Постанова Київський апеляційний суд № 752/19140/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 752/19140/25 Головуючий у суді І інстанції Кирильчук І.А. Провадження № 22-ц/824/8620/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 травня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Гладкої І.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов`язання не чинити перешкоди у встановленні паркану, в с т а н о в и в: У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що вона є власником земельної ділянки площею 0,02 га з кадастровим номером 8000000000:79:175:0043 та цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Суміжним землевласником з належною їй земельною ділянкою відповідно до літер від «Б» до «В» та від «В» до «Г» згідно з планом зовнішніх меж є відповідач ОСОБА_2 . На вказаній частині спільної межі відповідач встановила паркан з порушенням визначених зовнішніх меж, чим фактично відрізала від належної позивачу земельної ділянки її частину вздовж літер «Б» та «В». Паркан відповідач встановила впритул до належної позивачу надвірної споруди, а саме сарай літ. «Б», до якої вона не має доступу для її обслуговування, як це передбачено межею, яка встановлена державними актами, хоча між парканом та будівлею передбачений прохід. У зв`язку з цим, в 2015 році позивач звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у встановленні паркану та знесення частини паркану. Постановою Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Усунуто перешкоди у володінні належної ОСОБА_1 земельної ділянки АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ОСОБА_2 знести паркан, встановлений між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , в частині, що знаходиться на території земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:79:175:0019), власником якої є ОСОБА_1 , в межах, встановлених у висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 19 грудня 2017 року № 45/15-16-17; зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкоди у встановленні ОСОБА_1 паркану між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 . Позивач вказувала, що після виконання рішення суду щодо знесення паркану її чоловік - ОСОБА_4 24 жовтня 2024 року розпочав роботи по встановленню паркану, однак чоловік власника земельної ділянки АДРЕСА_1 - ОСОБА_3 (в дійсності - ОСОБА_3 ) знову почав чинити перешкоди в цьому, а саме не давав встановлювати паркан. З цього приводу вона неодноразово зверталась із повідомленнями на номер 102 стосовно протиправних дій ОСОБА_3 , однак у ході перевірок не встановлено ознак кримінального правопорушення, вбачаються цивільно-правові відносини, прийнято рішення про припинення подальшого розгляду звернень. Зазначені неправомірні дії відповідачів призвели до її душевних страждань, стану постійного стресу, порушення звичних комфортних умов проживання її та членів її сім`ї, та спричиняє їй не лише моральні страждання, але і змушує звертатись до суду за захистом своїх порушених прав, що потребує не лише матеріальних витрат, а й витрат часу і емоційних затрат, що негативно впливає на здоров`я. Моральні страждання позивача підсилюються і тим, що така протиправна поведінка відповідачів триває багато років, що призвело до тривалого судового процесу, проведення експертизи, звернення до правоохоронних органів і до виконавчої служби. Однак після вирішення питання із знесення частини паркану, що знаходилася на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_1 (кадастровий номер 8000000000:79:175:0019), та встановлення паркану згідно висновку експерта, відповідачі почали чинити перешкоди у встановленні паркану на земельній ділянці ОСОБА_1 (кадастровий номер 8000000000:79:175:0043). Позивач є людиною похилого віку, має вади зі здоров`я, а така протиправна агресивна поведінка відповідачів призводить до того, що вона та члени її сім`ї взагалі намагаються не виходити у двір та вимушені перебувати у будинку в той час, коли в сусідньому дворі є відповідачі, щоб уникнути агресивних випадів з їх сторони. Це призводить до порушення звичних комфортних умов проживання, стану постійного стресу, душевних страждань. Враховуючи викладене, позивач вимушена була звернутись до суду за захистом свого порушеного права та просила ухвалити рішення про усунення перешкод у праві користування та розпорядження належної їй земельної ділянки площею 0,02 га з кадастровим номером 8000000000:79:175:0043 по АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити їй перешкоди у встановленні паркану на вказаній земельній ділянці між точкою Б (точка повороту 3 (42348,29)) та точкою В (точка повороту 4 (42323,28)), а також стягнути з відповідачів на її користь моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн та понесені судові витрати. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів того, що між належною їй земельною ділянкою та земельною ділянкою, якою користується ОСОБА_2 та ОСОБА_3 встановлені тверді межі та по одній з меж нею встановлюється паркан, а відповідачі здійснюють дії, що призводять до порушення винесених в натурі меж. Всупереч вимог статей 12, 81 ЦПК України позивач не надала акту винесення меж земельної ділянки в натурі, клопотання про призначення у справі судової технічної експертизи не заявила. Надана до суду технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за адресою: АДРЕСА_1 , від 2013 року, виготовлена КП «Київський міський центр земельного кадастру та приватизації землі» на замовлення ОСОБА_1 , на думку суду першої інстанції, не є належним доказом на підтвердження встановлених твердих межових знаків, а є підставою для встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками. Крім цього, позивачем не надано суду доказів звернення до органу місцевого самоврядування щодо вирішення земельного спору у межах території територіальних громад щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, додержання громадянами правил добросусідства та рішення органу місцевого самоврядування щодо вирішення даного спору. Суд зазначив, що надані позивачкою на підтвердження своїх вимог докази її звернення та її чоловіка ОСОБА_4 до Голосіївського УП ГУ НП в м. Києві із заявами щодо конфлікту з ОСОБА_3 з приводу встановлення паркану, не є беззаперечним доказом того, що відповідач перешкоджає їй у користуванні земельною ділянкою відповідно до встановлених у землевпорядній документації меж, а також щодо вчинення останнім протиправних дій, а саме перешкоджання у встановленні паркану. Таким чином, проаналізувавши докази, долучені до позову, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги ґрунтуються на припущеннях, що є порушенням частини шостої статті 81 ЦПК України. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач в особі представника - адвоката Бойка С.О. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що суд зробив помилковий висновок про ненадання доказів на доведення позовних вимог, зокрема щодо встановлення межових знаків. В матеріалах технічної документації наявний кадастровий план вищезазначеної земельної ділянки з каталогом координат точок повороту меж земельної ділянки та абрис земельної ділянки, з яких вбачається, що дана земельна ділянка межує із земельною ділянкою, власником якої є відповідач ОСОБА_2 . З кадастрового плану в технічній документації чітко вбачається, що паркан має бути встановлений між точкою Б (точка повороту 3 (42348,29)) та точкою В (точка повороту 4 (42323,28)) відповідно до каталогу координат точок повороту меж земельної ділянки. Також в матеріалах технічної документації наявний акт прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 11 жовтня 2013 року, з якого вбачається, що межі земельної ділянки, «...яка знаходиться на АДРЕСА_1 , площею 0,0200 га, наданої громадянці ОСОБА_1 для ведення індивідуального садівництва, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка у кількості 4 шт., список яких додається. Схема прив`язки межових знаків до об`єктів і контурів місцевості/абриси додається». У пункті 3 вище вказаного акту зазначено: «Користувачі суміжних земельних ділянок претензій до існуючих меж не мають» (в акті наявний підпис користувачів суміжних земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_5 ). З кадастрового плану та абрису чітко вбачається, що паркан має бути встановлений між точкою Б (точка повороту 3 (42348,29)) та точкою В (точка повороту 4 (42323,28)), а відстань між цими точками має становить 32,39 м. У вказаній технічній документації на аркуші 9 є технічне завдання, у пункті 7 якого зазначено: «Кінцевим результатом робіт є встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками». Межові знаки (металеві штирі) в точках Б і В були встановлені та закріплені (зацементовані). Окрім того, зазначає, що власник суміжної земельної ділянки ОСОБА_2 не має претензій до існуючих меж і встановлених та закріплених межових знаків, однак через давні конфліктні відносини чоловік власника - ОСОБА_3 всіляко чинить перешкоди позивачу у встановленні паркану. Також позивач не погоджується із рішенням суду в частині того, що нею не надано суду доказів звернення до органу місцевого самоврядування щодо вирішення земельного спору щодо меж земельних ділянок. Вважає, що таке є правом, а не обов`язком. Після неодноразового звернення до правоохоронних органів, позивач звернулась до суду за захистом своїх порушених прав - прав користування та розпорядження своїм майном. Крім того, спростовує висновки суду про відсутність доказів створення їй відповідачами перешкод у встановленні паркану. При цьому позивач перераховує усі її звернення до поліції, відповіді на її звернення, з яких можна встановити, що відповідачі протягом тривалого часу створюють перешкоди позивачу у встановленні паркану. До суду апеляційної інстанції від ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, який не може бути прийнятий до уваги, оскільки в порушення приписів частини четвертої статті 360 ЦПК України до нього не додано доказів на підтвердження надсилання (надання) копії відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи. Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції не надходив. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили залишити її без задоволення. Представник ОСОБА_1 - адвокат Бойко С.О. надіслав до апеляційного суду заяву про розгляд справи без участі позивача та її представника. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення відповідачів, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що позивачу ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 05 березня 2014 року належить земельна ділянка площею 0,02 га з кадастровим номером 8000000000:79:175:0043 та цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Суміжним власником земельної ділянки з належною позивачу земельною ділянкою відповідно до літер від «Б» до «В» та від «В» до «Г» згідно з планом зовнішніх меж є відповідач ОСОБА_2 . У 2015 році позивач звернулась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у встановленні паркану та знесення частини паркану, розташованого відповідачем на частині спільної межі. Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 липня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди у володінні належної ОСОБА_1 земельної ділянки АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ОСОБА_2 знести паркан, встановлений між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , та зобов`язано відповідача не чинити перешкоди у встановленні ОСОБА_1 паркану між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 . Постановою Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 липня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Усунуто перешкоди у володінні належної ОСОБА_1 земельної ділянки АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ОСОБА_2 знести паркан, встановлений між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , в частині, що знаходиться на території земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:79:175:0019), власником якої є ОСОБА_1 , в межах, встановлених у висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 19 грудня 2017 року №45/15-16-17, та зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкоди у встановленні ОСОБА_1 паркану між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 . За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За змістом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Тобто об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Водночас позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Згідно зі статтями 316, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. За змістом частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Згідно зі статтею 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до пунктів «г» та «е» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок повинні дотримуватися правил добросусідства та не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Згідно з частинами першою, другою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України). Відповідно до частини першої статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Застосовуючи положення статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. У постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 467/1496/16-ц (провадження № 61-12820св19) вказано, що «позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача». У постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 308/13730/15 (провадження № 61-1897св20) зазначено, що «підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей». Як вбачається із матеріалів справи, позивач є власником земельної ділянки площею 0,02 га з кадастровим номером 8000000000:79:175:0043, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Суміжним землекористувачем є відповідач ОСОБА_2 . Суд встановив, що між сторонами існував спір щодо огорожі між земельними ділянками, який був вирішений судом у 2022 році в межах цивільної справи № 752/11926/15-ц, а саме зобов`язано ОСОБА_2 знести паркан, встановлений між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , в частині, що знаходиться на території земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:79:175:0019), та зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкод у встановленні ОСОБА_1 паркану між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 . Як зазначила ОСОБА_1 у позовній заяві і ці доводи не спростовані відповідачами, рішення суду в частині знесення паркану виконане, а в частині зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкод у встановленні ОСОБА_1 паркану не виконане. Державний виконавець направив до Голосіївського управління поліції подання про притягнення боржника до кримінальної відповідальності, у зв`язку із чим була винесена постанова про закінчення виконавчого провадження. За положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (статті 77, 78, 80 ЦПК України). Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України). Як вбачається із наданих позивачем доказів, починаючи з 24 жовтня 2024 року до 24 грудня 2024 року позивач та її чоловік - ОСОБА_4 чотири рази зверталися до Голосіївського управління поліції ГУ НП у м. Києві із заявами, в яких посилалися на перешкоджання з боку відповідачів встановити паркан між земельними ділянками. У своїх зверненнях вони зазначали час, місце та обставини, за яких чинились перешкоди з боку відповідачів щодо встановлення паркану (а.с. 22-46). Зокрема, 06 листопада 2024 року ОСОБА_4 звернувся до Голосіївського управління поліції із заявою про те, що його сусід ОСОБА_6 протягом трьох тижнів заважає йому встановити паркан. 06 листопада 2024 року, коли чоловік власника земельної ділянки ОСОБА_1 - ОСОБА_4 розпочав роботи по встановленню паркану, сусід ОСОБА_3 зайшов на чужу територію, викинув його інструменти (лопату та сокиру) на свою ділянку, зруйнував дерев`яну драбину та зірвав нитку, яка поділяє їх ділянки. Також з відповідною заявою до Голосіївського управління поліції зверталася і сама ОСОБА_1 (вх. № Б-38402 від 20 листопада 2024 року), у якій зазначила, що чоловік власника сусіднього будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_6 фізичними діями систематично перешкоджає їй реалізовувати право володіння, користування та розпорядження своєю земельною ділянкою. Так, 06 листопада 2024 рокувін брутально увірвався на її земельну ділянку, забрав і закинув на свою ділянку лопату і сокиру, зруйнував дерев`яні сходи. На зауваження її чоловіка ОСОБА_4 . ОСОБА_3 відповів, що можете заявляти в поліцію, куди хочете, але я не дам вам тут хазяйнувати (цей випадок зафіксований на відеозапис). В рапорті ст. ДОП капітана поліції Добрянського М.В. на ім`я начальника Голосіївського управління поліції ГУ НП у м. Києві зазначено, що в ході відпрацювання даного звернення з метою встановлення всіх обставин даної події ним здійснювався виїзд за адресою: АДРЕСА_1 , та проводилась бесіда з гр. ОСОБА_3 , під час якої останній повідомив, що у нього виникають спірні питання з сусідом по АДРЕСА_1 , стосовно земельної ділянки. Факт будь-яких погроз відносно останнього чи застосування фізичної сили заперечив в категоричній формі. Вказав, що всі спірні питання з приводу земельної ділянки буде вирішувати в суді в порядку цивільно-правових відносин. Від написання пояснення ОСОБА_3 відмовився в категоричній формі, останньому було доведено профілактично про недопущення вчинення порушення громадського порядку. 24 грудня 2024 року ОСОБА_1 повторно зверталась до Голосіївського управління поліції щодо конфлікту із сусідом за адресою: АДРЕСА_1 , щодо встановлення паркану. До відповіді Голосіївського управління поліції ГУ НП у м. Києві за № 25381-2025 від 23 січня 2025 року на адвокатський запит представника позивача було долучено копії матеріалів по вищевказаних зверненнях, у тому числі довідка про результати розгляду матеріалів ІПНП Голосіївського УП ГУ НП у м. Києві № 50838, 52876, 52889 від 24 жовтня 2024 року за повідомленням про подію, в якій вказано, що дільничним офіцером поліції ОСОБА_7 у період з 24 жовтня 2024 року до 22 листопада 2024 року розглянуто звернення ОСОБА_4 про те, що за адресою: АДРЕСА_1 , сусід з 14-го будинку виганяє заявника та не надає можливості встановити паркан. В ході перевірки даного матеріалу було встановлено, що в даному випадку відсутні ознаки кримінального чи адміністративного правопорушення. Також, на місце події 24 жовтня 2024 року було здійснено виїзд слідчо-оперативної групи Голосіївського УП ГУ НП у м. Києві, де було виявлено заявника та його сусіда ОСОБА_3 , які пояснили, що конфлікт виник через непорозуміння стосовно встановлення паркану заявником. Дільничним офіцером поліції було проведено профілактичну бесіду зі сторонами конфлікту стосовно неможливості вирішення подібних ситуацій шляхом здійснення протиправних дій та роз`яснено порядок дій згідно чинного законодавства України. Ураховуючи, що у ході перевірки не встановлено ознак кримінального правопорушення, вбачаються цивільно-правові відносини, прийнято рішення про припинення подальшого розгляду звернення. На думку колегії суддів, цих доказів достатньо для встановлення того факту, що відповідачі перешкоджають власнику земельної ділянки ОСОБА_1 встановити паркан між земельними ділянками. Отже, посилання суду першої інстанції на те, що позивач не надала доказів створення перешкод у встановленні паркану спростовується матеріалами справи, які свідчать про те, що права ОСОБА_1 , як власника земельної ділянки, були порушені вчиненням відповідачамиперешкод у здійсненні нею права вільного користування та розпорядження своєю власністю. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд виходив також із того, що позивач не надала доказів встановлення між земельними ділянками сторін твердої межі, по якій встановлюється паркан, акту винесення меж земельної ділянки в натурі позивач теж не надала і не заявила клопотання про призначення у справі судової технічної експертизи. Оцінюючи цей висновок місцевого суду, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що спір у даній справі не стосується встановлення меж земельних ділянок, а тому суд першої інстанції помилково вважав, що позивач мала доводити свої позовні вимоги висновком судової технічної експертизи. Предметом спору є усунення перешкод у встановленні власником на межі своєї земельної ділянки паркану з боку суміжного землекористувача. Отже, до предмета доказування у справі входило лише те, що позивач є власником земельної ділянки, а відповідачі - суміжними землекористувачами, факт чинення перешкод у встановленні паркану. Ці обставини позивачем доведені за допомогою належних і допустимих засобів доказування. На підтвердження заявлених вимог про те, в якому саме місці своєї земельної ділянки позивач має намір встановити паркан і зобов`язати відповідачів не чинити перешкоди цьому, задля виконуваності рішення суду позивач надала суду технічну документацію із землеустрою, у якій міститься кадастровий план земельної ділянки із зазначенням координат повороту меж і опис меж суміжних землекористувачів. На підставі зазначеного кадастрового плану можна конкретно встановити, в якій саме частині межують земельні ділянки сторін і між якими точками має бути встановлений паркан. Також технічна документація містить й акт прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 11 жовтня 2013 року та список межових знаків, переданих на зберігання. Акт підписаний також ОСОБА_2 і в ньому зазначено, що суміжні землекористувачі претензій до існуючих меж не мають (а.