Постанова Сумський апеляційний суд № 591/3204/25

Справа №591/3204/25 Номер провадження 22-ц/816/2279/26 Категорія - 53 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2026 року м. Суми Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Замченко А.О. (суддя-доповідач), суддів: Петен Я.Л., Худика А.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 20 квітня 2026 року в складі судді Ніколаєнко О.О., ухваленого в м. Суми (повний текст рішення виготовлено 20 квітня 2026 року) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, в с т а н о в и в : 28.03.2025 ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з позовом, який мотивував тим, що 27.06.2024 з вини відповідача сталася дорожньо-транспортна пригода за участю належних позивачу та відповідачу транспортних засобів, у результаті чого автомобіль позивача був пошкоджений. На час дорожньо-транспортної пригоди цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 не була застрахована. На ремонт транспортного засобу він витратив 38900 грн, які останній відмовляється відшкодовувати. Також протиправними діями відповідача позивачу заподіяно моральну шкоду, яку він оцінив у 50000 грн. Посилаючись на викладені обставини, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 38900 грн матеріальної шкоди, 50000 грн моральної шкоди і судові витрати. Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 20.04.2026 у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та наявним доказам, просить скасувати рішення суду та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовільнити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивач на момент ДТП законно керував транспортним засобом, користувався ним та за власний рахунок здійснив його ремонт на суму 38900 грн. Зазначає, що саме він поніс реальні витрати, які виникли внаслідок протиправних дій відповідача. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про недоведеність факту ремонту автомобіля та його зв`язку з ДТП, оскільки до справи були долучені документи, в яких зазначені деталі автомобіля, характер ремонтних робіт та їх вартість, що повністю відповідає механічним пошкодженням, отриманим внаслідок ДТП. Крім того, вказує, що суд не навів жодного мотиву чому надані документи є неналежними чи недопустимими доказами, чим порушив вимоги ст. 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Звертає увагу, що відповідач не надав жодного доказу, який би спростував факт понесення позивачем витрат на ремонт автомобіля. Зазначає, що суд безпідставно поклав на позивача негативні наслідки незавершеного розгляду матеріалів у Моторно (транспортному) страховому бюро України. Вказує, що сам факт можливості отримання регламентної виплати від МТСБУ не позбавляє потерпілу особу права звернення безпосередньо до винної особи з вимогою про відшкодування шкоди. Відсутність рішення МТСБУ жодним чином не спростовує вини відповідача та не звільняє його від цивільно-правової відповідальності. Також суд не врахував, що постановою в справі про адміністративне правопорушення відповідача було визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП. Вважає, що відзив на позовну заяву подано відповідачем з порушенням процесуальних строків, встановлених судом та нормами ЦПК України, а тому він не підлягає врахуванню судом під час розгляду справи. Крім того, суд першої інстанції фактично ототожнив право на відшкодування моральної шкоди виключно з доведеністю права власності на транспортний засіб, що суперечить правовій природі моральної шкоди та практиці Верховного Суду. Дійшовши помилкових висновків про те, що «суб`єктне незадоволення» не є підставою для компенсації моральної шкоди. Позивач посилався не лише на емоційне невдоволення, а на тривалі нервові переживання та психологічний дискомфорт, викликані поведінкою відповідача та необхідністю тривалого захисту своїх прав. Учасники справи правом подати відзив на апеляційну скаргу у встановлений судом строк не скористалися. Відповідно до ч. 1 ст. 368, ч. 1 ст. 369 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи те, що апеляційна скарга подана на рішення суду з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 27.062024 о 17:30 у м. Суми, по вул. Г. Крут, 78, ОСОБА_2 , керуючи автомобілем Москвич 21251, реєстр номер Г4394СУ, не вибрав безпечної швидкості руху, не дотримався безпечної дистанції та скоїв зіткнення з автомобілем CHEVROLET AVEO, реєстр. номер НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_1 , який зупинися попереду, у результаті чого транспортні засоби отримали механічні пошкодження з матеріальними збитками. Постановою Зарічного районного суду м. Суми від 11.07.2024 ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 850 грн (а. с. 6 - 12). Як вбачається з копій рахунку-фактури від 12.11.2024№ХФОП-00213, видаткової накладної від 12.11.2024 №ХФОП-00008 загальна вартість товарів (кришка багажника, петлі кришки багажника, задній ліхтар та бампер, підсилювач бампера, задня панель) та послуг (рихтування, фарбування) становить 38900 грн (а. с. 13, 14). З листа Моторного (транспортного) страхового бюро України від 05.02.2026 вбачається, що на розгляді в МТСБУ перебуває повідомлення ОСОБА_1 про ДТП, яка мала місце 27.06.2024. На даний час МТСБУ не прийнято рішення про виплату страхового відшкодування ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що останнім не надано документи: заяву про страхове відшкодування, паспорт, ідентифікаційний код, свідоцтво про реєстрацію ТЗ. Також у матеріалах справи знаходиться витяг з ЄДРСР постанови Зарічного районного суду м. Суми від 11.07.2024 у справі №591/6942/24 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності щодо зазначеного вище ДТП (а. с. 57 зв.). Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не є власником пошкодженого в результаті ДТП автомобіля, а тому він не набув права на відшкодування шкоди. Колегія суддів не погоджується з такими висновками місцевого суду, оскільки вони не відповідають матеріалами справи та вимогам закону. Стаття 395 ЦК України визначає види речових прав на чуже майно, до яких належить право володіння. Речове право на чуже майно, як і право власності, має абсолютний характер. Суб`єкт речового права на чуже майно вступає у відносини з усіма іншими суб`єктами, хто його оточує. Таким чином, абсолютний характер речового права проявляється в тому, що порушником речового права на чуже майно може бути будь-яка особа з-поміж тих, з ким він вступає у відносини. Відповідно до ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Якщо порушення речового права на чуже майно, з вини третіх осіб, завдало певних майнових збитків особі, якій належить це право, то ця особа може звернутися за захистом належних їй прав на підставі статті 396 ЦК України. Факт правомірності володіння майном є достатньою підставою для особи, яка володіє речовим правом на чуже майно, для звернення за захистом цього права. Згідно з ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Таким чином, спричинення шкоди користувачу майна випливає з факту його користування цим майном на достатній правовій підставі відповідно до пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 03.12.2014 у справі №6-183цс14. Встановивши, що ОСОБА_1 керував транспортним засобом на підставі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії та реєстраційного документа на транспортний засіб, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що оскільки він не є власником пошкодженого в результаті ДТП автомобіля марки CHEVROLET AVEO, реєстр. номер НОМЕР_1 , тому не має право на відшкодування завданої шкоди. Такі висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 07.11.2018 у справі №200/21325/15-ц, від 24.03.2021 у справі №755/2656/19. З огляду на викладене, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги в зазначеній частині. Частиною 1 ст. 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (п. 1 ч. 1 ст. 1188 ЦК України). Згідно зі ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (відшкодуванням). За змістом статей 23, 1167 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна. Моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями, відшкодовується особою, яка її завдала. У статті 1 Закону України «Про страхування» визначено, що страхування - правовідносини щодо захисту страхових інтересів фізичних та юридичних осіб (страховий захист) при страхуванні ризиків, пов`язаних з життям, здоров`ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням, з володінням, користуванням і розпорядженням майном, з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі, у разі настання страхових випадків, визначених договором страхування, за рахунок коштів фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових премій (платежів, внесків), доходів від розміщення коштів таких фондів та інших доходів страховика, отриманих згідно із законодавством. Предметом договору страхування є передача страхувальником за плату ризику, пов`язаного з об`єктом страхування, страховику на умовах, визначених договором страхування або законодавством України (абз. 1 ч. 1 ст. 980 ЦК України). Частиною 1 ст. 1 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачена регламентна виплата, тобто страхова виплата (страхове відшкодування), що здійснюється Моторним (транспортним) страховим бюро України (далі - МТСБУ) за рахунок коштів централізованих страхових резервних фондів у випадках, передбачених цим Законом. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2021 у справі №147/66/17 зазначила, що внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов`язки, пов`язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов`язок виплатити відповідне відшкодування за Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» виникає в страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом №1961-IV випадках - МТСБУ), та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не має обов`язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов`язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов`язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ). У постанові Верховного Суду від 08.07.2021 у справі №712/13754/19 зроблено висновок: «Встановивши, що ДТП сталося з вини ОСОБА_2 та на момент вчинення пригоди його відповідальність не було застраховано, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що страхове відшкодування має бути стягнуто саме з МТСБУ, за рахунок коштів з централізованих резервних фондів, відповідно до Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (ч. 1 ст. 48 ЦПК України). Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів чи неналежного відповідача, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі в справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору в спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі в справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови в задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 28.10.2020 у справі №761/23904/19, від 20.01.2021 у справі №203/2/19, від 21.11.2022 у справі №754/16978/21. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі №523/9076/16-ц вказано, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження в справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження». Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позов пред`явлено до неналежного відповідача ОСОБА_2 , оскільки належним відповідачем є МТСБУ. З урахуванням наведених мотивів відмови в задоволенні позову колегія суддів інші доводи апеляційної скарги не аналізує. Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 15.10.2025 у справі №757/51866/19, від 29.10.2025 у справі №757/39784/23, від 10.12.2025 у справі №207/4775/21. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, з огляду на те, що суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про відмову в задоволенні позову, але відмовив з інших підстав, тому рішення суду в частині мотивів відмови в задоволенні позовних вимог підлягає зміні з підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції змінено в частині мотивів, тому апеляційний суд не здійснює розподіл судових витрат. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню: судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-382, 389 ЦПК України, у х в а л и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 20 квітня 2026 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Зарічного районного суду м. Суми від 20 квітня 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий - А.О. Замченко Судді: Я.Л. Петен А.М. Худик