Постанова 4851 № 440/501/26

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2026 р. Справа № 440/501/26 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Спаскіна О.А., Суддів: Присяжнюк О.В. , Любчич Л.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.02.2026, головуючий суддя І інстанції: В.І. Бевза, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, по справі № 440/501/26 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, в якій просила: - визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо відмови ОСОБА_1 у проведенні перерахунку пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні, з якої сплачено страхові внески за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії, за 2022, 2023, 2024 роки з 27.08.2025 року; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити 27.08.2025 року перерахунок та виплату призначеної пенсії за віком ОСОБА_1 відповідно до ст. 40 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні, з якої сплачено страхові внески за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії, за 2022, 2023, 2024 роки, з урахуванням проведених виплат. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2026 року позов задоволено. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо відмови в обрахунку та виплаті пенсії за віком ОСОБА_1 без застосування середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, обчисленої як середній показник за 2022, 2023, 2024 роки з 27.08.2025. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити обрахунок та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 27.08.2025 відповідно до статті 40 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачені страхові внески, за 2022, 2023, 2024 роки, з урахуванням раніше виплачених сум. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.02.2026 та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам. Апелянт зазначає, що судом першої інстанції не було враховано положення частини 3 статті 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у зв`язку з чим, на думку скаржника, при переведенні позивача з пенсії за вислугу років на пенсію за віком у відповідача відсутні законні підстави для застосування показника середньої заробітної плати в Україні за 20222024 роки. Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив, що не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області та з 04.10.2012 отримувала пенсію за вислугу років. 27.08.2025 позивач звернулась із заявою Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про перехід на пенсію за віком відповідно Закону 1058-IV. На підставі зазначеної вище заяви, позивач переведена на пенсію за віком відповідно до Закону № 1058-IV. Пенсія за віком позивачу призначена з 27.08.2025 вперше. Із відомостей органу Пенсійного фонду України наданими відповідачем до суду встановлені обставини (розрахунок заробітку для обчислення розрахунку пенсії за віком від 03.09.2025), що для розрахунку пенсії за вислугу років позивачу застосований проіндексований показник середньої заробітної плати за останні три роки 2014-2016 роки, що передували 2017. Згідно із змістом відзиву відповідача судом встановлено, що оскільки позивач переведена з пенсії за вислугу років на пенсію за віком, то правові підстави для перерахунку пенсії із застосуванням нової середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки 2022-2024, що передують року звернення за перерахунком пенсії, відсутні. Позивач не погодилась з діями Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, які полягають у непроведені перерахунку (індексації) та виплати пенсії у відповідності до частини другої статті 42 Закону України № 1058-ІV шляхом послідовного збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески за 2022, 2023 та 2024 роки, та який враховується для обчислення пенсії з 27.08.2025, і звернулась до суду з даним позовом. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з підстав їх обґрунтованості та зазначив, що призначення ОСОБА_1 пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV (після раніше отримуваної пенсії за вислугу років за Законом України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII) здійснювалося вперше, а тому відповідач протиправно відмовив у застосуванні показника середньої заробітної плати по Україні за 20222024 роки. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на таке. Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. За приписами пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України. З 01 січня 1992 року постановою Верховної Ради України від 06 грудня 1991 року № 1931-XII введено в дію Закон № 1788-XII в частині норм, що стосуються призначення і виплати пенсій та коригування рівнів пенсій, призначених до введення цього Закону; з 01 квітня 1992 року - в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1788-XII громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Відповідно до пункту е частини першої статті 55 Закону № 1788-ХІІ право на пенсію за вислугу років мають: працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня2019року - не менше 27 років; з 1 квітня2019року по 31 березня2020року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня2020року по 31 березня2021року - не менше 28 років; з 1 квітня2021року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. З 01 січня 2004 року набрав чинності Закон № 1058-IV, який розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Отже, з 01 січня 2004 року Закон № 1058-IV є основним законом, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду. Відповідно до частини 1 статті 9 Закону № 1058-IV в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника. Згідно зі статтею 10 Закону № 1058-IV особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором. Особі, яка має право на довічну пенсію, призначається один з видів довічної пенсії за її вибором. Згідно з ч. 2 ст. 40 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається за формулою: Зп = Зс х (Ск : К), де: Зп - заробітна плата (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії, у гривнях; Зс - середня заробітна плата (дохід) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії. Порядок визначення показників зазначеної заробітної плати затверджується ПФУ за погодженням з центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної фінансової політики, державної політики у сферах економічного розвитку, статистики. Ск - сума коефіцієнтів заробітної плати (доходу) за кожний місяць (Кз 1 + Кз 2 + Кз 3 + ... + Кз n); К - страховий стаж за місяці, які враховано для визначення коефіцієнта заробітної плати (доходу) застрахованої особи. Відповідно до ч. 3 ст. 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший у пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами ПФУ. При переведенні з одного виду пенсії на інший за бажанням особи може враховуватися заробітна плата (дохід) за періоди страхового стажу, зазначені в частині першій статті 40 цього Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) попереднього виду пенсії. У свою чергу, Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-ХІІ (у редакції, чинній на момент призначення пенсії позивачу) передбачалась можливість призначення трудових пенсій: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років. Статтею 7 Закону № 1788, передбачено, що звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію. При цьому пенсії за віком та по інвалідності призначаються незалежно від того, припинено роботу особою на час звернення за пенсією чи ні. Пенсія за вислугу років призначається лише при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію. Частиною третьою статті 45 Закону № 1058-ІV установлено, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший у пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами ПФУ. При переведенні з одного виду пенсії на інший за бажанням особи може враховуватися заробітна плата (дохід) за періоди страхового стажу, зазначені в частині першій статті 40 цього Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) попереднього виду пенсії. Аналіз наведених норм свідчить про те, що частина третя статті 45 Закону № 1058-ІV регламентує порядок переведення з одного виду пенсії, призначеного саме за цим Законом, на інший, визначаючи, що показник середньої заробітної плати при переведенні на інший вид пенсії має бути незмінним, тобто таким, яким він був на час призначення пенсії, передбаченої Законом №1058-ІV. Відповідна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 639/2751/17. У випадку призначення особі пенсії за Законом, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при виявленні такою особою бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону № 1058-IV, має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення згідно частини 3 статті 45 Закону № 1058-IV. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 876/5312/17. З матеріалів справи встановлено, що позивачка отримувала пенсію за вислугу років, відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення", який передбачав інші підстави та порядок призначення пенсії, у порівнянні із Законом № 1058-IV. З 27.08.2025 позивачці призначено пенсію за віком відповідно до Закону № 1058-ІV. Аналіз частини першої статті 9 Закону № 1058-ІV дозволяє дійти висновку про те, що питання щодо нарахування та виплати пенсії за вислугою років, яка була первинно призначена позивачці, не входить до правового регулювання Закону № 1058-ІV, а визначається виключно Законом № 1788-ХІІ і є спеціальним видом пенсії для конкретно визначеного кола осіб. Таким чином, після досягнення відповідного пенсійного віку, який дає право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону № 1058-IV, звернувшись у 2025 році до органу Пенсійного фонду із заявою про призначення такого виду пенсії, ОСОБА_1 використала право на призначення пенсії в солідарній системі відповідно до Закону № 1058-IV вперше. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 31.01.2025 у справі № 200/1478/24, відповідно до якої у разі призначення особі пенсії за віком згідно з положеннями Закону України «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV після того, як вона вже отримувала пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року № 1788-XII, такий перехід не може вважатися "переведенням на інший вид пенсії" в розумінні частини третьої статті 45 Закону України «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV. Це є «призначенням нового виду пенсії», оскільки пенсія за віком і пенсія за вислугу років є різними за правовими підставами та умовами призначення. Крім того, аналогічне спірне питання також було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, яка у постанові від 31 жовтня 2018 року по справі № 577/2576/17 вказала, що при зверненні особи, якій було призначено пенсію за вислугу років у порядку Закону № 1788-ХІІ, до територіальних органів ПФУ із заявою про призначення пенсії за віком на підставі Закону № 1058-IV має місце саме призначення такого виду пенсії, а не переведення згідно з частиною третьою статті 45 зазначеного Закону, яка безпосередньо визначає порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший вид пенсії. Крім того, Суд зауважив також, що статтею 9 Закону № 1058-IV не передбачено такого виду пенсії, як пенсія за вислугу років. З огляду на викладене, помилковими є висновки пенсійного органу про те, що у спірних правовідносинах не відбулось події призначення нового виду пенсії. Колегія суддів наголошує, що показник середньої заробітної плати в Україні для обчислення пенсії визначається на день призначення пенсії вперше або у випадку переведення з одного виду пенсії на інший, що фактично є призначенням такого виду пенсії вперше, що і мало місце у спірних правовідносинах. З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач безпідставно та протиправно не застосував при обчисленні пенсії позивачки, згідно із Законом № 1058-IV середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески за 2022-2024 роки, тобто показника середньої заробітної плати, який має враховуватися за три останні календарні роки, що передують року призначення пенсії за Законом № 1058-IV. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі Щокін проти України зазначил, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобовязаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу якості закону, передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обовязків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобовязані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи. Водночас положеннями статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Колегія суддів застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Юридична природа соціальних виплат, у тому числі пенсій, розглядається не лише з позицій права власності, але й повязує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невідємними елементами правової держави та принципу верховенства права. У справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) ЄСПЛ наголосив, що в межах свободи дій держави перебуває право визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідних для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і обєктивних критеріїв, і якщо людина очевидно підходить под ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу. Апеляційний суд зазначає, що однакове застосування закону для осіб із тотожним правовим статусом у подібних відносинах забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує суспільне сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя у свідомості будь-якої особи, яка звертається до суду України. Додатково колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що загальноприйнятним є принцип тлумачення закону на користь особи, що є однією з основних засад правової системи, яка вказує, що суди повинні намагатися тлумачити закони та його норми в такий спосіб, щоб максимально захищати права та інтереси фізичної особи. Цей принцип також часто відомий як «in dubio pro persona» або «in dubio pro homine» (латинською мовою), що означає «у вагомих сумнівах - на користь людини». Важливо також відзначити, що принцип тлумачення закону на користь особи не означає безумовне ігнорування закону, але вказує на те, що в сумнівних ситуаціях суди повинні намагатися вибрати інтерпретацію, яка максимально захищає права та інтереси саме фізичної особи. Такий висновок здійснений Верховним Судом у постанові від 10 січня 2024 року справа №240/4894/23 (п. 47-49 постанови Суду). Також колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду послідовно застосовує у спорах, пов`язаних із захистом соціальних прав осіб, принцип найбільшого сприяння особи у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який є найбільш сприятливим для особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а, від 3 листопада 2021 року у справі № 360/3611/20). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 листопада 2018 року у справі №812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи. У постанові від 13 лютого 2019 року, що винесена Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі №822/524/18 із посиланням на положення статей 1, 8, 92 Конституції України, а також на статтю 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обовязків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових "прогалин" щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобовязані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи. Таким чином, позивач має право на виплату пенсії за віком відповідно до Закону №1058-IV із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у галузі економіки України за три календарні роки, що передують року звернення, тобто за 2022-2024 роки, а призначення відповідачем пенсії за віком позивачу з 27.08.2025 здійснене не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Згідно із частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобовязати відповідача - субєкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права субєкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право субєкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобовязує субєкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо такое порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. З огляду на вищезазначене, оскаржуване рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог є законним, обґрунтованим, прийнятим із дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому скасуванню не підлягає. В підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове. Суд першої інстанції надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору та дослухався до усіх аргументів сторін, які здатні вплинути на результат вирішення спору. Суд наголошує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Деякі аргументи не можуть бути підставою для надання детальної відповіді на такі доводи. Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у цьому судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків рішення суду першої інстанції не спростовують. За правилами частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та свідчать про незгоду із правовою оцінкою суду першої інстанції обставин справи, суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає. Таким чином, колегія суддів, згідно ст. 316 КАС України вирішила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.02.2026 по справі № 440/501/26 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя О.А. Спаскін Судді О.В. Присяжнюк Л.В. Любчич