Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/4576/25

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/4576/25 Суддя (судді) першої інстанції: Олена ЛУКАШОВА ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2026 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Аліменка В.О., суддів Вівдиченко Т.Р., Ключковича В.Ю. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 червня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А ОСОБА_1 звернулась до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 11.04.2025 № 254050003232 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зарахувати мені ОСОБА_1 до страхового стажу період проживання, як дружини військовослужбовця у місцевостях, де була відсутня можливість працевлаштування за спеціальністю з 01 листопада 1979 року по 12 червня 1986 року, період роботи з 13 червня 1986 року по 07 серпня 1992 року та повторно розглянути мою заяву про призначення пенсії за віком від 04.04.2025, та прийняти рішення щодо призначення пенсії за віком. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що спірне рішення прийняте відповідачем із порушенням вимог чинного законодавства, без належного врахування всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення питання про реалізацію його права на пенсійне забезпечення. У зв`язку з цим позивач вважає оскаржуване рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Позивач наголошує, що на нього не може бути покладений обов`язок щодо доведення достовірності відомостей, внесених до трудової книжки, оскільки такий документ є основним доказом трудової діяльності особи та ведеться роботодавцем у порядку, визначеному законодавством. Відтак можливі недоліки в оформленні чи веденні первинної кадрової документації не можуть покладати на працівника негативні наслідки та бути підставою для неврахування відповідного трудового стажу. Крім того, позивач зазначає, що довідка ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28.01.2020 №293 оформлена відповідно до вимог Додатка 4 до Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №637, містить усі необхідні відомості та є належним документом для підтвердження відповідних обставин. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 червня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №254050003232 від 11.04.2025 про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 . Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період проживання, як дружини військовослужбовця у місцевостях, де була відсутня можливість працевлаштування за спеціальністю з 01.11.1979 по 12.06.1986, періоди роботи з 13.06.1986 по 31.12.1987 та з 01.01.1988 по 07.08.1992, повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 04.04.2025 та прийняти відповідне рішення із урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. У задоволенні решти позову відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження. За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу. Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі. Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку. Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк. Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 04.04.2025 ОСОБА_1 звернувся до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком. Заява позивача була розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області за принципом екстериторіальності. За наслідками розгляду заяви позивача Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області було прийнято рішення №254050003232 від 11.04.2025 про відмову в призначенні пенсії. Вказане рішення мотивоване тим, що у позивача відсутній необхідний страховий стаж для призначення пенсії. Також вказано, що страховий стаж заявника складає 06 років 09 місяців 14 днів, при цьому до страхового стажу не зараховано наступні періоди роботи: Не враховані наступні періоди роботи : - з 01 листопада 1979 по 12.06.1986, оскільки довідка №293 від 28.01.2020 не відповідає Додатку №4; - з 13.06.1986 по 31.12.1987 не завірено печаткою виправлення та запис про звільнення; - з 01.01.1988 по 07.08.1992 виправлення в даті зарахування. В довідці №317-02-041/2 від 03.01.2020 за період роботи з 13.06.1986 по 07.08.1992 не зазначена підстава видачі. Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивач звернулася до суду з даним позовом. Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 46 Конституції України гарантовано право громадян на соціальний захист, яке охоплює право на забезпечення у випадках повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, настання безробіття з незалежних від особи причин, а також у разі досягнення пенсійного віку та в інших випадках, прямо визначених законом. Реалізація зазначеного права забезпечується шляхом функціонування системи загальнообов`язкового державного соціального страхування, що фінансується за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та організацій, а також коштів державного бюджету та інших джерел соціального забезпечення. Крім того, держава гарантує створення та функціонування мережі державних, комунальних і приватних закладів, призначених для догляду за особами, які втратили працездатність. Правове регулювання відносин, пов`язаних із пенсійним забезпеченням громадян, здійснюється, зокрема, Законом України «Про пенсійне забезпечення» №1788-XII від 05.11.1991 (далі - Закон №1788-XII) та Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон №1058-IV). Складові страхового стажу визначені положеннями статті 24 Закону №1058-IV. Відповідно до цієї норми страховим стажем визнається період, протягом якого особа підлягала загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісячно були сплачені страхові внески у розмірі не меншому, ніж мінімальний страховий внесок (частина перша статті 24 Закону №1058-IV). Згідно з частиною другою статті 24 Закону №1058-IV обчислення страхового стажу здійснюється територіальними органами Пенсійного фонду України на підставі відомостей, що містяться в системі персоніфікованого обліку. Щодо періодів трудової діяльності, які мали місце до впровадження такої системи, страховий стаж визначається на підставі документів та відповідно до порядку, встановленого законодавством, чинним до набрання чинності зазначеним Законом. Частиною четвертою статті 24 Закону №1058-IV передбачено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, які до набрання чинності цим Законом враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії, підлягають зарахуванню до страхового стажу відповідно до порядку та умов, визначених законодавством, що діяло раніше, за винятком випадків, прямо встановлених самим Законом №1058-IV. Нормами законодавства, чинного до 01.01.2004, зокрема статтею 56 Закону №1788-XII, було визначено, що до стажу роботи включається робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах незалежно від форми власності та способу господарювання, а також робота, що здійснювалася на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру такої роботи, її тривалості та тривалості перерв між окремими періодами трудової діяльності. Питання підтвердження трудового стажу врегульоване статтею 62 Закону №1788-XII, відповідно до якої основним документом, що посвідчує стаж роботи особи, є трудова книжка. На виконання положень статті 62 Закону №1788-XII Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 12.08.1993 №637, якою затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637). Положеннями пунктів 1 та 2 Порядку №637 визначено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи особи, є трудова книжка. Якщо трудова книжка відсутня або в ній відсутні відповідні записи щодо трудової діяльності, трудовий стаж може бути встановлений на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, проходження служби, навчання чи архівними установами. У випадках, коли документи, що підтверджують трудовий стаж, не збереглися, підтвердження такого стажу здійснюється органами Пенсійного фонду України на підставі показань свідків. Відповідно до пункту 3 Порядку №637 у разі відсутності трудової книжки або за наявності у ній неповних, неправильних чи неточних записів щодо періодів роботи, для підтвердження трудового стажу можуть використовуватися довідки, виписки з наказів, особові рахунки, відомості про виплату заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори та угоди з відмітками про їх виконання, а також інші документи, що містять відомості про відповідні періоди трудової діяльності. Згідно з пунктом 17 Порядку №637, якщо документи про стаж роботи відсутні та їх отримання є неможливим унаслідок воєнних дій, стихійного лиха, аварій, катастроф чи інших надзвичайних обставин, стаж роботи, який надає право на пенсійне забезпечення, може бути встановлений на підставі показань не менше двох свідків, які знали заявника по спільній роботі на одному підприємстві, в установі, організації, у тому числі колгоспі, або працювали з ним в одній системі. Пунктом 18 Порядку №637 передбачено, що за відсутності документів про трудовий стаж та неможливості їх отримання внаслідок ліквідації підприємства, установи чи організації або через відсутність архівних даних з причин, не пов`язаних із обставинами, визначеними пунктом 17 цього Порядку, трудовий стаж також може бути встановлений на підставі показань щонайменше двох свідків. При цьому такі свідки повинні бути обізнані про спільну роботу із заявником та мати належні документи, які підтверджують їхню власну трудову діяльність за той період, щодо якого вони підтверджують роботу заявника. Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що трудова книжка є основним та пріоритетним документом для підтвердження стажу роботи особи. Разом із тим, у разі відсутності необхідних записів у трудовій книжці, наявності в ній помилкових або неточних відомостей законодавством передбачено можливість підтвердження стажу іншими належними доказами, визначеними пунктом 3 Порядку №637, а саме: довідками, виписками з наказів, особовими рахунками, відомостями про нарахування та виплату заробітної плати, посвідченнями, характеристиками, письмовими трудовими договорами та іншими документами, які містять відомості про періоди роботи. У разі відсутності таких документів або архівних даних трудовий стаж може бути встановлений на підставі показань не менше двох свідків, які працювали разом із заявником та можуть підтвердити відповідні обставини його трудової діяльності. Щодо періоду проживання позивача як дружини військовослужбовця у місцевостях, де була відсутня можливість працевлаштування за спеціальністю, а саме з 01.11.1979 по 12.06.1986, суд зазначає таке. Частиною третьою статті 18 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» встановлено, що дружинам (чоловікам) військовослужбовців, за винятком військовослужбовців строкової служби, до загального страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком, зараховується період їхнього проживання разом із чоловіком (дружиною) у місцевості, де була відсутня можливість працевлаштування за спеціальністю. При цьому такий період підлягає зарахуванню до страхового стажу в межах не більше десяти років. Аналогічне правове регулювання міститься у пункті «з» частини третьої статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення», відповідно до якого до стажу роботи також включається період проживання дружин осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів та військовослужбовців надстрокової служби разом із чоловіками у місцевостях, де була відсутня можливість їх працевлаштування за спеціальністю. Законодавець також встановив обмеження щодо зарахування такого періоду до стажу роботи - не більше десяти років. Відповідно до пункту 13 Порядку підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсій у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637, період проживання дружини військовослужбовця, за винятком військовослужбовців строкової служби, разом із чоловіком у місцевостях, де була відсутня можливість її працевлаштування за спеціальністю, підтверджується довідками за формою, наведеною у додатку 4 до цього Порядку. Такі довідки видаються командирами або начальниками військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, підприємств, установ та організацій, а також територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки або відповідними підрозділами розвідувального органу. При цьому для дружини військовослужбовця, який був звільнений з військової служби, період її проживання до 01 січня 2004 року разом із чоловіком у місцевостях, де була відсутня можливість працевлаштування за спеціальністю, підтверджується довідкою за формою додатку 4, виданою територіальним центром комплектування та соціальної підтримки або відповідними підрозділами розвідувальних органів. Така довідка видається на підставі особової справи військовослужбовця, звільненого з військової служби, а також інших документів, які підтверджують відповідний період проживання. На підтвердження періоду проживання разом із чоловіком-військовослужбовцем у місцевості, де була відсутня можливість працевлаштування за спеціальністю, позивачем до органу Пенсійного фонду було подано довідку ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28.01.2020 №293. Зі змісту зазначеної довідки вбачається, що ОСОБА_2 проходив військову службу у період з 03.09.1979 по 20.12.1989 у 953 бомбардувальному авіаційному полку в Республіці Білорусь. Разом із ним проживала його дружина ОСОБА_1 , яка мала середню освіту та у період з 01 листопада 1979 року по 12 червня 1986 року не працювала у зв`язку з неможливістю працевлаштування. Підставою для неврахування зазначеного періоду до страхового стажу позивача відповідач визначив те, що подана довідка нібито не відповідає формі додатку №4 до Порядку №637. Разом із тим оскаржуване рішення відповідача не містить належного обґрунтування підстав такого неврахування, оскільки пенсійний орган фактично обмежився лише формальним посиланням на невідповідність довідки вимогам законодавства, не зазначивши, у чому саме полягає така невідповідність. Підставою для підтвердження відповідного періоду є довідки, видані командирами військових частин, військово-навчальних закладів, підприємств, установ та організацій у порядку, визначеному Міністерством оборони України. Довідка від 28.01.2020 №293 була видана на підставі особової справи ФЧ-46802, трудової книжки без номера, свідоцтва про розірвання шлюбу №153 від 10.06.1990, паспорта НОМЕР_1 та призначалася для подання до Управління Пенсійного фонду України у місті Прилуки. Отже, зазначена довідка відповідає вимогам, передбаченим чинним законодавством, та підтверджує факт перебування позивача разом із чоловіком-військовослужбовцем у період з 01.11.1979 по 12.06.1986, а також те, що у вказаний період позивач не була працевлаштована у зв`язку з відсутністю можливості працевлаштування. За таких обставин суд дійшов висновку, що період перебування позивача разом із чоловіком-військовослужбовцем, який проходив військову службу, за умови відсутності у позивача працевлаштування, а саме з 01.11.1979 по 12.06.1986, на підставі довідки від 28.01.2020 №293 підлягає врахуванню при обчисленні трудового стажу ОСОБА_1 , що дає право на призначення пенсії. Щодо періодів роботи позивача з 13.06.1986 по 31.12.1987 та з 01.01.1988 по 07.08.1992, суд зазначає наступне. Як уже було встановлено судом, основним документом, який підтверджує стаж роботи особи, є трудова книжка. З трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 від 06.12.1978 убачається, що: з 13.06.1986 позивача було прийнято на посаду контролера ІІ розряду ощадкаси №6232/011 в ОАО «АСБ Беларусбанк»; 31.12.1987 позивача було увільнено від займаної посади; 01.01.1988 позивача призначено в порядку переведення на посаду завідувача філіалу №62321/011 відділення; 07.08.1992 позивача звільнено із займаної посади. Підставою для неврахування вказаного періоду до страхового стажу позивача відповідачем зазначено те, що за період з 13.06.1986 по 31.12.1987 виправлення та запис про звільнення не завірені печаткою, а за період з 01.01.1988 по 07.08.1992 наявне виправлення в даті зарахування. Пунктами 1 та 2 Порядку №637 передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. У разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, проходження служби, навчання, а також архівними установами. Якщо документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження такого стажу здійснюється органами Пенсійного фонду України на підставі показань свідків. Відповідно до пункту 3 Порядку №637, у разі відсутності трудової книжки, а також у випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи щодо періодів роботи, для підтвердження наявного трудового стажу можуть прийматися довідки, виписки з наказів, особові рахунки, відомості про видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори та угоди з відмітками про їх виконання, а також інші документи, які містять інформацію про періоди роботи. Згідно з пунктом 18 Порядку №637, у разі відсутності документів про наявний стаж роботи та неможливості їх отримання внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації або відсутності архівних даних з причин, інших ніж ті, що визначені пунктом 17 цього Порядку, стаж роботи може бути встановлений на підставі показань не менше двох свідків. Такі свідки повинні знати заявника по спільній роботі на одному підприємстві, в установі, організації, у тому числі колгоспі, або в одній системі, а також мати документи про свою роботу за той час, щодо якого вони підтверджують роботу заявника. Пунктом 20 Порядку №637 передбачено, що у випадках, коли у трудовій книжці відсутні відомості, які визначають право особи на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, встановлену для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. Системний аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що трудова книжка є основним документом, який підтверджує стаж роботи особи. Лише у випадках її відсутності, відсутності необхідних записів у ній або наявності неправильних чи неточних записів пенсійний орган має право вимагати від заявника подання додаткових документів на підтвердження страхового стажу. Аналогічний правовий підхід викладений у постановах Верховного Суду від 20.02.2018 у справі №234/13910/17 та від 20.01.2021 у справі №588/647/17. Крім того, Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2018 року у справі №687/975/17 звернув увагу на те, що на особу не може бути покладено обов`язок доводити правдивість чи достовірність відомостей, внесених до її трудової книжки. Недотримання встановленого порядку ведення та заповнення трудової книжки або іншої кадрової документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення особи її конституційного права на соціальний захист, зокрема права на вирішення питання щодо призначення пенсії за віком. Окрім цього, у постанові від 11 листопада 2020 року у справі №677/831/17 Верховний Суд зазначив, що не кожен недолік у записах трудової книжки може бути самостійною підставою для неврахування відповідного періоду роботи до стажу. Визначальним у таких правовідносинах є підтвердження самого факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не формальна бездоганність оформлення записів у трудовій книжці. Ураховуючи обставини цієї справи та доводи Головного управління Пенсійного фонду України, суд також бере до уваги положення частини третьої статті 44 Закону №1058-IV, відповідно до яких органи Пенсійного фонду України мають право вимагати відповідні документи від підприємств, установ, організацій та окремих осіб, які видали їх для оформлення пенсії, а також у необхідних випадках перевіряти обґрунтованість видачі таких документів і достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інші дані, передбачені законодавством для визначення права на пенсію. Згідно з підпунктом 2 пункту 6 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 №28-2, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за №40/26485, Головне управління Фонду має право безоплатно отримувати у встановленому законодавством порядку від державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а також від фізичних осіб-підприємців відомості про нарахування, обчислення і сплату страхових внесків та іншу інформацію, необхідну для виконання покладених на головне управління Фонду завдань. Таким чином, законодавець не лише надав відповідачу право перевіряти відомості щодо осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, а й поклав на орган Пенсійного фонду обов`язок витребовувати у встановленому порядку відомості, необхідні для виконання покладених на нього завдань, а також сприяти особам, які звернулися за призначенням пенсії, в отриманні документів, яких їм бракує для належного оформлення пенсійних прав. Отже, у разі якщо поданих позивачем документів, на думку пенсійного органу, було недостатньо, відповідач мав усі передбачені законом підстави для самостійного витребування необхідних документів, проведення перевірки або зустрічної перевірки з метою з`ясування спірних обставин щодо трудового стажу позивача. Також суд окремо зазначає, що на особу не може бути покладений тягар доведення правдивості або достовірності відомостей, зазначених у її трудовій книжці. Колегія суддів зазначає, що неналежна організація ведення документообігу на підприємстві, незабезпечення передачі первинної документації до архівних установ, а також інші недоліки у збереженні документів, які фактично позбавляють заявника можливості виконати вимоги органу Пенсійного фонду щодо подання додаткових документів на підтвердження страхового стажу, не можуть визнаватися правомірною підставою для обмеження чи позбавлення позивача конституційного права на соціальний захист, зокрема в