Постанова ККС ВС № 161/23888/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 травня 2026 року м. Київ справа № 161/23888/24 провадження № 51-3189 км 25 Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючої ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , засудженого ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції), захисника ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції), представника потерпілих ОСОБА_8 (у режимі відеоконференції) розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12024030000000474 від 08 листопада 2024 року за обвинуваченням ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Луцька Волинської області, мешканця АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286-1 Кримінального кодексу України (далі - КК), за касаційною скаргою захисника ОСОБА_10 в інтересах засудженого ОСОБА_9 , на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 січня 2025 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 27 травня 2025 року. Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини За вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 січня 2025 року ОСОБА_9 засуджено за ч. 3 ст. 286-1 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців із позбавленням права керування транспортними засобами на строк 9 років. Також цим вироком задоволено частково цивільний позов до ОСОБА_9 потерпілих: - ОСОБА_11 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, стягнуто із ОСОБА_9 на користь потерпілого ОСОБА_11 моральну шкоду в сумі 500 000 грн; - ОСОБА_12 про відшкодування моральної шкоди, стягнуто з ОСОБА_9 на користь потерпілого ОСОБА_12 моральну шкоду в сумі 500 000 грн. За обставин, детально викладених у вироку, ОСОБА_9 визнано винуватим у порушеннях правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння, якщо вони спричинили смерть потерпілого (ч. 3 ст. 286-1 КК). Як установив суд, 08 листопада 2024 року близько 18 год 55 хв водій ОСОБА_9 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, керуючи автомобілем марки «Geely», рухаючись автодорогою Т-03-03, не оцінив дорожньої обстановки, не переконався, що рух керованого ним транспортного засобу буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, не вжив заходів щодо зменшення швидкості аж до зупинки керованого ним автомобіля в момент виявлення руху пішохода, внаслідок чого здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_13 , який рухався по правому краю проїзної частини в попутному напрямку. У результаті наїзду пішохід ОСОБА_13 отримав тілесні ушкодження, які належать до тяжких за ознакою небезпеки для життя і в цьому конкретному випадку спричинили смерть потерпілого, тобто перебувають у прямому причинно-наслідковому зв`язку зі смертю. Грубе порушення водієм ОСОБА_9 вимог підпунктів «б», «д» п. 2.3, пп «а» п. 2.9, пунктів 12.1, п. 12.3 Правил дорожнього руху перебуває у прямому причинному зв`язку з виникненням цієї дорожньо-транспортної пригоди і її наслідками. Волинський апеляційний суд ухвалою від 27 травня 2025 року вирок місцевого суду залишив без зміни. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі захисник ОСОБА_10 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить змінити вирок місцевого суду та ухвалу суду апеляційної інстанції стосовно ОСОБА_9 , призначити йому за ч. 3 ст. 286-1 КК основне і додаткове покарання із застосуванням положень статей 69, 69-1 КК. На обґрунтування своїх вимог захисник посилається на те, що ОСОБА_9 : - керуючи транспортним засобом та перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння після випитого ним міцного пива, передбачав можливість настання суспільно небезпечних наслідків, не бажав їх настання і розраховував на їх запобігання; - не розцінював своїх дій як суспільно небезпечних, хоча й повинен був усвідомлювати, що вони порушують певні правила обережності, був самовпевненим, при цьому можливість настання наслідків ним розглядалася як абстрактна, оскільки він прагнув їх не допустити, а його розрахунок на їх запобігання мав реальні, хоча й недостатні підстави. Також захисник стверджує, що суди попередніх інстанцій не повною мірою врахували: - те, що ОСОБА_9 щиро розкаявся у вчиненому, повністю визнав свою винуватість, сприяв органам досудового розслідування у встановленні всіх обставин справи, оскільки не зник з місця події, сам викликав працівників поліції та сприяв їм у встановленні усіх обставин події; - дані про особу обвинуваченого, який вперше притягується до кримінальної відповідальності, при цьому за вчинення неумисного злочину, відшкодував у повному обсязі понесені потерпілими матеріальні збитки (витрати на поховання в розмірі 41 760 грн), а також залишили поза увагою обставини вчинення кримінального правопорушення, оскільки пішохід ОСОБА_13 теж перебував у стані алкогольного сп`яніння (2,45 ‰), і хоча це не зменшує відповідальності водія за вчинене, призначене покарання за таких обставин є надзвичайно