Постанова Київський апеляційний суд № 381/4368/25

Єдиний унікальний номер справи № 381/4368/25 Провадження № 22-ц/824/7385/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, В С Т А Н О В И В : 05 серпня 2025 року позивач звернувся до Фастівського міськрайонного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача. На обґрунтування позовних вимог було зазначено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 03.07.2017 року, ОСОБА_1 є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельної ділянки розміром 0,0973 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 321200000:05:001:0177 за цією адресою. В порядку добросусідства між попередніми власниками земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 було встановлено межовий знак у вигляді паркану з металевих листів-секцій та металевої сітки. Ніяких непорозумінь щодо користування суміжними земельними ділянками не виникало до моменту зведення з боку відповідача поряд з межовим знаком металево-бетонної конструкції вздовж існуючого межового знаку, облаштованої компостної ями з порушенням відстані. Відповідно до акту комісійного обстеження суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 від 12.06.2025 року, зафіксовано, що з боку відповідача на своїй земельній ділянці частково встановлено бетонну огорожу на відстані 0,2 - 0,3 метра до існуючої огорожі (межового знаку). Також частково встановлено металеву конструкцію з підвищеним насипом землі до існуючої огорожі (межового знаку) на відстані 0,3 - 0,4 метра до господарських споруд гаража, погріба позивача. За технічною документацією до житлової будівлі дані господарські споруди було встановлено впритул до межового знаку між сусідніми земельними ділянками ще попередніми власниками. З боку відповідача не дотримано мінімальних меж щодо встановлення металево-бетонної конструкції вздовж межового знаку між суміжними земельними ділянками сторін по справі. Побудована конструкція має декілька секцій і бетонні, і металеві. Має нерівне розташування, оскільки розширюється і звужується вздовж межі. В місці металевої конструкції (розташовано господарські споруди позивача) конструкція підвищена за рахунок надлишку землі і сміття, облаштовано сміттєзбірник з порушенням норм закону. Це в свою чергу спричинило позивачу як власнику суміжної земельної ділянки ряд певних незручностей, як затінення житлової будівлі та земельної ділянки, попадання надлишку атмосферних опадів, землі, сміття на господарські споруди, забруднення повітря неприємними запахами біля житлового будинку, що відображається на фізичному здоров`ї позивача та членів її сім`ї. Оскільки на прохання припинити неправомірні дії та відновити користування суміжними земельними ділянками в порядку добросусідських відносин відповідач не реагує, позивач звернулась до суду з даним позовом. Враховуючи викладене, позивач просив суд: 1) ухвалити рішення, яким усунути їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою по АДРЕСА_1 шляхом знесення металево-бетонної конструкції, побудованої з боку власника земельної ділянки по АДРЕСА_2 ОСОБА_2 вздовж спільного межового знака між сусідніми ділянками; 2) зобов`язати відповідача засипати компостну яму на своїй земельній ділянці, яка розташована на відстані 10 м. до житлового будинку позивача по АДРЕСА_1 ; 3) зобов`язати відповідача звільнити межовий знак між суміжними земельними ділянками сторін від надлишку землі та сміття в частині розташування господарських споруд (гаража, погріба) позивача. Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 02 січня 2026 року позивач направив апеляційну скаргу. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 09 квітня 2026 року, з`явилися позивач ОСОБА_1 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити; відповідач ОСОБА_2 , який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, залишаючи позовні вимоги без задоволення, зазначив, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту порушення її права власності чи створення відповідачем перешкод у користуванні земельною ділянкою, зокрема не встановлено, що бетонна огорожа встановлена з порушенням вимог ДБН або створює негативні наслідки для користування майном позивача, компостна яма відповідачем була усунута (засипана), що підтверджено актом обстеження, наявність сміття та надлишків ґрунту на межі земельних ділянок не підтверджена належними доказами, а показання свідків та надані матеріали не свідчать про реальне порушення прав позивача, у зв`язку з чим відсутні передбачені ст. 391 ЦК України підстави для усунення перешкод у користуванні майном та обраний спосіб захисту є недоведеним. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на неналежність позиції апелянта щодо того, що встановлений відповідачем паркан є окремою самостійною спорудою у тому розумінні, який розповсюджує на нього позивач. З матеріалів справи та пояснень сторін вбачається, що на межі земельних ділянок відповідачем встановлено залізобетонну огорожу (паркан), яка розташована в межах земельної ділянки відповідача, не виходить за її межі та не займає територію позивача, у зв`язку з чим відсутні ознаки самовільного зайняття земельної ділянки чи іншого порушення права власності позивача з цього приводу. Доводи апелянта про невідповідність зазначеної огорожі вимогам закону зводяться до того, що актом комісійного обстеження від 12.06.2025 року зафіксовано встановлення з боку відповідача бетонної огорожі на відстані 0,2-0,3 метра до існуючого межового знака, а також металевої конструкції з підвищеним насипом ґрунту на відстані 0,3-0,4 метра від господарських споруд позивача (гаража та погреба); при цьому зазначені обставини, на думку позивача, у сукупності з висновками комісії та показаннями свідків підтверджують порушення будівельних норм, зокрема ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій», відповідно до яких мінімальна відстань від межових знаків при облаштуванні конструкцій повинна становити не менше 1 метра. З даного приводу апеляційний суд зазначає, що сам по собі акт комісійного обстеження не є нормативно-правовим актом і має статус письмового доказу, який підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами, а не як безумовне підтвердження порушення вимог будівельних норм. При цьому позивачем не надано належних доказів (таких як зокрема висновки відповідної судової будівельно-технічної експертизи), які би однозначно підтверджували факт порушення відповідачем вимог ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій», а також причинно-наслідковий зв`язок між розташуванням огорожі та заявленими негативними наслідками. Натомість з матеріалів справи вбачається, що відповідачем надано докази на підтвердження належного розташування огорожі в межах своєї земельної ділянки та її відповідності встановленим вимогам, а сам факт розміщення огорожі на відстані від межового знака не свідчить автоматично про порушення прав позивача чи вимог законодавства. Обов`язковою передумовою для задоволення позову такого характеру є доведення факту реального порушення права власника або створення йому перешкод у користуванні майном, а також доведеність причинного зв`язку між діями відповідача та такими наслідками, що у даному випадку позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами. Не може бути прийнята й позиція позивача про те, що оскільки на межі земельних ділянок вже існує огорожа у вигляді сітки, то це, на думку апелянта, унеможливлює або обмежує право власника суміжної земельної ділянки встановити іншу огорожу в межах своєї земельної ділянки, без порушення меж суміжної ділянки. Такий підхід є помилковим, оскільки чинне законодавство України не містить заборони на встановлення власником земельної ділянки огорожі в межах належної йому території за умови дотримання меж та прав інших землекористувачів. Водночас апеляційний суд зазначає, що саме по собі існування межової огорожі не позбавляє власника суміжної земельної ділянки права на її облаштування та використання у спосіб, що відповідає цільовому призначенню земельної ділянки та не порушує прав інших осіб. Відтак доводи апелянта в цій частині ґрунтуються на довільному тлумаченні норм права та не підтверджені жодними нормативними приписами, а тому є необґрунтованими та такими, що не впливають на правильність висновків суду першої інстанції В судовому засіданні апелянт додатково посилалася на низку обставин, які не були викладені та обґрунтовані в апеляційній скарзі, однак апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості їх враховувати та оцінювати при вирішенні справи. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Водночас згідно з частиною четвертою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Разом із тим у даній справі таких порушень судом першої інстанції встановлено не було, а обставини, на які апелянт посилалася в судовому засіданні, не були включені до змісту письмової апеляційної скарги та не є її доводами у процесуальному розумінні. За таких умов вони виходять за межі апеляційного перегляду, у зв`язку з чим не можуть бути прийняті судом до уваги та не підлягають оцінці при вирішенні даної справи. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько