Постанова 4856 № 560/552/26

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 560/552/26 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Козачок І.С. Суддя-доповідач - Савицька Н.В. 08 червня 2026 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Савицької Н.В. суддів: Драчук Т. О. Томчука А.В. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області в особі Шепетівського відділу на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 18 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області в особі Шепетівського відділу про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області в особі Шепетівського відділу, в якому просить визнати протиправними дії щодо повернення заяви від 15.10.2025 та відмови прийняти документи, зобов`язати прийняти, зареєструвати і вирішити по суті його заяву від 15.10.2025 щодо визнання особою без громадянства. Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 18.03.2026 позов задоволено частково. Визнано протиправним нерозгляд Шепетівським відділом Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області по суті заяви ОСОБА_1 від 15.10.2025 про визнання особою без громадянства. Зобов`язано Шепетівський відділ Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області розглянути по суті заяву ОСОБА_1 від 15.10.2025 про визнання особою без громадянства (з доданими до неї матеріалами) та прийняти рішення відповідно до вимог закону та з урахуванням висновків суду. У задоволенні решти вимог позову - відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається, зокрема на те, що заява про визнання особою без громадянства та додані до неї документи подаються заявником або його законним представником особисто територіальному органу/територіальному підрозділу ДМС за місцем проживання особи, у зв`язку з чим заявнику ОСОБА_1 було рекомендовано звернутись до підрозділу ДМС після звільнення з місць позбавлення волі. Звертає увагу суду, що відповідачем рішення про відмову у визнанні позивача особою без громадянства не приймалося, оскільки останнім не дотримано відповідний порядок звернення, а тому відповідь територіального органу ДМС не є рішенням субєкта владних повноважень та не породжує для позивача жодних правових наслідків, що свідчить про відсутність порушеного права. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на те, що судом першої інстанції ухвалено законне та обґрунтоване рішення, відповідно до норм матеріального та процесуального права, просив скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. На підставі положень ч.1 ст. 308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 не був своєчасно документований паспортом громадянина України, оскільки у 1991 проживав у іншій державі, повернувшись в Україну у 1994 році. 15.10.2025, засобами поштового зв`язку, позивач направив до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області в особі Шепетівського відділу заяву, в якій просив визнати його особою без громадянства (а.с.23). У письмових поясненнях ОСОБА_1 , які були направлені ним разом із заявою, зокрема вказано про те, що у 2006 він був засуджений та почав відбувати покарання в Шепетівській ВК-98, звільнився 23.12.2010. Надалі знову був засуджений та почав відбувати покарання в Катеринівській ВК-46 до 25.12.2015. У 2019 був засуджений та почав відбувати покарання в Райковецькій ВК-78, надалі був скерований до ЗВК-28, де станом на цей час відбуває покарання до 2034 року. У справі також міститься пояснення ОСОБА_1 від 08.11.2024, на ім`я начальника Шепетівського відділу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області, завізоване начальником установи відбування покарання, з клопотанням про оформлення паспорта громадянина України. На звернення ОСОБА_1 від 15.10.2025 Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області в особі Шепетівського відділу 07.11.2025 повідомило, листом за №Т-119/6/6802-25/6831.39/148-25 (а.с. 28) про те, що заява ОСОБА_1 щодо визнання його особою без громадянства розглянута. Зі змісту вказаного повідомлення вбачається, що ОСОБА_1 з питань встановлення належності до громадянства України, документування паспортом громадянина України, паспортом громадянина України для виїзду за кордон, реєстрації місця проживання, продовження строку перебування, надання дозволу на імміграцію, документування посвідкою на постійне або тимчасове проживання до територіальних підрозділів та УДМС у Хмельницькій області не звертався. Вказується на те, що згідно з п. 4 Порядку розгляду заяв про визнання особою без громадянства заява про визнання особи без громадянства та додані до неї документи подаються заявником або його законним представником особисто територіальному органу/територіальному підрозділу ДМС за місцем проживання особи. Подану ОСОБА_1 заяву щодо визнання його особою без громадянства та документи вирішено повернути, рекомендовано після звільнення з місць позбавлення волі звернутись до підрозділу міграційної служби за місцем проживання для подання особисто заяви та документів щодо визнання особою без громадянства. Позивач, вважаючи дії відповідача протиправними, звернувся до суду. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не позбавлений можливості забезпечити проведення відповідних процедурних дій у взаємодії з адміністрацією установи виконання покарань, оскільки на відповідача покладений обов`язок щодо прийняття та розгляду заяви про визнання особою без громадянства, а також вчинення необхідних дій, а тому саме відповідач повинен організувати їх здійснення у спосіб, який забезпечує ефективну реалізацію відповідного права. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених ст. 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Статтею 4 Конституції України визначено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Відповідно до приписів ч.2 ст.19 Конституції Україні органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон №3773-VI) особа без громадянства - це особа, яка не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону. Положеннями статті 6-1 Закону №3773-VI зокрема передбачено, що письмова заява про визнання особою без громадянства подається особисто у паперовій формі до територіального органу чи до територіального підрозділу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (у разі його утворення), повнолітньою дієздатною особою за місцем її проживання. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, протягом шести місяців з дня подання заяви про визнання особою без громадянства на підставі всієї наявної інформації і документів приймає рішення про визнання особою без громадянства або про відмову у визнанні особою без громадянства. Строк розгляду такої заяви може бути подовжений уповноваженою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, до 12 місяців. Під час розгляду заяви про визнання особою без громадянства центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, вживає необхідних заходів для збору інформації з місця народження такої особи, країн або місць її попереднього постійного та довгострокового проживання, а також з країни, громадянство якої мають члени її сім`ї. Протягом строку розгляду заяви про визнання особою без громадянства особа вважається такою, яка тимчасово перебуває на території України на законних підставах. Для підтвердження цього особі видається довідка встановленого зразка про звернення за визнанням особою без громадянства. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів приймає рішення про відмову у визнанні особою без громадянства у разі, якщо: - особа, яка подала заяву про визнання особою без громадянства, є громадянином України або іншої держави за умови, що її громадянство було визнано компетентним органом цієї держави та заявник був документований відповідно до законодавства цієї держави; - особа, яка подала заяву про визнання особою без громадянства, свідомо подала недійсні (крім документів, що стали недійсними у зв`язку із закінченням строку їх дії), підроблені документи або повідомила про себе неправдиві відомості щодо обставин, які впливають на визначення її статусу; - особа, яка подала заяву про визнання особою без громадянства, вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства, як це визначено міжнародними актами, розробленими з метою недопущення таких злочинів, або скоїла тяжкий злочин неполітичного характеру поза межами країни проживання до того, як вона була допущена у цю країну, або є винною у вчиненні діянь, що суперечать цілям і принципам Організації Об`єднаних Націй. Після прийняття рішення про відмову у визнанні особою без громадянства протягом трьох робочих днів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, направляє особі, яка подала заяву про визнання особою без громадянства, або її законному представнику повідомлення про це із зазначенням підстави відмови відповідно до цього Закону та роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Рішення про відмову у визнанні особою без громадянства може бути оскаржено особою, яка подала заяву про визнання особою без громадянства, або її законним представником до адміністративного суду. Постановою Кабінету Міністрів України від 24 березня 2021 №317 затверджений Порядок розгляду заяв про визнання особою без громадянства (далі - Порядок №317). Судом встановлено, що за результатами розгляду поданої ОСОБА_1 заяви відповідачем надано відповідь про необхідність особистого звернення позивача після звільнення його з місця відбування покарання. У той же час, на момент звернення позивач відбував та продовжує відбувати покарання у вигляді позбавлення волі строком до 2034 року, що об`єктивно унеможливлює його особисту явку до територіального органу ДМС. Так, дійсно, відповідно до вимог Порядку №317 заява про визнання особою без громадянства подається заявником особисто або через законного представника до територіального органу ДМС за місцем проживання. Разом з тим, як правильно зазначив суд першої інстанції, наведені положення підлягають застосуванню з урахуванням принципу Верховенства Права, зокрема таких його складових як розумність, пропорційність та забезпечення ефективної реалізації прав особи. Формальне тлумачення вимоги щодо особистого подання заяви без урахування фактичних обставин, за яких заявник позбавлений можливості реалізувати таке право внаслідок перебування під вартою, призводить до фактичного позбавлення особи права на доступ до адміністративної процедури щодо визнання його особою без громадянства. Суд виходить з того, що держава не може покладати на особу негативні наслідки невиконання обов`язку, виконання якого є об`єктивно неможливим у зв`язку з обмеженнями, встановленими самою державою. Відповідно до підходів, сформованих у практиці Європейського суду з прав людини, право на доступ до процедури повинен бути практичним та ефективним, а не теоретичним чи ілюзорним. Надання відповідачем відповіді про можливість звернення лише після звільнення позивача фактично відтерміновує реалізацію його права на невизначений строк та унеможливлює його реалізацію протягом тривалого часу, що суперечить принципу ефективного доступу до адміністративних процедур. Крім того, перебування особи у місцях позбавлення волі не припиняє її правосуб`єктності та не позбавляє права на звернення до органів державної влади та отримання адміністративних послуг. Відтак, на відповідача покладається обов`язок організувати розгляд заяви позивача у такий спосіб, який забезпечує реальну можливість реалізації відповідного права, зокрема шляхом взаємодії з адміністрацією установи виконання покарань або забезпечення участі представника. Однак, відповідач, обмежившись