Постанова Київський апеляційний суд № 760/18074/25

Справа №760/18074/25 Апеляційне провадження №22-ц/824/1769/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 08 червня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» на ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 03 липня 2025 року у справі за заявою Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги з ОСОБА_1 , ВСТАНОВИВ: У червні 2025 року Державна установа «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» звернулося до Солом`янського районного суду міста Києва зі заявою про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором. У вказаній заяві просило суд видати судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги у розмірі 10 333, 59 грн. Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 03 липня 2025 року у видачі судового наказу за заявою Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги з ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись з такою ухвалою суду першої інстанції, 17 липня 2025 року заявник подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 03 липня 2025 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Зазначає, що суд першої інстанції постановив оскаржувану ухвалу з порушенням норм процесуального права. Вказує на те, що норми на які покликався суд першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали, а саме ч. 6,7 ст. 43 ЦПК України, не стосуються наказного провадження, оскільки заява про видачу судового наказу не є ні заявою по суті справи, ні іншою із заяв, перелічених у ч. 7 ст. 43 ЦПК України. Зазначає, що вимоги щодо форми та змісту заяви про видачу судового наказу передбачені статтею 163 ЦПК України, а також іншими положеннями розділу ІІ «Наказне провадження» ЦПК України. Зазначений розділ не містить норм, які б покладали на заявника обов`язок надавати суду копію заяви про видачу судового наказу чи примірники такої заяви. При цьому, з огляду на особливості розгляду заяв, поданих за правилами наказного провадження, надсилання копії заяви про видачу судового наказу разом з копіями доданих до неї документів покладено саме на суд, після видачі судового наказу, а не на заявника одночасно з поданням такої заяви. Крім того наголошує, що заявник звільнений від обов`язку щодо повідомлення про наявність або відсутність електронного кабінету, якщо документи подаються засобами електронного суду, на підставі ч. 8 ст. 14 ЦПК України. У визначені процесуальні строки відзив на апеляційну скаргу не надходив. Згідно положень ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду даної категорії розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступного: Відмовляючи у видачі судового наказу суд першої інстанції виходив з того, що заявником не були зазначені відомості про наявність або відсутність офіційної електронної адреси боржника, та не було долучено докази направлення боржнику копії заяви про видачу судового наказу з додатками з описом вкладення. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 165 ЦПК України суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо заява подана з порушеннями вимог статті 163 цього Кодексу. Враховуючи викладене, суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави для видачі судового наказу за заявою Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги з ОСОБА_1 . Колегія суддів із висновком суду першої інстанції не погоджується. Наказне провадження - це самостійний і спрощений вид судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою про видачу судового наказу особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення. Порядок розгляду справ в порядку наказаного провадження регламентовано в Розділі ІІ «Наказне провадження» ЦПК України. Відповідно до ст. 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу. Згідно з вимогами п. 3 ч. 1 ст. 161 ЦПК України, судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, електронних комунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та 3 відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості. Згідно положень ст. 163 ЦПК України заява про видачу судового наказу подається до суду у письмовій формі та підписується заявником або його представником. У заяві повинно бути зазначено: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) заявника і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України заявника та боржника, реєстраційний номер облікової картки платника податків заявника та боржника (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта заявника та боржника (для фізичних осіб - громадян України), а також інші дані, якщо вони відомі заявнику, які ідентифікують боржника, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету; 3) ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) представника заявника, якщо заява подається представником, його місце проживання або місцезнаходження; 4) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; 5) перелік доказів, якими заявник обґрунтовує обставини, на яких ґрунтуються його вимоги. До заяви про видачу судового наказу додаються: 1) документ, що підтверджує сплату судового збору; 2) документ, що підтверджує повноваження представника, якщо заява підписана представником заявника; 3) копія договору, укладеного в письмовій (в тому числі електронній) формі, за яким пред`явлено вимоги про стягнення грошової заборгованості; 4) інші документи або їх копії, що підтверджують обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги. У пункті 1 ч. 1 ст. 165 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо заява подана з порушеннями вимог статті 163 цього Кодексу. Проаналізувавши викладене, колегія суддів прийшла до висновку, що ст. 163 ЦПК України, в якій викладені вимоги щодо змісту і форми заяви про видачу судового наказу, не передбачає такої вимоги, як подання заявником доказів надіслання заяви про видачу судового наказу з додатками іншому учаснику справи. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що заява про видачу судового наказу подана з порушенням вимог статті 163 цього Кодексу, а тому у виді судового наказу слід відмовити. Колегія суддів також звертає увагу на те, що відповідно до положень ст. 169 ЦПК України, після видачі судового наказу суд не пізніше наступного дня надсилає його копію (текст), що містить інформацію про веб-адресу такого рішення у Єдиному державному реєстрі судових рішень, боржникові до його електронного кабінету, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом із повідомленням про вручення чи цінним листом з описом вкладеного. Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача про видачу судового наказу разом з доданими до неї документами. З вказаних положень ст. 169 ЦПК України вбачається, що надіслання копії заяви про видачу судового наказу є обов`язком суду, а не стягувача і надсилається вказана копія заяви одночасно з копією судового наказу. Відтак, заявник дотримався вимог пункту 2 частини 2 ст. 163 ЦПК України, тому застосування судом першої інстанції пункту 1 частини 1 ст. 165 ЦПК України є порушенням норм процесуального права. Також колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на норми ч. 8 ст. 14 ЦПК України. Відповідно до яких, особа, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, може подавати процесуальні, інші документи, вчиняти інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, з використанням кваліфікованого електронного підпису або засобів електронної ідентифікації, що мають високий рівень довіри, відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги", якщо інше не передбачено цим Кодексом. Особливості використання електронного підпису або іншого засобу електронної ідентифікації в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, визначаються Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). Якщо цим Кодексом встановлено вимогу зазначення у змісті процесуального документа відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету, особа, яка подає до суду відповідний процесуальний документ в електронній формі через електронний кабінет, звільняється від обов`язку зазначення відповідних відомостей. У підпункті 5.8 пункту 5 розділу І Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затверджене Вищою Радою Правосуддя 17.08.2021 № 1845/0/15-21, наявне визначення офіційної електронної адреси: «Офіційна електронна адреса - сервіс Електронного кабінету ЄСІТС. Адреса електронної пошти, що використовується при реєстрації Електронного кабінету, не може бути зареєстрована в доменній зоні, використання якої заборонено законодавством України». Під час подання документів засобами електронного суду система автоматично перевіряє у сторін справи наявність або відсутність зареєстрованих електронних кабінетів. За наявності пропонує користувачу надіслати копії документів, що подаються до суду іншим учасниками справи. Докази про надсилання автоматично прикріплюються до заяви. Після надсилання документів до електронного кабінету сторін справи система додатково надсилає інформацію на їх електронну адресу, яку було вказано користувачем під час реєстрації електронного кабінету. На вказане суд першої інстанції уваги не звернув, вказавши, що заявником не були зазначені відомості про наявність або відсутність офіційної електронної адреси боржника. При цьому, у поданій до суду заяві заявник зазначив, що йому засоби зв`язку з боржником невідомі. Зважаючи на вищенаведені норми, заявник дотримався вимог пункту 2 частини 2 ст. 163 ЦПК України, тому застосування судом першої інстанції пункту 1 частини 1 ст. 165 ЦПК України є порушенням норм процесуального права. У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що ст. 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції. Як свідчить позиція ЄСПЛ у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Аналізуючи фактичні обставини справи, вимоги процесуального права, колегія суддів вважає, що підстави для відмови у видачі судового наказу за заявою Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги з ОСОБА_1 були відсутні, доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у видачі судового наказу з підстав, визначених п.1.ч.1.ст.165 ЦПК України. Пунктом 6 частини 1 ст. 374 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Колегія суддів дійшла висновку, що ухвала про визнання позовної заяви неподаною та повернення її позивачу постановлена судом передчасно, тому на підставі ст. 379 ЦПК України апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції скасуванню. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 379, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» - задовольнити. Ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 03 липня 2025 року скасувати. Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків зазначених в пункті 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Головуючий С.О. Журба Судді: Т.О. Писана К.П. Приходько