Постанова Київський апеляційний суд № 378/1442/25

Єдиний унікальний номер справи № 378/1442/25 Провадження № 22-ц/824/5200/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 02 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Ставищенського районного суду Київської області від 04 листопада 2025 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Військова частина НОМЕР_1 , Міністерство оборони України, Ставищенський відділ реєстрації актів цивільного стану у Білоцерківському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про оголошення фізичної особи померлою, В С Т А Н О В И В : 09 жовтня 2025 заявник звернувся до Ставищенського районного суду Київської області з вказаною заявою. На обґрунтування вимог заяви зазначено, що брат ОСОБА_1 - ОСОБА_2 23.04.2024 року був призваний на військову службу по мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_1 . Згідно бойового розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 від 24.09.2024 року №1974, солдат ОСОБА_2 15.12.2024 року вибув у район населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області для виконання бойових завдань із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Згідно із витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 за №6084 від 30.12.2024 року встановлено, що внаслідок стрілецького бою при штурмових діях військовослужбовець ОСОБА_2 отримав кульові поранення голови та тулуба, в результаті чого лежав на землі, не подаючи ознак життя та не виходив на зв`язок, одразу евакуювати останнього не було можливим, у зв`язку з продовженням інтенсивності обстрілів зі сторони збройних формувань російської федерації. У зв`язку із зникненням брата, заявник звернувся до Баштанського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції Миколаївській області, де за його заявою про зникнення ОСОБА_2 під час виконання бойового завдання відкрито кримінальне провадження та внесено інформацію до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12024152140000690. Провести пошукові заходи після 15.12.2024 р. з метою встановлення місцезнаходження та евакуації солдата ОСОБА_2 не було можливим у зв`язку із тим, що район населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області, перебуває в зоні активних бойових дій та перебуває під постійними обстрілами з боку збройних формувань російської федерації. Враховуючи викладене, заявник просив суд, з урахуванням уточнень заявлених вимог (а. с. 72-75), оголосити ОСОБА_2 померлим внаслідок загибелі під час захисту Батьківщини, виконуючи бойове завдання та забезпечуючи здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, перебуваючи безпосередньо в районі їх ведення. Рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 04 листопада 2025 року заяву задоволено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 27 листопада 2025 року заінтересована особа - Міністерство оборони України направила апеляційну скаргу, у якій зазначила, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про оголошення фізичної особи померлою у повному обсязі. 09 лютого 2026 року до апеляційного суду від заявника - ОСОБА_1 надійшли відзиви, які є ідентичними за своєю суттю, на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін. Станом на день розгляду справи відзивів на апеляційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходило. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 02 квітня 2026 року, з`явився представник заінтересованої особи ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, задовольняючи заяву, зазначив, що на підставі досліджених письмових доказів встановлено факт призову ОСОБА_2 на військову службу та його участі у бойових діях у складі військової частини НОМЕР_1 , встановлено, що 15.12.2024 року він вибув у район населеного пункту Торецьк для виконання бойового завдання та під час штурмових дій отримав кульові поранення голови і тулуба, після чого не подавав ознак життя та не виходив на зв`язок, а його евакуація була неможливою через інтенсивні бойові дії, встановлено факт зникнення безвісти військовослужбовця у зв`язку з воєнними діями та внесення відомостей до ЄРДР за фактом його зникнення, встановлено відсутність відомостей про перебування ОСОБА_2 у полоні або про його місцезнаходження, встановлено, що район зникнення відноситься до території активних бойових дій, що унеможливлює проведення пошукових заходів та отримання офіційних документів про смерть, встановлено наявність обставин, які дають підстави для вірогідного припущення про загибель особи під час захисту Батьківщини, та дійшов висновку про наявність передбачених ч. 2 ст. 46 ЦК України виключних підстав для оголошення фізичної особи померлою до спливу встановленого строку. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично вже була досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Окремо колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на наступне: Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 3 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою. Статтею 306 ЦПК України передбачено, що у заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку. Відповідно до ч. 2 ст. 46 ЦК України фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців. Згідно з ч. 3 ст. 46 ЦК України фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті. Статтею 47 ЦК України визначено, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті. Оголошення фізичної особи померлою - це судове визнання померлою фізичної особи, щодо якої за місцем її постійного проживання немає будь-яких відомостей про місце перебування протягом встановленого законом строку. У правовому контексті оголошення фізичної особи померлою є припущенням її смерті, що має наслідком припинення правосуб`єктності. Суд під час оголошення фізичної особи померлою достеменно не може встановити факт її смерті, а лише припускає це на підставі непрямих доказів або у зв`язку із тривалою безвісною відсутністю. Оголошення громадянина померлим має своїм призначенням усунення невизначеності, яка склалася у правовідносинах за участю особи, яка тривалий час є відсутньою за місцем свого постійного проживання і місце перебування якої невідоме. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 грудня 2024 року в справі № 755/11021/22 вирішила виключну правову проблему щодо початку відліку строку, передбаченого частиною другої статті 46 ЦК України, для оголошення судом фізичної особи померлою у разі, якщо є підстави припускати про вірогідну смерть (загибель) особи на території, на якій велись активні бойові дії. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що в частині другій статті 46 ЦК України йдеться про воєнні дії, збройний конфлікт, а не про воєнний стан. Не можна тлумачити цей припис як такий, що його можливо застосувати стосовно оголошення особи померлою винятково після скасування воєнного стану на всій території України. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою не раніше спливу шести місяців від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія, хоча і є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних дій. Особа може бути оголошена в судовому порядку померлою у разі встановлення обставин, на підставі яких суд робить вірогідне припущення про смерть цієї особи. На цьому наголошено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 177/11/20, від 07 листопада 2023 року у справі № 607/159/23. Разом із тим суд повинен мати достатні належні та допустимі докази для встановлення обставин, на підставі яких можливо зробити вірогідне припущення про смерть громадянина. Відсутність доказів або суперечність у доказах на підтвердження обставин, що надаються заявником та/або заінтересованими особами, унеможливлює оголошення особи померлою (див. постанови Верховного Суду від 08 лютого 2024 року у справі № 148/1207/22, від 04 червня 2025 року у справі № 591/11696/23, від 18 грудня 2025 року у справі № 357/16463/24). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру. Як вбачається з матеріалів справи та належно встановлено судом першої інстанції в ході розгляду справи, з копій повідомлення військової частини НОМЕР_1 від 06.03.2025р. (а.с. 21), сповіщення сім`ї № 270 від 18.12.2024р. № 3/15678 (а.с. 19) та витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 30 грудня 2024 року №6084 (а.с. 22-24), вбачається, що солдата ОСОБА_2 було призначено на посаду стрільця-помічника гранатометника 3 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти НОМЕР_2 стрілецького батальйону військової частини НОМЕР_1 . Згідно бойового розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 від 24.09.2024 року № 1974, солдат ОСОБА_2 15.12.2024 року вибув у район населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області для виконання бойових завдань із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. З витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 за № 6084 від 30.12.2024 року встановлено, що внаслідок стрілецького бою при штурмових діях військовослужбовець ОСОБА_2 отримав кульові поранення голови та тулуба, в результаті чого лежав на землі, не подаючи ознак життя та не виходив на зв`язок, одразу евакуювати останнього не було можливим, у зв`язку з продовженням інтенсивності обстрілів зі сторони збройних формувань російської федерації. Згідно п. 1 витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 за № 6084 від 30.12.2024 року, вважається встановленим, що стрілець-помічник гранатометника 3 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти НОМЕР_2 стрілецького батальйону військової частини НОМЕР_1 солдат ОСОБА_2 зник безвісти 15.12.2024 року в районі населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області, у зв`язку з воєнними діями, у бойовій обстановці, під час виконання ним обов`язків військової служби та бойових завдань із забезпеченням оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, відсічі та стримування збройної агресії зі сторони збройних формувань російської федерації, а його зникнення безвісти пов`язане із захистом Батьківщини. Згідно рапорту т.в.о. командира 1 стрілецької роти НОМЕР_2 стрілецького батальйону військової частини НОМЕР_1 старшого лейтенанта ОСОБА_4 очевидці по вищевказаної події - солдат ОСОБА_5 та солдат ОСОБА_6 підтвердили, сщо олдат ОСОБА_2 15.12.2024 не здався у полон та не був захоплений збройними силами російської федерації в полон та не залишав самовільно місце служби. Встановлено, що 15.12.2024 солдат ОСОБА_2 здійснював бойове чергування на позиції оборонного пункту оборони військової частини НОМЕР_1 , коли відбувалися штурмові дії зі сторони збройних формувань російської федерації в районі населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області. Внаслідок стрілецького бою при штурмових діях військовослужбовець ОСОБА_2 отримав кульові поранення голови та тулуба, в результаті чого лежав на землі, не подаючи ознак життя та не виходив на зв`язок, одразу евакуювати останнього не було можливим у зв`язку з продовженням інтенсивності обстрілів зі сторони збройних формувань російської федерації. Провести пошукові заходи після 15.12.2024 з метою встановлення місцезнаходження та евакуації солдата ОСОБА_2 не було можливим у зв`язку із тим, що район населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області, де солдат ОСОБА_5 та солдат ОСОБА_6 бачили солдата ОСОБА_2 (орієнтовні координати 37 U DP14719 58736) перебуває в зоні активних бойових дій та перебуває під постійними обстрілами з боку формувань російської федерації.» Задовольняючи заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що обставини справи дають можливість зробити вірогідне припущення про смерть військовослужбовця ОСОБА_2 внаслідок загибелі під час захисту Батьківщини, виконуючи бойове завдання та забезпечуючи здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, перебуваючи безпосередньо в районі їх ведення. Відповідно розділу переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого наказом № 376 від 28.02.2025р. Міністерством розвитку громад та територій України, датою виникнення можливості бойових дій на території Торецької міської територіальної громади за винятком сел. Озарянівка, сел. Курдюмівка, сел. Шуми є 24.02.2022 року ; датою припинення - 06 серпня 2024 року. Торецька міська територіальна громада за винятком с-ще Дружба, м. Залізне, с-ще Курдюмівка, с. Леонідівка, с-ще Неліпівка, с-ще Нью-Йорк, с-ще Озарянівка, с-ще Південне, с-ще Північне, с-ще Шуми, с. Юріївка починаючи з 07.08.2024 року належить до території активних бойових дій, на яких функціонують державні електронні інформаційні ресурси. Оцінюючи висновки суду першої інстанцій та апелянта, які є протилежними у питанні того, як застосовуються висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2024 року в справі № 755/11021/22 (провадження № 14-94цс24), апеляційний суд вважає за необхідне зазначити про таке. Як встановив Верховний Суд у постанові № 615/129/25 (провадження № 61-1513 св 26) від 29 квітня 2026 року, у справі № 755/11021/22, формулюючи висновки, Велика Палата Верховного Суду виходила з того (див. пункт 45 постанови), що у частині другій статті 46 ЦК України законодавець навів дві спеціальні норми: "фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій" (речення перше) та "з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців" (речення друге). Велика Палата Верховного Суду для з`ясування змісту припису речення другого частини другої статті 46 ЦК України "з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців" використовувала телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення норми права (див. пункти 58-61 постанови Великої Палати Верховного Суду). У пунктах 62, 65, 66 постанови у справі № 755/11021/22 Велика Палата Верховного Суду зазначила: Речення друге частини другої статті 46 ЦК України не конкретизує обставини, за яких суд може застосувати скорочений шестимісячний строк замість дворічного, зазначеного у реченні першому цієї частини. Водночас суд може послатися на шестимісячний строк у разі