с. 50-61). Тобто вказані докази доводять, що між земельними ділянками сторін були встановлені межі, позначені межовими знаками. Даних про те, що межові знаки були знищені, або існує спір щодо межі, матеріали справи не містять. Відповідно до положень статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України, пункту 1 статті 17 Закону України «Про міжнародні договори України» є частиною національного законодавства, та статті 41 Конституції України кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні крім у випадках і в порядку, встановлених законом. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (частина друга статті 386 ЦК України). Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та/або розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Статтею 158 ЗК України встановлено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах території територіальних громад щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, обмежень у використанні земель та земельних сервітутів, додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органу місцевого самоврядування спір вирішується у судовому порядку. У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Колегія суддів враховує, що у цій справі порушення прав позивача полягає саме у відсутності можливості встановлення паркану на земельній ділянці площею 0,02 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:79:175:0043 внаслідок неправомірних дій відповідачів, які полягають у створенні необґрунтованих перешкод у здійсненні таких правомочностей землевласника. З огляду на викладене, оскільки позивач не може вільно користуватися та розпоряджатися своєї власністю через неправомірні дії відповідачів, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для усунення перешкод у праві користування та розпорядження належної ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,02 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:79:175:0043, а саме шляхом зобов`язання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити їй перешкодиу встановленні паркану на вказаній земельній ділянці між точкою Б (точка повороту 3 (42348,29)) та точкою В (точка повороту 4 (42323,28)). Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то вони підлягають частковому задоволенню з таких підстав. За приписами частини третьої статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Відповідно до частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі справа № 216/3521/16-ц дійшла висновку, що керуючись положеннями статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення стосунків з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц). Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України. Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20. При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, рішеннях «Тома проти Люксембургу», «Калок проти Франції» (2000) та «Недбала проти Польщі», Європейський Суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19). Таким чином розмір моральної шкоди не є конкретно визначеною сумою, а визначається судом в кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. У справі, яка переглядається, встановлено, що дії відповідачів щодо порушення прав власника суміжної земельної ділянки ОСОБА_1 шляхом чинення перешкод у встановленні паркану між земельними ділянками є досить тривалими. Для захисту свого порушеного права позивач була змушена звертатись до суду, виконавчої служби, поліції. Проте своє право вона не захистила внаслідок неналежного невиконання ОСОБА_2 рішення суду, що змусило ОСОБА_1 пред`явити новий позов як до власника суміжної земельної ділянки ОСОБА_2 , так і до її чоловіка - ОСОБА_3 , який фактично своїми діями чинить перешкоди у встановленні паркану. Такі дії відповідачів завдають позивачу моральних страждань пов`язаних із неможливістю користуватись своїм майном із-за неправомірних дій відповідачів. Як вказувала позивач, зазначені вище неправомірні дії відповідачів призвели до її душевних страждань, стану постійного стресу, порушення звичних комфортних умов проживання її та членів її сім`ї, та спричиняє їй не лише моральні страждання, але і змушує звертатись до суду за захистом своїх порушених прав, що потребує не лише матеріальних витрат, а й витрат часу і емоційних затрат, що негативно впливає на здоров`я, хоча вона є людиною похилого віку, має вади зі здоров`я, а така протиправна агресивна поведінка відповідачів призводить до того, що вона та члени її сім`ї взагалі намагаються не виходити у двір та вимушені перебувати у будинку в той час, коли в сусідньому дворі є відповідачі, щоб уникнути агресивних випадів з їх сторони. Суд апеляційної інстанції вважає, що оскільки є доведеним факт порушення прав позивача у зв`язку з неправомірними діями відповідачів, які полягають у створенні необґрунтованих перешкод у вільному користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, то є обґрунтованими доводи позивача про те, що вона зазнала душевних страждань внаслідок обмеження у повноцінному користуванні своїм майном і необхідності прикладення додаткових зусиль для відновлення свого порушеного права. На думку колегії суддів, розмір моральної шкоди в сумі 10 000,00 грн з урахуванням засадсправедливості, а також глибини душевних страждань, зважаючи на пережитий емоційний стрес, витрачений час та зусилля, які є необхідними для відновлення порушеного права позивача, є розумним і пропорційним, а тому в цій частині позовні вимоги підлягають до часткового задоволення. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов`язання не чинити перешкоди у встановленні паркану та відшкодування моральної шкоди. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частина перша, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України). Відповідно до частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України). Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18. Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (див. висновок, який викладено у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18). Вказана судова практика щодо питання стягнення витрат на професійну правничу допомогу є сталою. Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову (правничу) допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. При цьому частиною першою, другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Метою запровадження такого принципу відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді та/або захиститися у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до врегулювання спору в досудовому порядку. Зазначений висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 15 лютого 2023 року у справі № 567/1508/19. Як вбачається з матеріалів справи, за подання позовної заяви про зобов`язання не чинити перешкоди у встановленні паркану та відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 сплатила 3 391,36 грн судового збору (а.с. 62), хоча фактично їй необхідно було сплатити відповідно до вимог статті 4 Закону України «Про судовий збір» 1 937,92 грн (968,96 грн - за немайнову вимогу про зобов`язання не чинити перешкоди та 968,96 грн - за майнову вимогу про стягнення моральної шкоди). Під час розгляду справи в суді першої інстанції представник позивача - адвокат Бойко С.О. подав заяву про долучення доказів понесених витрат на правничу допомогу у розмірі 22 500,00 грн, до якої долучив: ордер на надання правничої допомоги від 22 липня 2025 року; договір про надання правничої допомоги від 13 січня 2025 року; акт приймання-передачі наданих послуг за вказаним договором від 03 жовтня 2025 року; квитанції № 38 від 04 серпня 2025 року та № 46 від 03 жовтня 2025 року на загальну суму 22 500,00 грн; докази надіслання заяви з додатками відповідачам (а.с. 116-130). Клопотання про зменшення заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу до суду першої інстанції від відповідачів не надходили. За подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції позивач сплатила 5 086,50 грн судового збору (а.с. 157), хоча фактично їй необхідно було сплатити 2 906,88 грн (1 937,92 грн х 150 %). Отже, відповідно до вимог статей 137, 141 ЦПК України із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частинах на користь ОСОБА_1 пропорційно до розміру задоволених позовних вимог підлягають стягненню документально підтверджені судові витрати у справі, а саме 1 162,75 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви, 13 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, 1 744,13 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Такий розподіл судових витрат відповідає обставинам даної справи та принципу пропорційності задоволення пред`явлених вимог позову до відповідачів у справі, а також завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов`язання не чинити перешкоди у встановленні паркану та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково. Усунути перешкоди у праві користування та розпорядження належної ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,02 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:79:175:0043, зобов`язавши ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у встановленні паркану на земельній ділянці площею 0,02 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:79:175:0043 між точкою Б (точка повороту 3 (42348,29)) та точкою В (точка повороту 4 (42323,28)). Стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн. Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з кожного в рівних частинах на користь ОСОБА_1 1 162,75 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви, 13 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, 1 744,13 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 28 травня 2026 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: О.В. Борисова Д.О. Таргоній