суворим. Крім того, на думку захисника, наявність у матеріалах кримінального провадження матеріалів адміністративних проваджень про притягнення ОСОБА_9 до адміністративної відповідальності за ст. 130 КУпАП не повинно впливати на розмір покарання за ч. 3 ст. 286-1 КК, оскільки за кожне таке правопорушення останній був притягнутий до адміністративної відповідальності. За таких обставин, посилаючись на постанову Верховного Суду від 13 вересня 2022 року у справі № 686/24681/18, стверджує, що у провадженні стосовно ОСОБА_9 наявні всі підстави, на які звертає увагу Верховний Суд, необхідні для призначення йому основного покарання у виді позбавлення волі в розмірі, наближеному до мінімального, передбаченого санкцією статті. Також, на думку сторони захисту, наявні підстави для застосування до ОСОБА_9 положень статей 69, 69-1 КК. Зокрема, як стверджує захисник, суд: - мав право застосувати положення ст. 69 КК з огляду на дотримання вимог її застосування; - був зобов`язаний застосувати положення ст. 69-1 КК ураховуючи безальтернативну вказівку закону про це. При цьому, обґрунтовуючи свою позицію в частині застосування до ОСОБА_9 ст. 69-1 КК, захисник посилається на постанову Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 148/1211/15-к, згідно з якою положення цієї статті застосовуються, якщо судом установлено будь-яку із зазначених у пунктах 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК обставину. Від учасників касаційного провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило. Позиції учасників судового провадження У судовому засіданні: - захисник ОСОБА_7 та засуджений ОСОБА_9 підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити; - прокурор ОСОБА_5 та представник потерпілих ОСОБА_8 заперечували щодо задоволення касаційної скарги захисника, просили оскаржувані судові рішення залишити без зміни, а подану касаційну скаргу - без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню на таких підставах. Мотиви Суду Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у п. 3 ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися ст. 414 КПК. Висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_9 та кваліфікація його дій за ч. 3 ст. 286-1 КК у касаційній скарзі захисника не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються. Щодо доводів касаційної скарги захисника про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного ОСОБА_9 покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого через суворість Суд вважає за необхідне зазначити таке. Положеннями ст. 413 КПК передбачено, що неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; застосування закону, який не підлягає застосуванню; неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність. Згідно з положеннями частин 1, 2 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень. Пунктом 3 ч. 1 ст. 65 КК передбачено, що суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Таким чином, питання стосовно призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання. Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення. Разом з тим, як уже раніше зазначав Верховний Суд, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість (постанова Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к, провадження № 51-2335 км 18). Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом хоча й у межах відповідної санкції статті видом і розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, ураховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання. Як видно з вироку, місцевий суд, призначаючи ОСОБА_9 вид та строк покарання, урахував: - ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке хоча й належить до категорії тяжких злочинів згідно з положеннями ст. 12 КК, але вчинене з необережності; - дані про його особу, зокрема те, що ОСОБА_9 повністю беззаперечно визнав свою винуватість, вперше притягається до кримінальної відповідальності, має постійне місце проживання, характеризується за місцем проживання позитивно, на обліку в лікаря-психіатра не значиться, перебував у період з 19 по 28 березня 2024 року у Центрі терапії залежностей ВОПЛ м. Луцька з відповідним діагнозом. Обставинами, які пом`якшують обвинуваченому покарання, судом було визнано: - щире каяття; - добровільне часткове відшкодування завданого збитку, а саме відшкодування заподіяних матеріальних збитків у розмірі 41 760 грн. Обставин, які обтяжують обвинуваченому покарання, суд не встановив. Також суд першої інстанції урахував: - обставини вчинення злочину, який був вчинений у стані алкогольного сп`яніння, а також те, що ОСОБА_9 неодноразово керував транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння, за що був позбавлений водійських прав; - те, що збитки потерпілим були відшкодовані повністю лише під час розгляду справи в суді; - думку потерпілих щодо необхідності призначення обвинуваченому суворого покарання. За таких обставин, зазначивши, що