наявності істотних підстав для припущення, що фізична особа загинула внаслідок воєнних дій, збройного конфлікту, і без обґрунтованих підстав очікувати, що з часом обставини зміняться або з`являться нові дані щодо місцезнаходження цієї особи. У чинному ЦК України видозмінену до реалій незалежної України статтю 21 законодавець виклав у статті 46 без істотних змін, доповнивши її у частині другій реченням другим з наведенням спеціального правила із вказівкою на право суду (з урахуванням конкретних обставин) оголосити фізичну особу померлою до спливу дворічного строку, але не раніше спливу шести місяців. Законодавець доповнив чинний ЦК України реченням другим частини другої статті 46 ЦК України задля врегулювання ситуацій, коли у суду є достатні істотні підстави вважати, що на основі доказів у конкретній справі фізична особа - з надзвичайно великою вірогідністю - є дійсно померлою (загиблою), і що впродовж двох років, зазначених у частині першій цієї статті, про особу не буде додаткових відомостей як про живу". У підсумку Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку: "… шість місяців, які визначені в реченні другому частини другої статті 46 ЦК України, мають відраховуватися від дня закінчення активних бойових дій на місці (на території) ймовірної загибелі фізичної особи, що дозволятиме надати правову охорону людям, які постраждали від війни та у яких у зв`язку з вірогідною смертю зниклої фізичної особи виникають певні цивільні права та правомірні інтереси, і забезпечуватиме правову справедливість" (див. пункт 82 постанови). Шестимісячний строк, який у цьому випадку обраховується з дня закінчення активних бойових дій, виконує функцію своєрідного запобіжника, спрямованого на захист прав та інтересів фізичної особи, яка може перебувати в невідомому місці або тимчасово не мати змоги вийти на зв`язок з різних причин, пов`язаних з обставинами воєнних дій, збройного конфлікту. Така правова гарантія запобігає передчасному оголошенню особи померлою, враховуючи, що в умовах війни можуть бути численні фактори, які заважають встановленню фактичного місця перебування людини. Цей строк забезпечує можливість з`ясування додаткових обставин або отримання нової інформації про зниклу особу, що сприяє уникненню помилкових судових рішень, які могли б призвести до негативних правових наслідків для самої особи, її родичів і суспільства загалом. В ухвалі від 16 квітня 2026 року у справі № 671/132/25 (провадження № 14-22цс26) про повернення на розгляд Першої судової палати Касаційного цивільного суду справи № 671/132/25 Велика Палата Верховного Суду не встановила об`єктивних причин для прийняття до розгляду справи з метою відступу (конкретизації) від попереднього правового висновку у справі № 755/11021/22. Очевидно, що Велика Палата Верховного Суду у справі № 755/11021/22 (провадження № 14-94цс24) не формулювала висновок для ситуації, коли територія, на якій відбулась вірогідна загибель військовослужбовця, на момент такої події була територією активних бойових дій, а потім окупована супротивником. Обставини справи, яка перебувала на розгляді у Великій Палаті Верховного Суду, стосувались подій, коли ймовірна загибель фізичної особи сталась на території, де велись активні бойові дії, а після їх завершення території залишилась під контролем України. Оскільки за встановленими у цій справі обставинами територія, на якій відбулась вірогідна загибель військовослужбовця ОСОБА_2 , на момент такої події належала до території активних бойових дій, а після цього бойові дії на відповідній території тривали, що об`єктивно унеможливлювало проведення належних пошукових заходів та отримання додаткових відомостей про місцезнаходження особи, у суду з надзвичайно великою вірогідністю є достатні істотні підстави вважати, що військовослужбовець ОСОБА_2 загинув. За таких обставин апеляційний суд вважає, що позиція апелянта щодо початку перебігу шестимісячного строку не відповідало б меті частини другої статті 46 ЦК України та фактично позбавляло б заявника ефективного механізму судового захисту. З огляду на встановлені у справі обставини, а саме: безпосередню участь військовослужбовця у бойових діях, отримання ним смертельно небезпечних поранень, відсутність ознак життя, неможливість евакуації через інтенсивні обстріли та відсутність будь-яких відомостей про нього протягом тривалого часу, суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав вважати смерть особи вірогідною з надзвичайно високим ступенем імовірності. За встановлених у цій справі обставин апеляційний суд виходить із того, що буквальне застосування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 грудня 2024 року у справі № 