формальним посиланням на вимогу особистого звернення та не вживши жодних заходів для забезпечення доступу позивача до відповідної процедури, діяв не у спосіб, що передбачений законом, порушивши принцип пропорційності. Суд вважає, що надана позивачу відповідь є фактичною відмовою у прийнятті та розгляді заяви по суті. У той же час, у відповіді не наведено жодної з визначених безпосередньо Законом підстав для відмови у визнанні заявника особою без громадянства. Оцінюючи доводи відповідача, наведені у відзиві, щодо відсутності у позивача місця проживання у розумінні статті 29 ЦК України, суд вважає, що вони ґрунтуються на формальному тлумаченні норм матеріального права без урахування характеру спірних правовідносин. Положення статті 29 ЦК України регулюють цивільно-правові аспекти визначення місця проживання фізичної особи та не можуть застосовуватись як підстава для обмеження доступу особи до адміністративних процедур, зокрема процедури визнання особою без громадянства. Перебування позивача в установі виконання покарань, яка є його єдиним фактичним місцезнаходженням, підлягає врахуванню відповідачем при застосуванні Порядку №317, оскільки інше тлумачення призводить до ситуації, за якої особа фактично позбавлена можливості реалізувати передбачене законом право взагалі. Посилання відповідача на неможливість здійснення передбачених процедурних дій (отримання біометричних даних, проведення співбесіди, ідентифікації особи тощо) суд вважає необґрунтованими, оскільки такі дії є складовими адміністративної процедури, обов`язок щодо організації якої покладено саме на відповідача. Положення Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №317, передбачають обов`язок відповідача прийняти заяву про визнання особою без громадянства, здійснити ідентифікацію особи, провести співбесіду та реалізувати інші необхідні процедурні положення. Разом з тим, аналіз зазначеного Порядку свідчить про відсутність у ньому приписів, які б встановлювали виключно стаціонарний спосіб здійснення таких дій або пов`язували їх проведення виключно з перебуванням заявника у приміщенні територіального органу ДМС. Тобто, Порядок не прив`язує можливість вчинення цих дій виключно до місця розташування органу ДМС, обмежуючи можливість їх вчинення у іншому місці. При цьому, відсутність детально визначеного механізму реалізації повноважень не звільняє суб`єкта влади від обов`язку забезпечити реалізацію прав особи, гарантованих законом. Натомість, організаційні або технічні труднощі у діяльності суб`єкта владних повноважень не можуть бути підставою для відмови особі у доступі до реалізації її прав. З урахуванням того, що позивач перебуває під повним контролем держави, відповідач не позбавлений можливості забезпечити проведення відповідних процедурних дій у взаємодії з адміністрацією установи виконання покарань. З огляду на те, що на відповідача покладений обов`язок щодо прийняття та розгляду заяви про визнання особою без громадянства, а також вчинення необхідних дій, саме відповідач повинен організувати їх здійснення у спосіб, який забезпечує ефективну реалізацію відповідного права. Отже, оскільки чинне законодавство покладає на відповідача обов`язок щодо розгляду заяви та проведення відповідних дій, відсутність прямо визначеного способу їх реалізації у конкретних умовах не звільняє відповідача від обов`язку забезпечити їх виконання. Протилежне фактично зводило б передбачену Порядком процедуру до такої, що може бути реалізована виключно за умови фізичної явки особи, що у випадку позивача є об`єктивно неможливим, призводячи до повного нівелювання змісту відповідного права, яке стає теоретичним та ілюзорним, що суперечить стандартам ефективного доступу до процедур, сформованим у практиці Європейського суду з прав людини ( справи Bellet v. France, De Geouffre de la Pradelle v. France) Суд ураховує практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої право на доступ до суду та процедури включає не лише можливість брати участь у провадженні, але й право ініціювати його (рішення у справі Golder v. United Kingdom). У цьому рішенні Суд вказав на те, що держава не може обмежити доступ лише тому, що особа перебуває під вартою. У рішенні Zubac v. Croatia суд зазначив, що обмеження не можуть звужувати право настільки, що втрачається його сутність. З урахуванням наведеного, відмова відповідача у вирішенні заяви позивача по суті з підстав неможливості його особистої явки та формального тлумачення вимог законодавства свідчить про застосування надмірного формалізму та призводить до позбавлення останнього ефективного доступу до відповідної адміністративної процедури. Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що нерозгляд відповідачем по суті заяви позивача від 15.10.2025 про визнання особою без громадянства є протипрваним. Також, судова колегія погоджується з обраним судом першої інстанції способом поновлення порушених прав позивача шляхом зобовязання розглянути по суті заяву ОСОБА_1 від 15.10.2025 про визнання особою без громадянства (з доданими до неї матеріалами) та прийняти рішення відповідно до вимог закону та з урахуванням висновків суду. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. У частині відмови в задоволенні позовних вимог рішення суду відповідачем не оскаржується, тому колегія суддів не перевіряє обґрунтованість рішення в цій частині. Відповідно до пункту

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України). Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року). Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області в особі Шепетівського відділу залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 18 березня 2026 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає. Головуючий Савицька Н.В. Судді Драчук Т. О. Томчук А.В.