Постанова 4870 № 5/79

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 травня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 5/79 Західний апеляційний господарський суд в складі колегії: Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Іванчук С.В., Міліціанов Р.В. секретар судового засідання Псярук О.В. за участю представників: скаржника Рисовського І.Г.; від відповідача Гнатишин І.С. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства Рисовський на ухвалу Господарського суду Львівської області (суддя З.П. Гоменюк) від 01.04.2026 у справі №5/79 за позовом Фермерського господарства Рисовський до відповідача Солонківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області про зобов?язання вчинити дії ВСТАНОВИВ: До Господарського суду Львівської області Фермерським господарством «Рисовський» подано скаргу на бездіяльність Пустомитівського відділу державної виконавчої служби у Львівському районі Львівської області з примусового виконання дубліката наказу Господарського суду Львівської області від 13.10.1994 у справі №5/79. Скарга мотивована тим, що Арбітражним судом Львівської області 10.03.1994 у справі №5/79 за позовом Фермерського господарства "Рисовський" до Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради та Пустомитівської районної державної адміністрації про примусове виділення 4 га землі позов задоволено в частині позовних вимог до Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради та зобов`язано Зубрянську сільську раду до 10.04.1994 виділити позивачеві 4 га землі із 55 га вільних земель запасу. Як стверджує скаржник, 28.01.2026 (ф/г «Рисовський») звернулося із заявою до Пустомитівського відділу державної виконавчої служби вчинити виконавчі дії за ст.10, п.3 ст.60 ЗУ «Про виконавче провадження» та завершити виконавче провадження але з невідомих причин, безпідставно орган ДВС не відреагував на звернення, тому протиправна бездіяльність на його думку продовжується. Господарський суд Львівської області ухвалою від 01.04.2026 у справі №5/79 відмовив у задоволенні скарги Фермерського господарства Рисовський на дії (бездіяльність) Пустомитівського відділу державної виконавчої служби у Львівському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що скаржником не доведено наявності протиправної бездіяльності Пустомитівського ВДВС при виконанні наказу Господарського суду Львівської області від 13.10.1994 у справі № 5/79. Суд виходив з того, що державним виконавцем протягом тривалого часу вживалися передбачені законом заходи примусового виконання судового рішення, зокрема надсилалися вимоги боржнику, накладалися штрафи, скеровувалися повідомлення до правоохоронних органів, здійснювалася заміна боржника у виконавчому провадженні та вживалися заходи щодо зміни способу виконання рішення. Також суд встановив, що на звернення скаржника від 28.01.2026 державним виконавцем була надана відповідь, однак вона не була отримана самим скаржником, тому твердження про відсутність реагування з боку ДВС є безпідставними. Крім того, суд зазначив, що скаржник не конкретизував, яку саме бездіяльність виконавця він оскаржує, а питання виділення земельної ділянки належить до компетенції Солонківської сільської ради, а не органу державної виконавчої служби, який не може підміняти собою орган місцевого самоврядування та вирішувати питання розпорядження земельними ділянками. Суд також дійшов висновку, що вимоги про вилучення земельної ділянки з чужого незаконного володіння та її передачу скаржнику не можуть бути розглянуті в межах скарги на дії чи бездіяльність державного виконавця, оскільки підлягають вирішенню в окремому позовному провадженні. За таких обставин суд вважав, що відсутність фактичного виконання рішення сама по собі не свідчить про бездіяльність ДВС, а тому підстав для задоволення скарги немає. 20.04.2026 до Західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Фермерського господарства Рисовський на ухвалу Господарського суду Львівської області від 01.04.2026 у справі №5/79. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.04.2026 сформовано колегію суддів у складі: Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Іванчук С.В., Міліціанов Р.В. Західний апеляційний господарський суд ухвалою від 27.04.2026 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фермерського господарства Рисовський на ухвалу Господарського суду Львівської області від 01.04.2026 у справі № 5/79; встановив учасникам справи десятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження на подання відзиву на апеляційну скаргу і доказів надсилання копій відзиву учасникам справи; витребував матеріали справи. Ухвалою суду від 08.05.2026 від призначено розгляд апеляційної скарги на 28.05.2026. Фермерське господарство Рисовський в апеляційній скарзі просить скасувати ухвалу Господарського суду Львівської області від 01.04.2026 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити подану скаргу в повному обсязі. В апеляційній скарзі апелянт покликається на такі обставини: державний виконавець продовжує допускати бездіяльність щодо виконання наказу Господарського суду від 13.10.1994, незважаючи на ухвалу суду від 02.12.2025, якою таку бездіяльність уже було визнано неправомірною; рішення про витребування земельної ділянки повинно виконуватися у порядку, передбаченому п. 3 ч. 1 ст. 10 та ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження», шляхом вилучення майна у боржника, передачі його стягувачу та складання відповідного акта; суд безпідставно дійшов висновку, що вимога про вилучення та передачу земельної ділянки не може розглядатися в межах скарги на дії (бездіяльність) ДВС, оскільки така вимога стосується саме способу виконання вже ухваленого судового рішення, а не нового спору про право; правова позиція скаржника підтверджується практикою Верховного Суду, який неодноразово зазначав, що рішення про витребування нерухомого майна підлягають примусовому виконанню шляхом вилучення майна у боржника та передачі його стягувачу відповідно до ст. 10 і 60 Закону «Про виконавче провадження»; тривале невиконання рішення суду суперечить практиці ЄСПЛ та порушує право на справедливий суд і мирне володіння майном, що вже було встановлено ЄСПЛ у справах, ініційованих скаржником проти України. Таким чином, на думку скаржника, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно оцінив докази та помилково визначив спірні правовідносини, що призвело до необґрунтованої відмови у задоволенні скарги. 05.05.2026 через підсистему «Електронний суд» представниця Пустомитівського відділу державної виконавчої служби у Львівському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Горбатюк М. Б. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому вказала, що вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, та просить залишити без змін ухвалу Господарського суду Львівської області від 01.04.2026. У відзиві на апеляційну скаргу посилається на те, що державним виконавцем протягом усього часу виконання наказу Господарського суду Львівської області було вжито всіх передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів для його виконання: неодноразово направлялися вимоги боржникам, накладалися штрафи, здійснювалися заміни боржників у зв`язку з реорганізацією органів влади, залучався спеціаліст-землевпорядник, виготовлявся проєкт землеустрою, надсилалися повідомлення до правоохоронних органів про вчинення кримінальних правопорушень у зв`язку з невиконанням рішення суду, а також вживалися інші виконавчі дії. Водночас виконання рішення ускладнювалося об`єктивними обставинами, зокрема відсутністю сформованої земельної ділянки, неможливістю її реєстрації та відсутністю у чинного боржника земель, які могли б бути передані стягувачу. Відділ ДВС зазначає, що не наділений повноваженнями самостійно вирішувати питання виділення земельних ділянок чи підміняти органи місцевого самоврядування, до компетенції яких належать такі питання. Крім того, скаржник не навів конкретних дій або бездіяльності державного виконавця, які б порушували його права, а частина заявлених вимог, зокрема щодо вилучення земельної ділянки з чужого незаконного володіння та передачі її ФГ «Рисовський», не може бути розглянута в межах скарги на дії державного виконавця і має вирішуватися в окремому позовному провадженні. Інших клопотань, заяв в порядку ст. 207 ГПК України сторонами подано не було. 28.05.2026 в судовому засіданні взяли участь скаржник та представник відповідача, які підтримали позиції, висловлені у процесуальних заявах по суті розгляду апеляційної скарги. Апеляційну скаргу розглянуто в межах процесуальних строків, визначених ст. 273 ГПК України. Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Як вбачається з матеріалів справи, 10.03.1994 Арбітражний суд Львівської області у справі №5/79 частково задовольнив позов Фермерського господарства «Рисовський» до Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради та Пустомитівської районної державної адміністрації та зобов`язав Зубрянську сільську раду виділити господарству 4 га землі із земель запасу. 04.09.1996 суд уточнив резолютивну частину рішення, визначивши, що 4 га мають бути виділені із земельної ділянки площею 17 га, переданої до запасу Зубрянської сільської ради із земель господарства «Львівське». У 2008 році Господарський суд Львівської області визнав неправомірними дії органу державної виконавчої служби щодо невиконання рішення та знищення наказу суду. 17.12.2010 суд видав дублікат наказу від 13.10.1994 на примусове виконання рішення з урахуванням ухвали від 04.09.1996. 20.09.2011 суд визнав незаконним закінчення виконавчого провадження державним виконавцем, а 26.09.2011 постановив окрему ухвалу щодо порушень у роботі виконавчої служби. 20.10.2011 Європейський суд з прав людини у справі «Рисовський проти України» встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції через невиконання рішення 1994 року, відсутність належних гарантій при скасуванні земельних прав заявника та створення органами влади тривалого стану правової невизначеності щодо земельної ділянки. 09.04.2013 у виконавчому провадженні боржника Пустомитівську районну державну адміністрацію замінено її правонаступником - Головним управлінням Держземагентства у Львівській області. 13.02.2013 відкрито виконавче провадження №36443777. Боржник повідомив про неможливість виконання рішення через відсутність вільних земельних ділянок. У 2013 році державним виконавцем неодноразово надсилались вимоги про виконання рішення та накладались штрафи на боржника за його невиконання. Також було скеровано повідомлення до правоохоронних органів щодо можливого кримінального правопорушення. 05.12.2013 виконавче провадження було закінчено, однак ухвалою суду від 26.03.2014 постанову про закінчення виконавчого провадження було визнано неправомірною, після чого 22.07.2014 провадження відновлено. Суд у своїй ухвалі від 26.03.2014 зазначив, що рішення у справі №5/79 є достатньою правовою підставою для розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. На прохання стягувача до виконавчого провадження було залучено спеціаліста-землевпорядника. За результатами виконання робіт ТзОВ «Карпати Гео-Інвест» виготовило проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У 2014-2016 роках державний виконавець вживав заходів для погодження проекту землеустрою та реєстрації земельної ділянки, однак відповідні органи повідомляли про відсутність необхідних погоджень або законодавчого механізму виконання рішення суду. 14.04.2016 Господарський суд Львівської області визнав протиправною бездіяльність державного виконавця та зобов`язав вчинити дії щодо примусового виконання наказу. 17.08.2016 боржника у виконавчому провадженні замінено з Головного управління Держземагентства на його правонаступника - Головне управління Держгеокадастру у Львівській області. У 2016-2020 роках Головне управління Держгеокадастру неодноразово повідомляло про неможливість виконання рішення, посилаючись на відсутність законодавчого механізму державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення. За невиконання рішення на боржника накладалися штрафи та направлялися повідомлення до правоохоронних органів. 17.01.2020 рішенням Господарського суду Львівської області у справі №914/1109/19 визнано бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Львівській області щодо виконання наказу №5/79, яка порушувала права ФГ «Рисовський». 31.12.2020 боржника у виконавчому провадженні замінено з Головного управління Держгеокадастру на його правонаступника - Солонківську сільську раду. 09.02.2021 виконавче провадження передано до Пустомитівського відділу державної виконавчої служби, який прийняв його до виконання. У 2021-2023 роках державний виконавець неодноразово вимагав від Солонківської сільської ради виконати рішення суду, накладав штрафи та звертався до правоохоронних органів щодо можливого вчинення кримінального правопорушення, пов`язаного з невиконанням судового рішення. Солонківська сільська рада повідомляла, що виконання рішення є неможливим через відсутність земельної ділянки площею 4 га у складі земельної ділянки площею 17 га, відсутність земель комунальної власності на відповідній території та відсутність визначеного законодавством механізму передачі такої земельної ділянки. 01.06.2022 Господарський суд Львівської області повторно визнав неправомірною бездіяльність державного виконавця та зобов`язав його вчинити дії щодо примусового виконання наказу. У 2022-2025 роках державний виконавець продовжував вживати заходів щодо виконання рішення, зокрема звертався до поліції щодо розслідування фактів невиконання судового рішення, скеровував сторонам вимоги та ініціював обговорення можливості зміни способу і порядку виконання судового рішення. 02.12.2025 Господарський суд Львівської області визнав неправомірною бездіяльність державного виконавця щодо виконання наказу від 13.10.1994 та зобов`язав його вчинити виконавчі дії відповідно до законодавства. 28.01.2026 ФГ «Рисовський» звернулося до державної виконавчої служби із заявою про вчинення виконавчих дій. Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частинами першою, другою статті 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. На важливість належного виконання судових рішень неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України. У рішенні від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Так, за позицією Конституційного Суду України, висловленою у рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 (справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення)) судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України (абзац 15 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац 8 пункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого статтею 55 Конституції України права кожного на судовий захист. Забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статті 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Конституційний Суд України, взявши до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні висновки щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, дійшов висновку, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Частиною першою статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та, у передбачених цим Законом випадках, на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до частини першої і пункту 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону. Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом (пункт 1 частини третьої, частина четверта статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»). Законодавець передбачив чіткий порядок вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні. Державний виконавець наділений відповідними повноваженнями, він повинен дотримуватись цих вимог законодавства з метою забезпечення максимального дотримання засад, передбачених Законом України «Про виконавче провадження». Вчинення державним виконавцем дій, визначених законом для виконання судового рішення, буде вважатися належними у разі вжиття останнім усіх необхідних (можливих) заходів у їх передбаченій нормативно-правовим актом певній послідовності для повного виконання виконавчого документа у встановлені законом строки, з дотриманням прав учасників виконавчого провадження - стягувача та боржника. (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 18 грудня 2025 року у cправі № 580/3888/24). Згідно з частиною другою статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Відповідно до частини третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Водночас, відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини (надалі - «ЄСПЛ») у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування. Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур. Відтак виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, складовою права на справедливий суд. Суд зазначає, що невиконання боржником рішення після накладення на нього штрафу не може свідчити про вжиття заходів примусового виконання рішення і не свідчить про неможливість його виконання. Законом України «Про виконавче провадження» на виконавця покладено функції із забезпечення виконання обов`язкового рішення суду, на виконання якого останній має вжити усі передбачені Законом заходи в межах встановлених повноважень. В розпорядженні державного виконавця, відповідно до положень частини третьої ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», наявний достатній обсяг повноважень для ефективного виконання рішення суду у майновому спорі, в тому числі, у випадку неможливості виконати це рішення боржником особисто. До цих повноважень відносяться, зокрема, такі: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону, безперешкодно входити на земельні ділянки, до приміщень, сховищ, іншого володіння боржника - юридичної особи, проводити їх огляд, примусово відкривати та опечатувати їх, звертатися до суду з поданням про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб, викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому провадженні. У разі якщо боржник без поважних причин не з`явився за викликом виконавця, виконавець має право звернутися до суду щодо застосування до нього приводу; вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників - юридичних осіб або боржників - фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження, звертатися до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення тощо. Крім того, наведені повноваження виходячи з конкретних обставин справи виконавець зобов`язаний використовувати також з урахуванням положень ст. 10 Закону, якою визначено низку заходів примусового виконання рішень та які мають бути застосовані для ефективного виконання рішення суду. Як витікає з матеріалів справи, 28.01.2026 керівник Фермерського господарства «Рисовський» звернувся із заявою до Пустомитівського відділу державної виконавчої служби щодо вчинення виконавчих дій за ст.10, п.3 ст.60 ЗУ «Про виконавче провадження». Скаржнику органом ДВС листом від 02.02.2026 було направлено відповідь на його звернення від 28.01.2026. Надаючи оцінку діям органу примусового виконання рішення суду, колегія суддів звертає увагу на таке. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження», сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення. Статтею 19 цього Закону встановлено перелік прав сторін виконавчого провадження, до складу яких віднесено, зокрема, право заявляти клопотання, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження. Цьому праву відповідно до положень п. 3 ч. 2 ст. 18 Закону кореспондує обов`язок виконавця розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання. Згідно наказу Господарського суду Львівської області №5/79 від 13.10.1994 зобов`язано Зубрянську сільську раду народних депутатів до 13.11.1994 виділити фермерському господарству «Рисовський» 4 га землі із ділянки 17 га, що додатково відведена Зубрянській сільській раді в запас із земель заготхудобовідгодівельного господарства «Львівське». Водночас, відповідно до п. 10 ч. 3 ст. 18 Закону, до повноважень виконавця віднесено, зокрема, право звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення. Також, відповідно до положень ст.ст. 160 та 331 ГПК України вирішення питання про зміну способу та порядку виконання рішення суду віднесено до компетенції суду. При цьому, відповідно до положень ч. 1 ст. 331 ГПК України, правом на подання відповідної заяви наділено виконавця. Суд враховує, що відповідно до частини першої статті 60 Закону «Про виконавче провадження», під час виконання рішень про передачу стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, виконавець вилучає такі предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. У разі знищення предмета, що мав бути переданий стягувачу в натурі, виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження, а в разі встановлення факту відсутності предмета, що мав бути переданий стягувачу, повертає виконавчий документ стягувачу. Як видно зі змісту заяви від 28.01.2026, ФГ «Рисовським» на вирішення державного виконавця фактично поставлено питання про зміну способу виконання рішення суду. Водночас, виконавцем своїх повноважень, про які зазначено вище, в цій частині не реалізовано. З наведених вище положень витікає, що питання доцільності та обґрунтованості зміни способу та порядку виконання рішення суду віднесено до компетенції суду, яким видано виконавчий документ. Отримавши наведений лист, виконавець, керуючись першочерговим завданням виконавчого провадження, повинен був розглянути по суті викладені в ньому вимоги в контексті фактичних обставин виконавчого провадження, зокрема врахувавши наявність перешкод щодо виконання рішення суду, надати їм оцінки у співвідношенні до виконавчих дій, які можуть бути вчиненні у зв`язку із обставинами, викладеними в клопотанні, встановити чи спрямовані заходи, які пропонуються стягувачам на дійсне виконання рішення суду та вжити повноважень для реалізації цих заходів. Відтак, на виконання свого обов`язку щодо розгляду клопотання стягувача, виконавець повинен був вирішити питання про звернення до суду із відповідною заявою. Обмежившись тільки письмовою відповіддю із зазначенням обставин, які стягувачеві достовірно відомі, не забезпечивши таким чином дотримання своїх обов`язків та прав стягувача, відповідач допустив неправомірну бездіяльність, а отже діяв не у спосіб, який би відповідав меті виконання рішення суду. В цьому контексті колегія суддів звертається до практики Верховного Суду в подібних правовідносинах. В постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 523/11518/16 Верховний Суд виснував, що невиконання боржником рішення після накладення на нього штрафу не може свідчити про належне вжиття заходів примусового виконання рішення й не свідчить про неможливість його виконання. Накладення на боржника повторного штрафу та звернення до правоохоронних органів із поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності є лише заходами з метою притягнення до відповідальності боржника за невиконання без поважних причин виконавчого документа. При цьому, накладення штрафів та внесення подання (повідомлення) правоохоронним органам не є достатніми заходами виконання рішення суду, якщо при цьому відсутні докази, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання. Тож звернення з таким повідомленням до правоохоронних органів не є підставою для висновку про те, що державним виконавцем ужито всіх можливих заходів для виконання рішення суду та встановлено неможливість його виконання. Направлення повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності боржника не є останньою дією після вчинення державним виконавцем усіх можливих дій із виконання рішення суду, після якої державний виконавець повинен винести постанову про закінчення виконавчого провадження, а свідчить лише про вжиття ним передбачених Законом заходів щодо повідомлення уповноважених органів про невиконання обов`язкового рішення суду. До аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов в постанові від 18 червня 2019 року в справі № 826/14580/16. У справі № 924/315/17, Верховний Суд не погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність у діях Виконавця порушень, оскільки та обставина, що саме ПП (боржник) за Судовим рішенням зобов`язаний вчинити дії щодо повернення земельної ділянки, не свідчить про те, що у разі невиконання цього рішення саме боржником, воно не може бути виконано без його участі відповідно до абзацу 2 частини третьої статті 63 Закону, оскільки Судове рішення хоч і зобов`язує саме боржника вчинити ці дії, однак не є нерозривно пов`язаним з особою боржника та не унеможливлює виконання цього рішення без його участі шляхом вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання, враховуючи встановлені судами обставини невиконання його у добровільному порядку та свідоме ухилення ПП від його виконання. У цьому висновку суд також враховує правовий висновок, викладений у пункті 12 постанови Верховного Суду від 30.08.2018 у справі № 916/4106/14. Суд також враховує висновки, викладені у постанові від 13.02.2018 у справі № 923/182/13-г, в якій Верховний Суд визнав непереконливими та необґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанції щодо неможливості виконання рішення суду у цій справі без вчинення саме Боржником певних дій з посиланням на порядок і спосіб, визначені при задоволенні позовних вимог в повному обсязі в редакції Позивача, який самостійно зазначив предмет позову саме таким чином, оскільки неможливість виконання рішення суду без участі боржника зумовлене тим, що таке виконання має бути нерозривно пов`язане з особою боржника, тобто відповідні дії, вчинити які зобов`язано за рішенням суду, можуть бути здійснені лише боржником. В оскаржуваних судових рішеннях відсутні обґрунтування підстав, за яких суди дійшли висновку про те, що виконати рішення у цій справі без участі Відповідача (Боржника) неможливо, враховуючи також наявність у справі матеріалів виконавчого провадження щодо призначення державним виконавцем виконавчих дій та здійснення підготовчих дій з виконання рішення суду, які суди попередніх інстанцій не дослідили та оцінку яким не надали (пункт 11). Внаслідок наведеного, колегією суддів здійснюється висновок про обґрунтованість скарги в цій частині. Щодо доводів органу ДВС про неможливість встановити ті чи інші обставини, пов`язані із предметом примусового виконання, колегією відповідно до меж апеляційного перегляду, суддів здійснюється узагальнений висновок наступного характеру. Аналіз положень Закону «Про виконавче провадження», вказує на те, що законодавець саме на виконавця покладає обов`язок з організації та проведення виконавчих дій. Відповідно до пунктів 4-6 розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, у разі потреби для проведення чи організації виконавчих дій виконавець має право залучити суб`єктів господарювання. Залучення виконавцем інших органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб, фізичних осіб при примусовому виконанні рішень здійснюється у разі, якщо їх присутність може сприяти своєчасному й повному виконанню рішень. Залучення у виконавчому провадженні відповідних органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та фізичних осіб (крім понятих) здійснюється виконавцем шляхом винесення постанови про залучення цих осіб. У цій постанові обов`язково зазначаються опис причин, що зумовили необхідність залучення, час та місце здійснення виконавчих дій, а також інші необхідні відомості. Копія постанови надсилається відповідному органу, установі, організації, суб`єкту господарювання, особі не пізніше наступного дня з дня її винесення, але не пізніше ніж за три дні до запланованих заходів. Відтак, заперечення виконавця в цій частині не можуть бути визнані поважними причинами невиконання рішення суду. Щодо доводів виконавця про те, що питання виділення фермерському господарству «Рисовський» 4 га землі із ділянки 17 га землі, яку додатково відведено Зубрянській сільській раді в запас земель з заготхудобовідгодівельного господарства «Львівське» станом на сьогоднішній день відноситься до компетенції Солонківської сільської ради, колегія суддів повторює, що частиною першою статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що примусове виконання рішень покладається, зокрема, на органи державної виконавчої служби (державних виконавців). Крім того, згідно із частиною восьмою статті 19 Закону, особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов`язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій. Аналіз статті 19 Закону свідчить, що обов`язки сторін виконавчого провадження- це нормативно закріплені вид та межі правової поведінки стягувача та боржника, дотримання яких є обов`язковим. Отже, невиконання обов`язків можна характеризувати як уникнення сторонами виконавчого провадження, зокрема боржником, здійснення покладених на них законами та підзаконними актами обов`язків та зобов`язань під час примусового виконання судового рішення, що призвело чи може призвести до негативних наслідків або заподіяння шкоди. Відповідно до наведеного вище, бездіяльність боржника не може залишатися без реагування зі сторони органу, на який Законом покладено обов`язок з примусового виконання рішення суду, а відтак відсутність дій органу ДВС щодо усунення перешкод, пов`язаних із поведінкою боржника в цій справі свідчить про його бездіяльність. Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції, яким у задоволенні скарги ФГ «Рисовський» відмовлено, колегія суддів апеляційного суду звертається до аналізу положень ч. 3 ст. 343 ГПК України, якою законодавець постановлення ухвали про відмову у задоволенні скарги пов`язує із встановленням факту відсутності порушення права скаржника. При цьому оцінка діям виконавця здійснюється через призму головного завдання виконавчого провадження, передбаченого положеннями зокрема ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження», якою визначено, що сукупність дій органів і осіб визначених у цьому Законі, мають бути спрямовані на виконання рішення суду. Водночас, як зазначено вище рішення суду не виконується протягом тривалого часу. Настільки тривалий термін, протягом якого особа не може отримати майно, присуджене їй рішенням суду, яке набрало законної сили, в жодному разі не може свідчити про відсутність порушення прав останнього, особами на яких покладено обов`язок щодо його виконання. Висновок суд щодо того, що суд не має права зобов`язувати державного виконавця до вчинення тих дій, які згідно із Законом України «Про виконавче провадження» можуть здійснюватися лише державним виконавцем або відповідною посадовою особою державної виконавчої служби хоча і відповідає наведеним в ухвалі положенням Закону, водночас, не є підставою для самоусунення суду від оцінки дій виконавця в частині обрання саме тих заходів примусового виконання рішення суду, які дозволять його ефективно виконати. Узагальнюючи обставини, які стали підставою для звернення стягувача до суду зі скаргою, апеляційний суд звертається до релевантної практики ЄСПЛ. У рішенні "Горнсбі проти Греції" Європейський суд з прав людини наголосив, що відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення у справі "Філіс проти Греції" (Philis v. Greece) (№ 1) від 27.08.1991, серія А, № 209, с. 20, п. 59). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (995_690) (див. mutatis mutandis рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21.02.1975 (980_086), серія А, № 18, с. 16 - 18, п. 34 - 36). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду". У справі "Глоба проти України" Суд зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі "Comingersoll S.A." проти Португалії" (Comingersoll S.A. v. Portugal) [ВП], заява № 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV). Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19.03.1997 у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії" (Burdov v. Russia), заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 06.03.2003 у справі "Ясюнієне проти Литви" ("…"), заява № 41510/98, п. 27). Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 07.06.2005 у справі "Фуклев проти України" (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, п. 84). Таким чином встановлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дає підстав для висновку про можливість ставити його виконання в залежність від волевиявлення боржника або будь-яких інших осіб на вчинення чи не вчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів. Такий правовий висновок викладено у пункті 13 постанови Верховного Суду від 30.08.2018 у справі № 916/4106/14. Враховуючи наведене в сукупності, апеляційним судом встановлено обставини, з якими положення ст. 342 ГПК України пов`язують необхідність визнання дій чи бездіяльності виконавця неправомірними. Водночас, судом враховано, що відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради від 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Згідно позиції Європейського суду з прав людини, викладеної справах «Класс та інші проти Німеччини» від 6 вересня 1978 року, «Фадєєва проти Росії» від 09 червня 2005 року, «Кумпене і Мазере проти Румунії» від 17 грудня 2004 року, завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, а тому суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Отже суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 18 березня 2014 року у справі № 21-11а14 та від 21 травня 2013 року у справі № 21-87а13. Отже, за результатами розгляду апеляційної скарги, судом апеляційної інстанції приймається судове рішення, яке з своїм змістом відповідає положенням ст. 334 ГПК України, а саме про визнання неправомірною бездіяльність державного виконавця Пустомитівського відділу державної виконавчої служби у Львівському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо виконання наказу Господарського суду Львівської області від 13.10.1994 у справі №5/79 та зобов`язання вчинити виконавчі дії відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно ст.ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до ст. 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема: нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи наведені вище мотиви у їх сукупності, судом апеляційної інстанції здійснюється висновок про те, що твердження апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження при розгляді справи в апеляційному суді в частині, яка відповідає зазначеному вище, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції у зв`язку із нез`ясуванням обставин, що мають значення для справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими. Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України від 28.10.2010 року №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін. Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 року у справі Проніна проти України за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи. Керуючись ст.129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Фермерського господарства Рисовський задовольнити частково.

2. Ухвалу Господарського суду Львівської області від 01.04.2026 у справі №5/79 про відмову в задоволенні скарги Фермерського господарства Рисовський на дії (бездіяльність) Пустомитівського відділу державної виконавчої служби у Львівському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції. - скасувати.

3. Скаргу Фермерського господарства Рисовський задовольнити.

4. Визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Пустомитівського відділу державної виконавчої служби у Львівському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо виконання наказу Господарського суду Львівської області від 13.10.1994 у справі №5/79 та зобов`язати вчинити виконавчі дії відповідно до Закону України Про виконавче провадження. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку. Повний текст постанови складено і підписано 02.06.2026. Головуючий суддя В.О. Ржепецький Судді С.В. Іванчук Р.В. Міліціанов