Постанова КГС ВС № 922/2036/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2026 року м. Київ cправа № 922/2036/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Волковицька Н. О. - головуючий, Міщенко І. С., Могил С. К., секретар судового засідання - Мельникова Л. В., розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2026 у справі за позовом виконуючого обов`язки керівника Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області в інтересах держави в особі Харківської міської ради до фізичної особи-підприємця Черкашина Дениса Олександровича про визнання недійсним договору, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом визнання права власності. У судовому засіданні взяли участь: прокурор - Савицька О. В. та представник відповідача - Цимбалюк С. В.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень 1.1. У червні 2025 року виконуючий обов`язки керівника Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Харківської міської ради (далі - позивач та/або Міськрада) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до фізичної особи-підприємця Черкашина Дениса Олександровича (далі - відповідач та/або ФОП Черкашин Д. О.), в якому просив суд: - визнати недійсним договір від 27.11.2024 оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6310137900:05:027:0002, по АДРЕСА_1 в м. Харкові, площею 0,0180 га, укладений між Міськрадою та Черкашиним Денисом Олександровичем (далі - договір оренди землі від 27.11.2024), скасувавши право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про інше речове право: 57866260); - усунути перешкоди територіальній громаді м. Харкова в особі Міськради у здійсненні права на користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 6310137900:05:027:0002, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, м. Харків шляхом визнання за позивачем права власності на самочинно збудовану нежитлову будівлю під літ. «А-1», загальною площею 63,2 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, м. Харків; - зобов`язати відповідача (РНОКПП НОМЕР_1 ) передати територіальній громаді м. Харкова в особі Міськради нежитлову будівлю під літ. «А-1», загальною площею 63,2 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, м. Харків та земельну ділянку з кадастровим номером 6310137900:05:027:0002, шляхом укладання акта прийому-передачі. 1.2. На обґрунтування позову Прокурор послався на те, що спірна нежитлова будівля є самочинним будівництвом в розумінні положень частини першої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки її збудовано на земельній ділянці комунальної власності, що не була відведена для цієї мети та без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. Розташування такого об`єкта самочинного будівництва на земельній ділянці комунальної власності обмежує права власника, яким є територіальна громада міста Харкова в особі позивача, щодо здійснення повноважень користування та розпорядження цією земельною ділянкою, що у свою чергу відповідно до положень частини другої статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та частини п`ятої статті 375 ЦК України надає йому право вимагати усунення перешкод у здійсненні відповідних прав шляхом визнання за ним права власності на самочинно збудоване майно. За твердженням Прокурора, про наявність ознак самочинного будівництва свідчить те, що первісна реєстрація права власності на спірну нежитлову будівлю 21.12.2018 з відкриттям розділу щодо об`єкта нерухомого майна № 1733093763101 (номер запису про право власності 29675949)за гр. ОСОБА_1 проведена всупереч чинного на час такої реєстрації законодавства на підставі технічного паспорту б/н, виданого Товариством з обмеженою відповідальністю «Амра Груп» (далі - ТОВ «Амра Груп») у 2018 році, який сам по собі не є правовстановлювальним документом, оскільки пункт 41 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі - Порядок № 1127), у редакції, чинній на час проведення відповідної реєстрації, передбачав подання для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна, окрім технічного паспорту, також документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта та документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси. Разом з цим Прокурор зазначив, що вивченням даних Реєстру дозвільних документів (сайт https://dabi.gov.ua), а також Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (Реєстр будівельної діяльності, https://e construction.gov.ua/ua/sarch_in_registers/search), встановлено, що інформація про документи, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта нежитлової будівлі: під літ. «А-1», загальною площею 63,2 кв. м, по АДРЕСА_1 відсутня. Крім цього Прокурор зазначав, що оскільки спірна нежитлова будівля є самочинним будівництвом, в силу положень частини другої статті 376 ЦК України право власності на неї, незважаючи на проведену державну реєстрацію цього права, у Черкашина Д. О., як останнього набувача цього майна, не виникало, що у свою чергу свідчить про передачу йому Міськрадою земельної ділянки з кадастровим номером 6310137900:05:027:0002, на якій ця будівля розташована в оренду за договором оренди землі від 27.11.2024 без проведення земельних торгів всупереч вимогам статті 134 ЗК України, якими в якості виключення із загального правила щодо передачі земельних ділянок комунальної власності в оренду на конкурентних засадах (на земельних торгах) визначено розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, що у свою чергу, відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України є підставою для визнання цього договору недійсним у судовому порядку та застосування передбачених частиною першою статті 216 ЦК України наслідків недійсності правочину у вигляді повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді міста Харкова в особі Міськради за актом приймання-передачі.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, рішенням Міськради від 19.08.2024 № 635/24 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок» (пункт 43) Черкашину Денису Олександровичу затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності та надано в оренду земельну ділянку комунальної власності площею 0,0180 га (кадастровий номер - 6310137900:05:027:0002) за рахунок земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (автомийка під літ. «А-1» з оглядовою ямою та навісом) по АДРЕСА_1 . У подальшому на підставі вказаного рішення від 19.08.2024 № 635/24 між Міськрадою та Черкашиним Д. О. (РНОКПП НОМЕР_1 ) укладено договір оренди землі від 27.11.2024 щодо передачі в оренду земельної ділянки з цільовим призначенням - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення, код КВЦПЗД - (12.11) - для розміщення та експлуатації об`єктів дорожнього сервісу, площею 0,0180 га з кадастровим номером 6310137900:05:027:0002, яка розташована по АДРЕСА_1 . Договір укладено строком до 01.09.2029. Вказана земельна ділянка з кадастровим номером 6310137900:05:027:0002 передана в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (автомийка під літ. «А-1» з оглядовою ямою та навісом) по АДРЕСА_1 м. Харкова (пункт 5 договору оренди землі від 27.11.2024). Відомості про державну реєстрацію вказаного договору оренди 03.12.2024 посвідчено державним реєстратором Департаменту реєстрації Міськради Глотовою К. О. в Державному реєстрі речових прав, номер відомостей про інше речове право - 57866260. Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, Черкашин Денис Олександрович зареєстрований як фізична особа-підприємець, номер запису про проведення державної реєстрації 24800000000229024 від 07.06.2019, до видів діяльності якого, у тому числі, відноситься технічне обслуговування та ремонт автотранспортних засобів; ремонт і технічне обслуговування інших транспортних засобів. Судами попередніх інстанцій установлено, що в ухвалі Новобаварського районного суду міста Харкова від 02.06.2025 у справі № 639/3631/25 суд виснував, що спір між керівником Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області в інтересах держави в особі Міськради та ФОП Черкашиним Д. О. про усунення перешкод у користуванні майном, яке використовується відповідачем в підприємницькій діяльності, не підлягає розгляду в порядку цивільного, а має розглядатися в порядку господарського судочинства. Крім цього судами попередніх інстанцій установлено та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано нежитлову будівлю літ. під «А-1», загальною площею 63,2 кв. м з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна № 1733093763101. Державним реєстратором Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряном Г. А. 21.12.2018 прийнято рішення про державну реєстрацію, індексний номер: № 44856760, з відкриттям розділу щодо об`єкта нерухомого майна № 1733093763101 (номер запису про право власності №29675949), а саме: нежитлової будівлі під літ. «А-1» розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , а також внесено відомості про право приватної власності на вказаний об`єкт нерухомого майна за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) (далі - ОСОБА_1.). Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а саме: інформаційної довідки від 18.02.2025 № 413843260, підставою виникнення права власності слугував технічний паспорт б/н, виданий ТОВ «Амра Груп» у 2018 році. Відповідно до технічного паспорту та експлікації, виданих 22.08.2018 ТОВ «Амра Груп», нежитлова будівля під літ. «А-1» займає загальну площу 63,2 кв. м та розташована за адресою: АДРЕСА_1 . У подальшому право власності на вказану нежитлову будівлю, яке було зареєстроване за ОСОБА_1., припинене 21.03.2019, у зв`язку з відчуженням часток будинку іншій особі та проведенням за нею в цей же день державної реєстрації права часткової власності на будівлю, а саме: - за ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на підставі договору дарування 1/2 частки нежитлової будівлі під літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 , від 21.03.2019, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г. І. (реєстровий № 651), номер відомостей про речове право - 30812087; - за ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на підставі договору дарування 1/2 частки нежитлової будівлі під літ. «А-1» від 21.03.2019, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І . (реєстровий №656), номер відомостей про речове право - 31225849; - на підставі договором дарування від 17.04.2019 (реєстровий № 1126), посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г. І., право власності на частки нежитлової будівлі під літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 , перейшло до ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_4 ), номер відомостей про речове право - 31225849. - на підставі договору купівлі-продажу від 27.02.2024 № 759, ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_3 ) та ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_4 ) здійснили продаж належних їм часток (по 1/2) нежитлової будівлі під літ. «А-1», розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , Черкашину Денису Олександровичу (РНОКПП НОМЕР_1 ). На теперішній час, саме за Черкашиним Денисом Олександровичем зареєстровано право власності на нежитлову будівлю під літ. «А-1», розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до даних Державного реєстру речових прав. Водночас судами попередніх інстанцій установлено, що відомостей про площу та кадастровий номер відповідної земельної ділянки під нежитловою будівлею у згаданих договорах не міститься. Прокурор стверджував, що укладення договорів дарування та купівлі-продажу без зазначення кадастрового номера земельної ділянки вказує на відсутність такого кадастрового номера, прав у дарувальника та продавців на земельну ділянку та відчуження розташованої на цій ділянці нежитлової будівлі всупереч встановлених законом вимог, що порушує права та інтереси Харківської міської територіальної громади в особі позивача, як законного власника відповідної земельної ділянки. З Єдиного адресного реєстру міста Харкова (https://geo_portal.com.ua/kharkiv/index.html) встановлено відсутність відомостей щодо присвоєння адреси нежитловій будівлі: під літ. «А-1», загальною площею 63,2 кв. м, по АДРЕСА_1 . Згідно з даними Реєстру дозвільних документів (сайт https://dabi.gov.ua), а також Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (Реєстр будівельної діяльності, https://e construction.gov.ua/ua/sarch_in_registers/search), встановлено, що інформація про документи, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта нежитлової будівлі: під літ. «А-1», загальною площею 63,2 кв. м, по АДРЕСА_1 - відсутня. З Єдиного міського реєстру актів Міськради, встановлено відсутність рішень щодо збереження об`єкта самочинного будівництва, що є порушенням Порядку вирішення питань, пов`язаних із самочинним будівництвом, затвердженим рішенням Міськради від 17.08.2011 № 390/11 «Про затвердження Порядку вирішення питань, пов`язаних із самочинним будівництвом» (далі - Порядок), зі змінами. У зв`язку з наведеним вище, Окружна прокуратура в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» направила до Міськради лист від 20.02.2025 № 52-106-1157вих-25 щодо встановлених порушень земельного законодавства. Департаментом земельних відносин Міськради (далі - Департамент) листом від 28.03.2025 № 2554/0/225-25 повідомлено про те, що за наявною в Департаменті інформацією, рішенням 29 сесії Міськради 8 скликання від 19.08.2024 № 635/24 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок» Черкашину Денису Олександровичу затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності площею 0,0180 га (кадастровий номер 6310137900:05:027:0002) за рахунок земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (автомийка під літ. «А-1» з оглядовою ямою