідача (Держави Україна в особі Державної казначейської служби України) за заподіяння позивачеві матеріальної та моральної шкоди у цій справі позивачу належить довести наявність усієї сукупності зазначених ознак складу цивільного правопорушення (наявність матеріальної та моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала матеріальної та моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала матеріальної та моральної шкоди, та її результатом матеріальною та моральною шкодою), у той час як відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає настання відповідальності. Щодо правил та умов відшкодування моральної шкоди, завданої юридичній особі, то за загальним правилом відшкодування моральної шкоди, визначеним в статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, завдана юридичній особі, полягає у приниженні ділової репутації юридичної особи. Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. За змістом наведеної норми зобов`язання відшкодувати моральну шкоду виникає лише за умови, що ця шкода є безпосереднім наслідком певної протиправної дії (бездіяльності). Тобто заподіяна моральна шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, потрібно розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності. Визначення терміну «ділова репутація» наведено у пункті 11 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та фінансові компанії», за змістом якої діловою репутацією є сукупність зібраної Регулятором документально підтвердженої інформації про фізичну або юридичну особу, що дає можливість зробити висновок про відповідність її діяльності вимогам законодавства, діловій практиці та професійній етиці, а також відомості про професійні та управлінські здібності фізичної особи. Виходячи зі змісту положень статті 56 Конституції України, статей 11, 16, 23, 91, 201 ЦК України, визначення терміну «ділова репутація» наведеного у пункті 11 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та фінансові компанії», юридична особа, яка звертається до суду з позовом про стягнення моральної шкоди, повинна довести факт спричинення їй немайнової шкоди внаслідок, зокрема, приниження її ділової репутації, посягання на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 16.11.2021 у справі № 915/1375/20, від 06.10.2022 у справі № 910/18745/21, від 09.03.2023 у справі №910/17451/21). Зі змісту наведеного вбачається, що зобов`язання відшкодувати шкоду виникає лише за умови, що ця шкода є безпосереднім наслідком певної протиправної дії (бездіяльності). Тобто заподіяна шкода відшкодовується тій юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб. У справах про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач має довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили шкоду, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір. У даній справі позивач посилається на завдання йому шкоди внаслідок постановлення незаконної ухвали Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02.03.2023 у справі № 461/5373/22. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічної позиції притримується і Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) «Щодо якості судових рішень», де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ. У Висновку №3 (2002) «Щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності» Консультативна рада європейських суддів зазначила, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. Відповідно до ч. 1, 3 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом. Верховний Суд у постановах від 03.02.2021 у справі № 454/192/17, від 22.04.2020 у справі № 454/3206/16-ц, від 25.04.2019 у справі № 757/25713/16-ц, від 10.01.2018 у справі № 454/1642/16-ц дійшов висновку, що застосування положення частини 6 ст. 1176 ЦК України можливе лише у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність суду, які не пов`язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду. Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені, натоміть усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Вищевказаному кореспондують положення ч. 11 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якими передбачено, що держава відповідає за шкоду, завдану судом, на підставах та в порядку, встановлених законом. Зміст вказаної норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Враховуючи викладене, суп першої інстанції аргументовано виснував, що у межах даної справи № 910/438/26 суд не може досліджувати обставини наявності/відсутності порушень з боку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду при постановленні ухвали від 02.03.2023 у справі № 461/5373/22. Наразі зазначена ухвала набрала законної сили 02.03.2023 та оскарженню не підлягає. Як правильно підкреслив суд першої інстанції, незгода позивача з ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду при постановленні ухвали від 02.03.2023 у справі № 461/5373/22, не може бути покладена в обґрунтування позову в даній справі. До того ж, після повернення позивачу ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02.03.2023 у справі № 461/5373/22 касаційної скарги ФГ Бурки В.