755/11021/22, без урахування фактичної зміни контролю над територією, де відбулась ймовірна загибель військовослужбовця, не забезпечило б досягнення мети частини другої статті 46 ЦК України. На відміну від справи № 755/11021/22, у цій справі територія, на якій відбулась ймовірна загибель ОСОБА_2 , після ймовірної загибелі військовослужбовця бойові дії на відповідній території продовжувались, що об`єктивно унеможливлювало проведення пошукових заходів та отримання достовірних відомостей про його подальшу долю, що об`єктивно унеможливлює отримання додаткових відомостей щодо його місцезнаходження, евакуації чи подальшої долі. Враховуючи наявність достатніх і взаємоузгоджених доказів, які з надзвичайно високим ступенем вірогідності свідчать про загибель військовослужбовця під час виконання бойового завдання, колегія суддів вважає, що застосування у цій справі шестимісячного строку з моменту ймовірної загибелі - 15 грудня 2024 року, відповідає як меті статті 46 ЦК України, так і правовим висновкам Верховного Суду щодо необхідності забезпечення справедливого балансу між захистом прав зниклої особи та правами членів її сім`ї. Такий висновок суду не суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду про те, що шість місяців мають відраховуватися від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія, хоча й є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій (див. пункт 109 постанови). Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема у постановах від 29 травня 2024 року у справі № 127/28463/23 (щодо оголошення померлим військовослужбовця, який зник безвісті в районі населеного пункту Бахмут Донецької області), від 24 грудня 2025 року у справі № 692/95/25 (щодо оголошення померлим військовослужбовця, який зник безвісті в населеному пункті Одрадівка Бахмутського району Донецької області), від 21 січня 2026 року у справі № 127/11048/24 (щодо оголошення померлим військовослужбовця, який зник безвісті в районі населеного пункту Бахмут Донецької області), від 18 лютого 2026 року у справі № 759/22513/24 (щодо оголошення померлим військовослужбовця, який зник безвісті в населеному пункті Олександропілля Попаснянського району Луганської області), від 04 березня 2026 року у справі № 761/684/25 (щодо оголошення померлим військовослужбовця, який зник безвісті в районі населеного пункту Бахмут Донецької області), від 13 березня 2026 року в справі № 352/1828/25 (щодо оголошення померлим військовослужбовця, який зник безвісти в районі с. Роботине Пологівського району Запорізької області). На переконання колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловленого у постанові № 615/129/25 (провадження № 61-1513 св 26) від 29 квітня 2026 року розширювальне тлумачення частини другої статті 46 ЦК України, за якого відлік строку, після спливу якого фізична особа може бути оголошена померлою, ставиться у залежність від можливості отримання підтверджень із території, що після завершення активних бойових дій набула статусу тимчасово окупованої, призводить до позбавлення заявників передбаченого законом механізму захисту його прав, оскільки наведена норма не пов`язує перебіг відповідних строків з такими подіями. Отже, з урахуванням конкретних обставин цієї справи, характеру та інтенсивності бойових дій у місці зникнення військовослужбовця, наявних доказів його ймовірної загибелі, а також правових висновків Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 46 ЦК України, апеляційний суд дійшов висновку, що у цій справі наявні правові підстави для оголошення ОСОБА_2 померлим після спливу шести місяців з дня його ймовірної загибелі. Підсумовуючи викладене, апеляційний суд вважає, що у справі, про перегляд якої подано апеляційну скаргу, є підстави припускати з високим ступенем вірогідності, що військовослужбовець ОСОБА_7 , ймовірно, загинув внаслідок загибелі під час захисту Батьківщини, виконуючи бойове завдання та забезпечуючи здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, перебуваючи безпосередньо в районі їх ведення. Апеляційний суд констатує, що суд першої інстанції, правильно визначившись із характером спірних правовідносин і встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення заяви, дійшов загалом обґрунтованого висновку про наявність достатніх правових підстав для оголошено померлим ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , військовослужбовця Збройних Сил України (військова частина НОМЕР_1 ). З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 360, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення. Рішення Ставищенського районного суду Київської області від 04 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько