Постанова Вінницький апеляційний суд № 130/3013/24

Справа № 130/3013/24 Провадження № 22-ц/801/1162/2026 Категорія: Головуючий у суді 1-ї інстанції Шепель К. А. Доповідач:Береговий О. Ю. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 червня 2026 рокуСправа № 130/3013/24м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Берегового О.Ю. (судді доповідача), суддів: Сала Т.Б., Шемети Т.М., за участю секретаря судового засідання: Козюми Д.О., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , відповідач: Фермерське господарство «Кравчука В.С.», розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Кравчука В.С.» про визнання права оренди на земельну ділянку відсутнім, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Путіліна Євгена Вікторовича на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27 лютого 2026 року, яке ухвалив суддя Шепель К.А., повний текст складено 06 березня 2026 року, в с т а н о в и в: В жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Фермерського господарства «Кравчука В.С.» про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та повернення її власнику, мотивуючи позовні вимоги тим, що їй на підставі державного акту серії ВН № 183965 належить земельна ділянка загальною площею 3,5111 га, кадастровий номер 0521081400:07:002:0047, розташована на території колишньої Жуковецької сільської ради Жмеринського району. Позивач дізналась, що обробіток її земельної ділянки здійснює ФГ «Кравчука В.С.», хоча жодного договору щодо передачі земельної ділянки в оренду вона не підписувала. Отримавши інформаційну довідку з державного реєстру речових прав на нерухоме майно дізналася, що право оренди належної їй земельної ділянки зареєстровано за ФГ «Кравчука В.С.» на підставі договору оренди землі б/н від 20 січня 2016 року. Однак такого договору не підписувала та не укладала, підпис в договорі оренди землі є підробленим, з метою незаконного використання належної їй землі відповідачем. З врахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила визнати право оренди ФГ «Кравчука В.С.» на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1 на підставі державного акту серії ВН № 183965, загальною площею 3,5111 га, кадастровий номер 0521081400:07:002:0047, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Жуковецького старостинського округу Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області (колишньої Жуковецької сільської ради Жмеринського району), відсутнім. Вирішити питання щодо стягнення судових витрат. Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27 лютого 2026 року в задоволені позову відмовлено. Рішення мотивоване тим, що позивач пред`являючи позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки, а в подальшому змінюючи вимоги на визнання права оренди на земельну ділянку відсутнім, діє недобросовісно, поведінка її є суперечливою, оскільки вона отримувала протягом восьми років перебування земельної ділянки в оренді у ФГ «Кравчука В.С.» орендну плату за користування спірною земельною ділянкою, дозволяла фактичне використання земельної ділянки орендарем, право якого було зареєстрованого у відкритому реєстрі за відповідачем. Не погодившись з вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Путілін Є.В. подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просив скасувати рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27 лютого 2026 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Вирішити питання щодо стягнення судових витрат. На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що орендар у спірних правовідносинах допустив систематичне порушення істотних умов договору щодо виплати орендної плати за користування земельною ділянкою. Вказує, що орендар здійснював оплату шляхом переказу через АТ КБ «Приватбанк», а не в касі орендаря, як того вимагає п. 4.4. договору. При цьому будь-яких письмових доказів щодо узгодження змін в умови виплати орендної плати відповідачем надано не було. Також звертає увагу суду, що ОСОБА_1 не було проінформовано про наміри орендаря сплачувати орендну плату саме таким чином, і отримувати чи не отримувати грошові перекази, невідомого призначення є правом позивача. А виплата орендної плати через касу орендаря є його обов`язком, відповідно до умов договору оренди. У відзиві на апеляційну скаргу представник ФГ «Кравчука В.С.» адвокат Смірнов С.М. зазначив, що вимоги апеляційної скарги є безпідставними, а оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін. Також вказав, що ФГ «Кравчука В.С.» понесло витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн, які просив стягнути. Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав. Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам судове рішення відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що згідно з копією державного акту на право власності на земельну ділянку серії ВН № 183965, ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 3,5111 га на території Жуковецької сільської ради Жмеринського району, кадастровий номер 0521081400070020047 (т.1 а.с.12). З копії договору оренди землі від 2017 року, ОСОБА_1 передала в оренду ФГ «Кравчука В.С.» належну їй земельну ділянку строком на 15 років з моменту державної реєстрації договору (т.1 а.с.13 17). Відповідно до копії акту прийому-передачі земельної ділянки за договором оренди землі ОСОБА_1 та ФГ «Кравчука В.С.» домовились про те, що орендодавець передає земельну ділянку площею 3,5111 га, розташовану на території Жуковецької сільської ради Жмеринського району, кадастровий номер 0521081400070020047, а орендар приймає її в оренду (т.1 а.с.18). З Інформації з державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 15 жовтня 2024 року видно, що право власності на земельну ділянку кадастровий номер 0521081400:07:002:0047, зареєстровано за ОСОБА_1 17 серпня 2016 року, а право оренди за ФГ «Кравчука В.С.» зареєстроване на підставі договору оренди землі б/н від 20 січня 2016 року строком на 15 років з правом пролонгації, з правом передачі в піднайм (суборенду) (т.1 а.с.19 20). Згідно з витягами з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, сформованим 12 липня 2016 року та 15 жовтня 2024 року, дата державної реєстрації земельної ділянки кадастровий номер 0521081400:07:002:0047 05 серпня 2004 року, орган, що зареєстрував земельну ділянку - Вінницька регіональна філія «Центр ДЗК», власник земельної ділянки - ОСОБА_1 , на підставі державного акту ВН№183965 від 05 серпня 2004 року, відомості про оренду, суборенду існують згідно з ДРРП (т.1 а.с.21 28). Відповідно до Витягу з єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань ФГ «Кравчука В.С.» зареєстроване 11 березня 1999 року (т.1 а.с.31 39). Відповідно до копії договору оренди землі від 10 січня 2007 року ОСОБА_1 передала в оренду ФГ «Кравчука В.С.» належну їй на підставі державного акту ВН № 183965 земельну ділянку площею 3,5111 га, строком на 15 років (т.1 а.с.56). Згідно з копією договору оренди землі від 20 січня 2016 року, ОСОБА_1 передала в оренду ФГ «Кравчука В.С.» належну їй земельну ділянку площею 3,5111 га, строком на 15 років (т.1 а.с.58 60). Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 22 серпня 2016 року, право оренди на земельну ділянку, власником якої є ОСОБА_1 , зареєстровано 17 серпня 2016 року, підстава договір оренди землі від 20 січня 2016 року, строк дії договору 15 років, з правом пролонгації, з правом передачі в піднайм (суборенду) (а.с.63 на звороті 67). З копії реєстраційної справи на земельну ділянку кадастровий номер 0521081400:07:002:0047 також видно, що договір оренди землі між ОСОБА_1 було укладено 20 січня 2016 року, дата державної реєстрації іншого речового права 17 серпня 2016 року (т.1 а.с.130 155). Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 23 липня 2025 року №1274/25-21, підписи у графі «Орендодавець» у договорі оренди землі б/н від 20 січня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ФГ «Кравчука В.С.», який міститься у додатку прошитому і пронумерованому на 14 аркушах договору оренди земельного паю №б/н виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою (т.1 а.с.191 196). Відповідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч. 2 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно ст. 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 травня 2026 року в справі №925/632/19 провадження № 12-26гс25 вказано, що: «Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), а отже, і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальноприйнятих уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності знаходиться в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06.12.2007). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004). Велика Палата Верховного Суду як у постанові від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17, так і в постанові від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц зазначила про те, що суди мають керуватися вимогами пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України та враховувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема справедливість, добросовісність та розумність». Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (Постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19). Судом першої інстанції вірно встановлено факт використання спірної земельної ділянки орендарем з 2016 року, сплату орендної плати за її користування орендодавцю. Зокрема з матеріалів справи вбачається, що відповідно до копії списків власників земельних часток (паїв) с. Жуківці від 04 січня 2016 року та за 2017 рік - ОСОБА_1 отримувала орендну плату за землю зерном (т.1 а.с.68 69). З відомості на видачу нарахованої орендної плати за 2018 рік та видаткового касового ордера від 14 вересня 2018 року вбачається, що ОСОБА_1 отримала 5000 грн та 600 кг цукру (т.1 а.с.70 71). Відповідно до заключних виписок ФГ «Кравчука В.С.» з АТ КБ «Приватбанк» та платіжних інструкцій, ОСОБА_1 було перераховано 10 вересня 2020 року - 10025,40 грн орендної плати за пай 2020 року; 24 вересня 2021 року - 12004,09 грн орендної плати за пай 2021 рік; 19 грудня 2022 року 12000 грн орендної плати за пай за 2022 рік, 21 січня 2024 року 12000 грн орендної плати за пай за 2024 рік (т.1 а.с.72 76). Договір оренди землі укладається саме на платній основі і створює для орендаря правомочності з володіння та користування земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей. При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі №913/420/19. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з тим, що позивач діє недобросовісно, поведінка її є суперечливою, оскільки позивач у справі, яка фактично не заперечувала отримання орендної плати за користування спірною земельною ділянкою, дозволяла фактичне використання земельної ділянки орендарем з 2016 року (момент укладення спірного договору), право якого було зареєстрованого у відкритому реєстрі за відповідачем. Більше того в заяві про уточнення позовних вимог представник позивачки адвокат Рудяк С.В. погоджується з тим, що навіть підтвердження висновком почеркознавчої експертизи того, що ОСОБА_1 не підписувала договір оренди землі, не доводить неукладеність такого договору, оскільки наявні обставини фактичного виконання цього договору обома сторонами впродовж тривалого часу (відомостями, виписками по рахунку, платіжними інструкціями про виплату орендної плати) (т.1 а.с.201 абзац 4). Доводи апеляційної скарги про систематичне порушення відповідачем істотних умов договору, зокрема які регулюють виплату орендної плати за користування земельною ділянкою, не систематичність її сплати та виплату не через касу підприємства, колегія суддів не бере до уваги, виходячи з наступного. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України). Відповідно до ч.3 ст.49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)). Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Як вбачається з позовної заяви та заяви про уточнення позовних вимог, позивачем не заявлялись позовні вимоги з тих фактичних підстав, які викладені представником позивача адвокатом Путіліним Є.В. в апеляційній скарзі. Дані фактичні підставі місцевим судом не досліджувались та не могли бути предметом судового розгляду, а відповідно до ч.6 ст.367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. З урахуванням вищевикладеного доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, що є підставами для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції. Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32). Щодо розподілу судових витрат понесених позивачем. Згідно з частиною першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване рішення без змін, підстав для розподілу судових витрат, понесених позивачем у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, немає. Щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу, понесених відповідачем в суді апеляційної інстанції. За ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України). Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону). Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України). Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору. Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України). Згідно з ч. 1,2 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно вимог статті 137, 141 ЦПК України вбачається, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги, рахунки тощо. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. На підтвердження надання та понесення витрат на професійну правничу допомогу сторонами надано докази, які підтверджують надання та отримання правничої допомоги у відповідному обсязі та розмірі. Таким чином, заявником надано докази на підтвердження обсягу наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартість. При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Подібні висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних із оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) та у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), а також у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22). Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату гонорару адвокату, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17) та від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Верховний Суд у справі № 922/3812/19 висловив позицію про те, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково. На підтвердження витрат на правничу допомогу в апеляційному суді представником відповідача ФГ «Кравчука В.С.» - адвокатом Смірновим С.М. надано: ордер про надання правничої допомоги серії АВ №1292526 від 20 квітня 2026 року укладений між адвокатом Смірновим С.М. та ФГ «Кравчука В.С.»; додатковий договір про надання правової допомоги 14 квітня 2026 року, що укладений між адвокатом Смірновим С.М. та ФГ «Кравчука В.С.»; описом виконаних робіт по справі №130/3013/24, що включає участь в судових засіданнях, опрацювання апеляційної скарги, вивчення судової практики, підготовка відзиву проти апеляційної скарги, на суму 10000 грн; квитанцією №б/н від 14 квітня 2026 року про сплату ФГ «Кравчука В.С.» 10000 грн витрат на правничу допомогу. Позивач, своїх заперечень проти заявленого представником відповідача розміру на відшкодування витрат на правничу допомогу, не надав. Проаналізувавши надані представником відповідача докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу, в яких зазначено здійснені адвокатом роботи (послуги), а також застосувавши правові висновки Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні питання розподілу судових витрат, апеляційний суд приходить до висновку, що розмір витрат на правничу допомогу в сумі 10000 грн не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру; такі витрати не співмірні зі складністю справи. Враховуючи складність справи та виконані роботи, принцип співмірності та розумності судових витрат, апеляційний суд приходить висновку про необхідність зменшення їх розміру та стягнення з позивача ОСОБА_1 на користь ФГ «Кравчука В.С.» понесених у даній справі судових витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в апеляційному суді в розмірі 6000 грн. Апеляційний суд бере до уваги, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу. Подібний висновок викладений у постанові Верховного суду від 17 січня 2024 року у справі №910/2158/23. Керуючись ст. ст. 137, 141, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Путіліна Євгена Вікторовича залишити без задоволення. Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27 лютого 2026 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Фермерського господарства «Кравчука В.С.» судові витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 6000 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення. Головуючий О. Ю. Береговий Судді Т. Б. Сало Т. М. Шемета