та навісом) по АДРЕСА_1 . Надано в оренду строком до 01.09.2029 вищевказану земельну ділянку. На підставі вказаного рішення від 19.08.2024 № 635/24, між Міськрадою та Черкашиним Денисом Олександровичем укладено договір оренди землі від 27.11.2024 за умовами пункту 3 якого на земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомого майна - нежитлова будівля під літ. «А-1». Заходи цивільно-правового характеру щодо знесення об`єкта нерухомого майна або визнання права власності на вказаний об`єкт, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , з урахуванням листа Окружної прокуратури, Департаментом не вживались. Відповідно до відповіді Комунального підприємства «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Міськради від 18.03.2025 № 3108/04-12/25 у матеріалах інвентаризаційної справи, відомості щодо інвентаризації та реєстрації права власності станом на 31.12.2012 нежитлової будівлі під літ. «А-1» загальною площею 63,2 кв. м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 -відсутні. Як вказує Прокурор, оскільки Міськрада, як власник відповідної земельної ділянки, не надавала згоди на будівництво на її земельній ділянці об`єкта нерухомого майна, вона має право вимагати усунення будь-яких порушень її прав як власника земельної ділянки. Через те, що спірна земельна ділянка, належить до земель комунальної власності територіальної громади міста Харкова, а спірна нежитлова будівля розташована на ній, є об`єктом самочинного будівництва, то належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою (у даному випадку - Міськрада) є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. Міськрада визначила способом захисту порушених інтересів територіальної громади в даному випадку - визнання права власності на самочинно побудоване майно. Крім цього Прокурор вважає, що з огляду на те, що рішення Міськради щодо надання земельної ділянки розташованої по АДРЕСА_1 в оренду Черкашину Д. О. є незаконним і слугувало підставою для подальшого оформлення права користування (договору оренди) на зазначену земельну ділянку, то останній не відповідає закону та порушує права власника. У зв`язку з наведеним, договір оренди землі від 27.11.2024 підлягає визнанню недійсним у судовому порядку та оскільки у відповідача відсутнє право власності на зазначену земельну ділянку, вона підлягає поверненню територіальній громаді в особі позивача. Водночас, належним позивачем у справі про визнання права власності на об`єкт самочинного будівництва за власником земельної ділянки та визнання недійсним договору оренди є Міськрада, а належним відповідачем - Черкашин Д. О., як останній набувач, за яким на теперішній час зареєстроване право власності на майно. Прокурор наполягав на тому, що сріогий об`єкт нерухомого майна є самочинним будівництвом, а тому державна реєстрація права власності на неї незаконна, оскільки її здійснено за відсутності документа, що посвідчує речове право на земельну ділянку. Оскільки позивач, як уповноважений орган не вжив заходів щодо поновлення інтересів територіальної громади м. Харкова, що призводить до негативних наслідків у вигляді незаконного заволодіння особами комунальним майном, то Прокурор звернувся з цим позовом про визнання за позивачем права власності на цей об`єкт на підставі частини п`ятої статті 376 ЦК України.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3.1 Господарський суд Харківської області рішенням від 30.09.2025 у справі № 922/2036/25 (суддя Аріт К. В.) позов задовольнив повністю; визнав недійсним договір оренди землі від 27.11.2024; зобов`язав усунути перешкоди територіальній громаді м. Харкова в особі Міськради у здійсненні права на користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 6310137900:05:027:0002, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання за позивачем права власності на самочинно збудовану нежитлову будівлю під літ. «А-1», загальною площею 63,2 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язав ФОП Черкашина Д. О. передати територіальній громаді м. Харкова в особі Міськради спірну нежитлову будівлю та земельну ділянку з кадастровим номером 6310137900:05:027:0002, шляхом укладання акта прийому - передачі; стягнув з ФОП Черкашина Д. О. на користь Харківської обласної прокуратури 11 941,12 грн судового збору за подання позовної заяви, 1211,20 грн судового збору за подання заяви про забезпечення позову, 2422,40 грн судового збору за подання апеляційної скарги. 3.2. Рішення обґрунтовано підтвердженням матеріалами справи доводів Прокурора щодо наявності у спірної нежитлової будівлі ознак самочинного будівництва та наявністю у зв`язку з цим зазначених ним в позовній заяві правових підстав для визнання за територіальною громадою м. Харкова як власником земельної ділянки, на якій здійснено таке будівництво, права власності на нього відповідно до частини п`ятої статті 376 ЦК України та визнання недійсним договору оренди землі від 27.11.2024, за яким зазначена земельна ділянка була передана в оренду відповідачу, на підставі положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України як такого, що суперечить положенням частини другої статті 124 та частини другої статті 134 ЗК України, а також застосування відповідно до частини першої статті 216 ЦК України наслідків недійсності правочину у вигляді повернення земельної ділянки територіальній громаді міста Харкова. 3.3. Східний апеляційний господарський суд постановою від 18.02.2026 (Тарасова І. В. - головуючий, судді: Лакіза В. В.. Демідова П. В.) рішення Господарського суду Харківської області від 30.09.2025 у справі № 922/2036/25 скасував та прийняв нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. 3.4. Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виснував, що Прокурор та позивач не довели наявність у спірної нежитлової будівлі статусу самочинного будівництва, а також того, що відповідач не набув права власності на неї. Разом з цим суд апеляційної інстанції зазначив, що навіть якщо припустити наявність у спірної будівлі статусу самочинного будівництва, це все одно в даному випадку не надавало б підстав для задоволення позовних вимог, адже під час набуття права власності на спірну будівлю та права оренди та користування земельною ділянкою, на якій ця будівля розташована, відповідач, покладаючись на достовірність відомостей державного реєстру та процедуру нотаріального посвідчення договору, діючи на підставі чинних рішень позивача як органу місцевого самоврядування, який у прийнятих рішеннях висловив волевиявлення на збереження об`єкта нерухомості відповідача та укладеного з ним на підставі таких рішень договору на правомірне користування спірною земельною ділянкою, діяв у межах правомірних очікувань та принципу належного самоврядування, у той час як подальша поведінка позивача щодо підтримання позовних вимог Прокурора про визнання за позивачем права власності на вказану будівлю та визнання недійсним зазначеного договору оренди землі є суперечливою, а отже суперечить принципу належного урядування та добросовісності.

4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї 4.1. Не погоджуючись із постановою Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2026 у цій справі, Прокурор звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить цю постанову скасувати, а рішення місцевого господарського суду - залишити в силі. 4.2. Прокурор вказує, що оскаржувана постанова підлягає касаційному оскарженню відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки судом апеляційної інстанції застосовано норми матеріального права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме застосовано положення: - статей 331, 376 ЦК України без урахування висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 та постановах Верховного Суду від 02.12.2015 у справі № 6-1328цс15, від 10.10.2018 у справі № 520/17520/14-ц; - статей 321, 331, 375, 376 ЦК України, статей 78, 80 ЗК України, статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» без урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21; - статті 328 ЦК України без урахування висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18; - статей 3, 509 ЦК України без урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц та постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17; - статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України без урахування висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 05.02.2018 у справі № 604/917/15-ц, від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21; - статей 203, 215, 228 ЦК України без урахування висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 та постановах Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 369/2770/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 357/3394/16-ц, від 01.11.2023 у справі № 910/7987/22. 4.3. Відповідач у свою чергу надав на адресу суду клопотання про закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України. 4.4. Прокурор надав на адресу суду заперечення в яких просить заяву відповідача про закриття касаційного провадження залишити без задоволення, постанову скасувати, а рішення місцевого господарського суду - залишити в силі.

5. Позиція Верховного Суду 5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. 5.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувану постанову в межах доводів та вимог касаційної скарги. 5.3. Як зазначалося вище, предметом позову у цій справі є матеріально-правові вимоги Прокурора в інтересах держави в особі Міськради до ФОП Черкашина Д. О. про визнання недійсним договору оренди землі від 27.11.2024, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом визнання права власності на самочинно збудовану нежитлову будівлю та про зобов`язання передати спірні нежитлову будівлю та земельну ділянку позивачеві шляхом укладення акта прийому-передачі. У своїй сукупності доводи позовної заяви зводяться до того, що об`єкт нерухомого майна - автомийка під літ. «А-1» з оглядовою ямою та навісом, розташований за адресою: АДРЕСА_1, м. Харків є самочинним будівництвом. Отже, спірним питанням у межах справи яка розглядається, є, зокрема, наявність підстав для визнання вказаного нерухомого майна самочинним та правомірності передання Міськрадою земельної ділянки в оренду, з огляду на наявність державної реєстрації прав за відповідачем на відповідне нерухоме майно. Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного. Частиною першою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Згідно зі статтею 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. При цьому права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою в повному обсязі можуть належати лише власникові земельної ділянки. Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам (частина перша статті 375 ЦК України). Стаття 375 ЦК України врегульовує право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало. Статтею 331 ЦК України визначається порядок набуття права власності на новостворене майно. За змістом цієї норми право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво, або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані статтею 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва. Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Виходячи зі змісту частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Такий правовий висновок неодноразово підтверджений Верховним Судом, зокрема, у постановах на які посилається Прокурор у тексті касаційної скарги, саме від 10.10.2018 у справі № 520/17520/14-ц, від 02.12.2015 у справі № 6-1328цс15 тощо. Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку. Мова може йти про самовільне зайняття земельної ділянки, що є правопорушенням відповідно до статті 211 ЗК України. Самовільним зайняттям земельної ділянки є активні протиправні дії особи, спрямовані на фактичне заволодіння чи/та використання земельної ділянки або її частини за відсутності рішення уповноваженого органу чи волевиявлення власника про її відчуження чи надання в користування. Відсутність в особи прав на земельну ділянку за загальним правилом унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, як зазначалося вище, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку. Отже, якщо об`єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об`єктом самочинного будівництва. Аналогічні висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, на яку посилається Прокурор, як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу на те, що у разі здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, найбільшого порушення зазнає право власника користуватись земельною ділянкою, яке слід розглядати як юридично гарантовану правовими нормами можливість власника самостійно господарювати на земельній ділянці, використовувати її корисні властивості для задоволення власних соціальних, економічних, духовних та інших потреб, тобто можливість її господарської експлуатації та, як наслідок, отримання доходу від неї. Особа, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що їй не належить, своїми протиправними діями позбавляє власника можливості належним чином вільно користуватися земельною ділянкою. У разі самочинного будівництва особа своїми діями також створює й інші перешкоди власнику. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яке належить лише її власнику і полягає у юридично забезпеченій можливості визначати юридичну або фактичну долю земельної ділянки, тобто можливість вчиняти різні дії із земельною ділянкою, у тому числі й щодо її відчуження іншим особам. У статті 90 ЗК України наведено детальний перелік прав власників земельних ділянок, зокрема, продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; самостійно господарювати на землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди тощо. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці, регулюються частинами четвертою - шостою статті 376 ЦК України. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов`язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право. Основу такої правової охорони утворює принцип єдності земельної ділянки й будівель та споруд, розташованих на ній, основною ідеєю якого є унеможливлення виникнення ситуацій, у яких будівля й земельна ділянка стають об`єктами конкуруючих прав та інтересів різних суб`єктів. Законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритетності захисту прав власника земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що стаття 376 ЦК України розташована у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на земельну ділянку. У постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, на яку також посилається Прокурор у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Особливістю об`єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Самочинне будівництво як майно має визначений правилами статті 376 ЦК України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні. Цей механізм ґрунтується на судовому порядку вирішення питань, пов`язаних як із рішенням про визнання права власності, так і з наслідками цього рішення та захистом осіб, права яких порушено самочинним будівництвом. За умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого у статті 376 ЦК України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено. Такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 виснувала, що самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, є порушенням прав власника відповідної земельної ділянки. У постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84). Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. До інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності. Самостійного значення для виникнення права власності факт державної реєстрації не має. При цьому термін «визнання», який вживається в Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та нормах статті 376 ЦК України, має різне змістовне значення. В контексті регулювання відносин, пов`язаних із самочинним будівництвом, термін «визнання» має чітко визначений зміст - визнання судом права власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці за тією чи іншою особою. Самою по собі реєстраційною дією передбачений статтею 376 ЦК України судовий порядок не може бути підмінений. Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, а державна реєстрація визначає лише момент, з якого право власності може виникнути за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Аналогічні висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 У постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123). Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту. Повноцінне здійснення прав на нерухоме майно неможливе без державної реєстрації з огляду на те, що вона є завершальним етапом набуття повного обсягу речових прав. Однак сама по собі державна реєстрація речових прав не захищає учасників цивільних відносин від порушень права власності та інших речових прав. Частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Визнання права власності в порядку частини третьої або п`ятої статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п`ята статті 376 ЦК України). При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини четвертої цієї статті (пункти 6.31- 6.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20). З викладеного слідує, що самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, потрібно розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки. Варто також звернути увагу на те, що особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, зокрема, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах. Оцінка предмета заявленого позову, а отже, наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21). Відповідно до принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб. Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 686/20282/21). Належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріальних правовідносин, тобто особа, за рахунок якої можна задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 39 постанови від 26.02.2020 у справі № 304/284/18 та пункті 8.10 постанови від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20). Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення (схожий висновок Велика Палата Верховного Суду сформолювала у пункті 80 постанови від 18.12.2024 у справі № 907/825/22). Разом із цим варто звернути увагу, що згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до положень статті 282 ГПК України мотивувальна частина постанови суду апеляційної інстанції повинна містити, зокрема: доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції. Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним приписам процесуального закону, позаяк не містить посилань на дослідження обставин справи та наявних у ній доказів, а також спростування висновків суду першої інстанції. Як зазначалось вище, місцевим господарським судом було встановлено, що: право власності на спірну нежитлову будівлю вперше з відкриттям розділу щодо об`єкта нерухомого майна № 1733093763101 зареєстровано 21.12.2018 лише на підставі технічного паспорту, виданого ТОВ «Амра Груп», тобто за відсутності правовстановлюючих документів як на нерухоме майно, так і на земельну ділянку під цим майном; документи, надані ОСОБА_1 для первинної реєстрації об`єкта нерухомого майна з відкриттям розділу державному реєстратору не відповідали вимогам законодавства, а отже, не підлягало реєстрації право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю під літ. «А-1», розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; жодних посилань на правовстановлюючі документи, якими б підтверджувалась належність ОСОБА_1 відповідного об`єкту нерухомого майна, наявність документів, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію вказаного закінченого будівництвом об`єкта, присвоєння йому у встановленому законом порядку відповідної поштової адреси, ні означений технічний паспорт, ні інші матеріали реєстраційної справи, всупереч частинам 1, 3 пункту 41, пункту 42 Порядку № 1127, не містять; вивченням відомостей з Єдиного адресного реєстру міста Харкова (https://geo_portal.com.ua/kharkiv/index.html) встановлено відсутність відомостей щодо присвоєння адреси спірній нежитловій будівлі; вивченням даних Реєстру дозвільних документів (сайт https://dabi.gov.ua), а також Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (Реєстр будівельної діяльності, https://e construction.gov.ua/ua/sarch_in_registers/search), встановлено, що відсутня інформація про документи, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта нежитлової будівлі: під літ. «А-1», загальною площею 63,2 кв. м, по АДРЕСА_1 ; рішенням державного реєстратора Гаспаряна Г. А. з індексним номером 44856760 узаконено самовільне присвоєння номеру об`єкта нерухомості, що суперечить вищевказаному Порядку № 1127; згідно з відповіддю Комунального підприємства №Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Міськради від 18.03.2025 № 3108/04-12/25 у матеріалах інвентаризаційної справи відомості щодо інвентаризації та реєстрації права власності станом на 31.12.2012 нежитлової будівлі під літ. «А-1» загальною площею 63,2 кв. м також відсутні; земельна ділянка під спірною нежитловою будівлею, яка належить до земель комунальної власності, у приватну власність або користування забудовника чи інших осіб до прийняття рішення 29 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 19.08.2024 № 635/24 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок», не передавалася; жодних речових прав на спірну земельну ділянку жодна особа до 2024 року не набувала. Наведені обставини, за висновками суду першої інстанції, підтверджують наявність у спірної нежитлової будівлі ознак самочинного будівництва, що є підставою для визнання за територіальною громадою м. Харкова як власником земельної ділянки, на якій здійснено таке будівництво, права власності на нього відповідно до частини п`ятої статті 376 ЦК України, а також визнання недійсним договору оренди землі від 27.11.2024, за яким зазначена земельна ділянка була передана в оренду відповідачу, на підставі положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України як такого, що суперечить положенням частини другої статті 124 та частини другої статті 134 ЗК України, а також застосування відповідно до частини першої статті 216 ЦК України наслідків недійсності правочину у вигляді повернення земельної ділянки територіальній громаді міста Харкова. Однак суд апеляційної інстанції, в порушення в порушення положень статей 86, 236, 269, 282 ГПК України, безпідставно, без посилання на будь які докази, обмежившись посиланнями на твердження відповідача про існування спірної будівлі у 1990 році, зробив висновок про недоведеність Прокурором та позивачем наявності у спірної будівлі статусу самочинного будівництва, при цьому не спростувавши належним чином зазначених вище висновків місцевого господарського суду, не перевіривши доводів на яких ґрунтувалися позовні вимоги, зокрема щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, а також підстав для захисту порушених прав позивача, про які зазначалося Прокурором у позовній заяві та виснувалося у рішенні місцевого господарського суду, чим фактично ухилився від розгляду спору по суті заявлених позовних вимог. За таких обставин апеляційний господарський суд не виконав своїх обов`язків, визначених законом, повно, всебічно й об`єктивно не з`ясував усіх обставин справи, не надав їм належної оцінки, усунувся від розгляду спору та ухвалив рішення, яке не можливо визнати повною мірою законними та обґрунтованим, адже відсутність посилань на докази є порушенням права на справедливий суд, оскільки це порушує принцип змагальності сторін та право на ефективний захист, гарантовані статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до положень статті 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно із частиною першою статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Оскільки висновки суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову не відповідають положенням статей 86, 236, 269 ГПУ України щодо всебічного, повного, об`єктивного і безпосереднього розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, а наведені Прокурором підстави касаційного оскарження підтвердилися під час касаційного провадження, касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржувану постанову - скасувати. При цьому у задоволенні клопотання відповідача про закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України слід відмовити. Допущені судом апеляційної інстанції порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж розгляду справи в суді касаційної інстанції (стаття 300 ГПК України).

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 6.1. Відповідно до частин першої, другої, четвертої, п`ятої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. 6.2. Згідно з частиною четвертою статті 310 ГПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 6.3. Отже, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, отримала підтвердження під час касаційного провадження, що в розумінні пункту 1 частини третьої статті 310 цього Кодексу в сукупності з відсутністю всебічного, повного та об`єктивного дослідження судами зібраних у справі доказів є підставою для скасування оскаржуваної постанови і передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, яким було допущено порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. 6.4. Під час нового розгляду справи апеляційному господарському суду слід врахувати наведене, дослідити та об`єктивно оцінити аргументи учасників справи і всі зібрані у справі докази в їх сукупності, всебічно і повно з`ясувати фактичні обставини справи та залежно від встановленого ухвалити обґрунтоване і законне судове рішення.

7. Розподіл судових витрат 7.1. З огляду на часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції судові витрати, понесені скаржником у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами вирішення спору. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2026 у справі № 922/2036/25 скасувати, справу передати на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий Н. О. Волковицька Судді І. С. Міщенко С. К. Могил