частині зарахування страхового стажу та призначення пенсії за віком. Разом із тим матеріали справи не містять доказів того, що відповідач, обґрунтовуючи правомірність прийняття спірного рішення, вживав заходів щодо самостійного звернення до державних органів, підприємств, установ, організацій або архівних установ з метою отримання додаткових документів, необхідних для підтвердження трудового стажу позивача. Колегія суддів наголошує, що реалізація особою права на пенсійне забезпечення не може ставитися у залежність виключно від наявності певного конкретного документа, оскільки збереження відповідних відомостей не перебуває під контролем пенсіонера. Відтак на особу не може покладатися відповідальність за відсутність документів, які мали бути належним чином оформлені, збережені або передані відповідними підприємствами, установами чи органами. Крім того, як убачається з матеріалів справи, позивачем до органу Пенсійного фонду було подано уточнюючу довідку від 03.01.2020 №317-02-041/2, видану ОАО «АСБ Беларусбанк» філіал №17 у місті Мозир, щодо періоду роботи ОСОБА_1 з 12.06.1986 по 07.08.1992. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, а також прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті або вчинені такі рішення, дії чи бездіяльність на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України; чи використано повноваження з тією метою, з якою його надано; чи діяло відповідне рішення обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття; безсторонньо, добросовісно, розсудливо, пропорційно, з дотриманням принципу рівності перед законом, із забезпеченням права особи на участь у процесі прийняття рішення та своєчасно, тобто протягом розумного строку. Оцінюючи спірне рішення крізь призму наведених критеріїв, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №254050003232 від 11.04.2025 про відмову у призначенні пенсії позивачу не відповідає вимогам частини другої статті 2 КАС України, оскільки прийняте без належного з`ясування всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення питання про наявність у позивача права на пенсію за віком. Вирішуючи питання щодо належного способу захисту порушеного права, колегія суддів виходить із принципу верховенства права, необхідності забезпечення ефективного судового захисту та гарантування права особи на мирне володіння майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Такий захист має бути не формальним, а реальним та здатним забезпечити поновлення порушеного права без необхідності повторного безпідставного звернення особи до суду. Водночас відповідно до статті 58 Закону №1058-IV Пенсійний фонд України є органом, який здійснює призначення пенсій та підготовку документів для їх виплати. Отже, саме органи Пенсійного фонду України наділені виключною компетенцією щодо обчислення страхового стажу, вирішення питання про призначення пенсії та здійснення відповідних розрахунків. Колегія суддів також враховує, що чинним законодавством України передбачено можливість подання заяви про призначення або перерахунок пенсії до територіального органу Пенсійного фонду України та запроваджено екстериторіальний принцип опрацювання таких заяв. У зв`язку з цим, оскільки саме Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області розглядало заяву позивача та прийняло оскаржуване рішення, належним способом захисту порушеного права є покладення обов`язку саме на цей орган повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії та прийняти відповідне рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом. З огляду на викладене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №254050003232 від 11.04.2025 про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 , а також зобов`язання цього органу зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період її проживання як дружини військовослужбовця у місцевостях, де була відсутня можливість працевлаштування за спеціальністю, з 01.11.1979 по 12.06.1986, періоди роботи з 13.06.1986 по 31.12.1987 та з 01.01.1988 по 07.08.1992, повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 04.04.2025 та прийняти відповідне рішення з урахуванням правової оцінки, викладеної у судовому рішенні. Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки зводяться до формального посилання на недоліки у документах, тоді як відповідачем не доведено відсутності у позивача відповідного страхового стажу та не підтверджено вжиття всіх передбачених законом заходів для перевірки поданих нею відомостей. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують та зводяться фактично до незгоди апелянта із наданою судом оцінкою встановлених у справі обставин. Підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення колегія суддів не вбачає. За наведених обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують, у зв`язку з чим підстав для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення не вбачається. Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки справа відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 12 КАС України є справою незначної складності, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених цим пунктом. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області - залишити без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 червня 2025 року- залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України. Суддя-доповідач В.О. Аліменко Судді Т.Р. Вівдиченко В.Ю. Ключкович