Постанова Київський апеляційний суд № 757/10791/25-ц

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 травня 2026 року місто Київ справа № 757/10791/25-ц апеляційне провадження № 22-ц/824/4917/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Саліхова В.В., суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б., за участю секретаря судового засідання: Зеленчука М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Петренко Н.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» про захист прав споживачів,- в с т а н о в и в : У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до КП «Київтеплоенерго» про захист прав споживачів, в якому просила визнати її з 09.10.2020 року споживачем комунальної послуги з отримання теплової енергії в нежитловому приміщенні за літерою «А» за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що є власником нежилого приміщення, загальною площею 152,3 м? за адресою: АДРЕСА_2 , з 09.10.2020 року. Неодноразово зверталася до відповідача з проханням укласти договір про надання послуги з постачання теплової енергії, однак відповідач, порушуючи ст. 8 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ухиляється від укладення договору. Листом від 07.11.2024 року №4/03.2/13028 відповідач відмовив у наданні рахунків, аргументуючи це відсутністю особового рахунку та фактично невизнанням позивача споживачем. Позивач вважає, що як власник нежитлового приміщення та фактичний користувач теплової енергії, вона має бути визнана споживачем комунальної послуги з дати набуття права власності. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2025 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на те, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що судом безпідставно відмовлено позивачу у данні строку для підготовки заперечень на відзив, поданий відповідачем, що є порушенням вимог ч. 4 ст. 178 ЦПК України, ст. 43 ЦПК України та ст. 49 ЦПК України. Вказує, що висновки суду щодо встановлення обтяження у вигляді існуючого договору відповідача з іншим споживачем (юридичною особою) не відповідають чинному законодавству і суперечать матеріалами справи. Суд не урахував численні письмові звернення позивача до КП «Київтеплоенерго», у яких вона повторно і неодноразово вимагала укласти договір, надати рахунки та перевірити якість наданих їй послуг з постачання теплової енергії та гарячої енергії споживачем якої вона є. Посилається на те, що наведені судом аргументи є юридично неспроможними та суперечать змісту Закону України «Про житлово-комунальні послуги» і нормам цивільного права. Позивач зауважує, що визнання споживачем послуги має декларативно-встановлювальний характер і спрямований на усунення юридичної невизначеності, спричиненої відмовою виконавця визнати її споживачем. Визнання такого статусу є самостійним способом судового захисту, який не підміняє укладення договору, але зобов'язує виконавця діяти відповідно до вимог закону. Отже, суд помилково вважає обраний спосіб захисту неналежним, тоді як він є ефективним, пропорційним і відповідає предмету спору. У відзиві на апеляційну скаргу КП «Київтеплоенерго» просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, посилаючись на те, що її доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представник КП «Київтеплоенерго» - Ніколаєнко О.В. проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення. Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення представника позивача та представника відповідача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків. Судом встановлено, що позивач є власником нежитлового приміщення за літерою «А» за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності зареєстровано 09.10.2020 року. Позивач, після набуття права власності, зверталася до відповідача (зокрема, листами від 30.10.2020 р. та 09.10.2024 р.) з проханням укласти договір про надання комунальної послуги з постачання теплової енергії. Відповідач відмовив позивачу в укладенні договору та відкритті особового рахунку, посилаючись на відсутність особового рахунку, що підтверджується листом відповідача від 07.11.2024 р. №4/03.2/13028. Послуга з постачання теплової енергії надається відповідачем на підставі публічного договору приєднання, згідно з умовами якого факт приєднання (акцептування) споживачем відбувається шляхом вчинення будь-яких дій, що свідчать про бажання укласти договір, зокрема: надання підписаної заяви-приєднання, сплати рахунка або факту отримання послуги (п. 4 Договору). Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що фактичне укладення договору та відкриття нового особового рахунку для ОСОБА_1 є неможливим, оскільки за адресою: АДРЕСА_2 , продовжують діяти договірні відносини з попереднім споживачем (юридичною особою - ТОВ «Універсал-М»). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту права. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Предметом позову в цій справі є вимога ОСОБА_1 про визнання її з 09.10.2020 року споживачем комунальної послуги з отримання теплової енергії в нежитловому приміщенні в літері «А» за адресою: АДРЕСА_2 . Підставою позовних вимог, на думку ОСОБА_1 , є наявність встановленого законодавством обов`язку у відповідача укласти зі споживачем договір про надання комунальних послуг з постачання теплової енергії. Однак, незважаючи на звернення позивачки до відповідача із заявою про укладення відповідного договору, відповідач відмовив в його укладенні, фактично не визнаючи позивача споживачем комунальної послуги. Вирішуючи цивільний спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (пункт 8.5 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18). За змістом частин 1, 2 статті 5 ЦПК здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02). Додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та інших. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19). Розглянувши наведені доводи скаржника, колегія суддів зазначає, що оскаржуване судове рішення не суперечать наведеним висновкам, оскільки такий спосіб захисту як визнання позивача споживачем послуги з постачання теплової енергії не відповідає вимогам щодо належного способу захисту та критеріям його визначення, такий спосіб захисту не призведе до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Крім того, судове рішення у разі задоволення позовних вимог не може бути виконане у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення. При цьому, позивач не заявляв вимог про визнання дій відповідача щодо відмови в укладенні договору незаконними та зобов`язання вчинити дії. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до обгрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивачем обрано невірний спосіб захисту. Доводи апеляційної скарги про те, що судом безпідставно відмовлено позивачу у данні строку для підготовки заперечень на відзив, що є порушенням вимог ч. 4 ст. 178 ЦПК України, ст. 43 ЦПК України та ст. 49 ЦПК України, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони спростовуються матеріалами справи, в яких наявні заперечення щодо долучення до матеріалів справи відзиву, що свідчить про наявність можливості надати заперечення на відзив відповідача. Посилання в апеляційній скарзі на те, що визнання споживачем послуги має декларативно-встановлювальний характер і спрямований на усунення юридичної невизначеності, спричиненої відмовою виконавця визнати її споживачем, колегія суддів відхиляє, оскільки вони не спростовують висновків суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову у цій справі з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, з відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують. З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2025 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 28 травня 2026 року. Головуючий: Судді: