Постанова Київський апеляційний суд № 755/18870/23

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 1 червня 2026 року місто Київ справа №755/18870/23 провадження № 22-ц/824/416/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання Височанської Н.В. сторони: позивач - ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» відповідач - ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2024 року, ухвалене у складі судді Катющенко В.П., - В С Т А Н О В И В: У грудні 2023 року позивач ТОВ «Дніпрофінансгруп» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив суд стягнути з останнього 3% річних в розмірі 31 093,54 грн, інфляційні нарахування в розмірі 158 532,21 грн та судові витрати. Вимоги позову обґрунтовані тим, що 10 січня 2008 року між ВАТ «КБ Експобанк» (найменування змінено на ПАТ «КБ «Експобанк» на виконання вимог Закону України «Про акціонерні товариства»), та ОСОБА_1 укладено Договір кредиту і забезпечення №3/2008 USD. Згідно Договору про відступлення (купівлі - продажу) прав вимоги від 6 березня 2018 року, право вимоги за договором кредиту від 10 січня 2008 року, первісний кредитор відступив на користь ІОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» разом з усіма додатками до нього (у т.ч. графіками здійснення платежів) та додатковими договорами (угодами), договорами про внесення змін, змінами і доповненнями, що є невід`ємними частинами. Внаслідок відступлення прав вимоги ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» є єдиним власником всіх прав вимоги за договором кредиту від 10 січня 2008 року (у тому числі, але не обмежуючись, прав на отримання всіх платежів за укладеними договорами, і всіх прав Заставодержателя) з 6 березня 2018 року. Згідно із зазначеним договором, ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», як новий кредитор, набув траво вимоги до ОСОБА_1 щодо отримання загальної суми заборгованості, яка включає суму основного боргу, проценти, нараховані на суму боргу, усі та будь-які штрафні санкції на дату набрання чинності рішенням, а також право нараховувати проценти та штрафні санкції на суму основного боргу за договором кредиту та договором поруки з дати набрання чинності. Ці обставини встановлені ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2019 року по справі №761/5402/19. У зв`язку із невиконанням умов кредитного договору, первісний кредитор звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 2 вересня 2010 року по справі №2-10868/10 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Експобанк» заборгованість у сумі 345 198,63 грн. Виходячи з цього, позивач розраховує відсоток річних та інфляційні нарахування, згідно із статті 625 ЦК України в межах періоду загального строку позовної давності, встановленого статтею 257 ЦК України з 27 листопада 2020 року по 27 листопада 2023 року. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2024 року в позові ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 про стягнення боргу відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду? представник ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» - Скребець О.С. подав апеляційну скаргу, в якій просив оскаржуване рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Вважає, оскаржуване рішення суду першої інстанції таким, що прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права, при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи. Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що пропуск строку пред`явлення виконавчого документу до виконання не має значення для вирішення цієї справи, оскільки має значення факт наявності вже захищеної судом вимоги кредитора у вигляді рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 2 вересня 2010 року по справі №2-10868/10, яке набрало законної сили та відповідачем не виконано. Невиконання боржником свого обов`язку є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі позову. У відзиві на апеляційну скаргу, поданим представником ОСОБА_1 адвокатом Титаренком В.М. викладені доводи проти її задоволення та підстави для залишення рішення суду першої інстанції без змін. В судове засідання не з`явились сторони, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, шляхом направлення судової повістки до електронного кабінету позивача ТОВ «Дніпрофінансгруп» та представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Титаренка В.М., що підтверджується звітами про доставку судової повістки до їх електронного кабінету (а.с. 163-166). Будь - яких заяви щодо причин своєї неявки сторони суду не надали. З урахуванням встановлених обставин щодо повідомлення учасників справи, які не з`явилися в судове засідання, колегія суддів, зважаючи на вимоги частини 2 статті 372 ЦПК України, вважала за можливе розглянути справу у їх відсутність. Оскільки рішення ухвалене за відсутності учасників справи, датою ухвалення рішення є дата складення повного судового рішення (частина 5 статті 268 ЦПК України). Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків. Судом установлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 2 вересня 2010 року у справі №2-10868/10 за позовом ПАТ «Експобанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Експобанк» заборгованість по кредиту у сумі 345 198,63 грн, витрати по сплаті судового збору у сумі 1 700 грн, витрати по оплаті інформаційно-технічного забезпечення судового процесу у сумі 120 грн. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2019 року у справі №761/5402/19 за заявою ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про заміну сторони стягувача у виконавчому листі, поновлення строків пред`явлення виконавчого документа до виконання та видачу дублікату виконавчого документа у справі за позовом ПАТ «КБ «Експобанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу, замінено сторону стягувача ПАТ «КБ «Експобанк» на його правонаступника - ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» у виконавчому листі Шевченківського районного суду м. Києва від 19 травня 2011 року по справі №2-10868/10 з примусового виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 2 вересня 2010 року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості по кредиту у сумі 345 198 грн. 63 коп., витрати по сплаті судового збору у сумі 1700 грн. 00 коп., витрати по оплаті інформаційно-технічного забезпечення судового процесу у сумі 120 грн. 00 коп. В іншій частині вимог заяви відмовлено. Відмовляючи у задоволенні вимог заяви ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про поновлення строків пред`явлення виконавчого документа до виконання та видачу дублікату виконавчого документа