В. на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22, позивач скористався наданим йому процесуальним законодавством правом на касаційне оскарження та подав до Верховного Суду разом із клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження касаційну скаргу на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2023 у справі № 461/5373/22 поновлено ФГ Бурки В.В. строк на касаційне оскарження ухвали Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023. Відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ФГ Бурки В.В. на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22. Відтак, як правильно виснував суд першої інстанції, відсутні підстави стверджувати, що позивача було позбавлено прав, гарантованих ст. 8, 40, 55 Конституції України, та доступу до правосуддя внаслідок постановлення ухвали Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02.03.2023 у справі №461/5373/22. Враховуючи встановлене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено протиправність рішень/дій Верховного Суду. Надаючи оцінку доводам позивача про наявність/відсутність шкоди, колегія суддів керується таким. Як встановлено судом першої інстанції, майнову шкоди визначено позивачем на підставі здійсненої ним оплати поштової кореспонденції у розмірі 29,00 грн (для повторного направлення до Верховного Суду касаційної скарги). Однак, оскільки такі з огляду на вимоги ч. 3 ст. 133 ЦПК України відносяться до витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме витрат, пов`язаних з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (пункт 4 ч. 3 ст. 133 ЦПК України), суд першої інстанції мотивовано відхилив подану позивачем квитанцію та виснував про те, що такі витрати підлягають розподілу між сторонами на підставі статті 141 ЦПК України, а не стягненню з Верховного Суду у якості майнової шкоди. Крім того, сторона, яка пред`являє вимоги про відшкодування завданої їй моральної шкоди, не звільняється від обов`язку довести наявність такої шкоди, її розмір, надавши належні, допустимі та достовірні докази цього факту, у порядку встановленому процесуальними нормативно-правими актами, однак, позивачем не обґрунтовано своєї вимоги про відшкодування завданої йому моральної шкоди, не надано розрахунку чи критеріїв, з яких він виходив при визначенні заявленої до стягнення суми. Позивач лише зазначив, що ніякі Закони України не обмежують суми відшкодування за моральну шкоду і він вважає, що вказана сума являється адекватною, враховуючи порушення норм Конституції України Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду, до повноважень якого входить фактичне гарантування виконання норм чинного законодавства та захист прав. Надаючи оцінку цим обставинам, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що такі твердження позивача фактично є оціночними судженнями останнього, та не підтверджують обґрунтованість заявленого до стягнення розміру моральної шкоди. Також, як слушно підкреслено судом першої інстанції позивачем не надано жодних доказів на підтвердження приниження ділової репутації фермерського господарства саме внаслідок повернення йому Верховним Судом касаційної скарги. Отже, розглядаючи спір, суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02.03.2023 у справі № 461/5373/22, якою повернуто касаційну скаргу ФГ Бурки В.В. на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 06.02.2023 у справі № 461/5373/22, йому завдано моральну шкоду. Також, як встановлено судом першої інстанції та не спростовано заявником апеляційної скарги, матеріали поданої позовної заяви, а також сукупність доказів, що є у матеріалах справи дають підстави для висновку про те, що Державна казначейська служба України не є учасником спірних відносин, жодних прав та інтересів позивача не порушувала, жодної шкоди позивачеві не завдавала. Враховуючи викладене та обставини даної справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність фактичних та правових підстав для задоволення позовних вимог. Згідно зі ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності. Частиною 1 ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи усі фактичні обставини справи, встановлені місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, а також доводи апеляційної скарги Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається. Під час апеляційного перегляду не підтвердились доводи позивача про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів відхиляє доводи позивача про порушення судом першої інстанції статей 8, 40, 55, 56 Конституції України, оскільки під час судового розгляду не було встановлено, що Верховним Судом чи суддями Верховного Суду стосовно прав або ж законних інтересів позивача було вчинено якісь дії, крім винесення ухвали суду від 02.03.2023 у справі № 461/5373/22. Водночас, як убачається із мотивувальної частини цієї постанови, винесення Верховним Судом ухвали від 02.03.2023 у справі №461/5373/22 не може бути оцінене у контексті завдання шкоди позивачу самим фактом винесення такої ухвали. Колегія суддів відхиляє доводи позивача обґрунтовані необхідністю врахування судом першої інстанції під час постановлення рішення таких рішень судів як: ухвала Господарського суду Львівської області від 08.11.2011 у справі №5015/6903/11, ухвала Господарського суду м. Києва від 10.11.2011 у справі №05-6- 61/415, ухвала Господарського суду Львівської області від 23.01.2012 у справі №5015/253/12, ухвала Вищого спеціалізованого суду України від 28.03.2012 у справі №6-1177св12, ухвала апеляційного суду Львівської області від 23.10.2014 у справі №454/1872/14, ухвала Господарського суду Львівської області від 18.03.2016 у справі №914/706/16, ухвала Господарського суду м. Києва від 08.04.2016 у справі №910/6350/16, ухвала Господарського суду м. Києва від 15.07.2016 у справі №910/12764/16, ухвала апеляційного суду Львівської області від 25.07.2016 у справі №454/1102/16, ухвала апеляційного суду Львівської області від 25.07.2016 у справі №461/3467/16, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.09.2017 у справі №454/815/16, ухвала Верховного Суду від 24.04.2023 у справі №461/5373/22. Так, єдиною підставою врахування цих процесуальних рішень судів у інших справах є встановлення ними преюдиційних обставин. Натомість, апеляційна скарга не містить висновків про те, які саме обставини, встановлені згаданими процесуальними рішеннями судів у інших справах, мали враховуватись судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваної ухвали. Не підтвердились під час апеляційного перегляду спору доводи позивача про те, що судом першої інстанції не були враховані висновки, викладені у постанові Великої палати Верховного суду від 25.06.2019 у справі №904/1083/18, у постанові Верховного Суду України від 11.09.2013 у справі №6-48цс13, у постанові Верховного Суду від 27.05.2021 у справі №761/12945/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №910/16580/23. Надаючи оцінку доводам позивача про те, що суд першої інстанції на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК України зобов`язаний був закрити провадження у справі тому, що Верховний Суд, Держава України в особі Державної казначейської служби не є суб`єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарські повноваження щодо фермерського господарства, колегія суддів звертає увагу позивача на те, що оскаржуваною ним ухвалою суду від 27.04.2026 у справі №910/438/26 закрито провадження у справі в частині позовних вимог, заявлених до Верховного Суду. Що стосується позовних вимог, заявлених до Держави в особі Державної казначейської служби, то колегія суддів звертає увагу на норми статей 55, 124 Конституції України, на які до того ж, сам позивач не лише посилається у обох апеляційних скаргах та у позовній заяві, а й викладає їх повний зміст у поданих документах. Так, за змістом статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно з частиною першою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до частини другої вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Нормою частин першої та другої статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Оскільки поданий позивачем позов в частині вимог про стягнення шкоди з Держави в особі Державної казначейської служби відповідає вимогам ГПК України, він обґрунтовано був прийнятий до провадження та розглянутий судом по суті. Під час розгляду спору судом не було встановлено обставин, за яких можливе закриття провадження у справі, отже, суд першої інстанції не мав підстав для застосування ст. 231 ГПК України та закриття провадження у справі. Усі інші доводи Товариства колегія суддів відхиляє як такі, що не стосуються суті спірних правовідносин сторін, відтак, не можуть бути враховані під час апеляційного перегляду спору. Колегія суддів також враховує доводи відзиву на апеляційну скаргу у тій мірі, у якій вони узгоджуються з висновками суду, зробленими за наслідками апеляційного провадження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доказів і доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України», очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Керуючись ст. ст. 269, 275-277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича на рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 у справі №910/438/26 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 у справі №910/438/26 залишити без змін.

3. Матеріали справи №№910/438/26 повернути до Господарського суду міста Києва. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 287 - 289 ГПК України. Повний текст постанови складено 10.06.2026. Головуючий суддя А.О. Мальченко Судді Ю.А. Шаратов І.М. Скрипка