виправлення та перевиховання ОСОБА_9 не можливе без ізоляції від суспільства, місцевий суд дійшов висновку щодо необхідності призначення ОСОБА_9 основного покарання в межах санкції ч. 3 ст. 286-1 КК, а саме у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців. Водночас, вирішуючи питання про призначення додаткового покарання, суд першої інстанції врахував, що ОСОБА_9 вчинив необережний злочин, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, наслідком чого є невідворотна обставина - смерть особи, при цьому керування транспортним засобом не є джерелом доходу обвиуваченого. Також місцевий суд зважив на те, що протягом 2024 року обвинувачений ОСОБА_9 притягувався до адміністративної відповідальності, зокрема: - 08 березня 2024 року - за ч. 1 ст. 122 (перевищення водіями обмежень швидкості руху), ч. 2 ст. 126 (керування транспортним засобом особою, яка не має права керувати), ч. 3 ст. 126 (керування транспортним засобом особою, тимчасово обмеженою у праві керування) Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП); - 27 березня 2024 року - за ч. 5 ст. 121 (порушення правил користування ременем безпеки), ч. 5 ст. 126 (повторне протягом року вчинення порушень, передбачених частинами 2 - 4 ст. 126 КУпАП), ч. 4 ст. 130 (вживання особою, яка керувала транспортним засобом, після ДТП за її участю алкоголю, за що призначено покарання у виді адміністративного арешту на строк 15 діб та у виді позбавлення права керування на строк 3 роки), ч. 1 ст. 130 (керування транспортним засобом особами в стані алкогольного сп`яніння, за що позбавлено права керування на строк 1 рік, накладено штраф у розмірі 17 000 грн), ч. 5 ст. 126 (повторне протягом року вчинення порушень, передбачених частинами 2 - 4 ст. 126 КУпАП, за що накладено штраф 40 800 грн, призначено покарання у виді позбавлення права керування на строк 7 років); - 30 квітня 2024 року - за ч. 1 ст. 130 (керування транспортними засобами особами в стані алкогольного сп`яніння, за що призначено покарання у виді штрафу в розмірі 17 000 грн та у виді позбавлення права керування на строк 1 рік), ч. 5 ст. 121 (порушення правил користування ременем безпеки) КУпАП; - 01 червня 2024 року - за ч. 5 ст. 126 (повторне протягом року вчинення порушень, передбачених частинами 2 - 4 ст. 126 КУпАП, за що накладено штраф у розмірі 40 800 грн, призначено покарання у виді позбавлення права керування на строк 5 років) КУпАП. За таких обставин, зауваживши, що ОСОБА_9 належних висновків не зробив, а згодом вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 286-1 КК, суд першої інстанції вважав за необхідне призначити йому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк, близький до максимального, а саме 9 років. На переконання місцевого суду, призначення такого основного й додаткового покарання є необхідним і достатнім для виправлення та попередження вчинення як обвинуваченим, так і іншими особами нових кримінальних правопорушень. Разом з тим суд першої інстанції не знайшов підстав для призначення ОСОБА_9 покарання із застосуванням статей 69, 69-1 КК. З наведеними висновками місцевого суду погодилася і колегія суддів суду апеляційної інстанції. Так, суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні апеляційної скарги захисника ОСОБА_10 (доводи якого є аналогічними з доводами його касаційної скарги) і залишаючи рішення суду першої інстанції без зміни, дійшов висновку, що призначене судом ОСОБА_9 покарання повністю відповідає ступеню тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, меті й принципам справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, яке в цьому разі є адекватним характеру вчинених обвинуваченим дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Зокрема, суд апеляційної інстанції вважав, що: - врахувавши сукупність зазначених у вироку місцевого суду обставин, суспільну небезпеку вчиненого хоч і з необережності злочину, конкретні обставини його вчинення і наслідки, характеристику особи обвинуваченого, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_9 покарання у виді позбавлення волі, яке потрібно відбувати реально; - у цьому випадку досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, враховано інтереси усіх суб`єктів кримінально-правових відносин. При цьому суд апеляційної інстанції, урахувавши: - обставини вчиненого злочину та його наслідки - смерть особи; - особу обвинуваченого, який раніше неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за ст. 130 КУпАП; - ступінь алкогольного сп`яніння обвинуваченого - 3,3 ‰ проміле алкоголю в крові, погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для застосування до обвинуваченого положень статей 69, 69-1 КК. Верховний Суд зазначені висновки судів попередніх інстанцій вважає належним чином обґрунтованими, вмотивованими. З огляду на зазначене вище, доводи касаційної скарги захисника, які стосуються того, що суди попередніх інстанцій не повною мірою