Шевченківського районного суду м. Києва в межах розгляду справі №761/5402/19, суд встановив, що відповідно до статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла на момент видачі виконавчого листа) виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили. Таким чином, враховуючи вказані положення законодавства та те, що строк пред`явлення до виконання виконавчого листа №2-10868/10, виданого 19 травня 2011 року, закінчився, про що, серед іншого, зазначав й сам заявник у своїй заяві, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволенні заяви ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» в частині вимог про видачу дубліката виконавчого листа. Також, за приписами частин 1, 2 статті 433 ЦПК України стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції. Суд поновлює пропущений строк з причин, визначених судом поважними. Тобто, підставою для поновлення строку пред`явлення виконавчого документа до виконання є поважні, об`єктивні причин пропуску такого строку. Як убачається зі змісту заяви, заявник обґрунтовує вимоги заяви про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання втратою такого виконавчого документа. Однак, всупереч вимог статей 76-81 ЦПК України, заявник не надав жодних належних та допустимих доказів, що підтверджують як втрату оригіналу виконавчого листа, так і поважність причин пропуску строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання. Згідно відомостей автоматизованої системи виконавчих проваджень Міністерства юстиції, виконавчих проваджень про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Експобанк», ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», не виявлено. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що судовими рішеннями у даній справі, які набрали законної сили, відмовлено стягувачу у видачі дубліката виконавчого документа та поновленні строку для пред`явлення його до виконання, тобто його вимоги, які виникли на підставі рішення суду, не можуть бути захищені в судовому (примусовому) порядку, між сторонами виникло натуральне зобов`язання, до якого не застосовуються положення статті 625 ЦК України. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18). Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) [частина перша статті 530 ЦК України]. У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України. За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання. Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України). Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18). У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18). За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду. З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18). У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням. При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його. У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що: - натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном; - конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; - кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. В цій справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд першої інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку із наявністю судового рішення, яке набрало законної сили, та яким відмовлено стягувачу у видачі дубліката виконавчого документа та поновленні строку для пред`явлення його до виконання,. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке. Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності. Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги. У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено такий правовий висновок: «Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3 % річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги. Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку». Як вказала у своїй постанові від 11 лютого 2026 року Велика Палата Верховного Суду, установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»). Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом. Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження. Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання. Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження». До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження». Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними. Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача. Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем. Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку. Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном. У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України. За загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року та підлягають застосуванню судами при вирішені спорів в цій категорії справ. Як правильно звернув увагу в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2019 року у справі №761/5402/19 за заявою ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про заміну сторони стягувача у виконавчому листі, поновлення строків пред`явлення виконавчого документа до виконання та видачу дублікату виконавчого документа у справі по цивільній справі за позовом ПАТ «КБ «Експобанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу, замінено сторону стягувача ПАТ «КБ «Експобанк» на його правонаступника - ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» у виконавчому листі Шевченківського районного суду м. Києва від 19 травня 2011 року по справі №2-10868/10 з примусового виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 2 вересня 2010 року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості по кредиту у сумі 345 198 грн. 63 коп., витрати по сплаті судового збору у сумі 1700 грн. 00 коп., витрати по оплаті інформаційно-технічного забезпечення судового процесу у сумі 120 грн. 00 коп. В іншій частині вимог заяви відмовлено. Отже, наявне судове рішення, яке набрало законної сили та яким у задоволенні заяви ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про поновлення строків пред`явлення виконавчого документа до виконання та видачу дублікату виконавчого документа відмовлено. Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів. З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача). З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно та всебічно досліджено обставини цієї справи, здійснено системний аналіз наданих доказів, що мало наслідком ухвалення обґрунтованого рішення про відсутність підстав для задоволення позову. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопад 2024 року ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна Судді: Л.Д. Поливач А.М. Стрижеус