Ухвала КЦС ВС № 706/1110/15-ц

Ухвала 09 червня 2026 року м. Київ справа № 706/1110/15-ц провадження № 61-7578ск26 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 жовтня 2025 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Черкаської обласної прокуратури про відшкодування майнової та моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до начальника Христинівського районного відділу Управління Міністерства Внутрішніх Справ України в Черкаській області (далі - Христинівський РВ УМВС України в Черкаській області), прокуратури Христинівського району про відшкодування майнової та моральної шкоди. Позов мотивований тим, що на виконання рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 20 січня 2003 року ОСОБА_1 було виділено майно СВК «Росішки» заниженої вартості та яке в подальшому було розграбовано. Працівниками Христинівського РВ УМВС України в Черкаській області неодноразово проводились перевірки за вказаним фактом та приймались постанови щодо відмови в порушенні кримінальної справи. Такі постанови були скасовані в судовому порядку. Протягом 9 років через бездіяльність посадових осіб відповідачів не було встановлено осіб, події злочину, вартість викраденого майна та не реалізовано право позивача на відшкодування збитків. Усі скарги про незаконні дії прокуратури, міліції в кримінальному судочинстві в 324 справах судом не розглянуто. ОСОБА_1 поніс матеріальні витрати, пов`язані з оплатою поїздок до суду та до відповідачів, виготовлення копій процесуальних документів, оплати поштових послуг, судових витрат, тощо у загальному розмірі 20 669 грн. Крім того, внаслідок незаконності дій працівників відповідачів ОСОБА_1 було завдано моральної шкоди, яку він оцінив у 10 000,00 грн. У поясненнях до позовної заяви позивач зазначив, що йому завдано моральної шкоди на загальну суму 146 040 грн з розрахунку: 1 217 грн мінімальної середньої заробітної плати х 120 місяців (10 років) = 146 040 грн, однак позовні вимоги у цій частині не уточнювалися у передбаченому Законом порядку. Крім того, у поясненнях до позовної заяви позивач зазначив, що йому завдано моральної шкоди на загальну суму 168 360 грн, однак позовні вимоги у цій частині також не уточнювалися у передбаченому Законом порядку. На підставі викладеного, позивач просив: визнати дії відповідачів незаконними в частині неприйняття законного рішення в строк, визначений КПК України, за заявами від 23 серпня 2005 року, 15 квітня 2008 року; зобов`язати Христинівський РВ УМВС України в Черкаській області та прокуратуру Христинівського району Черкаської області закінчити перевірку по в/м № 480/08 з реєстрації до ЄРДР та прийняти законне рішення згідно з вимогами КПК України, з визнанням позивача потерпілим, з правом на відшкодування завданої майнової і матеріальної шкоди, з визначенням належного відповідача; стягнути на його користь з відповідачів солідарно матеріальну шкоду в сумі 20 856 грн та моральну шкоду в сумі 10 000 грн та судові витрати в сумі 26 грн; судові збори стягнути з відповідачів у дохід держави. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 жовтня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: позивач не довів належними та допустимими доказами наявність усіх необхідних умов для покладення на державу обов`язку відшкодувати шкоду; суд першої інстанції виходив із того, що у справах про відшкодування шкоди, завданої органами досудового розслідування чи прокуратури, обов`язковими є встановлення протиправності дій або бездіяльності таких органів, наявності шкоди, причинного зв`язку між цією шкодою та протиправними діями, а також обґрунтованого розміру шкоди. При цьому сам факт скасування постанов слідчих чи ухвалення слідчими суддями рішень про зобов`язання вчинити певні процесуальні дії не є автоматичним підтвердженням незаконності дій органів та не тягне цивільно-правової відповідальності; суд встановив, що заявлені позивачем матеріальні витрати фактично є процесуальними витратами, понесеними у межах кримінального провадження (витрати на проїзд, копії документів, поштові витрати тощо), а питання їх компенсації повинно вирішуватись у порядку кримінального процесу відповідно до норм КПК України, а не шляхом пред`явлення окремого цивільного позову. Крім того, спеціальний закон про відшкодування шкоди, завданої правоохоронними органами, не застосовується до позивача, оскільки він не належить до кола осіб, визначених цим законом; щодо моральної шкоди суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не довів факту її заподіяння, не надав належних доказів душевних страждань та не обґрунтував причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідачів і такими стражданнями. Також встановлено, що в одному з ключових кримінальних проваджень позивач взагалі не був визнаний потерпілим, а інші матеріали не підтверджують протиправності дій правоохоронних органів у розумінні цивільного законодавства. Суд окремо звернув увагу, що тривалість розслідування сама по собі не є безумовною підставою для відшкодування шкоди, тим більше, що позивач частково сам не сприяв слідству, зокрема не з`являвся на виклики; окрім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що частина вимог уже була вирішена раніше судовими рішеннями, а щодо інших позов обраний неналежним способом захисту права. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 жовтня 2025 року в частині позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди скасовано. Провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Черкаської обласної прокуратури про відшкодування матеріальної шкоди закрито. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що: заявлені позивачем витрати на відшкодування матеріальної шкоди не є матеріальною шкодою у розумінні статей 22, 1166 та 1176 ЦК України, а є процесуальними витратами, передбаченими статтею 118 КПК України, адже мають ознаки процесуальних витрат, понесених у кримінальному процесі, з огляду на те, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, тощо ОСОБА_1 проводилося в порядку, передбаченому КПК України, на стадії досудового розслідування, і ці відповідні дії відносяться саме до кримінального провадження за правилами пункту 10 частини першої статті 3 КПК України, вирішення питання про стягнення яких за наявності відповідних підстав повинно здійснюватися в рамках кримінального провадження, в якому вони понесені, відповідно до статей 124, 125 КПК України. Подібні висновки висловлено у постановах Верховного Суду від 27 квітня 2020 року у справі № 522/3428/17 та від 29 вересня 2021 року у справі № 706/241/19. Таким чином, процесуальні питання, пов`язані з компенсацією процесуальних витрат у кримінальному провадженні, вирішуються у тій справі (провадженні), в якій вони були понесені, в порядку, передбаченому КПК України, що виключає можливість їх розгляду в порядку цивільного судочинства. З огляду на викладене, суд зробив висновок про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки вказані вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства; позивачем не доведено наявності сукупності обов`язкових елементів цивільно-правової відповідальності, необхідних для відшкодування моральної шкоди. Зокрема, відсутні належні та допустимі докази, які б свідчили про протиправність рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування або прокуратури саме у розумінні норм цивільного законодавства, а також про наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями та заявленими позивачем моральними стражданнями; сам по собі факт тривалого розгляду заяв позивача, скасування окремих процесуальних рішень слідчих чи прокурорів, а також незгода позивача з результатами досудового розслідування не може розцінюватися як безумовна підстава для відшкодування моральної шкоди. Такі обставини свідчать про реалізацію передбачених кримінальним процесуальним законодавством механізмів судового контролю, однак не підтверджують наявності протиправної поведінки відповідача, яка б спричинила позивачу моральні страждання у розумінні статті 23 ЦК України; судом встановлено, що позивач не був визнаний потерпілим у відповідному кримінальному провадженні, а також у певних випадках не сприяв проведенню досудового розслідування, зокрема ухилявся від участі у слідчих діях. Такі обставини об`єктивно ускладнювали встановлення фактичних даних у кримінальному провадженні та не можуть покладатися в основу висновку про неправомірність дій органів досудового розслідування чи прокуратури; позивач не надав суду жодних доказів, які б підтверджували факт отримання ним саме моральних страждань (погіршення психоемоційного стану, приниження честі та гідності, інші негативні немайнові наслідки), їх характер, тривалість та інтенсивність. Розрахунок моральної шкоди, здійснений позивачем виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, є умовним та не ґрунтується на вимогах закону, оскільки не враховує конкретних обставин справи та не підтверджений належними доказами; таким чином, за відсутності доведених фактів протиправності поведінки відповідача, наявності шкоди та причинного зв`язку між ними, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. Не погоджуючись із оскарженими судовими рішеннями, ОСОБА_1 подавав касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 жовтня 2025 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року у справі № 706/1110/15 повернуто особі, яка її подала, у зв`язку із тим, що ОСОБА_1 у касаційній скарзі не викладені передбачені чинним ЦПК України підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку (https://reyestr.court.gov.ua/Review/136627626). 02 червня 2026 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 жовтня 2025 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і направити справу на новий розгляд. У касаційній скарзі ОСОБА_1 щодо підстав касаційного оскарження судового рішення зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 другої статті 389 ЦПК України. Окрім цього, посилається на частину першу та третю статті 411 ЦПК України. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду) ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на постанови Верховного Суду: від 26 червня 2018 року у цій справі № 706/1110/15-ц; від 11 квітня 2024 року у справі № 335/12338/18; від 21 березня 2018 року у справі № 14-57цс18. Касаційна скарга підлягає поверненню з таких мотивів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Касаційний суд вже вказував, що у разі касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково вказуватися у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судувід 18 серпня 2021 року в справі № 759/4747/16-ц (провадження № 61-4673св20)). Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України). Аналіз касаційної скарги свідчить, що її

мотивувальна частина складається із викладення обставин справи та містить формальне посилання на неправильність та незаконність судових рішень. ОСОБА_1 не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень. Саме по собі посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права без обґрунтування випадків (випадку), передбачених у пунктах 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов`язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження. Формальне посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду: від 26 червня 2018 року у цій справі № 706/1110/15-ц; від 11 квітня 2024 року у справі № 335/12338/18; від 21 березня 2018 року у справі № 14-57цс18 не є обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Оскільки ОСОБА_1 жодним чином не обґрунтовує, яку саме норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в указаних у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не зазначає, які саме висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (та якої саме) у них викладено та які не застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не обґрунтовує неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Указане не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України). Окрім цього, у касаційній скарзі відсутнє обґрунтування передбачених частиною першою та третьою статті 411 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень. Формальне посилання в уточненій касаційній скарзі на частину першу та третю статті 411 ЦПК України не є належним обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, визначених у частині першій статті 411 ЦПК України та не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстав касаційного оскарження та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) Тому особою, яка подала касаційну скаргу, не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга підлягає поверненню. Крім цього, повернення касаційної скарги не є перешкодою у доступі до правосуддя, оскільки повернення касаційної скарги не обмежує право особи в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду. Керуючись статтями 260, 389, 392, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 жовтня 2025 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 02 квітня 2026 року повернути. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя В. І. Крат