врахували дані про особу обвинуваченого та обставини справи, є необґрунтованими. Водночас колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. У касаційній скарзі захисник, посилаючись на постанову Верховного Суду від 13 вересня 2022 року у справі № 686/24681/18 (провадження № 51-331 км 19), стверджує, що у провадженні стосовно ОСОБА_9 наявні всі підстави, на які звертає увагу Верховний Суд, необхідні для призначення йому основного покарання у виді позбавлення волі в розмірі, наближеному до мінімального, передбаченого санкцією статті, зокрема конкретні обставини події, посткримінальна поведінка, беззастережне визнання своєї вини, надання зізнавальних показань, подання клопотання про дослідження доказів у порядку ч. 3 ст. 349 КПК, неодноразове вибачення перед потерпілими, добровільне часткове відшкодування шкоди, завданої їм внаслідок вчиненого злочину. При цьому захисник стверджує, що суди попередніх інстанцій не повною мірою врахували те, що ОСОБА_9 щиро розкаявся у вчиненому, повністю визнав винуватість, сприяв органам досудового розслідування у встановленні всіх обставин справи, оскільки він зник з місця події, сам викликав працівників поліції та сприяв їм у встановленні усіх обставин події. Однак, як убачається зі змісту вироку суду першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, місцевий суд, призначаючи ОСОБА_9 вид та строк покарання, встановив наявність такої пом`якшуючої покарання обставини, як щире каяття, з огляду на що відсутні підстави для висновку про неврахування судом першої інстанції зазначених вище обставин. При цьому колегія суддів ураховує, що обставини в наведеному захисником провадженні суттєво відрізняються від обставин у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_9 . Зокрема, колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у вказаному захисником провадженні погодилася з висновками суду апеляційної інстанції, який, відхиляючи доводи сторони обвинувачення щодо надмірної м`якості обраного судом першої інстанції покарання ч. 3 ст. 286 КК (у виді позбавлення волі на строк 6 років із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки), з-поміж іншого, урахував те, що обвинувачений: - характеризується виключно позитивно, раніше до будь-яких видів відповідальності не притягувався; - добровільно частково відшкодував завдану потерпілим шкоду на загальну суму 488 992 грн, при цьому висловив намір і після відбуття покарання відшкодовувати майнову та моральну шкоду потерпілим; - потерпілі не наполягали на суворому покарання для обвинуваченого, покладаючись у цьому питанні на розсуд суду. При цьому, як видно із вказаної вище постанови, суд апеляційної інстанції в наведеному захисником проваджені хоча й погодився з висновками місцевого суду щодо наявності такої обтяжуючої покарання обставини, як вчинення злочину у стані алкогольного сп`яніння, проте зауважив, що вміст алкоголю у крові обвинуваченого становив 0,61 ‰, що відповідало незначному, легкому ступеню сп`яніння, водночас потерпілим було відомо, що вони з дітьми, у кількості, яка переважає дозволену кількість пасажирів у транспортному засобі, сідають в автомобіль до водія, який вживав алкогольні напої, оскільки теж брали участь у святковому заході, де був присутній обвинувачений. З огляду на зазначене доводи касаційної скарги захисника в цій частині не спростовують законності та обґрунтованості судових рішень стосовного ОСОБА_9 . У касаційній скарзі захисник також наводить доводи, які стосуються неможливості впливу фактів притягнення ОСОБА_9 до адміністративної відповідальності за ст. 130 КУпАП на розмір покарання за ч. 3 ст. 286-1 КК, оскільки за кожне таке правопорушення він був притягнутий до адміністративної відповідальності. Перевіривши доводи касаційної скарги в цій частині колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке. Як вказано вище, призначаючи ОСОБА_9 покарання, суд першої інстанції урахував, з-поміж іншого, те, що останній неодноразово керував транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння, за що був позбавлений водійських прав, належних висновків ОСОБА_9 не зробив, а згодом вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 286-1 КК. Крім цього, місцевий суд навів детальний перелік статей КУпАП, згідно з якими ОСОБА_9 притягнуто до відповідальності за вчинені у 2024 році адміністративні правопорушення, зокрема і за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння 27 березня та 30 квітня 2024 року. Як видно з вироку місцевого суду, вказані правопорушення вчинені в різний час. За таких обставин, на переконання колегії суддів, у цьому конкретному випадку відсутнє подвійне притягнення ОСОБА_9 до відповідальності. Водночас факти притягнення ОСОБА_9 до адміністративної відповідальності, з огляду на наведені вище положення п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, були обґрунтовано враховані місцевим судом як дані про особу обвинуваченого. За таких обставин доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. Стосовно доводів щодо необхідності застосування до ОСОБА_9 положень ст. 69 КК колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. Частиною 1 ст. 69 КК визначено, що за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. Аналіз вказаної норми кримінального закону свідчить про те, що підставою для призначення більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, є наявність чинників, які мають враховуватися в їх сукупності, а саме: - наявність кількох (не менше двох) обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; - дані, які певним чином характеризують особу винного. Верховний Суд у своїх рішеннях, які стосувалися питання правильності застосування положень ст. 69 КК, неодноразово вказував на те, що ч. 1 ст. 69 КК надає повноваження суду у виняткових випадках призначити більш м`яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним у законі: - вони можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 ст. 66 КК; - істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи їх сукупність мають перебувати в причинному зв`язку із цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину й іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи. При визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити із системного тлумачення статей 66, 69 КК і тих статей його Особливої частини, що визначають певні обставини як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеню тяжкості вчиненого злочину. Ці обставини у сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим. Встановлення лише факту наявності не менше двох пом`якшуючих обставин не може автоматично тягнути застосування ст. 69 КК. З огляду на зазначене колегія суддів ураховує те, що, звертаючись із касаційною скаргою, захисник не наводить обґрунтувань, яким чином вказані ним обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_9 злочину (що є обов`язковим елементом, який передбачений нормами кримінального закону). Водночас, вирішуючи питання про можливість призначення ОСОБА_9 більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, суд першої інстанції зауважив, що застосування положень ст. 69 КК не є можливим, оскільки тоді покарання: - не буде відповідати загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання; - буде недостатнім для досягнення мети такого покарання, не буде співмірним протиправному діянню і не може вважатися явно справедливим, не зможе забезпечити реалізацію цілей покарання та негативно вплине на прийняття суспільством необхідності дотримуватися Правил дорожнього руху та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень іншими водіями. Разом з тим, суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури, вважав, що, враховуючи особу обвинуваченого ОСОБА_9 , в цьому випадку обставини, які пом`якшують його покарання, не знижують істотно ступеня тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, а тому не можуть бути підставами для застосування щодо нього положень ст. 69 КК. Наведені висновки судів попередніх інстанцій у цілому є належним чином обґрунтованими. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про неможливість застосування до ОСОБА_9 положень, передбачених ст. 69 КК, у зв`язку із чим касаційна скарга захисника в цій частині задоволенню не підлягає. У касаційній скарзі захисник також посилається на необхідність призначення ОСОБА_9 покарання із застосуванням положень ст. 69-1 КК. Перевіривши доводи касаційної скарги в цій частині, колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке. Перелік обставин, які пом`якшують покарання, визначений у ч. 1 ст. 66 КК. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 66 КК при призначенні покарання обставинами, які його пом`якшують, визнаються з`явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення. Пунктом 2 ч. 1 цієї статті визначено, що обставинами, які пом`якшують покарання, визнаються добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Положеннями ст. 69-1 КК передбачено, що за наявності обставин, що пом`якшують покарання, передбачених пунктами 1та 2 ч. 1 ст. 66 цього Кодексу, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу. Тобто безумовною підставою для застосування ст. 69-1 КК є встановлення трьох складових: 1) наявність обставин, що пом`якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66 цього Кодексу; 2) відсутність обставин, що обтяжують покарання; 3) визнання обвинуваченим своєї вини. Як видно з вироку, суд першої інстанції визнав обставинами, які пом`якшують обвинуваченому ОСОБА_9 покарання, щире каяття та добровільне часткове відшкодування завданого збитку, а саме відшкодування заподіяних матеріальних збитків у розмірі 41 760 грн. При цьому, призначаючи ОСОБА_9 покарання, місцевий суд зауважив, що збитки потерпілим були відшкодовані повністю лише під час розгляду справи в суді. За таких обставин, зазначивши, що відсутні необхідні пом`якшуючі покарання обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. 69-1 КК. Суд апеляційної інстанції також вважав безпідставними доводи сторони захисту щодо необхідності призначення обвинуваченому покарання із врахуванням ст. 69-1 КК. Зокрема, зауваживши, що згідно з матеріалами кримінального провадження, обвинувачений ОСОБА_9 не відшкодував потерпілим заподіяну моральну шкоду, суд апеляційної інстанції не вбачав законних підстав для зменшення обвинуваченому призначеного місцевим судом покарання за ст. 69-1 КК. Такі висновки судів попередніх інстанцій, на переконання Верховного Суду, у цілому є належним чином обґрунтованими та вмотивованими. При цьому колегія суддів вважає слушними посилання захисника на постанову Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 148/1211-15-к (провадження № 51-1330 км 18), у якій колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що положення ст. 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у п. 2 ч. 1 ст. 66 КК. Разом з тим колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа № 439/397/17, провадження № 13-66 кс 18) вказано, що позбавлення життя людини є наслідком, який має незворотний характер. Це також випливає із законодавчого визначення смерті відповідно до ст. 52 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я», за якою моментом незворотної смерті людини є момент смерті її головного мозку або її біологічна смерть. Втрата життя людини, яке згідно зі ст. 3 Конституції Українивизнається в Україні найвищою соціальною цінністю та є особливим об`єктом кримінально-правової охорони, не підлягає відшкодуванню. Життя людини не може бути відновлене через незворотність смерті. За таких обставин доводи касаційної скарги щодо наявності підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 66 КК, а саме добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, є необґрунтованими, оскільки, як зазначено вище, життя людини не може бути відновлене через незворотність смерті. Отже, з огляду на такі висновки судів попередніх інстанцій щодо відшкодування шкоди та наведену вище постанову Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_9 положень ст. 69-1 КК, а тому касаційна скарга захисника в цій частині задоволенню не підлягає. З урахуванням наведених вище обставин інші доводи касаційної скарги захисника в цілому не спростовують законності, обґрунтованості та вмотивованості судових рішень судів попередніх інстанцій. З огляду на зазначене колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій щодо призначення засудженому покарання в межах, визначених санкцією ч. 3 ст. 286-1 КК, у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців, з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 9 років, без застосування положень статей 69, 69-1 КК, оскільки призначене засудженому основне покарання в межах, установлених у санкції ч. 3 ст. 286-1 КК, у світлі положень статей 50, 65 КК узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність, відповідає основній його меті як заходу примусу та є достатнім для виправлення засудженого і попередження вчинення ним інших злочинів. При цьому колегія суддів вважає, що призначення обвинуваченому додаткового покарання саме на строк 9 років (тобто, з огляду на санкцію ч. 3 ст. 286-1 КК, яка передбачає додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк від 5 до 10 років, більш наближений до максимального) не свідчить про порушення загальної справедливості судового рішення стосовно засудженого ОСОБА_9 , адже потерпілий з його вини втратив життя, а сам ОСОБА_9 , як зазначено вище, 27 березня 2024 року вже був притягнутий до адміністративної відповідальності з позбавленням права керування на строк 7 років. Отже, відсутні підстави для висновку про те, що має місце явна несправедливість призначеного покарання через суворість чи має місце істотна диспропорція між обмеженням прав засудженого та наслідками як для потерпілого, так і його близьких. Таким чином, судом першої інстанції вимоги статей 370, 374 КПК та судом апеляційної інстанції вимоги статей 370, 419 КПК загалом дотримано. Оскільки тих істотних порушень, які би перешкодили чи могли перешкодити судам попередніх інстанцій ухвалити законне та обґрунтоване рішення, під час касаційного розгляду встановлено не було, кримінальний закон застосовано правильно, а призначене покарання відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, то касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції - без зміни. Керуючись статтями 369, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд ухвалив: Касаційну скаргу захисника ОСОБА_10 в інтересах засудженого ОСОБА_9 , залишити без задоволення, а вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 січня 2025 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 27 травня 2025 року стосовно ОСОБА_9 - без зміни. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3